Тема 18. Соціальне прогнозування і глобальні проблеми сучасності.

18.1. Майбутнє як предмет наукових досліджень. Сутність соціаль­ного прогнозування.

18.2. Глобальні проблеми і шляхи їх рішення.

18.3. Рушійні сили й суб’єкти суспільного розвитку.

18.1. Майбутнє як предмет наукових досліджень. Сутність соціаль­ного прогнозування.

Людина протягом всієї історії незмінно виявляє цікавість до майбутнього. Це пояснюється тим, що йому органічно властива доцільна діяльність, її уявне продовження, узгодження мети і засобів їх досягнення, а також очікування як безпосередніх результатів діяльності, так й віддаленіших наслідків. Цей інтерес задовольняється в різних формах – від наївних пророцтв, прогнозів до наукового прогнозу - думки вірогідності про майбутнє на основі спеціальних наукових досліджень. Розробка прогнозу позначається поняттям прогнозування. Наукове прогнозування виходить з того, що передбачення – це знання про майбутнє, тобто про те, чого ще немає насправді, але що потенційно міститься в теперішньому часі у вигляді об’єктивних і суб’єктивних передумов очікуваного ходу розвитку. Гносеологічною основою передбачення служить здатність вищій нервовій діяльності до випереджаючого віддзеркалення дійсності, тобто до його передбачення в його різних формах.

Соціальне прогнозування – це один з основних напрямів конкретних соціальних досліджень, об’єкт якого складають перс­пективи розвитку конкретних соціальних процесів. В сучасну епоху соціальне прогнозування, наукове передбачення стало значним соціальним імперативом, від дотримання якого залежить життя людства і доля наступних поколінь. Адже з числа тих, хто нині населяє Землю, 9/10 житимуть в двадцять першому столітті, а більшість дітей, що народилися в двадцятому сторіччі, доживуть до другої половини двадцять першого сторіччя.

Наукове передбачення і соціальне прогнозування повинне включати в собі відповіді на питання: Що може реально відбутися в майбутьньому? Коли цього слід чекати? які форми майбутнє знайде? Яка міра вірогідності даного прогнозу?

Характер наших знань про майбутнє, які у міру видалення від теперішнього стають все менш конкретними і точними, все більш загальними й гаданими, як і знання про далеке минуле, дозволяє говорити про безпосереднє, осяжне і віддалене майбутнє.

Щодо безпосереднього майбутнього наука вже зараз має багато конкретних даних, які дозволяють скласти обґрунтовані, вельми достовірні прогнози на 20 – 30 років. Наприклад, в 2015 році населення Землі перевищить 8 млрд. людина, є достовірні прогнози запасів сировини, технологічних рівнів економіки.

Наші знання про осяжне майбутнє (велика частина двадцять першого сторіччя) носять правдоподібний характер, покояться на вельми не­повної індукції і до них слід підходити, ретельно визначаючи їх ве­роятність. Виходячи з цього, можна чекати що до другої половини XXI століття припиниться швидке зростання населення. До 2100 р. на Землі житиме 10 - 12,5 млрд. людина, буде завершено подолання економічної відсталості, перехід до гуманного демократичного суспільства пре­одоління істотних відмінностей між містом і селом, розумною та фізичною працею.

Відносно віддаленого майбутнього (за межами майбутнього століття) в основному можна судити на підставі різних гіпотетичних припущень що не суперечать певній вірогідності оцен­кам з погляду історичних термінів і конкретних форм втілення в життя. Буде правомірно сказати, що наше незнання про віддалене майбутнє явно переважає над знанням.

Передбачення майбутнього повинне дотримуватися строго наукових критеріїв осмислення реального історичного процесу. Безглуздо намагатися описати осяжне майбутнє за допомогою яких-небудь «контрольних цифр» виробництва і споживання сучасних видів продукції і послуг, бо економічна діяльність суспільства радикально зміниться вже в самому початку нинішнього століття.

