21.3 Важелі управління екологічною безпекою

Компенсаційний механізм. Спільним механізмом, здатним забез­печити передумови для управління у сфері екологічної безпеки, є перехід в регіональному плані до підвищення енергетичної неза­лежності за умов залучення всіх, з економічної точки зору доц­ільних, власних ресурсів і потенціалу енергозбереження. Така цілеспрямована робота повинна виконуватися безпосередньо в регіонах з урахуванням конкретних умов і можливостей. Створен­ня в регіонах таких додаткових потужностей зменшуватиме соц­іально-економічний тягар, що виникає за умов централізованого постійного відключення окремих районів від електромережі, зро­бить більш дешевою електричну енергію, дасть нові робочі місця, створюватиме передумови для зростання господарської активності і підвищуватиме надходження коштів в регіональний бюджет. Все це наближатиме регіони до стану, при якому в них створюються умови для залучення відновлювальних ресурсів і підвищення мотивації впровадження екологічно безпечної діяльності. Ця робота потребує попереднього енергетичного аудиту регіону, в тому числі визначення потенціалу джерел відновлювальної енергії, вторинних ресурсів і енергозбереження.

Здійснення енергетичного аудиту надасть регіональній владі важелі щодо підвищення економічної активності і залучення інвестицій в такий прибутковий сектор, як енергетика, через впровадження в окремих регіонах України «компенсаційного» механізму . Зазначений механізм є комплексом заходів, що спрямовані на послаблення негативного впливу на навколишнє природне середовище та запобігання деградації відновлювальних ресурсів. Він мусить бути виваженим в часі та підкріплений конкретними практичними кроками, які відповідають нагальним потребам та економічним можливостям регіону. Саме такий підхід може забезпечити успішне поетапне просування у напрямі екологізації регіонального господарського механізму.

Ключовими інструментами в реалізації зазначеного підходу є визначення екологічної місткості як основи, на засадах якої встановлюється першочерговість природоохоронних заходів, їх надзвичайність та актуальність. Це надає можливість коригувати об'єми господарського освоєння територій відповідно до стану навколишнього природного середовища з метою запобігання його руйнування. Крім того, це також дає змогу визначати пріоритетність напрямів гос­подарювання, які б, з одного боку, вписувались в екологічну ємність, а з другого – призводили до вивільнення з господар­ського циклу шкідливих виробництв, що базуються на невідновлювальних ресурсах.

Аналіз джерел забруднення і стану довкілля вказує на те, що сьогодні головними джерелами антропогенних навантажень виступають об'єкти енергетики і ті підприємства, що використовують велику кількість енергетичних та природних ресурсів. Найбільшу частку в антропогенних навантаженнях, що мають широкий вплив, складає забруднення атмосфери. Характерною особливістю поведі­нки цих забруднювачів є те, що вони змішуються з атмосферним повітрям, утворюючи при цьому гомогенні суміші, і роз­повсюджуються на великі відстані від місць безпосередніх викидів. Тобто їх відносимо до класу трансграничних забруднювачів, що переважно акумулюються в атмосфері. Саме фізико-хімічні властивості зазначених забруднювачів і є останнім часом головними причинами виникнення негативних екологічних наслідків, у тому числі і посилення парникового ефекту. Виходячи з цього, страте­гічним напрямом, спрямованим на екологізацію господарського механізму, слід вважати перехід на енергозбереження та ресурсозбереження. Це може досягатися двома паралельними шляхами.

Перший – це широке впровадження енерго- та ресурсозберігаючої техніки і технології. Він забезпечує не тільки безпосереднє зменшення викидів, а й зменшує використання енергії (теплової та електричної), що на кінцевому етапі призведе до прямої економічної доцільності.

Наприклад, роботи, пов'язані з енергетичним аудитом двох районів Полтавської області (Гадяцький, Лохвицький) показали, що власних енергетичних потужностей, які можна створити за рахунок використання вторинних ресурсів, майже достатньо для покриття усіх власних потреб.

Другий напрям передбачає максимальну, економічно доцільну заміну традиційних енергетичних джерел відновлювальними енергоресурсами. Це вивільнить з господарського вжитку частку джерел потужних антропогенних навантажень. Крім того, залучення такого виду нетрадиційної енергетики як біоенергетика дає можливість спрямувати в аграрну сферу ще і велику кількість екологічно безпечних та ефективних органічних добрив. Такий підхід додатково зменшить використання енергії та енергоносіїв, що потрібні при виготовленні еквівалентної кількості хімічних добрив.

