Психотерапія №1.Загальні засади психотерапії
1.Сутність, об'єкт і предмет психотерапії
Психотерапія є порівняно молодою дисципліною і досі перебуває у процесі становлення. Це зумовлює певні розбіжності у визначенні її як науки, розмежуванні завдань психотерапії і суміжних із нею галузей (психології, психіатрії). Прихильники медичного підходу до розуміння психотерапії визначають її як процес лікувального впливу на психіку людини, а представники психологічного - як систему міжособистісних взаємодій між психотерапевтом і пацієнтом з метою позитивних змін у поведінці, інтелектуальній та емоційній сферах пацієнта.
Психотерапія (грец. psyche - душа і therapeia - лікування) - галузь психології, що вивчає механізми, способи і прийоми професійного надання психологічної допомоги з метою розв'язання проблем, звільнення від психосоматичних симптомів або актуалізації резервів особистісного зростання.
За інтенціями (спрямованістю) психотерапію поділяють на медичну (клінічно орієнтовану) і немедичну (особистісно спрямовану). Відповідно професійним суб'єктом є лікар або психолог. За формою психотерапевтичного процесу розрізняють групову (робота з кількома особами з однаковою симптоматикою) та індивідуальну (сеанси з одним клієнтом), довгострокову (від кількох місяців до кількох років) і короткочасну (декілька сеансів) психотерапію.
Об'єктом психотерапевтичного впливу є цілісна особистість з усіма її якостями, думками, бажаннями та цінностями. Психотерапевтична діяльність - це різновид міжособистісного спілкування, а взаємини терапевта і клієнта у більшості шкіл вважають провідним засобом психотерапевтичного впливу. Конкретним предметом на якому психотерапевт зосереджує зусилля, можуть бути різні регіони психіки: свідомість і мислення (когнітивний напрям), несвідоме (класичний психоаналіз), психе як системна єдність свідомого та несвідомого (юнгіанство), відчуття, емоції і почуття (гештальт-терапія). Проте спеціаліст будь-якого напряму ніколи не лишає поза увагою особистість людини як багатогранний, цілісний і динамічний феномен.
Психотерапія як форма психологічної практики охоплює велику кількість окремих моделей, напрямів, шкіл та авторських підходів. Певну еклектичність психотерапевтичного знання було подолано лише недавно завдяки досягненням сучасної семіології - науки про знакові системи, яка виконує стосовно психотерапії провідну методологічну функцію.
2.Понятійний апарат психотерапії
Як і кожна галузь науки, психотерапія має власний науковий апарат, що охоплює її основні поняття: "запит", "сесія", "сетинг", "терапевтичнийальянс" та ін.
Потреба у психологічній допомозі, сформульована в скаргах і бажаннях, становить запит. Роботу терапевта з клієнтом називають психотерапевтичним процесом, окрему зустріч - сесією (лат. sessio - засідання). Розклад процесу - кількість зустрічей на тиждень, їх тривалість і термін лікування - це сетинг (англ. set - встановлений). У психотерапії діють суворі правила, які забороняють терапевтові і клієнту порушувати сетинг. Клієнта називають також пацієнтом (лат. patientis - терплячий), особливо у глибинно-психологічних школах.
Сетинг і всі інші аспекти взаємин "терапевт - клієнт" визначають в особливому контракті - терапевтичному альянсі.
Кожен клієнт має підсвідомі очікування, як правило, ірраціонального характеру, якими він може керуватися і вперто їх обстоювати. Вони часто не узгоджуються з метою терапії і можуть блокувати її перебіг. Однак терапевт не має права нав'язувати клієнтові власні думки та цінності, формувати для нього цілі, навіть позитивні, і повчати. Професіонал іде за клієнтом і його бажаннями - усе інше вважають зловживанням.
Процес психотерапії відбувається в кілька стадій (етапів). Завершення знайомства з терапевтом прийняттям рішення про участь у терапії означає налагодження відносин у межах терапевтичного альянсу. Це - початковий етап, після якого відбувається робота, інколи досить тривала (в класичному психоаналізі - до кількох років). Специфіка завершальної стадії пов'язана з тим, що терапія для клієнта стає важливою життєвою цінністю, яку він не хоче втрачати. Особистість терапевта також набуває для нього значущості. Тому терапія має закінчуватися спеціальними прийомами, що розривають таку залежність пацієнта.
Багато психотерапевтичних понять, використовуваних у різних підходах, не є строго академічними термінами, зміст яких можна визначити однозначно і точно. Здебільшого це метафори (грец. metaphora - переміщення, віддалення) - розпливчасті концепти широкого змісту, за допомогою яких передають різноманітні, часто індивідуальні відтінки сенсу. їх використовують для структурування досвіду, здобутого певною школою психотерапії. У психоаналізі це "лібідо" і "катексис"; у юнгіанстві - "індивідуація" і "архетип"; "броня" (панцир) - у В. Райха, "усвідомлення" і "контакт" - у гештальттерапії, "пік-переживання" - в А. Маслоу та ін.
Психотерапія, яку часто визначають як "науку про суб'єктивне", побудована на узагальненнях індивідуального досвіду, а метафора - найуніверсальніший спосіб його акумулювання, обміну ним та його інтерпретування. Метафори передають не тільки уявлення про об'єкти, явища чи процеси, а й ставлення до них, емоційну оцінку, особистісний сенс Тому психотерапевтичне спілкування багате на метафори, а найуживаніші з них поступово набули понятійного характеру. Як і в інших гуманітарних сферах, у психотерапії метафори фігурують як концепти. За допомогою концептів експлікують (пояснюють) та характеризують складні, багатопланові явища - життєвий світ особистості, її життєвий шлях, особисті цінності та переконання. Психотерапевтичні метафори дають необмежені можливості опису, структурування і трансформації людського досвіду, що є запорукою терапевтичних змін.