Арсенал наукових методів, спеціальних методик, логічних і тех­нических засобів пізнання майбутнього, за підрахунками австрійського футуро­лога Еріха Янча, налічує близько 200.

Основні методи соціального прогнозування: 1) Екстраполяція; 2) Історична аналогія; 3) Комп'ютерне моделювання; 4) Сце­нарії майбутнього; 5) Експертні оцінки.

У кожного з них є свої достоїнства і недоліки. Точність екстраполяції різко убуває у міру просування в майбутнє; обмежена застосовність аналогії оскільки майбутнє людства ніяк не може в своїх основних рисах звестися до повторення минулого. Найнадійнішим методом соціального прогно­зування залишається експертна оцінка перспектив реального історичного процесу, якщо вона спирається на вірні теоретичні уявлення про нього.

Будь-який соціальний прогноз поєднує в собі як науково-пізнава­льний зміст, так і певне ідеологічне призначення, оскільки спонукає людину або прагне його, або пасивно чекати його.

Виходячи із змісту про призначення, можна виділити 4 основ­них типи (вигляду) соціальних прогнозів:

1. Пошукові («реалістичні») – які складаються, щоб з'ясувати, яким може бути майбутній, відправляючись від реалістичних оцінок, існуючих зараз тенденцій розвитку;

2. Нормативні, орієнтовані на досягнення в майбутньому визначеної мети і практичні рекомендації, що містять, для здійснення відповідних планів і програм розвитку;

3. Аналітичні, які робляться з тим, щоб в наукових цілях визначити пізнавальну цінність різних методів і засобів дослідження майбутнього;

4. Прогнози-застереження, які складаються для безпосередньої дії на свідомість і поведінку людей з метою примусити їм запобігти передбачуване майбутнє.

Передбачення майбутнього – це міждисциплінарне комплексне дослідження перспектив людства, яке може бути плодотвор­ним лише в процесі інтеграції гуманітарного, природничонаукового і технічного знання.

Наука про майбутнє – футурологія. Зараз існують – «Римський клуб», «Комісія 2000 г. Американської академії мистецтв і наук», «Всесвітня федерація досліджень майбутнього».

Їх задача – складання довгострокових прогнозів соціального і економічного розвитку, науково-технічного прогресу, екологічної ситуації, демографічних процесів.

18.2. Глобальні проблеми і шляхи їх рішення.

Терміном «глобальні проблеми» (від лат «глобус» - зем­ля, земна куля) позначаються найважливіші загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що зачіпають людство в цілому. Серед них:

1) запобігання світової термоядерної війни;

2) подолання зростаючого розриву в рівні економічного і культурного розвитку між розвинутими індустріальними країнами Сходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, убогості і неписьменності;

3) забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;

4) подолання екологічної кризи;

5) припинення «демографічного вибуху» в тих, що розвиваються країнах і демографічної кризи в розвинутих країнах через народжуваність;

6) своєчасне передбачення і запобігання негативних наслідків НТР;

7) міжнародний тероризм, розповсюдження наркоманії, алкоголізму і СНІДу;

8) проблеми освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини і етичних цінностей і ін.

При цьому головне – не складання списку проблем, а виявлення їх походження, характеру і особливостей і, перш за все - пошук науково обґрунтованих і реалістичних в практичному відношенні способів їх рішення.

Будучи результатом (а не простою сумою) попереднього розвитку людства, глобальні проблеми виступають як специфічне по­родження саме сучасної епохи (а не минулих) як наслідок крайньої нерівномірності соціально-економічного, що загострилася, політичного, науково-технічного, екологічного і культурного розвитку в умовах абсолютно нової, своєрідної історичної ситуації.

Всі глобальні проблеми сучасності взаємозв'язані, взаїмообумовлені і ізольоване їх рішення неможливе. Забезпечення подальшого економічного розвитку природними ресурсами явно предпо­лагає запобігання наростаючого забруднення навколишнього середовища, оскільки це веде до екологічної катастрофи. Тому ці проблеми і називаються екологічними розглядаючись, деколи як дві сторони од­нієї екологічної проблеми.

