С. М. Головатюк

Урок № 37

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1940-1950 рр.

1. Довженко - відомий у світі кінорежисер, засновник поетичного кіно

Мета: зробити огляд літератури воєнного й повоєнного пе­

ріоду; опрацювати творчу біографію О. Довженка, осягнути її трагізм; розвивати в учнів навички роботи з додатковою літературою, уважність при читанні автобіографічних творів; виховувати повагу до кращих представників української нації.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: портрет О. Довженка, текст «Щоденника», виставка творів, епіграф.

Вміти творити — це не означає вміти малювати чи добре ліпити. Я думаю, що вміти творити — це означає бути також митцем своєї епохи, свого часу, бути на рівні передових ідей свого часу, бути виразником інтересів суспільства.

О. Довженко

ПЕРЕБІГУРОКУ

2. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок

1. Літературний диктант «Упізнай героя»

• «В цім експресі не тримається ніхто так... гордовито...».

• «Бравий герой, і грізний суддя та володар душ «людців», і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів...».

• «Молодий — років 25, на ньому військовий старенький френч. На ногах ічиги, на голові набакір кепка, з-під неї буйний чуб кучерявиться».

• «Кремезний, броватий, ...вусатий дідуган, високий, червоно­видий».

• «...Виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї... якийсь теплі­ший, ближчий...вона полтавка з кореня».

• «Зоологічний націоналіст».

Уроки української літератури в 11 класі

• «...Людина його крові. Така юна, квітуча — і така сувора, гартована і гонориста».

• «Не журися, синку. Вір у своє щастя! Воно в тебе є... У смі­ливих щастя завжди є..».

• «Я не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут».

• «Піти уторованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зваблювати, задурювати він не смів і не міг».

• «Втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави ».

2. Заслуховування усних характеристик образів родини Сірків

2. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми й мети уроку III. Опрацювання навчального матеріалу

1. Повідомлення учнів «Українська література 1940—1950 рр.» Лірика воєнних часів

На початку 40-х років в Україні пожвавилося літературно- мистецьке життя. Друга світова війна «вивільнила притлум­лені більшовизмом сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії». Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала вираз­ником народного духу в один із найтяжчих періодів нашої істо­рії. І кров, і сльози народу закарбувалися в слові, яке кликало до бою, вселяло віру й надію в перемогу над ворогом. Розвину­лися всі жанри поезії, збагатилися виражальні засоби, розкрилися нові проблемні обшири. Поети старшого покоління — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра — творили в евакуації, висту­пали перед народом у пресі, на радіо; молодші — І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець — воювали й писали на фронті, М. Шпак — у підпіллі, П. Воронько — у пар­тизанському загоні, О. Теліга, О. Ольжич — у лавах національ­ного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк, К. Герасименко, М. Шпак та ін.).

У перші дні війни поезія звертається до народу з клятвою й закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Усенародного звучання набувають «Клятва» М. Бажана («Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів!»), поезія П. Тичини («За все ми відплатим тобі»), М. Рильського («За землю рідну»), В. Сосюри («Ми переможемо»), Л. Первомайського («Я зростав на оцій непо­

287

кірній землі»). До скарбниці української лірики 1941 р. увійшли вірші В. Сосюри, «Слово про рідну матір» і «Україні» М. Риль­ського, «Земля» Л. Первомайського, «Україно моя» А. Малишка.

Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, земля­кам, співвітчизникам («Лист до земляків» В. Сосюри, «Відповідь бійцям на фронт» П. Тичини, «Летіть, орли» М. Бажана).

Одвічні проблеми буття й смерті порушено в ліро-епічних поемах М. Бажана «Данило Галицький», П. Тичини «Похорон друга», «Жага» та «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Мій син» В. Сосюри, «Полонянка» А. Малишка. Образ Украї­ни митці уособлюють з рідною матір’ю, що надає цим творам особливої теплоти й ніжності, водночас глибини й сили синів­ського почуття.

