Уроки української літератури в 11 класі

• Уникайте безсистемності викладу, дублювання змісту поперед­ніх частин, поєднання речень, що стосуються різних питань теми.

• Уживайте вставні слова типу: по-перше, по-друге, на мою думку, по-моєму, наприклад, скажімо, отже, таким чином, мені здається..., на мою думку..., я вважаю...

4. Словникова робота

Доберіть синоніми до поданих слів:

• велич (значення, суспільна вага);

• персонаж (герой твору, образ людини, дійова особа, ліричний герой);

• письменник (митець, майстер художнього слова, автор, ху­дожник, прозаїк);

• виразний (чіткий, яскравий);

• добродушний (лагідний, ласкавий, щирий, привітний);

• щирий (відвертий, правдивий, приязний, гостинний, щиро­сердний, сердечний, задушевний, чулий);

• показувати (змальовувати, відображати, констатувати, заявляти, декларувати, висвітлювати, стверджувати, виво­дити, відтворювати);

• надихати (наснажувати, окрилювати, захоплювати).

5. Самостійна робота учнів над текстом твору-роздуму

6. Виступи учнів Зразок твору

«Я народився і жив для добра і любові»,— так визначив своє життєве кредо Олександр Довженко. Письменник, кінорежисер, великий патріот свого народу й син свого часу. Його кіноповісті не залишають байдужим й сучасне покоління читачів.

Приваблює й зацікавлює у творчості О. Довженка процес творення образу людини.

Моральна краса й духовна велич — це найвагоміші якості, які хоче бачити в людині кіноповістяр. Саме такими змальовує митець своїх рідних, односельців.

Спогади дитинства, що лягли в основу кіноповісті, створюють дивовижний світ людей, народжених для добра, праці й любові. Згадаймо діда, схожого на білобородого Бога, чи прабабу з її про­кльонами, батька, найкращу людину у світі, чи матір, умілі та роботящі руки якої плекали розкішний город біля хати, чи свого вірного Пірата, що ділив з ним усі переживання дитинства. У цих образах відчувається й теплота, і гордість, і любов людини

311

до свого неспокійного роду, що дав йому життя. Так глибоко могли розуміти світ навколо себе тільки дуже талановиті люди, які жили в повній гармонії з природою.

Малий Сашко — головний герой кіноповісті — то дитя природи. Картини його дитинства — то сама природа, то світ малої дитини, яка йде шляхом пізнання. Допитливий малюк, мрійливий, з неа­биякою уявою, пізнаючи світ, поринав у нього з головою. У всьому, що поставало перед дитиною, бачилася гармонія. Трави, дерева, зорі, Десна — усе було олюднене, мало свої втіхи й смутки.

Усі рідні, з якими нас знайомить головний герой,— то єдиний образ народу, складовою якого є й сам Довженко.

У «Зачарованій Десні» автор застерігає нас від втрати духов­ності, закликає повертатися до своїх коренів, не забувати про своїх рідних, не хапати зірок з неба, а нахилитися й побачити зірку в калюжі.

4. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

5. Домашнє завдання

1. Скласти відгук на виступ однокласника.

2. Підготувати міні-презентацію «Провідні тенденції розвитку української літератури в другій половині XX — початку XXI ст.» (за групами).

В. Г. Сухенко

Урок № 41

ПРОВІДНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX - ПОЧАТКУ XXI ст.

Мета: розширити уявлення учнів про новітню українську

літературу, проаналізувати сучасну літературну си­туацію, зокрема нові тенденції в українській поезії та прозі; визначити специфіку творів поетів II поло­вини XX — початку XXI ст.; сприяти розвитку твор­чої й пошукової діяльності учнів; нестандартного мислення, виховувати позитивні риси та звички.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма уроку: урок-дослідження.

Обладнання: виставка творів письменників, словник літерату­рознавчих термінів, міні-презентації, опорна схема «Типи дискурсів».

ПЕРЕБІГ УРОКУ

1. Організаційний момент

2. Мотивація навчальної діяльності

Незакінчені речення

• «На уроці я сподіваюсь...»

• «Від цього уроку я очікую...»

3. Актуалізація опорних знань. «Мозковий штурм»

• Сучасна українська література. Яка вона?

• Твори яких сучасних письменників ви читали?

• Яке враження вони на вас справили?