Глобальні проблеми характеризуються певною «ієрархією», тобто пріоритетністю одних по відношенню до інших.

Без'ядерний, ненасильний світ є не тільки вища соціальна цінність але і необхідна попередня умова для вирішення всієї решти глобальних проблем. Адже 5% нині існуючого ядерного потенціалу достатньо, щоб трапилася екологічна катастрофа.

Дати реальне уявлення про майбутнє – найважливіша задача науки. Реалізувати її можливо, лише виходячи з принципів, на яких взагалі тримається весь фундамент наукового знання. Мова йде, перш за все, про прин­ципову об’єктивність, яка припускає: 1. Строгу відповідність висновків початковим передумовам; 2. Обґрунтований аналіз реальності без яких-небудь суб'єктивних доповнень до неї; 3. Знання визначених закономірностей, тенденцій історичного розвитку.

«Проекція в майбутнє» закономірностей суспільного розвитку з урахуванням неминучого збагачення в ході історичного процесу і означає наукове передбачення майбутнього.

Серед основних з відзначених закономірностей, як рахують дослідники, що спираються на матеріалістичну діалектику, необра­тимість соціального прогресу в масштабах всесвітньої історії, підвищення темпів поступального розвитку суспільства.

Швидкість і радикальність соціального оновлення - результат підвищення ролі народних мас в історії. Адже, за даними вчених, в пері­од неоліту населення Землі складало всього близько 25 млн. людей, до початку нашої ери – майже 250 млн. людей, до початку XIX ст. – 1 млрд. людей, а зараз – понад 5 млрд. людей.

Проте не тільки зростання чисельності населення є причиною прискорення соціального прогресу. Останні є кумулятивне слідство, складове багатьох об'єктивних чинників – розкріпачення особи і збільшення ступеня її свободи накопичення наукових знань, зростання технічної могутності, интернаціоналізація соціально-економічних зв'язків, політичних і культурних процесів. Все це і зумовило, що по насиченості політичними подіями, економічними змінами і технологічними нововведеннями, по інтенсивності міжнародного обміну діяльністю у сфері науки і культури щороку кінця ХХ ст. рівний 10-ти в XIX ст., 100 в середньовіччі і античності, 1000 в глибокій старовині.

В оцінці майбутнього слід розрізняти підходи представників філо­софії соціального песимізму і філософії соціального оптиміз­му.

Представники філософії соціального песимізму вважають, що існує «межа зростання» для людського суспільства. До цього є осно­вания: виснажуються запаси корисних копалин, швидке зростання народо­населення загострює проблему живлення і т.п. Проте проти такого про­гнозу заперечують представники філософії соціального оптимізму, вважаючи, що їх опоненти формально поширюють на майбутнє сучасні тенденції економічного, науково-технічного і демографічного зростання, відмовляючись враховувати, що накопичення кількісних змін не може супроводжатися перервою поступовості, скачками, корінними якісними змінами.

Потрібно пам'ятати, що кількісне зростання і розвиток, як в природі, так і в суспільстві зовсім не тотожні процеси.

Удосконалення знарядь праці і методів виробництва постійно розширюють рамки економічного зростання а технологічні революції створюють нові, не існуючі раніше сфери економічної діяльності, не тільки примножують вже відомі природні ресурси, роблячи їх дос­тупними для практичного використовування, але і перетворюють на ресурси то що раніше ними не було.

Саме існування «меж зростання» є необхідна передумова для розвитку. Адже не будь меж для полювання і збирача, на тисячоліття затримався б перехід людини до землеробства і скотарства. Якщо б не було меж для людської пам'яті і фізичної границі в усній комунікації між людьми, сповільнився б винахід писемності і книгодрукування, розвиток технічних засобів комунікації. Не будь меж деревного вугілля сповільнився б перехід до використання мінерального палива. Не будь меж у виробництві в думці математичних операцій і на папері, затрималося б створення комп’ютерів.