Проза часів II Світової війни

Глибоким патріотизмом, вірою в перемогу пройняті романи, повісті й оповідання воєнної пори С. Скляренка, Л. Смілян- ського, Я. Баша, П. Панча, І. Сенченка та інших. У роки війни розквітнув талант О. Довженка як письменника. Такі оповідання, як «Ніч перед боєм», «Мати», повість «Україна в огні», «Повість полум’яних літ» засвідчили, що в особі О. Довженка вітчизняна література здобувала найсокровенніші уроки, винесені країною із поєдинку з фашизмом. Письменник уперше й відкрито заго­ворив про ціну тієї трагедії, що її пережив народ. У збірці опо­відань Ю. Яновського «Земля батьків» змальовано сильні харак­тери, виняткові події.

109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників Укра­їни протягом війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 чоловік полягли смертю хоробрих, 19 з них стали героями Радянського Союзу.

Література повоєнних років

Література повоєнних років представлена творчістю Ю. Смо- лича, І. Ле, І. Багмута, Л. Смілянського, О. Донченка, Ю. Зба- нацького. Найвидатнішим явищем української прози в перші повоєнні роки став роман-трилогія Олеся Гончара «Прапороносці».

У другій половині 1940-х рр. українська проза широко відо­бражає героїку відбудови й прагне правдивіше окреслити головну постать напруженої доби — людину-сучасника, що самовіддано працює в місті чи селі. Велику увагу критики й читачів у пово­єнний час привернули перша й друга книги роману-хроніки М. Стельмаха «Велика рідня», «На нашій землі», «Великі пере­логи», роман «Хліб і сіль». Твори О. Довженка — «Зачарована

Уроки української літератури в 11 класі

Десна» (1956), «Повість полум’яних літ» (1957), «Поема про море» (1957) — цілісна ліро-епічна, героїко-романтична панорама життя українського народу XX ст.

2. Слово вчителя

Олександр Довженко! Кому не відоме це славне ім’я сьогодні. Письменник і кінорежисер, маляр і політик, великий патріот свого народу та син свого часу. Всесвітнє визнання його таланту незаперечне, бо ще в 1958 р. на спеціальному конкурсі в Брюсселі серед двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів названо було не озвучену ще тоді «Землю» українського режисера. Відтоді талановитий митець гордо крокує всіма широтами нашої планети. «Кіно мусить стати високим мистецтвом. Кінофільми можуть і по­винні сягнути рівня шедеврів Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Пимоненка...»,— писав він на початку своєї режи­серської біографії й на ці вершини сходив, як і належало генію.

Погляньмо уважно на портрет О. Довженка. Критик К. Зелен- ський писав: «Він взагалі був вродливий тією не солодкою, а муж­ньою і серйозною вродою, якою природа обдаровує своїх обран­ців. Срібло сивини з роками ніби ще звеличує цю красу ореолом пережитого».

А пережитого було дійсно багато.

3. Робота в парах. Рольова гра «Інтерв’ю письменника»

Учні класу об’єднуються в пари. І варіант виконує роль корес­пондента, II — О. Довженка. Представник творчої групи «корес­пондентів» ставить запитання з біографії та творчого шляху

О. Довженка напарнику по парті, який виконує роль митця.

Орієнтовна робота в парах

Кореспондент. Шановний Олександре Петровичу, розкажіть, де Ви народилися, якою була Ваша родина?

Герой. Я народився 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, у мальовничому містечку Сосниця. Дитинство проходило серед казкової природи Придесення, колоритних поста­тей, житейських трагедій і свят моїх земляків. «Батьки були неписьменні... Дітей мали багато — чотирнадцять — перемінний склад, з якого залишаються двоє: я й сестра. Решта померли в різ­ний час... І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадв, в моїй уяві — плач і похорон».

Кореспондент. Де ви навчалися й ким працювали?

Герой. Із 17 років я студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році отримую направлення до

289

Житомира. Учителювання моє тривало до літа 1917 року й вклю­чало в себе викладання природознавства й гімнастики, географії й фізики, історії та малювання. Згодом переїжджаю на роботу до Києва. Тут вчителюю і вчуся в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкри­лася Академія мистецтв, стаю її слухачем.

