Політико-правові погляди Арістотеля (384-322 до н. Е.)

Арістотель народився в невеличкому містечку Стагірі; його діяльність припала на період гострої кризи афінського полісу. Юнаком приїхав до Афін і вступив до школи Платона.

Польський вчений Зенон Косідовський так описав появу Арістотеля в платонівській школі. У 367 р. до н. е. в афінському парку, що звався Академією, прогулювався зі своїми учнями великий філософ Платон. Між ними точилася жвава розмова про Сократа, його мудрість, його життя і смерть в афінській в'язниці. Раптом на стежці перед ними з'явився худорлявий юнак. Платон спитав зніяковілого прибульця, чого він хоче і хто він такий. То був 17-річний Арістотель із далекої грецької колонії Фракії. Залишившись сиротою, він зазнав злигоднів, а зараз просив славетного філософа взяти його своїм учнем. Платон неабияк здивувався, але, уважно придивившись до юнака, погодився. Його проникливі очі запримітили розум, яким світилося худорляве обличчя хлопця.

Невдовзі Арістотель став найблискучішим учнем філософа. За словами пізніших біографів, Платон назвав його розумом школи.

Але згодом виявилося, що Платон, як-то кажуть, пригрів у себе на грудях змію. Геніальний, блискучий юнак, а водночас - фанатик точності й експерименту в наукових дослідженнях, Арістотель дедалі критичніше ставився до ідеалістичної системи свого вчителя і, врешті, відійшов від нього назавжди. Але розрив, а тим паче виступ із критикою Платона не був безболісним, простим. Арістотель писав, що подібний виступ утруднений тим, що вчення про ідеї ввели люди, йому близькі. «І все ж, хоча те й інше мені дорого, священний обов'язок велить віддати перевагу істині». Можливо, саме це положення стало основою широкого розповсюдження нібито арістотелівського вислову, який згодом став прислів'ям: «Платон мені друг, але істина дорожче». Порвавши з Платоном, Арістотель деякий час був учителем 13-річного Александра Македонського. У 53-річнім віці він повернувся до Афін і 335 р. до н. е. заснував свою школу, з'єднану з храмом Аполлона Лікейського. Звідси назва школи Арістотеля - Лікей. Арістотель керував нею майже до кінця життя.

Після смерті македонського царя Александра 323 р. над Аріс-тотелем через його промакедонські симпатії нависла загроза звинувачення в безбожності. Мова йшла, як і у випадку з Сократом, про нелояльність його до Афін. Арістотель покинув Афіни. Свій поспішний відхід з міста він іронічно пояснив небажанням допустити повторний гріх афінян проти філософії. По декількох місяцях Арістотель помер на батьківщині своєї матері в м. Халкісі.

Значну роль в історії філософії відіграла критика Арістотелем Платона, його вчення про ідеї. Арістотель доводив неплідність платонівського вчення, яке додавало до кожної речі її ідею, через що замість переконливого пояснення природних явищ Платон лише подвоював кількість предметів, які потребували пояснення. Арістотель не міг погодитися з думкою Платона про те, що ідеї складають особливий надчуттєвий світ, законам якого кориться реальне буття. Він розумів, що ідеї, стосовні до буття, не передують чуттєвим речам, а є логічним розумуванням і не можуть існувати окремо від предметів природи.

У своїх творах філософ визнавав об'єктивне існування матеріального світу, який завжди був, завжди буде і для свого пояснення не потребує надуманого платонівського світу ідей. Пізнання істини - це, передовсім, пізнання природних явищ; відчуття, уявлення й поняття похідні від реальних речей.

Відкинувши платонівський світ ідей, засудивши спробу Платона знайти сутність речей поза речами, Арістотель побудував теорію, за якою сутність міститься в самих речах.

За вченням цього мислителя, сутністю (тобто реальністю) є кожна окрема річ, що являє собою поєднання форми й матерії. Але сама матерія, твердив він, не є сутністю, тому що вона зазнає змін. Матерія як така - це щось невизначене, безформне, без'якісне, таке, що лише частково піддається пізнанню і сприйняттю відчуттями. Отже, неможливо, щоб матерія була сутністю. Сутністю має вважатися радше форма, або поєднання форми й матерії - індивідуальні одиничні речі.

Формою є те, що індивідуалізує матерію. З матерії виникає все, а тому матерія є чистою можливістю. Але виникає з матерії та стає дійсністю завжди щось визначене. І те, що визначає матерію, є формою - це незмінні вічні види речей, що реалізуються в матерії.

Але матерія і форма у філософії Арістотеля - поняття співвідносні. Те, що стосовно до одного є формою, дотично до іншого вважається матерією. Наприклад, якщо цегла є формою щодо глини, то формою відносно цієї матерії (тобто цегли) буде дім, збудований із цегли.

Однак, піднімаючись сходами «форм», ми, за словами Арістотеля, доходимо до найвищої форми, яку вже не можна розглядати як матерію, або як можливість вищої форми. Такою найвищою формою, за його вченням, є першорушій, тобто Бог, що перебуває поза світом. Все інше є поєднанням форми й матерії.

Отже, форма, за вченням Арістотеля, має примат перед матерією. Формальне означає суттєве, наявне в дійсності. Тому не дивно, що в «Політиці» він надав такого великого значення класифікації форм. Класифікувати й пізнавати форми означає пізнавати сутність речі.

Вчення про співвідношення форми й сутності (матерії) було покладено мислителем в основу його вчення про державу і право.

Арістотель був не тільки великим філософом, а й уважним і глибоким дослідником питань суспільно-політичного життя. Свої соціально-політичні та правові погляди він виклав у таких творах, як «Етика», «Політика», «Афінська політія», «Риторика» та ін.

Держава, приватна власність, рабство та інші соціальні явища розглядалися ним як явища природні, такі, що існують від природи. Мислитель не поділяв традиційних релігійних уявлень про походження і сутність держави. Він заперечував також уявлення про те, що держава є продуктом довільної творчості людей, шукаючи природних основ, які обумовили утворення держави.

За вченням Арістотеля, держава - природня форма співжиття, а людина за своєю природою - істота політична. У ній від природи закладено потяг до спілкування з іншими людьми. Першим видом спілкування є сім'я; з декількох сімей виникає поселення або рід; зрештою, об'єднання декількох сіл складає державу. Якщо сім'я -проста форма, село - вища, то держава - найвища форма людського співжиття. Будучи найвищою формою співжиття, держава не тільки кількісно, а й якісно відрізняється від інших форм співжиття.

На відміну від сім'ї та поселення, заснованих на прагненні до продовження роду і на батьківській владі, держава утворюється завдяки моральному спілкуванню між людьми. Держава, писав Арістотель, не є спільністю місця проживання, вона не створюється для відвернення взаємних образ чи заради вигоди обміну. Звичайно, продовжував він, усі ці умови повинні бути в наявності для існування держави, але навіть і за наявності їх усіх іще не буде держави; вона виникає лише тоді, коли складається спілкування між сім'ями і родами заради кращого життя.

Підсумовуючи свої міркування з приводу різних видів співжиття, філософ дав таке визначення держави: держава - це спілкування подібних один до одного людей заради досягнення можливо кращого життя.

У це визначення держави Арістотель уклав цілком конкретний зміст. Під людьми він розумів рівних один одному, вільних громадян грецьких полісів, які об'єдналися для спільного управління справами рабовласницького суспільства. Варварів і рабів Арістотель людьми не вважав. Вони, на його думку, були нерозвинені духовно і нездатні до державного життя; їхня доля - бути рабами у греків. Навпаки, рабовласник зображався ним як істота, яка різко відрізнялася за своїми природними якостями від раба, як пан за природою, а раб - істота нижчого порядку, здатна лише коритися. А тому рабство філософ розглядав як необхідне і природне явище. Одні люди, писав він, за природою покликані панувати і управляти, інші природою визначені коритись і належати іншому. Отже, рабство - це природна необхідність, закон природи - таке вихідне положення Арістотеля.

Аргументацію рабства від природи він доповнював доказами економічного порядку. У тій державі, яка бажає мати правильний лад, громадяни повинні бути вільними від турботи про предмети першої необхідності. Отже, мусить існувати рабство. Прислів'я каже: «Немає дозвілля без рабів». Дозвілля повинно бути забезпечено рабами. Відзначаючи, що фізична праця неможлива без рабів, Арістотель оголосив рабство вічними природними стосунками людей у суспільстві.

