523

2. Повідомлення теми й мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

Сьогодні наше суспільство переживає складний процес націот- ворення та державної трансформації, важливу роль у якому віді­грає історія. Саме вона, як наука про минуле, несе знання про розвиток соціального життя народу країни. Поширенню та розу­мінню минулого засобами слова допомагає художня історична проза. Звертання до подій минулого сприяє розумінню історії як діалектичного процесу, усвідомленню залежності долі людини від суспільних обставин, формуванню історичного мислення, яке й робить можливим розуміння особистістю своєї ролі в суспіль­стві, шляхів самореалізації та самовираження.

2. Опрацювання навчального матеріалу

1. Лекція вчителя

Українська історична проза має свою давню традицію. Інтерес до минулого, осмислення подій з відстані часу завжди приваб­лювали не тільки науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники постійно зверталися до важливих, зламних періо­дів в історії України, створюючи силою свого таланту й творчої уяви яскраві образи минулих часів.

Серед тих, хто працював у жанрі історичної художньої прози, помітне місце посідають П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй- Левицький, А. Чайковський, А. Кащенко, 3. Тулуб, Б. Лепкий, Ю. Косач тощо. Цей список продовжують письменники другої половини XX — початку XXI століть: І. Білик, М. Вінгранов- ський, Л. Костенко, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Малик, Д. Міщенко, Ю. Мушкетик...

В українській літературі романне осягнення історичного мину­лого відбувалося всупереч державній політиці. Політичним репре­сіям були піддані за радянської влади 3. Тулуб, В. Гжицький, Г. Хоткевич. У радянський період були заборонені історичні романи «Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Моло­дість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика.

Творці історичного роману в літературі українського зару­біжжя Ю. Косач, М. Лазорський, Л. Полтава, С. Фостун писали про ті сторінки вітчизняної історії, на які було накладено табу радянською ідеологічною системою.

З 1919 р. й аж до 90-х pp. XX ст. існувала ціла низка обме­жень і заборон, які стосувалися тематики українського історич­ного роману. Унаслідок цього, за спостереженням Ю. Мушкетика,

Уроки української літератури в 11 класі

наша «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі...». Але й при відтворенні цих подій передбачалося певне (канонізоване радянською ідеологією) їхнє потрактування. За таких обставин не випадково поза увагою українських романістів залишилися й трагічні події Руїни, і події епохи Івана Мазепи, і все, що пов’язане з нетривалим гетьману­ванням Павла Полуботка... Та й така, здавалося б, безневинна тема, як тема Хмельниччини, ще чекає на всебічне, не позначене політичною кон’юнктурою, романне осмислення.

Розквіт української історичної прози періоду 70-х — початку 80-х рр. XX ст. був зумовлений необхідністю через уроки істо­рії висвітлити день нинішній. Тому до історичних творів пильно придивлялася критика, зокрема офіційна, вишукуючи там яко­їсь «крамоли».

Історична белетристика й сьогодні залишається найпопуляр- нішою серед творів, що висвітлюють минуле українського народу й держави.

Зінаїда Павлівна Тулуб народилася 28 листопада 1890 р. в Києві в сім’ї юриста й відомого на той час російського поета Павла Тулуба.

У 1919-1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із час­тин Червоної Армії. З 1921 р. працювала в різних радянських установах: завідувала літчастиною в Київському кінофотокомі- теті, служила у відділі місцевого бюджету. З 1926 р.— на твор­чій роботі.

Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».

5 вересня того ж року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув’язнення строком на 10 років (із поразкою в політичних правах — на 5 років) і кон­фіскацією всього приналежного їй майна.

Ув’язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р.— на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв’язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпе­ки СРСР: «...за приналежність до антирадянської есеро-меншо- вицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область

525

Казахської PCP». Отже, друга тяжка покара за старим обвину­ваченням.

Лише 23 червня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди Павлівни ска­сувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припи­нити за відсутністю складу злочину...».

Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.

У 1947-1955 pp. була на засланні в Північному Казахстані. По реабілітації повернулася до Києва.

Померла 26 вересня 1964 р. в Ірпінському будинку творчості. Похована в Києві.

Літературну діяльність 3. Тулуб розпочала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована в журналі «Вестник Европн» (1916).

За радянського часу перейшла на українську мову.

Найвизначніший твір Тулуб — історичний роман-дилогія «Людолови» (1934-1937, у переробленому вигляді перевида­ний 1958), у якому на багатому історичному матеріалі відтво­рено життя українського народу початку XVII ст. за гетьмана Петра Сагайдачного. Крім того, роман із життя Тараса Шевченка на засланні — «В степу безкраїм за Уралом» (1964), п’єси, сце­нарії тощо. Перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників.

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 р. на Івано-Фран- ківщині. У Коломиї закінчив середню школу й працював учите­лем початкової школи. Закінчив філологічний факультет Львів­ського державного університету, викладав мову й літературу, працював також у редакції журналу «Жовтень». Уперше почав друкувати свої твори 1954 p., а перша збірка оповідань вийшла друком 1958 р. під назвою «Прут несе кригу». У 1960 р. при­йнятий у члени Спілки письменників України. Двічі був нагоро­джений Державною премією ім. Т.Г. Шевченка за твори «Вода з каменю» й «Четвертий вимір».

Твори Іваничука — це мандрівка в далекі й близькі століття нашої Батьківщини. На тих шляхах читач зустрічає знаних, славних осіб, які вічно житимуть у людській пам’яті. Історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики,