§ 4. Праворозуміння римськими юристами

Правові погляди римської рабовласницької аристократії дістали практичну реалізацію в діяльності римських юристів, направленій на забезпечення потреб правової практики і пристосування чинних норм права до потреб правового спілкування, які постійно змінюються.

На ранній стадії розвитку давньоримської правової думки право, за панівними релігійними уявленнями, виступало як щось богами дане і позначалося терміном fas. На відміну від fas, людське право згодом дістало назву jus, під яким розуміли право взагалі, яке охоплює як право природне, так і все те, що в подальшій історії правових вчень почали називати позитивним правом - звичаєве право, закони, едикти магістратів, конституції імператорів і т. д.

Римські юристи визнавали природне право реальним і вводили його в поняття права взагалі. А це означало, що в тлумаченні римських юристів природне право, як і всяке визнане ними право, стосувалося до чинного права, мало пряму дію та було його специфічною складовою частиною. Ця обставина яскраво проявлялася в різних класифікаціях і визначеннях права, що давалися римськими юристами.

Відомо, що Ульпіан дав класичне розмежування римського права на публічне і приватне. Своєю чергою, приватне право поділялося на три частини і складалося з природного права, права народів і цивільного права. Названі частини, на його думку, не ізольовані та автономні розділи права, а взаємодіючі та взаємовпливові компоненти і властивості, які лише теоретично виділяються у структурі реального права в цілому. Ульпіан писав також, що цивільне право не можна відокремити від природного, що вимоги і властивості природного права пронизують і право народів, яке є загальним у всіх народів, а також почасти і право міжнародного спілкування. Право народів, писав Ульпіан,- це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є загальним для всіх живих істот, а перше - тільки для людей в їхніх відносинах між собою.

Аналогічними були й погляди відомого юриста Гая. Всі народи, писав він, керовані законами і звичаями, користуються частково своїм власним, частково правом, загальним для всіх людей. Причому це загальне право, назване ним правом народів, у своїй основі та за сутністю є природним правом - правом, що його природний розум установив між усіма людьми.

Про єдність і взаємодію різних складових частин, властивих праву взагалі, писав і юрист Павло. Слово «право», пояснював він, уживається в декількох значеннях: по-перше, «право» означає те, що завжди є справедливим і добрим, яким є природне право. В іншому сенсі «право» - це те, що корисно всім чи багатьом у будь-якій державі, чим є цивільне право. Не менш правильним у нашій державі є право, яке називається преторським правом. Всі ці різні значення одночасно присутні в загальному понятті права, вважав Павло.

Чому римські юристи вводили природне право в загальне поняття права взагалі з усіма відповідними наслідками? Тому, що це відповідало їхнім вихідним уявленням про право як справедливе явище.

Відомий уже нам Ульпіан гадав, що кожному, хто вивчає право, насамперед треба знати, звідки походить слово jus (право). Воно дістало свою назву від слова justitia (правда, справедливість), бо як визначав юрист Цельс, право є ars (мистецтво, практично реалізоване знання і вміння) boni (добра) і aequi (рівності й справедливості).

Aequitas, будучи концентрацією та виразом природно-правової справедливості, служила мірилом для корегування та оцінювання чинного права, керівним орієнтиром у правотворчості (юристів, преторів, сенату і т. д.), максимою в тлумаченні й застосуванні права.

Aequitas набула значення загального принципу права взагалі та природного права зокрема і включає в собі, згідно з поглядами Платона, Арістотеля, Цицерона, стоїків і римських юристів, момент рівності, співрозмірності, еквівалентності в людських стосунках.

Ульпіан писав, що justitia (правда, справедливість) є постійна і неперервна воля відплачувати кожному своє право. З такого загального розуміння правової справедливості він виводив наступні, детальніші приписи права: «жити чесно, не завдавати шкоди іншому, кожному віддавати те, що йому належить». Відповідно до цього і юриспруденцію він визначав як пізнання божественних і людських справ, знання справедливого і несправедливого.

Сформульована тут вимога віддавати кожному його право є основним принципом природного права у тлумаченні не тільки римських юристів, а й багатьох попередніх і майбутніх представників природно-правової доктрини.

У цілому для праворозуміння римських юристів було характерним постійне прагнення підкреслити не тільки аксіологічні риси права, а й властиві поняттю права якості необхідності й належності. Вимога належності права поширюється на всі джерела права, звідси у визначенні закону римські юристи намагалися підкреслити належну, ідеальну, необхідно-розумну і загальнозначиму його властивість. Зокрема, Папініан дав таке визначення закону: «Закон є припис рішення мудрих мужів, приборкання злочинів, що скоюються як умисне, так і з незнання, загальна обітниця держави. У цьому визначенні закону виділяються такі риси, як загальна імперативність, розумність, загальнодержавний характер та обов'язок дотримання закону самою державою.

Подібні характеристики закону містились у визначенні Марці-ана. Закон є те, чому всі люди повинні коритися на підставі того, що це є витвір і дар богів, рішення мудрих людей і приборкання злочинів, загальна угода громади, за якою слід жити всім, хто в ній перебуває.

Свої погляди на закон римські юристи розвивали під великим впливом стоїків, які вважали, що закон є царем усіх божественних і людських справ; необхідно, щоб він стояв на чолі як добрих, так і злих, вождем і керівником живих істот, які за природою належать до громади, мірилом справедливого й несправедливого; (закон) наказує робити те, що повинно бути вчинено, і забороняє вчиняти те, що не повинно бути вчинено.

Але з-поміж римських юристів були й такі, хто вважали, що дія права, а саме наказувати й забороняти, може мати сенс і силу лише настільки, наскільки іде мова про імперативи не просто права, а справедливого права. Так, римський юрист Павло писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширено на наслідки». Іншими словами, те, що суперечить принципам права, не має юридичної сили. Подібне казав і юрист Юліан: «Тому, що встановлено всупереч сенсові права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу».

Виникає питання: Як бути з крилатою формулою dura lex, sed lex - суворий закон, але закон, до якої ми й зараз охоче звертаємося, коли нам це вигідно і яку ми приписуємо римським юристам?

Відомий російський дослідник римського права М. В. Черни-ловський вважає, що ні один із класичних римських юристів не тільки не казав нічого подібного, а й не міг сказати, бо такого штабу позиція зайшла б у непримиренну суперечність із головним принципом преторського права: «піддавай ревізії старий закон» з позицій справедливості й добросовісності.

Коли відсутній чіткий припис, казав Павло, треба вирішувати справу справедливо. А Ульпіан додав, що, коли право суперечить справедливості, необхідно надавати перевагу останній, і таким чином у всіх справах справедливість має перевагу перед суворим розумінням права. Недарма багато римських юристів називали преторське право «живим голосом» цивільного права.

Творчість римських юристів сильно вплинула на подальший розвиток правової думки. Це зумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права (через рецепцію) в подальшій історії права.