Кореспондент. Розкажіть, яку участь Ви брали в револю­ційних перипетіях 1917 року?

Герой. Сподіваючись на звільнення нашого народу з-під ярма, радо вітав Лютневу революцію 1917 року. Брав участь у національно-визвольній революції, захищав УНР. У петлю­рівській школі старшин викладав історію й естетику, за що був засуджений більшовиками до страти. За активної участі Василя Еллана-Блакитного був звільнений.

Кореспондент. У 20-х роках на Україні вирує літературне життя. Яку участь у ньому брали Ви?

Герой. За сприяння Василя Еллана-Блакитного я влаштувався до редакції газети «Вісті ВУЦВК». У цьому виданні я розміщу­вав свої карикатури, шаржі, плакати, портрети ілюстрації за під­писом «Сашко». Згодом подружився з Остапом Вишнею, Юрієм Яновським, Майком Йогансеном, стояв біля витоків ВАПЛІТЕ.

Кореспондент. Олександре Петровичу, Ви закінчили Глухів- ський педагогічний інститут, училися в комерційному та архітек­турному інститутах, згодом дипломна робота — спочатку у Вар­шаві, потім у Берліні, захоплюєтеся політичною карикатурою, учитеся в Берлінському художньому приватному училищі Е. Гек­келя. Як Ви стали кінорежисером?

Герой. «Я почав відвідувати натурні зйомки одного одесь­кого режисера недалеко від фабрики. Те, що він робив на зйомці зі своїми акторами, було настільки погано і так безпомічно, що я відразу повеселішав. Я подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю, що саме погано і чому саме погано, значить, я не такий уже безпорадний. Більше того, я просто візьму зроблю краще».

Кореспондент. Яким Ви бачили українське кіно? Про що знімали фільми?

Герой. Своє кінематографічне життя я розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», у якій, окрім усього, ще знявся і в ролі кочегара. Мрією було національне кіно, наближення його есте­тики до народного мистецтва. У 1928 році я за сто днів зні­маю фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як

Уроки української літератури в 11 класі

птах». Наступною роботою стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930, на екрани виходить неперевершений шедевр світо­вої кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю. Фільм, у якому я звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина й земля, старе й нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. У цей час на її території закладаю свій знаменитий сад. На початку

1932. року залишаю Київську кінофабрику й переїжджаю до Москви. Напередодні війни працюю над фільмом «Щорс», з ос­новною темою — народ у війні. На початку добровольцем іду на фронт захищати рідну землю. Працюю в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пишу серію оповідань. У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні».

Кореспондент. Про що мріяли зняти, написати?

Герой. «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що своєю присутністю вже прикраша­ють твір..., а напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні ордена. Напишу, як їм жити і що робити, і як і що думати, щоб краще жилося по війні, по закону божеському і людському. Дія починається повернен­ням на руїну родини».

Кореспондент. Як би Ви охарактеризували час, у якому жили?

Герой. «Відсутність смаку, одірваність од природи, і мораль­ний занепад, і душевна сліпота — разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в багатьох смислах».

Кореспондент. Довго Ви прожили за межами України, але творили заради свого народу?

Герой. «Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі над усе, чому служив, чому радувався».

Кореспондент. Чи продовжили Ви кінематографічну працю після війни?

Герой. Так, безперечно. Після війни знімаю документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічу- рін». На початку п’ятдесятих років в основному займаюся педа­гогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії.

291

Пишу сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

4. Узагальнення

• Чи задоволені ви відповідями вашого співрозмовника?

• Спробуйте дати відповідь на запитання, яке викликало труд­нощі в героя.

• Яким ви побачили О. Довженка? Створіть психологічний порт­рет митця.

4. Висновок

О. Довженко прожив життя з думкою про Україну, її народ: «Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в кремато­рії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!».

4. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

5. Домашнє завдання

1. Опрацювати сторінки підручника; читати кіноповість «Укра­їна в огні».

2. Індивідуально: читати «Щоденник», дослідити історію напи­сання та опублікування кіноповісті.