4. Оголошення теми й завдань уроку

Українська література XX ст. пройшла різні етапи й періоди:

революційний, воєнний, післявоєнний, пострадянський. Кожний

етап характеризується своїми особливостями, своїми літератур­ними героями. Сьогодні на уроці розглянемо другу половину XX — початку XXI ст. України в літературному розрізі.

5. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу. Захист проектів

1. Група істориків

Суспільно-історичні умови літературного процесу II половини XX — початку XXI ст.

Український літературний процес межі ХХ-ХХІ ст.— це яви­ще світоглядно різнорідне, естетично розмаїте, концептуально різ- новекторне, художньо нерівнозначне. За характером своєї яскра­вості й політалановитості він може бути співвіднесеним із літе­ратурним життям помежів’я ХІХ-ХХ століть.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної від­лиги (1956-1959), який послабив певним чином і боротьбу з націо­нальними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хиж- няк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення націо­нальної гідності й поваги до себе як до народу. Саме на цей час припадає перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються й критерії громадянської свідомості. Десталінізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку гро­мадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталін­ським режимом, звернутися до духовної спадщини народу.

Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літера­турно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симо- ненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди»,

І. Драча «Соняшник». Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська — не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), у яких яскраво виражено на­ціональний дух. Навіть у складних умовах тоталітарної системи письменник силою свого таланту зумів показати невмирущість загальнолюдських цінностей.

У той період на хвилі «відлиги» робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий

Уроки української літератури в 11 класі

доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувалися в Україні востаннє в 1930 p., Ганни Барвінок — у 1927 p., Володимира Винниченка — в 1932 p., Ореста Левицького — в 1930 p., Миколи Хвильового — в 1933 р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах «відлиги» цензура не могла дозволити повер­нення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстою­вав національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори. Лише протягом 1945-1951 pp., тобто за шість років, у діаспорі було видано понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них — це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили у світ у ці роки, були такі талановиті літератори, як Ю. Клен, В. Барка, І. Багряний, а також ті, які загинули від нацистів,—

О. Ольжич, О. Те ліга та інші.

Атмосфера кінця 50-х pp. XX ст. сприяла формуванню моло­дої генерації так званих шістдесятників, які в змінених обста­винах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Ця генерація українських інтелекту­алів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існу­ючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, сво­боду й людську гідність.

У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі й фізико- математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

З початку 70-х pp. XX ст. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а у сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори й боротьби за націо­нальні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демон­страції, самвидав літературних джерел, влаштування страйків,

• • •

«Більмо», твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи- протести до партійних і державних керівних органів, спрямовані проти нищення пам’яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

Сімдесяті роки — найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. З одного боку, подальший, хоча й повільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого — ідеологічна заангажованість філософії та гума­нітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчувались і тут: звернення до проблем філософії людини, філософії природо­знавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спад­щини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасш­табні археологічні дослідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, великомасштабні фольклорні та етно­графічні експедиції тощо. Поруч із цим саме в цей період особ­ливо відчутні відповідні обмеження в офіційній історіографії, зокрема найбільш важливих періодів її розвитку — заборона дослідження козаччини, викривлення в аналізі періодів XVII- XVIII ст. тощо.

На зламі 60-70-х років XX ст. в умовах застою й регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилося у звуженні сфери функціону­вання рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметро­вий вітраж у Київському університеті).

З середини 60-х років починається новий злет українського кіномистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Па­раджанова «Тіні забутих предків» (1965), Л. Осики «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1971), Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972), В. Денисенка «Сон» (1964), Л. Бикова «В бій ідуть тільки старики» (1974), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилася акторська майстерність І. Миколайчука (1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці «Вавилон-ХХ»).

У 70-80-х роках XX ст. відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала

Уроки української літератури в 11 класі

як наслідок офіційної культури. У 80-х роках починають повер­татися до творчості реабілітовані українські письменники. Повер­нено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньої україн­ської культури (В. Винниченко, Олег Ольжич та інші).

Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної Укра­їни зумовила нове бачення місця й значення культури в укра­їнському суспільстві, визначила різноманітні прояви й аспекти культурологічної діяльності.

2. Група літературознавців

Явище «шістдесятництва»

Шістдесятництво порівнюють з епохою Ренесансу. Українське відродження пов’язане з вивільненням людини з-під влади ідеоло­гії, народженням гуманістичного світогляду, який у центр світу поставив людину й проголосив її найбільшою цінністю. Цій епосі властиве прагнення гуманності в поєднанні із прагненням краси.