Як уже було відзначено, державу Арістотель визначав як об'єднання рівних один одному людей. Водночас він розумів, що держава не може складатися лише з рабовласників. Держава неодмінно складається з нерівних. Звідси Арістотель виснував про різні суспільні групи, що повинні бути в державі, та про необхідні матеріальні придатки держави: армію, поліцію, суд, релігію, тюрми і под.

Для Арістотеля, як і для Платона, держава являла собою щось ціле, тобто єдність елементів, які її складають. Водночас Арістотель критикував спробу Платона зробити державу надмірно єдиною. Держава, підкреслював він, складається з багатьох елементів, і надмірне прагнення до їх єдності через створення спільної власності майна, жінок, дітей призводить до знищення держави.

З цих позицій Арістотель ґрунтовно критикував обидва проекти платонівської ідеальної держави. Особливо різко він заперечував комунізм Платона щодо власності, шлюбу і дітей. Якщо створити спільну власність, то про неї мало клопотатимуться. Кожний покладатиметься на іншого, кожний думатиме, що він робить більше, ніж інший. Виникнуть суперечки, незгоди між власниками, причому значно більшою мірою, ніж зараз. А створити одну сім'ю на руйновищах окремих сімей - значить, знищити певні почуття, не створивши нових. Справжня прив'язаність існує лише між окремими індивідами. Любов втрачається в комуні, як солодкий смак декількох крапель меду в морі. А коли тисячі дітей належатимуть усім громадянам, то не отримають належного піклування.

Арістотель виступав переконаним захисником права індивіда, приватної власності, індивідуальної сім'ї. Приватна власність, писав він, подібно до рабства корениться в природі та є елементом сім'ї.

Велику цікавість викликає його вчення про три елементи державної влади, властиві кожному державному устрою. Як елементи державної влади він розрізняв: законодавчий орган, урядовий орган і судовий орган. Деякі автори вбачали в цьому випередження доктрини про поділ влади.

Необхідно, однак, відзначити, що Арістотель у цьому місці «Політики» обмежився лише вказівкою на існування трьох різних категорій органів у державі, не вимагаючи, щоб кожній категорії органів була властива одна якась функція. Та й клас рабовласників ні з ким не збирався ділити владу. А тому цю концепцію Арістотеля не можна вважати випередженням доктрини про поділ влади.

Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про форму держави. Мислитель жив у період великих змін в економічному, соціальному і політичному житті Стародавньої Греції, частих змін

однієї форми держави іншою. Тож головне завдання політичної теорії Арістотель вбачав у тому, щоб відшукати найдосконалішу державну форму, яка забезпечила би стабільність суспільства. З цією метою він детально проаналізував тогочасні форми держави, їхні хиби та причини державних переворотів.

Ми вже знаємо думку Арістотеля про те, що держава не може складатися лише з бідних чи багатих, що в державі існують різні суспільні групи людей, нерівних між собою. Але суттєвими елементами в державі, на його думку, є багаті та бідні. Залежно від переваги того чи іншого елементу встановлюється і відповідна форма держави. Такий висновок Арістотеля робить честь глибині його політичного аналізу.

Мислитель вважав, що від форми держави як від визначального начал багато дечого залежить у самій державі.

По-перше, всі закони визначаються політичним устроєм. Не можна припустити, казав він, що ті самі закони виявилися придатними для всіх олігархій і для всіх демократій, якщо врахувати, що існує не один тільки вид демократії та олігархії. Закони треба видавати стосовно до встановленого державного ладу, а не навпаки, державний лад пристосовувати до закону.

По-друге, політичним устроєм визначається саме поняття громадянина. Громадянин повинен бути тим чи іншим залежно від тої чи іншої форми державного устрою. За кожної форми держави сутність громадянина змінюється. Поняття громадянина, придатне для демократії, не годиться для інших форм державного устрою. По-третє, сам образ життя громадян та їх виховання визначається формою державного устрою. Ніякої користі не принесуть найкорисніші закони, писав Арістотель, якщо громадяни не будуть привчені до державного устрою, якщо вони не будуть у його дусі виховані.

І, зрештою, сам характер магістратури розрізняється залежно від тої чи іншої форми держави.

Отже, форма держави утворює рушійне, життєве начало держави. Вона визначає собою законодавство, виховання, громадянство, характер магістратури та ін. Форма держави визначає собою різні сторони її життя.

