2. Якщо заявлено вимогу про стягнення на­рахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати.

Конституція України (ст. 43) проголошує, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. У ст. 115 Кодексу законів про працю України зазначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені ко­лективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів.

Можливість звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати дає змогу працівникові оперативно захистити своє суб'єктивне право.

Під час розгляду такої заяви суд має встановити факт затримки нарахо­ваної працівникові заробітної плати, розмір належної йому грошової суми.

До заяви про видачу судового наказу додається документ, що підтверд­жує розрахунок грошових сум, нарахованих заявникові, проте не сплачених йому, зокрема довідка з бухгалтерії підприємства, установи, організації про заборгованість із заробітної плати, розрахунковий лист тощо.

Слід звернути увагу, що суди не завжди дотримуються вимоги, передба­ченої у ст. 367 ЦПК України, що у справі про стягнення зарплати рішення в обов'язковому порядку приводиться до негайного виконання в межах зарплати за один місяць. Для цього спеціального клопотання заявника не потрібно, вказана процесуальна дія є обов'язковою для суду в силу прямої вказівки закону.

Крім цього, в Узагальненні судової практики у справах наказного про­вадження Верховний Суд України зазначає, що вимоги про стягнення в порядку наказного провадження середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку суди можуть розглядати на підставі п. 2 ч. 1 ст. 96 ЦПК України з видачею судового наказу.

3. Заявлено вимогу про компен­сацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника (п. 3 ч. 1 ст. 96 цпк України).

Розшук відповідача у цивільному процесі передбачений ст. 78 ЦПК України, якщо місце перебування відповідача невідоме, і здійснюється він лише в окремих категоріях цивільних справ, а саме, за позовами про стяг­нення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи.

У таких випадках суд своєю ухвалою оголошує розшук відповідача, який проводять органи внутрішніх справ. Водночас у ст. 78 ЦПК України зазначено, що витрати на проведення розшуку стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду. Отже, крім позовного провадження, тут можливе й наказне провадження, коли стягнення витрат на розшук буде здійснюватися з відповідача і за судовим наказом. Заяву про видачу судового наказу вправі подавати органи внутрішніх справ, що здійснюва­ли розшук відповідача, до якої додається документально підтверджений розрахунок витрат.

У виконавчому провадженні розшук боржника, дитини або транспорт­них засобів боржника здійснюють органи внутрішніх справ на підставі ст. 42 Закону України від 21.04.1999 р. «Про виконавче провадження».

Залежно від категорії ухваленого судового рішення розшук боржни­ка, дитини або транспортних засобів у виконавчому провадженні може бути обов'язковий та факультативний. За цим критерієм можна визначити суб'єкта звернення із заявою про видачу судового наказу, яким не завж­ди буде орган внутрішніх справ. Науковці висловлюють зауваження до редакції ч. 1 п. З ст. 96 ЦПК України про отримання за судовим наказом компенсації витрат, пов'язаних із розшуком боржника-громадянина, його транспортних засобів та розшуком дитини, оскільки складається враження, що на користь органів внутрішніх справ або стягувача витрати на розшук стягуються не в повному обсязі, а частково, тому слово «компенсація» пропонують замінити на «стягнення».

Перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, визначений ч. 1 ст. 96 ЦПК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 96 ЦПК України, судовий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених законом. Проте це не означає, що будь-яка безспірна вимога може бути предметом розгляду в наказному провадженні. Можливість кредитора звернутися із заявою про видачу судового наказу на вимогу, не передбачену у ЦПК України, має бути чітко визначена законом. Зазначимо, що ця норма викликає жваві дискусії серед науковців: одні вва­жають її вдалою, інші ж, справедливо, піддають критиці. Погоджуємося з тими вченими, які вважають, що бланкетність норми, яка міститься у ч. 2 ст. 96 ЦПК України, ускладнюватиме судову правозастосовну діяльність. Доцільніше, враховуючи суть та значення наказного провадження, перед­бачити вичерпний перелік вимог для видачі судового наказу безпосередньо у ЦПК України.

Проте найцікавішим є те, що сьогодні існує судова практика видачі судових наказів за вимогами, не передбаченими ч. 1 ст. 96 ЦПК України. Така практика суперечить п. 1 ч. 1 ст. 100 ЦПК України, оскільки в жод­ному іншому законі не передбачено якихось додаткових вимог, за якими може бути видано судовий наказ.

Так, в Узагальненні Верховного Суду України зазначено, що за період 2006 р. і І півріччя 2007 р. суди розглянули 3 тис. 759 заяв про видачу судо­вого наказу за іншими вимогами, ніж передбачені ч. 1 ст. 96, що становить 1,3% загальної кількості розглянутих заяв про видачу судового наказу. У деяких заявах та доданих до них документах вбачався спір про право. Таке судочинство не відповідає вимогам чинного законодавства, є незаконним, отже, і судовий наказ є неправосудним.

Заяву про видачу судового наказу подає до суду особа, якій належить право вимоги:

- якщо заявляється вимога, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у пись­мовій формі - одна зі сторін, яка є кредитором, або третя особа, якій належать права щодо боржника чи кредитора, у випадках, встановлених договором;

- якщо заявляється вимога про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати - працівник;

- якщо заявляється вимога про компенсацію витрат на проведення роз­шуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника - фізична особа, орган внутрішніх справ, орган виконавчої служби.

Відповідно до засад диспозитивності, ініціатива порушення наказного провадження належить кредитору, який реалізує своє право на судовий захист суб'єктивного матеріального права, яке порушив боржник. Аналіз частин 3 і 4 ст. 98 ЦПК України свідчить про те, що заяву про видачу судового наказу від імені заявника може подати його представник за на­явності у нього належно оформлених для цього повноважень (ст. 42 ЦПК України).

Неоднозначним у теорії цивільного процесуального права є питання щодо участі в наказному провадженні прокурора, органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування як суб'єктів, які можуть ініціювати наказне провадження.

Згідно зі ст. 36-1 Закону України від 5.11.1991 р. «Про прокурату­ру», підставою для представництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Пред'являючи таку заяву до суду, прокурор зобов'язаний не тільки зазначити на порушення інтересів громадянина чи держави, але й зробити посилання на конкретний матеріальний закон, який ці інтереси охороняє, та мотивувати причину, з якої громадянин не може самостійно звернутися до суду.

У своєму Узагальненні судової практики розгляду справ в порядку наказного провадження Верховний Суд України відзначає, що здебільшо­го прокурори подають заяви про видачу судових наказів за результатами здійснення прокурорського нагляду за дотриманням законодавства та за умови виявлення порушень. У такому разі прокурор діє не як представ­ник фізичної особи в суді, а як посадова особа, що представляє інтереси держави. Згідно з ч. 2 п. 6 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», до повноважень прокурора у межах нагляду за додержанням і застосуванням законів належить звертатися до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Отож у випадку звернення до суду прокурора із заявою про видачу судового наказу суд має її розглянути.

Також заяву про видачу судового наказу можуть подати й інші органи та особи, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК України).