«Шістдесятники» представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літе­ратурними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Уна­слідок важких табірних умов померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Ця група української творчої інтелігенції в умовах «відлиги» виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовира­ження на основі осмислення національного досвіду. У них зрос­тав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили мож­ливості дедалі глибше й всебічніше пізнавати національну духов­ну спадщину. Усе це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, у духовних процесах, за утвердження загально­людських моральних й естетичних цінностей. Так поступово сфор­мувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно- ідеологічних процесах, що відбувалися в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов’язку митця

перед народом (роман «Маруся Чурай»), І. Драч розкриває непро-

и % • •

стии зв язок науково-технічного прогресу з духовними ЦІННОСТЯМИ нації («Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»).

Шістдесятництво — це філософський феномен і новий відлік часу інтелектуальної історії України. Його учасники зв’язали воєдино розірваний час української культури, відновили кому­нікативну функцію культури завдяки новій ролі Слова.

Нью-Йоркська група

Угруповання українських літераторів північно-американської діаспори, засноване в 1958 р. молодою генерацією поетів, незгод­них з просвітницькими настановами заполітизованої української літератури 20-40-х рр. XX ст. «Первісну сімку» групи склали Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Патриція Килина, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук. Твори членів Нью-Йоркської групи започаткували «другу хвилю» українського модерну, якій притаманний пластичний, але дещо нав’язливий символізм, заглиблений у реставрації. Пізніше — «молодше покоління» представляли Ю. Коломієць, О. Коверко, М. Царинник, Р. Бабовал, М. Ревакович.

Поезію Нью-Йоркської групи можна охарактеризувати як українську за мовою та частково за темами, і західну за поетикою, оскільки більшість її учасників покинули Україну ще в дитин­стві чи були емігрантами в другому поколінні (поетеса П. Килина взагалі не була українкою).

Нью-Йоркська група зробила рішучий поворот до естетичних критеріїв мистецтва, до визнання його як самоцінного духов­ного явища. Вона не лише продовжила справу модерністів по­чатку XX ст., ай довела її до повного розв’язання: письменник мусить відповідати своєму природному покликанню. Отут і вба­чається відгомін теорії «спорідненої діяльності» Г. Сковороди. Нью-Йоркська група декларувала свій «антитрадиціоналізм», навіть намагалася відмежуватися від «Молодої музи» та «празь­кої школи», з якими в неї було багато спільного. Основним пред­метом посиленої критичної уваги заокеанських емігрантів постав національний характер, схильний до надмірних емоцій, ліризму, романтизму тощо.

Обстоюючи свої переконання, представники Нью-Йоркської групи не називали себе «школою», скептично ставилися до поши­рених у колах літературної громадськості понять «учень» та

Уроки української літератури в 11 класі

«вчитель», твердили, що вони творять національне мистецтво на цілком новій основі. До певної міри це було так. Адже вигнан- ське віддалення од Батьківщини, середовище чужини, до якого слід пристосовуватися, диктували свої умови творчості.

Постпшістдесятники

Витіснене покоління, також Постшістдесятники,— генерація поетів в українській літературі, найбільша активність яких при­падає на сімдесяті роки XX століття. Термін було запропоновано українським письменником Іваном Андрусяком, який, зокрема, спирався на оцінки критика Володимира Моренця.

На думку критика Володимира Моренця, поети «витісненого покоління», на відміну від шістдесятників, не вдосконалювали соцреалізм, а творили нову для української літератури поетику.

Такі еститичні настанови офіційна радянська критика зустріла відверто вороже, тож більшість поетів «витісненого покоління» десятиліттями не мали змоги надрукувати свої твори навіть у районних газетах.

Яскраві дебюти цих поетів не вийшли за межі поодиноких журнальних і газетних публікацій. Лише Тарас Мельничук устиг був видати першу книжку. Наклад першої книжки Василя Голо- бородька, унаслідок втручання радянської цензури, було знищено. Фактично творчість цього покоління відбувалася підпільно, в умо­вах «внутрішньої еміграції».

Термін «витіснене покоління», на думку Івана Андрусяка, є значно переконливіший за термін «постшістдесятники», який досі іноді вживається. Некоректність терміну «постшістдесят­ники», на його думку, полягає в тому, що поети «витісненого покоління» не були продовжувачами шістдесятників, а створили новий формально-есетичний напрям в українській поезії.

