§ 4. Політико-правова думка періоду еллінізму (друга половина іу-іі ст. До н. Е.)

У середині IV ст. до н. е. давньогрецькі держави потрапили в залежність спочатку від Македонії, а в II ст. до н. е.— під владу Риму.

Розвиток рабоволодіння вимагав створення великих військово-бюрократичних монархій на кшталт Македонії. Саме походи Алек-сандра Македонського започаткували еллінізацію Сходу і формування елліністичних монархій.

Криза давньогрецької державності, втрата державами незалежності породили серед населення Греції настрої занепаду, невпевненості, аполітизму. Елліністичні монархії уявлялися вільному грекові, вихованому в полісних традиціях, настільки великими, що він почував себе безпомічним, нездатним вплинути на результати суспільних подій. У різних суспільних колах Греції почав процвітати індивідуалізм: проповідь морального звільнення межувала зі схилянням перед державою, з обожненням монарха. Теоретичне вивчення політики деградувало, поступаючись місцем моральним настановам або релігії. З'явились ідеї космополітизму, світової держави і світової монархії.

Подібні настрої виразно проявились у вченнях про державу і право Епікура, стоїків і Полібія.

Епікур (341-270 до н. е.) у своїй соціально-політичній теорії обстоював ідеї рабовласницької демократії. Велике значення у відносинах між людьми, в політичному житті він надавав етиці, а основними цінностями етики є свобода, незворушливість духу. Свобода людини, писав Епікур,- це її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. «Сфера людської свободи - це сфера її відповідальності за себе; вона - поза необхідністю, оскільки необхідність не підлягає відповідальності».

Як й інші прихильники демократичного напрямку, Епікур вважав, що закони і держава існують не від природи, а за встановленням.

Справедливість не існує як така, це - договір про те, щоби не заподіювати і не терпіти шкоди, укладений у процесі спілкування людей і завжди стосовно того місця, де він укладався.

З таким розумінням справедливості пов'язане й епікурівське трактування держави і закону як результат договору людей між собою про їхню загальну користь, про їхню взаємну безпеку. Саме держава, на думку Епікура, повинна захищати взаємну безпеку людей, подолати їхній взаємний страх, не допускати заподіяння один одному шкоди. Водночас мислитель вважав, що справжня безпека досягається лише завдяки тихому життю і віддаленню від натовпу.

Слідуючи релятивістським поглядам на суспільні настанови, Епікур наполегливо підкреслював відносний і умовний характер справедливості, втіленої в законах різних держав. «Стосовно до особливостей місця і ситуації справедливість не буває для всіх одна і та ж».

Вчення Епікура заперечує всяку можливість існування природного права, яке передувало б договору. Про природне право, на його думку, можна говорити лише стосовно до договору людей про загальну користь взаємного спілкування.

У вченні Епікура містяться заклики уникати політичної діяльності. Щастя людини він убачав у відсутності страждань, у повній не-зворушливості духу. Для досягнення цієї мети філософ пропонував усунутися від суспільних справ, здобути незалежність від суспільства і присвятити своє життя моральному і фізичному самовдосконаленню. Своїх послідовників він закликав прожити непомітно.

Ці положення Епікура виражали крайній індивідуалізм та байдужість до політики, що були характерними для ідеології рабовласницької демократії в період еллінізму. Переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії. Його уявленням найближче відповідала така форма поміркованої демократії, за якої панування закону поєднувалося з максимально можливою мірою свободи та автономії індивіда.

Вчення Епікура та епікурейців стало ідеологією розумової верхівки багатих класів, які бажали, стоячи осторонь конфліктів і суспільної боротьби, користуватися матеріальним добробутом. Сам Епікур розумів, що коло його прихильників - невелике, та він і не вірив у можливість зробити щасливими всіх людей, отже, свідомо проголошував принцип: якщо хочеш стати щасливим, внутрішньо вдосконалюй себе та облиш прагнення змінити світ.

Засновником стоїцизму був Зенон (336-264 до н. е.). Стоїцизм, або філософія Портика, названі так за місцем, де навчав учнів Зенон Кітійський. Стоїки були продовжувачами платонів-сько-арістотелівської лінії у філософії. Водночас вони вважали, що мораль Платона і Арістотеля має дві хиби. По-перше, підпорядковуючи особу державі, обидва філософи не визнавали внутрішньої свободи людини; по-друге, встановлюючи відносини дружби лише між громадянами держави, вони обмежували це поняття і недостатньо узагальнювали ідею людини як вільної істоти. Отже, з одного боку, недостатньо з'ясовано поняття моральної індивідуальності, а з іншого - з тієї ж причини уявляється незадовільною ідея моральної спільноти. Залишилося поставити людину на місце громадянина, а відтак людство - на місце держави. І це зробили стоїки.

За вченням стоїків, світобудова управляється долею, вищим божественним розумом. І людина нічого не може змінити в долі, світовім законі. Людині не залишається нічого іншого, як добровільно підкоритися невідворотній долі.

Втім, стоїки передовсім шукали в самому індивіді принцип внутрішньої свободи, яка могла б захистити його від ударів долі та людей. Цей принцип, за їхнім ученням,- воля, яка бореться і страждає, зусилля, влада над самим собою, незалежна від усякої іншої влади. Є речі, які залежать від нас, писали стоїки, і речі, від нас незалежні. На цій відмінності засновано всю філософію більшості стоїків.

Від нас залежать, зважали стоїки, наші погляди, наш рух, бажання, нахили, словом, усі наші дії. Від нас не залежать: тіло, майно, репутація, почесті, словом, усе те, що не стосується до наших дій.

Речі, від нас залежні, вільні від природи: ніхто не може їх зупинити, ніщо не може їм перешкодити. Речі, які від нас не залежать, слабі, носять на собі відбиток рабства. «Запам'ятай,- писали стоїки,- що коли ти вважаєш своїми явища, які за своєю природою

У вченнях про державу і право Риму більшою мірою, ніж у відповідних вченнях Стародавньої Греції відображено непримиренність класових протиріч. Виникла гостра потреба тримати в покорі велику кількість рабів, придушувати дедалі зростаюче невдоволення розорених селян і ремісників, забезпечити покірність народів, завойованих країн. Ця обставина зумовила детальне розроблення питання про правове становище рабів, різних груп вільного населення, питання управління державою, військової справи та ін.

Слід вказати й на інші характерні особливості римських вчень про державу і право, а саме: значно більшого розвитку в римському правознавстві набули загальна теорія права, державне право і найбільше - цивільне право. У галузі державного права набагато інтенсивніше, ніж у Греції, досліджувались аспекти влади, службових осіб, їхніх повноважень, громадянства. У галузі цивільного права було детально розроблено аспекти правоздатності, власності й зобов'язань.

Ці відмінні риси в науці про державу і право Стародавнього Риму визначаються особливостями розвитку римського рабовласницького суспільства і держави. Римське рабовласницьке суспільство, як уже відзначалося, являло собою вищий ступінь розвитку рабовласницької суспільно-економічної формації, в якій властиві їй суперечності проявилися з найбільшою гостротою та стали причиною розкладу й загибелі цього суспільства.

Боротьба класів, соціальних груп розгорнулася в Римській державі також і в ідеології, вченнях про державу і право та політичний устрій суспільства. А тому у вивченні політико-правової думки Стародавнього Риму необхідно звернути увагу і на три основні її напрямки: політичні ідеї повсталих рабів; політичні ідеї рабовласницької демократії, політичні ідеї рабовласницької аристократії. Розгляньмо кожний напрямок зокрема.