Арістотель писав, що класифікувати речі - значить, пізнавати їхню сутність. Для класифікації форм держави він уживав одночасно два критерії. Філософ розрізняв форми держави залежно від кількості правителів, тобто, хто править - один, декілька чи більшість, як править. З огляду на це він розрізняв правильні й неправильні форми держави. За правильних форм правителі керуються загальним благом, за неправильних - тільки своєю особистою користю. У підсумку він запропонував таку класифікацію форм держави: три правильні - монархія, аристократія і політія; три неправильні - олігархія, демократія і тиранія.

Отже, справа не тільки в кількості правлячих осіб у державі, а й у тому основному напрямку, якого неодмінно одержує їхня політика. В цьому сенсі Арістотель казав, що принципом олігархії є багатство, демократії - свобода, аристократії - доброчесність, а політія поєднує інтереси багатих і бідних та примирює всі три принципи - свободу, багатство і доброчесність.

Саме тому політію Арістотель називав найкращою з-поміж інших правильних форм держав. У політії управляє більшість в інтересах загальної користі. Усі інші форми являють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Арістотелем, є ніби життям олігархії та демократії. Цей елемент політії (поєднання інтересів багатих та бідних, багатства і свободи) є, на думку мислителя, в наявності у більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування. Тобто, політія -це державний лад, де немає прірви між бідними і багатими, де переважає середній заможний клас, із середнім достатком.

Із неправильних форм держави тиранія - найгірша. Арістотель з особливою силою вказував на її хиби. Що краще, запитав він, влада закону чи влада однієї людини? Звичайно, влада закону, відповів сам мислитель. Верховна влада закону всім надає рівність і свободу, а влада одноособова веде всіх до рабства. Влада закону є влада розуму, а влада одноособова - це влада людини, гіршої від тварини.

Відхід від закону, від права означав би, на думку Арістотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, виродження закону в засіб деспотизму. Звідси філософ зробив геніальний висновок: «Політичне управління - це управління закону, а не людей. Правителі, навіть найкращі, піддаються почуттям і афек-там, закон же врівноважений розумом». Під цим кутом зору правління закону, а не людей, означає, на думку Арістотеля, стабільність існуючих форм держави і порядку в ній, бо порядок і є своєрідним законом.

А тепер з'ясуймо, які, за вченням Арістотеля, є причини політичної нестійкості, заворушень і зміни форм держави.

Платон учив, що державні форми змінюють одна одну з певною закономірністю, тобто здійснюється поступовий перехід від найкращої, ідеальної форми до найгіршої через псування людської натури.

На думку Арістотеля, ніякого визначеного порядку у зміні форм державного устрою встановити неможливо. Але можна вивчити причини державних переворотів.

Основна причина політичної нестійкості й зміни форм держави полягає у відсутності належної рівності. Бідні повстають, бо прагнуть до рівності. Багаті, перебуваючи у кращому становищі, хочуть збільшити нерівність, набути таке майно, яким вони ще не володіють.

Отже, основною причиною державних переворотів, за Арісто-телем, є економічна і соціальна нерівність.

Філософ указував і на інші, менш суттєві причини державних переворотів - причини психічного порядку: нахабність, жадібність до багатства, страх, презирство та ін. В олігархіях причиною переворотів бувають утиски олігархами народних мас.

Мислитель допускав, що джерелом внутрішнього безладу може бути також різноплемінність населення, аж доки ця різноплемінність не згладиться.

Із сказаного можна зробити висновок, що, на відміну від Пла-тона, який пов'язував державні перевороти і зміну форм держави головно з перемінами у свідомості й психіці людей, Арістотель на перший план висував економічні причини, а вже потім - усі інші.

Які ж засоби пропонував мислитель для подолання державних переворотів і забезпечення стабільності суспільства?

Для стійкості кожної державної форми Арістотель вважав дуже важливим утворення в державі середнього елементу, середнього класу. Там, де недостатньо сильний середній клас, виникає непо-мірковане панування чи бідних, чи багатих. У першому випадку утворюється крайня демократія, у другому - крайня олігархія. В обох випадках панування закону замінюється свавіллям. А тому, вважав Арістотель, необхідно зміцнювати середній клас.

