469

Павлентія насправді звати Павлом. Та він сам себе так назвав «для солідності». Він невисокого зросту, слабосилий, але добрий і делікатний. У почуттях і думках набагато доросліший, ніж мало б бути на його вік.

Училище розташоване у райцентрі, а хлопці живуть у селі. Ходити треба щодня і не один кілометр степом — у темряві, у непогоду, ще і вовків розвелося вдосталь. Та і серед людей вони теж не перевелися.

Ця повість — ніби відрізок із життя самого письменника. Мабуть тому вона і вийшла такою щемкою і хвилюючою. Чита­ючи її, не один раз стисне горло, а на очах виступлять сльози, хоча в повісті все тихо й мирно, герої її сторінок молоді й здо­рові, а деякі епізоди написані з тонким гумором. Ця повість так і «проситься» на екран).

4. Визначення мети та планування роботи. Оголошення теми уроку V. Опрацювання навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя

«Тепло й достовірність — ось мої літературні критерії», «Не святі горшки ліплять майстри, а майстрами стають люди. Я — людина. Я буду майстром!»,— читаємо в щоденнику пись- менника-новеліста Григора Тютюнника. Така самооцінка й ви­могливість до себе заслуговують на повагу. І він дійсно став май­стром художнього слова, точного, лаконічного, яскравого, теп­лого, талановитого. Безперечно, Тютюнник творив своєрідно. Саме творив, а не писав. Кожну новелу він спершу виношував, як мати дитя під серцем. Не раз він говорив своїм друзям: «Мені здається, що спочатку йде робота душі. Часом напружена, інколи прихована. Але постійна робота душі. І колись настає мить, що вигострилась думка до краю, біль серця такий, що воно обки­пає кров’ю, а напруга така, ніби кожен нерв, як напнута струна на скрипці, ледь-ледь торкни, і він застогне словом. Цей процес схожий, як ото лінза збирає сонячні промені в один пучок. Так і тут: думка, серце й нерви повинні сконцентруватися в слові». Зна­ходив таке слово, яке іншим не заміниш. Довгий шлях пошуку потрібного слова не зупиняв його, бо знав, що «у художнього слова одна-єдина функція. Ця функція зветься необхідністю». Його слова то ніжністю, то любов’ю, то ненавистю, то ганебністю влучали прямо в серце. Дивовижно правдиво змальовував життєві ситуації, умів повно, об’ємно розкрити внутрішній світ героя, бо

Уроки української літератури в 11 класі

вважав, що «письменник повинен не просто стежити за вчинками героїв, а думати над ними».

Вивчати життя письменника ми будемо за допомогою нашого символічного щоденника, де кожна сторінка — певний етап життя письменника.

Тож відкриймо першу сторінку...

2. Сторінки символічного щоденника

(Учитель перегортає сторінку символічного щоденника, нази­ває учня, який буде цю сторінку представляти.)

Сторінка 1. «Живописець правди»

Тютюнник Григір народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в сім’ї селян. Григір — літе­ратурне ім’я письменника, обране ним, щоб відрізнятися від єди­нокровного брата Григорія Тютюнника (1920-1961) — відомого українського прозаїка. Батько, репресований, із таборів не повер­нувся. Шестирічній Григір виховувався в родині свого дядька, що мешкала на станції Щотове Луганської області. Батько пись­менника, Михайло Васильович, заарештований органами НКВС у 1937 р., як «ворог народу», із заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге заміж, а малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат — Филимон Васильович Тютюнник, у родині якого й виховувався майбутній письменник.

1938 р. Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий час був роз­формований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу й до 1962 р., як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою.

Під час війни жив у свого дядька Филимона Васильовича на Донбасі.

1942 р., коли дядько пішов на фронт, одинадцятирічний хлоп­чик, рятуючись від голоду, пішки помандрував окупованою тери­торією до рідного села на Полтавщині, адже тітка не могла сама прогодувати сім’ю. Після п’ятого класу Григір навчався в Зінь- ківському ремісничому училищі № 7, там отримував 700 г хліба, що допомогло вижити. Закінчивши його, працював на Харків­ському заводі імені Малишева, але захворів на легені, повернувся до Шилівки, не відпрацювавши належних трьох років, за що від­сидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся на Донбас, буду­вав Миронгрес, слюсарював. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль й у виборі тем та сюжетів, й у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю