Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

353

Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко й Борис Олійник, ще роком пізніше — Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шістдесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмит­ром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Вале- рієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя моло­дого тоді літературного покоління.

Повідомлення 1. Життя й творча діяльність поета

Микола Вінграновський народився 1936 р. в селі Богопіль (нині Первомайськ) Миколаївської області. Закінчив Інститут кінематографії в Москві, де познайомився з Олександром Довжен­ком, який мав значний уплив на формування поета.

М. Вінграновський — кіноактор, кінорежисер і сценарист. У Довженковому фільмі «Повість полум’яних літ» виступив у ролі Івана Орлюка.

Перші вірші з’явилися 1958 р. на сторінках журналів «Дніпро» та «Жовтень» («Дзвін»). Навчався на акторському відділі Київ­ського інституту театрального мистецтва. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум’яних літ», автором якого був Олександр Довженко. Автор книжок віршів «Атомні прелюди», «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», повістей «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні», роману «Северин Наливайко». Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004).

Постановник десяти художніх та документальних фільмів. Лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, літе­ратурної премії «Благовіст», Міжнародної премії Фундації Анто­новичів.

Помер 26 травня 2004 р.

Повідомлення 2.

Збірка інтимної лірики «Цю жінку я люблю»

Про кохання М. Вінграновський писав завжди, а своєрідна антологія інтимної лірики письменника 1990 року «Цю жінку я люблю», до якої ввійшли твори більш як тридцятилітнього від­різка творчості, безсумнівно, одна з найкращих в українському письменстві книжок про Любов. Відкривається збірка віршем «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...».

Вінграновський-поет у ній несподіваний і впізнаний, тради­ційно-класичний і сміливо-новаторський. Здається, що течія його

Уроки української літератури в 11 класі

поезії плине між двох берегів: по один бік — ідея пошуку сус­пільної та творчої рівноваги й гармонії, ясність і шляхетна про­стота вірша, висока культура образу, по другий — чуттєвість, дивовижно органічна образність, що містить у собі парадоксальну єдність гармонійного й дисгармонійного, якусь язичницьку сти­хію пристрасної любові, бентежний дух неспокою. Тож любовна тема в нижці «Цю жінку я люблю» виявлена різнобічно, образи кохання й коханої репрезентовані в багатьох обличчях, настроях, сповнених то мажорних, то мінорних інтонацій.

Справжньою М. Вінграновський уважав поезію, що не скала- мучує людську душу: «Нам слів таких потрібно від поетів, Щоб не піднять з душі, як небо не піднять». Цій настанові поет був вірний упродовж життя, перетворивши її на кредо своєї творчості.

Чи не кожна літературна епоха пропонує власну філософію кохання, свій образ Прекрасної Дами.М. Вінграновський подав широку типологію кохання, тонко змальовуючи різні його стадії та грані, кольори та звуки.

Поет простежив різний «вік» кохання. Так, зародження почут­тів називається «передчуттям любові»: «Передчуттям любові і добра. І в ці рази я тішусь та радію». Боячись сполохати, ніби пташку, ці почуття, ліричний герой заклинає: «Не зрадь хоч раз, не проминися даром, Один хоч раз, передчуття моє» («Перед­чуттям любові і добра»). А у вірші «Ще молодесенька» очіку­вання кохання втілено у зворушливому образі олюдненого серця: «Навшпиньки не ходило, її ще серце під вікном любові».

Здатність людини кохати перетворюється в системі цінностей поета на вагомий критерій вартісності особистості. На думку пись­менника, людина, що не вміє кохати й не цінує почуттів інших,— убога. Почуття любові виступає у Вінграновського силою, що надихає й відроджує, що може врятувати людське серце від зубо­жіння. Адже «Любов — не зло», проголошує ліричний герой, а у вірші «Зупинилась тиша тиха і незбудна» заклинає: «Йди ж, моя любове, доки твоя воля, коли навіть пройдеш і саму себе...», тому що «Є ще в світі душі і печальні очі, в спраглому чеканні виглядають нас».

Микола Вінграновський у літературі вмів усе. Йому вдава­лися дитячі оповідання, великі епічні полотна, кіносценарії... Але в усьому він залишався, насамперед, ліриком.

Кожен поет покоління шістдесятників обирав свій власний творчий порятунок. Вінграновський упіймав і зафіксував най­більш українське та питоме світовідчуття. Це, звісно ж, уплив школи Олександра Довженка, з яким поета звела доля.