Недоречно зараховувати цих письменників і до вісімдесятни- ків. Адже хоча їхні поетичні збірки справді з’явилися у 80-х ро­ках минулого століття, писалися вони в сімдесятих, і лише через заборону друкуватися в той час з’явилися на десятиліття пізніше.

Основні представники «витісненого покоління»: Тарас Мель­ничук, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Станіслав Вишенський, Василь Рубан, Григо­рій Чубай, Олег Лишега.

Українська «химерна проза»

Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці україн­ської літератури 70-80 pp. XX ст. Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому

роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958 р., до творів В. Шевчука «Дім на горі» та «На полі смиренному»

1983. , охоплюючи широкий простір справді неординарних спа­лахів — В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загре- бельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік...», «Оглянься з осені» В. Яворівського.

Термін «химерний» з’явився в 1958 р. разом із романом з народ­них уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця». На той час це — єдиний твір, у якому наскріз­ним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчу­вається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає в розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і без­ліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами.

Після роману О. Ільченка була перерва в 13 років, а в 1971 р. В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дило­гію «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.

Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори в химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, усезнаючий опові­дач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумов­лює складні стилістичні ефекти — хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до глибо­кої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції.

Український химерний роман завжди ставився в контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтма­това, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.

Витоки химерного роману сягають іще «Енеїди» І.П. Котля­ревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, «Марко у пеклі» О. Стороженка, «Співомовки» С. Руданського, «Лісова

Уроки української літератури в 11 класі

пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набут- ків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про націо­нальні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запо­зичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим цьому явищу є і сам термін «химерний».

Химерна проза — письмо, насичене міфологічністю, філософ­ськими роздумами, художньою умовністю.

Ознаки химерної прози:

1. Використання міфів.

2. Міф не має хронотопу.

3. Присутність химерних образів.

4. Межа між світом реальним та ірреальним стерта.

3. Група експертів

Відродження літератури: сучасний стан і перспективи У кінці XX століття процес оновлення української літера­тури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни від­билися й на розвитку літератури. Нове покоління письменників прагнуло вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, що протягом багатьох століть нав’язувалися імперською ідеологією. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації й сво­боди індивідуальності — навколишня дійсність розглядалася по-новому, а не під кутом «соцреалізму».

Відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних кри­теріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мис­лення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені режимом з ідеологічних міркувань. Почали дру­куватися праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Івана Крип’якевича, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького, їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на істо­рію України і її місце в європейському контексті. Вийшли раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Володимира Винниченка,

Павла Тичини, Володимира Сосюри, митців «розстріляного від­родження».

Читач ознайомився з творчістю митців української діаспори: У ласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена, Тодося Осьмачки, Яра Славутича та інших. Значний резонанс мали літературні праці Григорія Грабовича, Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина, Романи Багрій, Юлії Войчишин.

1991 р. в Києві було проведено Міжнародний фестиваль укра­їнської поезії, на якому виступали українські поети всіх материків світу. Вийшло 2 антології української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), які репрезентують надзвичайно багату картину нашої лірики XX ст., цілу галерею талантів різних художніх систем, уподобань і напрямів. Словом, було знищено штучну «ідеологічну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні і в діаспорі, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національне самобутнє мистецтво.

Отже, відродження літератури виявилося в поверненні літера­турно-мистецьких надбань минулих епох, що були заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань, у створенні на­ціонального самобутнього мистецтва.

4. Група теоретиків

Соцреалізм (соціалістичний реалізм) — псевдохудожній метод, проголошений єдино можливим і найдосконалішим у радянській літературі, по суті — набір жорстких догм і шаблонів. Визначаль­ними для нього були позалітературні й позаестетичні принципи: партійність (висловлення у творі позиції Компартії як єдино мож­ливої ідеї), перекручені поняття народності та інтернаціоналізму, крайня заангажованість. Поняття прекрасного могло застосову­ватися тільки для прославлення радянського ладу та його місти­фікованих, реально не існуючих героїв (Павлик Морозов, Олек­сандр Матросов), потворне — у зображенні всіх представників інших суспільних устроїв та ворогів ладу.