Формування середнього класу відбувається на основі майнового цензу. Мислитель розумів, що встановити абсолютну кількісну норму цього цензу неможливо. Але слід налагодити справу так, щоб кількість осіб, які можуть брати участь у державному управлінні , все ж таки перевищувала кількість осіб, позбавлених цього права. Створивши середній клас із середнім достатком і допустивши його до управління, можна отримати «середню» форму держави, і така форма матиме найкращий державний лад.

Арістотель розумів також, що нерівність у державі може торкатись і розумових здібностей, заслуг, але не повинно бути нерівності в договорах і користуванні громадянськими правами. Доки не поважатимуть прав громадянина і не буде рівності прав, у державі існуватимуть революційні елементи. Істинним засобом проти революцій є, на думку філософа, точне визначення прав кожного громадянина і повага до них із боку всіх.

Указаний засіб є дуже важливим. Але ще важливіше, вважав Арістотель, є дотримання справедливості.

Справедливість - це передусім те, що відповідає закону. Несправедливим у цьому аспекті є кожний, хто порушує закон. Водночас Арістотель стверджував, що справедливість полягає в рівномірності, в рівному розподілі чого-небудь. Але, будучи виразником інтересів імущих класів, він не допускав зрівняння всіх громадян в їхніх політичних правах, а тим паче у майновій площині.

Звідси Арістотель розрізняв два види справедливості: мінову (зрівняльну) і розподільчу. Завдання мінової справедливості -відплата за рівне. Вона обходиться з усіма особами як із рівними в усьому, і є просто середина шкоди і вигоди. Завдання розподільчої справедливості - розподіл політичних прав кожному за гідністю.

Отже, мінова справедливість має справу з кількісними відмінностями, розподільча - з якісними. Мінова - з рівними особами, розподільча - з нерівними, оскільки вона кожному віддає належне за гідністю.

Мінова справедливість - це еквівалентні відносини, які встановлюються без урахування особливостей індивіда. За вченням Арістотеля, мінова справедливість регулює приватні взаємовідносини індивідів - договори, зобов'язання, вирівнювання шкоди і под. Розподільча справедливість полягає в урахуванні гідності кожного індивіда, а тому вона поширюється на сферу політики, політичних відносин і розподіл політичних прав.

Так, Арістотель висловився за два різні масштаби, два критерії, що видавалися йому однаково справедливими - кожний на своєму місці. Міновій справедливості він відвів галузь обміну, галузь цивільно-правових відносин, приєднавши до них сферу діяльності суду. Розподільчій справедливості мислитель відвів, головним чином, галузь політики, де мова йшла про розподіл політичних прав, різних почестей і благ, і де філософ відкрито висловився за нерівномірне їх надання громадянам, за розподіл за гідністю.

Отже, вчення про розподільчу справедливість служило в Арістотеля теоретичним виправданням політичної та майнової нерівності людей. Хоча сам мислитель вважав, що дотримання розподільчої справедливості є вкрай необхідною умовою правильної організації політико-правового життя.

Велику увагу Арістотель приділяв праву. Його теорія права була підпорядкована тим же ідеологічним завданням, що й вчення про державу. У своєму праворозумінні він поділяв положення Сократа і Платона про ідентичність справедливого і законного, а водночас вважав, що право уособлює політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. Так він підкреслював зв'язок права з державою як моральним спілкуванням між вільними людьми. Але право як політична справедливість регулює спілкування лише вільних і рівних людей, політичні відносини влади й підкорення, а не деспотичні стосунки пана і раба.

Право характеризувалося Арістотелем так само, як і рівність, але ми вже знаємо, що, відповідно до його тлумачення справедливості, ця рівність - не абсолютна, а відносна, оскільки люди нерівні за гідністю. Рівність щодо нерівних, як і нерівність стосовно до рівних - протиприродна і суперечить політичній справедливості й праву. Загалом філософ вважав право політичним явищем, а тому називав його політичним правом, що означало неможливість його існування в неполітичних формах спілкування.

Своєю чергою, політичне право, за вченням Арістотеля, поділяється на природне і умовне (встановлене волею).

Природним правом Арістотель називав те, що скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його в законодавстві тієї чи іншої держави. Воно природне тому, що адекватне природі людини і виражає вимоги та уявлення про політичну справедливість у людських взаєминах. Приписи природного права мислитель ніде спеціально не перелічував, але, за сенсом його концепції, до таких належать усі суспільні явища, що існують від природи: сім'я, рабство, приватна власність, війна греків із варварами та ін.