Немає підстав побоюватися уповільнення соціального прогресу і через уявну психічну і розумову нездатність людини освоїти і витримати наростаючий потік нових знань і пристосуватися до всяко­го роду нововведенням в суспільстві. Людська пам'ять здатна утримувати приблизно 10 млрд. біт інформації (тобто 500 багатотомних «Британ­ских енциклопедій»). Крім того, будуть і інші можливості. Наперед уготовленого майбутнього не існує. Люди безсилі з­мінити своє минуле, оскільки свобода, якою володіли минулі покоління вже перетворилася для подальших поколінь в реальну дійсність, в історичну необхідність з якою не можна не рахуватися. Майбутнє ж - це сфера реальних можливостей, серед яких є більш менш вірогідні. І суспільний розвиток не застра­ховано від зигзагів, кроків убік і навіть від позадніх рухів.

Зміни, які відбуваються сьогодні в світі, - важливий крок на шляху переходу людства до нової цивілізації, яка може бути сформована на шляхах рішення глобальних проблем. Ця нова, майбутня цивілізація, на думку вчених ліквідовує відчуження людини від чоловіка, суспільства, природа і від продуктів праці, покладе край розподілу людства на класи антагоністів і соціальні групи створить реальні умови для його самопізнання і вільного само об’єднання на принципах нового гуманізму. Нова цивілізація в тенденції свого розвитку виявляє собою якісно новий ступінь в розвитку людини і суспільства яке інтегрується в єдине людство, системність ко­трого можна порівняти в якісному відношенні з природними систе­мами, залученими в сферу людської діяльності. Лише на цьому етапі людство займе своє гідне місце в системі навколишніх космічних процесів і сил, стане специфічно єдиною освітою.

Роздумуючи над перспективами людства, слід підкреслити, що йдеться про можливість якоїсь єдиної демократичної і гуманної світової спільноти, в якій співіснуватимуть різні форми власності – і суспільна, і приватна неоднакові форми суспільних відносин. Проте з єдиною умовою – це повинні бути суспільства демократії, суспільства, де людина буде центром всіх відносин.

18.3. Рушійні сили й суб'єкти суспільного розвитку.

Рушійні сили розвитку суспільства зв'язані, перш за все, з діяльністю людей. Адже життя суспільства, його історія є діяль­ності людей, тобто діяльність осіб, соціальних груп, народів. Рушійні сили розвитку суспільства зв'язані, перш за все, з діяльністю людей.. Тому ця історія повинна розглядатися саме в контексті діяльності людей.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи, суспільства в цілому? Відповідь, мабуть, може бути одно­значною - інтерес. К. Гельвеций назвав інтерес «всесильним чарівником», який змінює вид будь-якого предмету. З точки зору П. Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різними фор­мами людській діяльності зв'язували інтерес Кант і Гегель. Кон­структивно-творчу роль інтересу підкреслювали К. Маркс і інші мислителі. Вже декілька десятиріч в цивілізованих країнах світу знаходиться на озброєнні психологічна формула: інтерес – стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить мате­ріальним, в першу чергу – інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна розділити по формах власності. Взаємодія ж інтересів (осіб, соціальних груп, і ін.) відбувається не саме по собі, а через реаль­ні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно «нормує інтереси», надає їм соціальну форму, значення, визначає способи їх реалізації.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей в со­ціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно «вплетені» в соціально-політичні, етичні, духовні, і, навпаки, духовні включають матеріальні інтереси і потреби.