Представлений на рисунку 21 багатоплановий підхід (компенсацій­ний механізм) в кінцевому підсумку спрямований на збалансуван­ня антропогенних навантажень (на прикладі вирішення проблем з оксидами вуглецю) з потенціалом природного середовища.

Рисунок 21.2 – Досягнення відповідності між місткістю довкілля та антропогенними навантаженнями (на прикладі балансу викидів оксидів вуглецю та потенціалу поглинання їх компонентами довкілля).

1 – рівень антропогенного навантаження; 2 – поглинаючий потенціал довкілля; 1а – скорочення антропогенного навантаження за рахунок переходу на енергозберігаючі та маловідходні технології, а також відновлювальні джерела енергії; 2а – збільшення екологічної місткості за рахунок посадки лісів та збільшення біопродуктивності навколишнього природного середовища.

З іншого боку, існує реальна можливість значного зменшення впливу антропогенних навантажень на навколишнє природне середовище за рахунок підвищення його екологічної місткості. Так, наприклад, у разі викиду оксидів вуглецю найбільш ефективним є збільшення біотичного поглинаючого потенціалу. Мова йде про збільшення площ лісів та підвищення родючості земель і відповідне збільшення біопотенціалу. При цьому дуже важливо підтримувати та розвивати поглинаючий потенціал до економічно обгрунтованого максимального рівня, витримуючи, скажімо, лісні екосистеми в найбільш біопродуктивних стадіях зростання.

Запропонований компенсаційний механізм надає реальну можливість економічними і нормативними засобами впливати на поліпшення екологічного стану як на регіональних, так і державному, а відтак і міждержавному рівнях. Мається на увазі, що регіони з негативним балансом у системі «забруднення-поглинання» повинні згодом відшкодувати збитки тим регіонам, де проводитиметься ефективна робота щодо збільшення поглинаючого потенціалу. Такий підхід зорієнтує регіональну владу на досягнення позитивного ба­лансу в системі «забруднення-поглинання», що зробить регіони привабливими для екологічно зорієнтованих інвестицій і їх подаль­шого збільшення. Такий механізм забезпечує ефективність включен­ня економічних механізмів, зокрема стягнень за викиди в навко­лишнє середовище з джерел підвищених антропогенних навантажень. Приведення до відповідного балансу стану викидів і екологічної місткості природного середовища є першочерговим і дає змогу дер­жаві виконати взяті на себе зобов'язання щодо Рамкової конвенції ООН про зміну клімату і положень Кіотського протоколу.

Екологічний аудит. Глобальна екологічна криза і глобалізація світового економічного розвитку змушують запроваджувати акту­альні заходи екологічного аудиту. Без вирішення належним чином екологічних проблем неможлива економічна, а відтак і соціально-політична безпека держави.

Термін «аудит» запозичений із фінансового лексикону. Однак у процесі його становлення між поняттями фінансового і еколо­гічного аудиту сформувалася суттєва різниця. Вона полягає перш за все у відмінних особливостях об'єктів аудитування. Серед найбільш характерних особливостей екологічного аудиту слід ви­окремити такі:

• систематичний і документований процес базується на об'єк­тивних даних з метою встановлення відповідності системи управління станові навколишнього природного середовища і передачі результатів стану аудитування клієнту (відповідно до стандартів ISO 14011: 1996 Е);

• встановлення відхилення реального стану навколишнього природного середовища від визначених внутрішніх і зовнішніх стандартів, що дає змогу завчасно виявити потенційно можливі екологічні ризики, які загрожуватимуть виробникові і навколишньому природному середовищу;

• діяльність екологічних аудиторів чи екологічних аудиторсь­ких організацій запроваджується для здійснення незалежних (позавідомчих) перевірок господарської діяльності, яка призводить до негативного впливу на навколишнє середовище і має сприяти виробленню рекомендацій стосовно зниження негативного впливу на здоров'я людини і природне середо­вище, що її оточує;

• інструмент управління, що забезпечує систематичну (доку­ментовану) об'єктивну оцінку стану організації системи уп­равління охороною навколишнього природного середовища, а також функціонування обладнання з огляду на відповідність нормативним вимогам.

До складу програми екологічного аудиту входить, як правило, цілий комплекс додаткових аудиторських послуг, а саме:

▪ обгрунтування екологічно безпечної стратегії і політики виробничого об'єкта;

▪ визначення пріоритетів і планування природоохоронної діяль­ності підприємства, встановлення додаткових можливостей щодо їх реалізації;

▪ розробка рекомендацій стосовно зниження ризику виник­нення надзвичайних ситуацій екологічної природи;

▪ послуги щодо підвищення ефективності роботи системи екологічного моніторингу;

▪ послуги, які пов'язані з регулюванням впливу на довкілля, зменшенням екологічного навантаження і раціоналізацією викори­стання ресурсів;

▪ розробка пропозицій щодо розвитку відносин з органами державного екологічного контролю;

▪ розробка рекомендацій стосовно підвищення рівня екологі­чної освіти персоналу;

▪ консультування в питаннях додержання законодавства у сфері охорони природного середовища, а також інформаційна підтримка діяльності підприємства.