Життя людей, на думку Арістотеля, спершу спиралося на природні закони, і тільки з часом було вироблено правила поведінки -закони, встановлені людьми. До встановленого волею (умовного) пр^ва він відносив установлені людьми закони і загальні угоди, які не скрізь однакові, як не скрізь є однаковою міра вина.

Крім того, мислитель розрізняв писаний закон і неписаний (звичай). Останній він відносив не до природного, а до позитивного (умовного). Але і природний, і позитивний закони характеризуються справедливістю, хоча природне право є зразком для писаного.

Із сказаного випливає, що Арістотель розрізняв право і закон. Усякий закон у своїй основі має право. Це означає, що справедливим є лише такий закон, який спирається на право, і право повинно знайти свій вираз, втілення й дотримання в законі.

Філософ розрізняв також закони, які відповідали правильним і неправильним формам держави. Ті, що належали до правильних форм, він називав справедливими, інші - несправедливими. І все ж і за тими, і за іншими він визнавав законну силу: їх необхідно виконувати, якщо вони прийняті державою. Для попередження порушення закону слід обмежувати владу посадових осіб, головно в часі. Влада повинна бути не тільки тимчасовою, а й відповідальною. Над усім має панувати закон.

Арістотель розумів, що закон - загальна міра, він не може передбачити всі випадки життя. Якщо окремий життєвий випадок не підходить під загальне положення закону, останній підлягає зміні або доповненню. Подібне подолання негативних наслідків загального характеру закону мислитель називав правдою. Правда, стверджував він, теж справедлива, але не в сенсі букви закону, а в дусі самого законодавця. Правдива людина, навіть маючи законне право на своїй стороні, не дотримується букви закону на шкоду ближньому, а застосовує закон вільно, як повівся би сам законодавець, якби він знав цей випадок.

Арістотель розумів також, що закон не може торкатися всього, і все ж виступав за законодавче регламентування всіх основних аспектів суспільного, політичного і приватного життя людей. У цьому плані він був легістом (законником).

Як було вже сказано вище, Арістотель зображав справедливість як щось середнє між крайностями. Він не допускав поняття надмірно суворої справедливості, за якої вище право стає вищою справедливістю. Звідси мислитель виводив різницю між суворим правом і справедливістю.

Суворе право узгоджується з буквою закону; але закон, як абстрактна і доволі загальна формула, не може справедливо застосовуватися до всіх випадків. Цю ваду вузького права виправляє справедливість. Право схоже на залізну лінійку, яка ніколи не гнеться. Справедливість нагадує олов'яну лінійку лесбійців, яка гнеться відповідно до форми і контурів предмета, що вимірюється, і є придатною для всякого вимірювання.

Це положення може бути оцінено як намагання філософа принизити писані закони, підпорядкувати їх нормам звичаєвого права і наперед установленій у природі справедливості.

Завершуючи розгляд цього питання, слід сказати, що Арістотель не протиставляв природного права, як правильного, позитивному, як неправильному, як це ми побачимо в пізніших природно-правових ученнях ХУІІ-ХУІІІ ст., хоча допускав, що позитивні закони можуть бути добрими і поганими. Оголошуючи тогочасне право деякою конкретизацією природного права, він намагався цим підняти моральний авторитет чинного в рабовласницькій Греції права.

Не обмежуючись розглядом різних тогочасних форм держави, в одному з розділів «Політики» філософ хотів показати таку державу, в якій є всі умови для щастя її громадян.

Найкраща держава, твердив він, це така держава, в якій щасливі всі її громадяни. Інтереси держави і громадян повністю збігаються. Однак радикалізм Арістотеля, який вимагав щастя для всіх громадян, був, власне, вигаданим. Він зводився до вимоги цього щастя тільки для незначної частини населення цієї держави. Із загалу громадян вилучалися всі, кого рабовласницький поліс прирікав на незабезпечене існування.

Слід, однак, зазначити, що мислитель надав своєму ідеалові конкретнішого характеру, ніж Платон. Він ставив його існування в пряму залежність від реальних умов певного міста.

Арістотель не обмежився вказівкою загальних принципів, а пропонував конкретні заходи, здатні, на його думку, привести до організації досконалої держави. А оскільки побудова такої держави залежить від наявності низки зовнішніх умов, то саме з них і почав філософ її зображення.

Великого значення Арістотель надавав розмірам і географічному положенню ідеальної держави. Вона не повинна бути надмірно великою за територією і населенням, бо такій державі важко дати належну організацію. З іншого боку, держава з нечисленним населенням не може бути самодостатньою, їй не забезпечено автаркії.

Територія досконалої держави повинна бути такою, щоб на ній росло все те, що необхідно для харчування населення. Важливо необхідним для такої держави є її сполучення з морем, яке корисне у площині оборони і постачання населення всіма необхідними продуктами.

Для досконалої держави, вважав мислитель, необхідні сприятливі кліматичні умови. Клімат повинен бути не дуже холодний і не дуже гарячий. Холодний клімат сприяє зміцненню мужності, але не сприяє інтелектуальному розвиткові. Клімат гарячий хоч і сприяє розвиткові інтелекту, але не сприяє формуванню мужності. Тут необхідна середина, яка є в наявності в Елладі.

У Арістотеля, отже, ми бачимо зачатки вчення про роль кліматочного, географічного факторів, що їх згодом розвинули у своїх працях Ж. Боден, Ш. Монтеск'є та ін.

Що ж являє собою суспільний і політичний лад у досконалій арістотелівській державі?

У досконалій державі зберігається нерівність серед населення. Держава повинна забезпечити щастя всім своїм громадянам. Але щастя передбачає дозвілля і свободу від необхідності виконувати фізичну працю. Звідси висновок: громадяни не повинні ні ремісникувати, ні робити коло землі. А з цього випливає, що ремісники і хлібороби не можуть мати прав громадянства. Отже, всі, хто працюють, за сутністю - раби.

Цим радикальним рішенням Арістотель намагався подолати протиріччя між рабською працею та працею ремісників і хліборобів, усунути необхідність утримувати за рахунок держави розорену бідноту.

Що випадало на долю громадян? На долю громадян випадали військова справа, турбота про законодавство, управління країною, суд і відправлення релігійного культу. Виникло питання, чи виконання цих функцій мало покладатися однаково на всіх громадян, чи слід було ділити людей на стани, в яких кожному відводилося здійснення особливої функції?

Арістотель був проти такого поділу, який не допускав переходу з одного стану до іншого. Він пропонував поєднати становий поділ із віковим. І ось як це повинно було виглядати: функції військові, з управління державою виконувалися тими самими особами, але не одночасно, а послідовно. У молодшому віці громадяни зайняті військовою справою, а в старшому - державною. У такий спосіб усе цивільне населення держави поділялося на два стани, тобто військовий і законодавчий. До них долучався третій стан -жерці, а отже, кожний громадянин послідовно виконував функції воїна, законодавця або судді й жерця. Поділ громадян на замкнені спадкові групи, на манір єгипетських каст або платонівських станів, Арістотель відкидав. Усі громадяни повинні були володіти рівними політичними правами та однаковою мірою брати участь у здійсненні державної влади.

Державний лад найкращої арістотелівської держави нагадував політію тим, що тут, як і в політії, політичними правами користувалася лише частина населення. У політії позбавлено політичних прав лише деяких громадян держави, а саме тих, які не відповідали умовам майнового цензу. У найкращій державі громадяни беруть участь в управлінні державою тому, що всіх ремісників і хліборобів вилучено зі спільноти громадян.

Формально найкраща держава Арістотеля - це демократія. Тут усі громадяни однаково брали участь у здійсненні державної влади. Але за сутністю це - держава небагатьох рівних між собою людей. Це ще раз підтверджується тим, що земельна власність у такій державі мала належати лише тому, хто визнавався громадянином держави. Ремісники і хлібороби нею не володіли.

Такими були основні політичні та правові погляди Арістотеля. Ми бачимо, що в своїх творах він охопив велике коло питань суспільного, політичного і правового життя, зробив ряд дуже важливих висновків і спостережень, а також цінних здогадок, чим значно просунув уперед політико-правову думку давнини. Вчення Арістотеля справило великий вплив і на подальший розвиток філософії та політичної думки. В історії політичних вчень ні один із відомих мислителів античності, середньовіччя і нового часу не розминувся з творчою спадщиною Арістотеля. І в наш час триває всебічне вивчення й використання творчої спадщини мислителя.