Отже, рушійні сили суспільного розвитку - це діяльність людей, соціальних груп і шарів, соціальних об’єднань, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Суб'єктом суспільного розвитку є, перш за все, особа, виступаюча як соціальний прояв кожної людини, виражена в конкретній індивідуальній характеристиці. Глибинні іс­токи ролі особи в її суспільній природі. Приналежність особистостей до різних типів суспільств виступає в ролі певного імпульсу життєдіяльності кожної людини, кожної особи. Зокрема в них формується його життєдіяльність, соціальна активність. Активна ж роль особи в суспільстві виражається в тому, що в сфе­рі виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальної людина, підпадаючи під вплив інших людей, сам впливає на них і, таким чином, на все існуючі от­ношения; у сфері політичної особа поводиться так само, як і у сфері соціальної, проте можливості прояву активності тут більш багатообразні; у сфері духовного життя активність людини в освоєнні, створенні і вдосконаленні духовних цінностей очевидна.

Особливе місце в соціальній філософії займає проблема видатних історичних осіб. В оцінці їх ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань – від думки Б. Рассела, який вважав, що якби ста видатних людей Європи були увито в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, чим це було в дійсності, до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав що хоча більшість істориків і звикли привертати увагу на блискучі і гучні прояви людської діяльності і великих людей, проте, необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов і соціальних установ які складають дійсно не скороминущу частину людського розвитку і впливаючи на роль осіб в розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов і індивідуальних умов в діяльності видатної історичної особи.

Від що ж залежить роль видатних історичних осіб? Очевидно, що історична особа, її роль є своєрідним результатом двох становлять: соціальних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особи – з іншого.

Опорним при дослідженні питання про суб'єктів історії є поняття соціальна група. При цьому соціальна група може бути суб'єктом.

Якщо у неї є загальні інтереси, мета дії, тобто якщо вона представляє якусь цілісність. На відміну від індивідуального суб'єкта (особи) групу можна розглядати як соціальний суб'єкт.

Розрізняються малі соціальний групи – це нечисленні со­ціальні групи, члени якої з'єднані загальною діяльністю і перебувають в безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їх емоційних відносин особистих групових ціннос­тей і норм поведінки, середні соціальні групи (жителі одного села, працівники одного підприємства, установи, викладачі і студенти одного вузу) і великі соціальні групи - етнічні спільності (пле­мена, народності нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання по підлозі (чоловіки і жінки).

Серед великих соціальних груп найважливішу роль як суб'єкти розвитку суспільства грали класи. Класова боротьба була реальним чинником суспільного життя у минулому. Марксизм вважає її рушійною силою роз­витку суспільства антагоніста До цього штовхають класові інтереси, головними серед яких є матеріальні інтереси. Кінець кінцем, боротьба прогресивного класу ведеться за ліквідацію старого і затвердження нового базису. Проте в будь-якому суспільстві базисні тобто виробничі відносини обплутані сіттю відносин надбудовних, в першу чергу, політичних і правових. Надбудова є тим чинником

який не дає затвердитися новим прогресивним силам і тому соціально - істори­чна практика направлена безпосередньо проти надбудови старого суспільства. Конфлікт між новими продуктивними силами і старими виробничими відносинами служить економічною основою і показником історичної необхідності соціальних змін. Бурхливо протікаючи якісні зміни в суспільних відносинах у всій їх системі позначаються поняттям «соціальна революція».

Соціальна революція включає в більшості випадків революцію політичну, перехід влади з рук одного класу в руки іншого. В методологічному інструментарії матеріалістичного аналізу соці­альної революції істотне значення має визначення характеру соціальної революції, який залежить від того, які виробничі відносини затверджуються в результаті революції (феодальна, буржуазна, соціалістична революції). Хід революції залежить від її рушійних сил, тобто дії тих класів і інших соціальних груп, які зацікавлені в перемозі соціальної революції, активно за неї борються.