Екологічне страхування. Досвід промислово розвинених держав у реалізації ефективної екологічної політики показує, що тільки оптимальне поєднання державного регулювання і використання економічних методів управління приводять до найкращого результату. Мова йде передусім про припинення підтримки державою ресурсоємних та багатовідходних виробництв і введення політики штрафів за забруднення навколишнього середовища, включаючи еквівалентну плату (відшкодування) за відходи виробництва. Ставши на цей шлях, держава отримує потужний інструмент регулювання динаміки протікання екологічно спрямованої політики. Її глибина й інтенсивність можуть ефективно регулюватись, з одного боку, штрафами і податками, якими повинні обкладатись ресурсоємні та багатовідходні виробництва, з другого – адресними пільгами і підтримкою ресурсозберігаючих і маловідходних виробництв.

Та незважаючи на вказані можливості, все ж поштовхом у справі інтенсифікації екологічної трансформації в країні повинне стати екологічне страхування. Значущість його для України стала особливо великою сьогодні, на етапі реалізації економічних ре­форм, які базуються на роздержавленні і реструктуризації підпри­ємств, що є «критичними» з погляду екологічної безпеки . На підприємствах такого стану відмічається:

падіння виробництва, а відтак і хронічний дефіцит коштів як у бюджеті, так і на самих підприємствах, а також переоснащення ресурсоємних і багатовідходних виробництв;

припинення державного контролю за технічним станом і надійністю обладнання на підприємствах недержавної форми власності;

зниження рівня дотримання технологічної дисципліни.

В таких умовах екологічне страхування може стати додатковим стабілізуючим фактором під час проведення екологічної реконверсії суспільного виробництва. Стартовим джерелом для страхових фондів можуть стати як державний, так і місцеві бюджети, банки, галузеві організації і населення, що живе в районах роз­міщення «критичних» об'єктів.

Сьогодні для створення передумов щодо організації достатніх страхових фондів необхідна чітка і доступна для широкого загалу науково обгрунтована ідеологія, основою якої повинна стати методика оцінок ризику в екологічному страхуванні. Тільки свідо­ма відповідальність за якість роботи свого обладнання, а також відчуття невідворотності аварії через неефективні дії і наступної за цим матеріальної відповідальності перед суспільством обов'язково змусять виробничників виконувати низку необхідних дій. Йдеться про дотримання технологічного режиму, оновлення тех­ніки, модернізацію технології, додаткове монтування необхідних контрольно-вимірювальних приладів і систем, встановлення очис­ного обладнання, а також знешкодження відходів виробництва. З іншого боку, наразі відомий тільки один шлях зниження й усу­нення можливих катастрофічних для власників наслідків від аварій або інших надзвичайних ситуацій. Мається на увазі страхування.

Екологічне страхування – це договір, у відповідності з яким страхова компанія за страхову премію, яку вона періодично отримує, бере на себе відповідальність за можливі екологічні наслідки, які призводять до екологічних збитків у розмірі страхової суми (С). Зазначені збитки можуть виникнути з імовірністю Р внаслідок непередбаченої поломки обладнання, порушень у технологічному режимі тощо. При цьому, встановлюючи розмір страхової премії страховик керується оцінками, які можуть бути описані за допомогою такої нерівності (21.7):

П ≥ Р*С. (21.7)

Основне питання, яке в першу чергу обговорюють страховик і страхувальник, полягає в тому, якою повинна бути страхова премія за страхування конкретного промислового об'єкта. Або, іншими словами, на скільки повинна відрізнятись від «рівноваж­ного» стану величина П.

Аналіз можливих варіантів поведінки страхувальників і страховиків після досягнення компромісу вказує на наступне. Обґрунтованими і виправданими з позиції страховика є ризики, які можуть бути описані рівнянням (21.8):

Р = П/С. (21.8)

З позиції страхувальника найбільш прийнятними величинами ризику можуть бути величини Р, які описуються рівнянням (21.9):

Р = еⁿ - 1 / е° - 1. (21.9)

Різниця у підходах до ризику страхування як з боку страхувальника, так і з боку страховика, визначає зону очікуваних наслідків, які можуть призвести до екологічних збитків, і фінансові умови їх відшкодування. Цей компроміс і служить основою прийняття договору між страхувальником і страховиком.

Оцінки ризиків, пов'язаних зі страхуванням «критичних» об'єктів, повинні базуватись, перш за все, на врахуванні ймовірності можливого механічного, технічного, технологічного, фізико-хімічного та ін. пошкоджень або змін, які можуть виникнути в обладнанні, об'єктах виробництва або в оточуючому їх природному середовищі. Необхідно зважити, що зазначені події можуть призводити до різних за ступенем тяжкості наслідків. У тому числі ними можуть бути, наприклад, аварії, що супроводжуються вибухами, пожежами і викидами у навколишнє середовище шкідливих речовин.

Аналіз практики у сфері підтримання безпеки показує, що причинами виникнення аварій або інших небажаних наслідків можуть бути:

• проектно-конструкторські помилки, обумовлені недосконалістю попередніх фундаментальних і прикладних розробок, неякісним проектуванням технологічних процесів. їх частка може складати 40-50%.

• недоліки виробництва, які виникають в результаті низької якості виготовлювальних, складальних, монтажних, а також пускона­лагоджувальних робіт; їх частка може досягати 30-40%;

• технологічні та експлуатаційні помилки, які можуть бути викликані порушенням виконавчої та технологічної дисцип­ліни, диверсією, відмовою систем автоматики і контролю, впливом факторів оточуючого середовища (землетруси, грози і т.ін.); їх частка може становити 15-25%.

Головним показником для екологічного страхування, безумовно, є ризик (вірогідність) виникнення за встановлений час аварійної ситуації. Інакше кажучи, розглядається імовірність безвідмовної роботи (Q). Між ризиком виникнення аварійної ситуації і ймовірністю безвідмовної роботи об'єкта існує тісний зв'язок (21.10):

Q = 1 – Р. (21.10)

На практиці оцінки ризику виникнення аварійної ситуації і відповідно імовірності безвідмовної роботи об'єкта виконують за допомогою двох підходів.

Перший базується на використанні символічних моделей, які встановлюють залежність між імовірністю безвідмовної роботи і показниками роботи окремих вузлів об'єкта, що розглядається. На підставі наявних даних щодо надійності роботи ключових вузлів роблять висновок про загальну надійність роботи об'єкта.

Другий підхід грунтується на топологічних або графічних моделях. Використовуючи показники характеристик основного обладнання або вузлів об'єкта через побудовані блок-схеми, вар­іанти відмов об'єкта і т. д., розраховують або ризик виникнення аварійної ситуації, або надійність його роботи.

Варто зазначити, що існує кілька шляхів зниження ризику виникнення аварійних ситуацій. Першим напрямком вважається резервування надійності у вузлах, які є відповідальними за можливу аварійну обстановку. Другим – технічна діагностика, спрямована на своєчасне виявлення причин або окремих чин­ників можливих аварій. Третім – технічне обслуговування, спрямоване на попередження й усунення причин прискореного спрацювання і в цілому старіння об'єкта. Цими заходами можна досягти двох цілей. По-перше, значно підвищити прибутковість самого екологічного страхування і, по-друге, знизити загальну аварійність на «критичних» об'єктах, підвищити ефективність їх роботи.

Поряд з розглянутими вище питаннями, які необхідно вирішувати при реалізації екологічного страхування, є ще одне, не менш важливе, яке стосується методів визначення критичності виробничих об'єктів та оцінки шкоди, яку вони можуть заподіяти навколишньому природному середовищу. Як уже відзначалось, до «критичних» слід віднести аварійно-небезпечні об'єкти, які в разі виникнення аварії можуть призвести до нега­тивних наслідків, що перевищують відновлювальні властивості оточуючого середовища. «Критичні» об'єкти – це, в першу чергу, підприємства таких видів виробничої діяльності:

● Атомна промисловість і енергетика.

● Біохімічне, біотехнічне і фармацевтичне виробництво.

● Обробка, транспортування, зберігання і поховання небезпеч- них промислових відходів.

● Нафтохімія і нафтопереробка.

● Видобуток та переробка природного газу.

● Хімічна промисловість.

● Металургія.

● Виробництво та використання мінеральних добрив та отру­тохімікатів.

● Виробництво, зберігання, транспортування і знищення боє­припасів, вибухових речовин та ракетного палива.

● Виробництво електроенергії на базі органічного палива.

● Виробництво азбесту, скла, цементу.

● Виробництво целюлози.

● Зберігання і транспортування горючих, токсичних, вибу­хонебезпечних речовин, включаючи матеріали, які утворюють отрутні продукти згоряння і пилові вибухи.

