Питання №3. Науково-технічний потенціал України

В сучасному періоді розвитку України актуального значення набуває модернізація національної економіки на засадах реалізації інноваційно-інвестиційної моделі. Досвід успішного розвитку країни пов'язаний, в першу чергу, із проведенням активної інноваційної політики, стимулюванням наукових досліджень і розробок (НДДКР), зростанням частки високотехнологічної продукції та послуг у ВВП.

В рамках глобалізаційної інтеграції створення сприятливих умов для розвитку вище зазначених показників залежить від стану формування наукового потенціалу із відповідним набором ознак, що відповідають цілям і завданням розбудови економіки інноваційного типу.

Отже, важливе значення у процесах трансформації економіки належить результативності використання наукового потенціалу країни, який забезпечуватиме генерування нових знань та нововведень і, відповідно, призведе до економічного зростання держави. У той же час, науковий потенціал зазнає істотних змін під багатоаспектним впливом соціально-економічних та технологічних перетворень.

На сьогодні проблеми формування та використання наукового потенціалу становить окрему галузь знань, у якій спеціалізуються економісти, соціологи, інженери, психологи, юристи, менеджери. Питанням зміцнення наукового потенціалу приділена дуже значна увага в роботах І.Ю. Єгорова, О.М. Трусій, Р.Б. Матковського, І.М. Микитюк, В.І.Оноприєнко, О.В. Комеліної, І.В. Заюкова, Л.Ф. Радзієвської, А.С. Філіпенка.

Різноманітність підходів до визначення економічної природи терміну «науковий потенціал» і його складових свідчить про складність і неоднозначність опису інноваційної взаємодії наукових здобутків із виробничими, державними та соціальними ресурсами країни.

Нажаль, жодними чинними законодавчими актами не передбачено визначення економічної сутності терміну «науковий потенціал». Навіть, в Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» №1977-ХІІ, із змінами від 19 грудня 2006 року, термін “науковий і науково-технічний потенціал” часто використовується в рамках окреслення основних цілей та напрямів державної політики у науковій і науково-технічній, у визначенні основних повноважень центральних органів виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, а також є основним інструментом реалізації державних цільових наукових та науково-технічних програм. Але, не зважаючи на це, жодна стаття нормативного акту не надає економічного тлумачення означеного поняття.

В перекладі з латинського «потенціал» означає сила або потужність. З економічної точки зору енциклопедичні джерела термін “потенціал” розглядають як засоби, запаси та джерела, що є в наявності та можуть бути використані для досягнення певної мети, вирішення деякого завдання, а також можливості окремої особи, суспільства та держави в певній галузі.

Досить широке визначення наукового потенціалу можна знайти у дослідженні О.М. Трусій «Територіальна організація наукового потенціалу України», яка в рамках характеристики терміну виділяє цілісну взаємозв'язану систему галузевих і територіальних утворень, що існує на базі територіального поділу праці й охоплює складові наукової діяльності з метою забезпечення належного рівня науково-технічного розвитку країни, регіону.

З цією думкою погоджується і І.В. Заюков, який науковий потенціал розглядає у взаємозв'язку із трудовим, відокремлюючи наукові кадри від працездатного населення.

На відмінну від вище викладеного, автор Р.Б. Матковський відокремлює в окремі поняття технічний і науковий потенціал, залишаючи за останнім лише знання, що втілюються в кількісних і якісних характеристиках винаходів та нововведень і визначається чисельністю та професійністю вчених, зайнятих у різних сферах науки

В навчально-методичних, а також в енциклопедичній літературі часто можна зустріти поняття “науково-технічний потенціал”, який формулюється як сукупність науково-технічних можливостей держави, що можуть бути використані для розвитку матеріального виробництва, зростання соціально-економічного рівня населення, росту продуктивних сил.

В цьому розумінні науково-технічний потенціал України виступає, як ресурсна сукупність національних ресурсів і засобів, необхідних для здійснення науково-технічної діяльності, та результати від їх використання.

Його складовими виступають: (див таблиці)

• матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експериментальні заводи, електронно-обчислювальні центри, обладнання); (статистика за таблицею)

• наукові кадри (дослідники, експериментатори, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал та ін.); (статистика за таблицею)

• фонд винаходів і відкриттів (банк наукових знань, винаходів, зразків, наукової інформації, патентів, наукових проектів, авторських свідоцтв тощо); (статистика за таблицею)

• організаційно-управлінська структура наукової сфери (система управління, фінансування, планування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт НДПКР, організаційно-управлінські структури, методи управління НДПКР).

У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів ВНЗ функціонує з метою виробництва, розповсюдження і впровадження в практику наукових знань, реалізації єдикої науково-технічної політики.

Розвинутий науково-технічний потенціал є також визначальною передумовою для встановлення і ефективного розвитку міжнародних науково-технічних зв’язків.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки.

На сучасному етапі в країні є об’єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужнай потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.

Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій.

Слід зазначити, що як розміщення наукових закладів впливає на на розміщення галузей господарства, так і характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розвязанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів.

Розміщення наукових закладів має такі особливості:

- інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах.

- мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходиться в центральних районах, а на периферії –їх філії, відділення і лабораторії.

В Україні, умовно-територіально, поділено 7 наукових центрів:

- Західний науковий центр

- Північно-східний науковий центр

- Центральний – Київ

- Донецький науковий центр

- Придніпровський науковий центр

- Південний науковий Центр

- Кримський науковий центр

Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва й інші центри економічної ділової активності, стали тариторії з передовою наукою та освітою. Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типовим для провідних промислових районів. Перспективною формою територіальної організації науково-виробничих комплексів стали технополіси – цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються науково-дослідні інститути, вузи та наукоємні промислові підприємства, що взаємодіють між собою. Створенню науково-виробничих об’єднань також сприяло і посилення інтеграційних процесів.

Україна належить до держав з високим науково-технічним потенціалом.

Це, передусім, визнані у світі наукові школи вагомі та унікальні досягнення в багатьох сферах — розробці нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці тощо. Держава повинна створити такі умови, які зможуть забезпечити примноження цього потенціалу, насамперед його максимальну віддачу.