При цьому діалектичний матеріалізм не ототожнює соціальну революцію з якою-небудь однією з форм її прояву, вважаючи що вона не зводиться до захоплення політичної влади і форма озброєного повстання не вичерпує можливих варіантів здійснення революції. Історія знає і революції «зверху», тобто корені зміни суспільних відносин здійснювані за ініціативою влади, точніше за ті сили, які здатні усвідомити необхідність наспілих змін і встати на сторону прогресу. Але глибина змін залежить і від активних дій «знизу».

В той же час, кажучи про класову боротьбу, слід помітити, що абсолютизація її ролі і значення як рушійної сили в розвитку суспільства, як відзначають деякі суспільствознавці, виключала із змісту суб'єкта суспільного розвитку середні класи суспільства, заперечувала творчу діяльність кожного класу в суспільному розвитку. Це приводило до затушовування єдності суспільства як соціального організму на кожному етапі суспільного розвитку. Тому останнім часом посилюється увага до теорій соціальної стратифікації і соціальних мобільності, розробка котрих в західній соціальній філософії здійснюється ще починаючи з П. Сорокина. Єство першої з них зводиться до таких основних положень; класи зникли, існують лише деякі соціальні «пласти» або шари. Тому замість поняття «класи» слід користуватися поняттям «страти» (від лат. стратум – куля, пласт); ознаки страти довільні – рід занять, престиж, розмір прибутку, відношення до певних соці­альних проблем, манери, смаки, звички і ін.; кількість страт різ­ні соціологи визначаю по-різному - 4,5,6,7,8 і більш. Теорія ж соціальної мобільності зводиться до таких положень: теорія К. Маркса про існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтвердилася; мають місце лише відмінності між стратами і висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одного страта до дру­гому; таким чином, говорити про антагонізм між працівником і капіталістом не стоїть, бо вчорашній пролетар може стати капіталістом, а капіталіст - пролетарем.

Відповідно до сказаного, існують «соціальні ескалато­ри» або «ліфти», на яких люди можуть піднятися на більш високі ступені суспільного положення – економіка, політика, армія, цер­ква, наука, брак. Окрім «вертикальної мобільності», коли люди «підіймаються і опускаються як ліфти в установах» (по термінології американського філософа і економіста Ст. Чейза), існує і так звана «гори­зонтальна мобільність», коли соціально-економічне положення людини істотно не міняється, а лише пов'язано з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення або погіршення еко­номічного стану людини. До великих соціальних груп відносяться так звані соці­альні шари, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, що не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) -наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані працівники).

Суб'єктом соціального розвитку є також народ. Народ – рішуча сила всіх суспільно політичних діянь, який здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання? І тут згадується гегелівська «іро­нія історії» і відомий вислів Ф. Енгельса про те, що коли ре­волюціонери здійснюють революцію, то дивуються, а іноді і з жахом бачать, що досяжне зовсім не те, до чого вони прагнули. І ще. Народ – творець всіх духовних цінностей. Ця теза, безумовно, потрібно розуміти не буквально. Переважна більшість духовних цінностей, скарбниця кожної національної та світової культури створюються про­фесіоналами, народ же, в кінцевому результаті, грає роль своєрідно­го «фільтру», сприймаючи або не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва. Практично всі, хто замислюється над історією, визнають, що в її «живому русі» беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особи, які істотно впливають па долю країн і народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи «вибраних», впливових осіб, що мають безпосереднє відношення до влади і з яких виділяються значні особи. Адже еліти з'являються як вирази інтересів певних історично початкових соціальних груп.

Важлива роль в життєдіяльності суспільства належить поколінням і соціально-етнічним об’єднанням. Різні соціально-етнічні спільності, як суб'єкти суспільних, зокрема національних і міжнаціональних відносин додають їм особливу своєрідність, збагативши загальний процес розвитку етно-соціального буття, соціуму взагалі.

Складність процесу віддзеркалення об'єктивно існуючого інтере­су може призводити до того, що та або інша спільність деколи приймає чужий їй інтерес за свій власний. Це слідує постійно мати на увазі як політикам, так і суспільствознавцям, які аналізують соціальний розвиток.