З огляду поетики прикметними рисами (точніше, вимогами, які формулювалися на з’їздах і висловлювалися в постановах) соцреалізму є: історичний оптимізм (кінцевим результатом істо­ричного прогресу є комунізм), конфлікт в радянській дійсності є боротьбою хорошого зі ще кращим, а потворне — окремими недоліками, обов’язково подоланими у творі, вузька робітничо- селянська тематика, сакралізація радянської історії та вождів, обов’язковою була наявність позитивних героїв (комуністів) і нега­тивних.

Уроки української літератури в 11 класі

Соцреалістична критика твори сучасників оцінювала винят­ково з погляду втілення догм. У випадку їх недотримання твор­чість отримувала ярлики «буржуазна» та «націоналістична», твори вилучалася з бібліотек, надалі не публікувалася, автор під­давався «цькуванню» в пресі, а за значні відхилення — репресіям. Твори класики оцінювалися з погляду «передбачення» радян­ського ладу, у випадку невідповідності — генії перетлумачува­лися у вигідному світлі й навіть містифікувалися (Т. Шевченко — атеїст), митці меншого масштабу просто замовчувалися. У той же час у середовищі соцреалізму з’являлися високомистецькі твори, які відповідали деяким його вимогам, але ставили гуманізм вище партійності (наприклад, «Собор» О. Гончара). Загалом соціаліс­тичний реалізм був набором догм, створених для контролю партії над письменниками, перетворення літератури в агітацію.

Модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний) — сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експеримен­таторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямо­ваність. Саме похідне слово «модерн» пов’язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналіз- мом (хоча й модерністи ніколи не поривають із літературною тра­дицією цілком) є визначальними рисами модернізму.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дада­їзм та «новий роман».

Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм затверджує перевагу форми над змістом.

На зміну реалістичній та натуралістичній об’єктивності прихо­дить модерністська художня суб’єктивність. Модерністів не ціка­вить предметний світ — він завжди ними деформується та абсурди- зується. І ця «нова дійсність» є для митців-модерністів абсолютно реальною. «Потік свідомості» — один з основних художніх при­йомів літератури модернізму. Він безпосередньо відтворює про­цес внутрішнього мовлення персонажа (його також називають «внутрішнім монологом»), вербальними засобами зображуються його синтаксично ненормовані переживання, роздуми, спогади. Цей прийом застосували й реалісти XIX ст. (Франко, Стендаль, Достоєвський, Толстой) і навіть «соцреалісти».

Іншим популярним художнім прийомом модернізму є мон­таж, що прийшов у літературу з кіномистецтва. Він заснований на поєднанні різнорідних тем, фрагментів, образів.

Модерністи віддають перевагу умовним формам, що, однак, зовсім не виключає використання засобів цілком життєподібних. Проте нерідко саме життєподібні елементи творів модернізму ство­рюють ефект ірреального, неправдоподібного. Фантастика тісно пов’язана з реальністю в мистецтві модернізму.

Постмодернізм — загальна назва сукупності літературних тенденцій другої половини XX — початку XXI ст., що виникли після модернізму. Постмодернізм став реакцією на ідеологічну кризу гуманізму після Другої світової війни, також увібрав аван­гардистську «втому від культури», пересиченість культури («все вже написано»).

Уперше термін «постмодернізм» згадується в 1917 р., але поширився він лише наприкінці 1960-х рр. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм» та ін.).

Визначальні риси постмодернізму:

• культ незалежної особистості;

• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини людей, націй, культур, релігій, філософій;

• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

• використання підкреслено ігрового стилю;

• химерне переплетення різних стилів оповіді;

• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

• сюжети творів — натяки на відомі сюжети літератури попе­редніх епох;

• присутній образ оповідача;

• іронічність та пародійність.

В українській літературі постмодернізм став реакцією на дик­тат соцреалізму, органічно поєднавшись з неоавангардизмом. Пред­ставники: Ю. Андрухович, О. Ірванець, Ю. Іздрик, Т. Прохасько,

О. Ульяненко, С. Процюк, В. Медвідь, О. Забужко та ін.

Дискурс (міркування, промова, виступ, сукупність висловлю­вань) — способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної), тексти. Одиницями дискурсу є конкретні висловлення, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті й структурі відображають часовий аспект Дискурс уживається як стиль (романтичний, модерний, постмодер- ний), а також як ідіолект — індивідуальний стиль митця. Є різні види дискурсу: філософський, художньо-літературний тощо.