● Дослідницька діяльність, в процесі якої використовуються у великій кількості токсичні речовини, природні та штучно синтезовані організми, бактерії, віруси.

● Мікроелектронна промисловість.

Прийняттю рішень щодо страхування такого роду об'єктів повинна передувати відповідна оцінка, що забезпечувала б урахування можливої екологічної шкоди, яку може викликати їх експлуатація. Особливого значення ця проблема набуває у зв'язку з можливим залученням до модернізації зазначених підприємств іноземних інвесторів. Орієнтація на методики оцінок, які найбіль­шою мірою відповідають методичним підходам, що використову­ються за кордоном, викликає довіру і стимулює активність інве­сторів. Крім того, такий підхід підвищує довіру до екологічного страхування, яке може здійснюватись вітчизняними страховими компаніями не тільки в Україні, але й за її межами.

У цьому зв'язку слід відзначити, що у сфері реалізації оцінок екологічного впливу на навколишнє природне середовище об'єктів господарської діяльності справа виглядає таким чином. Оцінка мож­ливого негативного впливу об'єкта виробництва на оточуюче його середовище отримала у нас назву ОВНС, а наприклад у США існує аналог, який там має назву Environmental Impact Assessment – EIA. ОВНС включає в себе докладний опис трьох основних аспектів:

• характеристик проектованого об'єкта (для нового – розгля­даються всі можливі його альтернативи) або діючого вироб­ництва на фоні інших альтернативних об'єктів, що вже знач­ний час експлуатуються і позитивно себе зарекомендували;

• впливу (його види і форми) об'єкта, що розглядається, на кожний із компонентів навколишнього середовища (земельні ресурси, надра, водні ресурси, атмосферне повітря, ландшаф­ти, флора, фауна);

• заходів, які можуть бути вжиті для зниження ризику ава­рійності об'єкта й уникнення або зведення до мінімуму небажаних наслідків для навколишнього природного середо­вища в разі виникнення аварії.

Як уже зазначалось, подібність у методичних підходах до екологічних оцінок відіграє вельми позитивну роль. Однак у нашій країні, де практика екологічного страхування відсутня, необхідний більш чіткий підхід. Мова йде про те, що вказані оцінки екологічного збитку завершуються експертними виснов­ками, які мають переважно не кількісний характер, а містять в собі якісні характеристики. Ця обставина ускладнює визначення конкретних величин можливих екологічних збитків, які є першо­рядними у прийнятті рішень щодо умов екологічного страхування. Мається на увазі насамперед встановлення величини страхової суми, еквівалентної розмірам екологічного збитку.

Головна проблема постає в одночасному вирішенні двох зав­дань. Перше з них – об'єднання в одній оцінці переліку показ­ників навколишнього природного середовища, які підпадають під негативний вплив, із зведенням показання цього впливу до єди­ного значення. Друга полягає у визначенні економічного еквіва­ленту, який відповідав би комплексному екологічному показнику.

За кордоном перше завдання найчастіше вирішувалось у межах трьох незалежних напрямків. Ними є методи, які використовують матриці Леопольда, суміщений аналіз карт і система оцінки довкілля Бателле .

Якщо перший із вказаних напрямків базується на викорис­танні контрольного списку, де визначаються взаємозв'язки типу «причина-наслідок», то другий передбачає всебічний аналіз окремих «комірок», з яких складається територія, на якій розташо­ваний «критичний» об'єкт. Наразі зазначений аналіз виконують за допомогою географічних інформаційних систем (ГІС). І нарешті, метод Бателле в процесі аналізу передбачає оцінку змін у межах чотирьох основних сфер: загальних екологічних показників, фізико-хімічних характеристик, показників естетичної і соціальної сфер.

На відміну від згаданих може бути використаний метод, який акумулює методичні підходи вищезазначених варіантів оцінок екологічного збитку. Мова йде про районування території з ви­користанням ГІС, поділення її за біогеоценотичними, мікрокліма­тичними, гідрологічними, ґрунтовими, геоморфологічними та геохімічними характеристиками на ділянки з притаманним їм рівновеликим і однонаправленим значенням масоперенесення. Напрям і величина масоперенесення може визначатись як сума векторів. Вони можуть об'єднувати показники, що характеризують вітровий транспорт, міграцію, ерозію (вітрову і водну), пе­ренесення забруднювачів природного середовища поверхневими і ґрунтовими водами та ін. Отримані значення градієнтів концентрацій або іншого впливу дають змогу через наявні бази даних «вплив-ефект» безпосередньо визначати очікувані негативні наслідки, обрахувати значення очікуваних еконо­мічних збитків або розмір страхової сплати.