Розділ 2. Бачення людини та проблем її розвитку в економічних концепціях

2.1. Економічне зростання й людський розвиток в класичній та неокласичній політекономії

2.2. Погляди російських та українських вчених ХІХ – початку ХХ століття на проблеми розвитку людей

2.3. Проблеми економічного зростання у світовій економічній думці початку ХХ століття

2.4. Концепції розвитку ІІ половини ХХ століття

2.5. Концепція розширення можливостей вибору людини Амартьї Сена

Резюме Терміни та поняття

Запитання та завдання для індивідуальної роботи

Література для поглибленого вивчення теми

Метою розділу є ретроспективний огляд економічних концепцій, які передували виникненню концепції людського розвитку, щодо дослідження ними проблем взаємозв’язку економічного зростання та людського розвитку, бачення шляхів підвищення добробуту населення, задоволення матеріальних та духовних потреб, розширення можливостей вибору людини.

2.1. Економічне зростання й людський розвиток в класичній та неокласичній політекономії

Взаємозв’язок економічного зростання й людського розвитку традиційно є однією з ключових проблем економічних, філософських, соціологічних і багатьох інших наукових досліджень. Вже стародавні мислителі стверджували, що людина повинна розглядатися не лише як засіб збільшення виробництва, але й як найважливіша мета розвитку. Арістотель вважав, що “багатство – це явно не те благо, до якого ми прагнемо, оскільки воно всього лише корисне для досягнення чогось більшого”, і підкреслював необхідність відрізняти “хороше політичне рішення від поганого” з погляду того, чи сприяє воно добробуту людей ¹.

Більш ніж через два тисячоліття після Арістотеля засновник німецької класичної філософії І.Кант вказував: “…дій так, щоб ти завжди ставився до людей і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до мети, і ніколи б не ставився до них лише як до засобу”².

Подібні думки висловлювали засновники кількісної економіки – В.Петті (1623-1687 рр.), А.Кетле (1796-1874 рр.), А.Лавуазьє (1743-1749 рр.), а також представники класичної політекономії – А.Сміт (1723-1790 рр.), Т.Р.Мальтус(1766-1834 рр.), Д.Рікардо (1772-1823 рр.), Д.С.Мілль (1806-1873 рр.).

В. Петті першим висловив ідею про те, що люди з їхніми виробничими здібностями являють собою багатство. Його погляд такий: “Вбачається розумним те, що ми звемо багатством, майном чи запасом країни і що є результатом попередньої чи минулої праці, не вважати чимось відмінним від живих діючих сил, а оцінювати однаково”³.

Адам Сміт, представник класичної політекономії, один з найвірніших прихильників вільного підприємництва і приватної ініціативи, розвинув теорію бідності, не вичерпуючи її вимірювання тільки підрахунком спожитих калорій, а поширивши й на соціальне самопочуття людей: “Прогресуючий стан суспільства означає в дійсності радість і достаток для всіх його класів”⁴. Оцінюючи роль людини в суспільному прогресі, А.Сміт вважав її не лише джерелом, але й частиною суспільного багатства. В основній праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” він писав, що вирішальне значення у виробництві багатства належить саме працівникові, його навичкам та здібностям. “Зростання продуктивності корисної праці залежить передусім від підвищення вправності та вміння працівника, а потім від покращення машин та інструментів, за допомогою яких він працює”⁵. Водночас він відзначав що, зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюється також збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого та сприяє підвищенню майстерності працівника. Вирішальним фактором зростання багатства й загального добробуту Сміт вважає саме поділ праці, який веде до величезного збільшення продуктивності всіх різнобічних занять і мистецтв.

Визначаючи суть основного капіталу суспільства, А. Сміт відзначав, що він на рівних складається не лише із машин, споруд та землі, а також “із набутих корисних здібностей усіх громадян чи членів суспільства”⁶. “Набуття таких здібностей, враховуючи також утримання їхнього власника протягом часу виховання, навчання чи учнівства, завжди потребує дійсних витрат, які являють собою основний капітал, що реалізується в його особі”⁷. Віднесення Смітом людського капіталу до основного логічно випливає з того, що капітал у нього – це виготовлені матеріальні ресурси, а здібності робітників до праці також „виготовлені” за допомогою матеріальних ресурсів. Сміт, оголошуючи здібності, навички капіталом, робив висновок, що робітник, крім „звичайної заробітної плати” за „звичайну працю”, має одержати й відшкодування витрат на навчання і прибуток на них. К.Маркс в подальшому теж дотримується думки, що кваліфікованіша робоча сила має вищу вартість.

Д. Рікардо відставання країн в економічному розвитку пояснював, поряд з іншими причинами, “нестачею освіти в усіх верствах народу”⁸. Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників із розвитком суспільства буде погіршуватись. Цю думку він пояснював тим, що зі зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства зростатиме цінність останніх. Грошова заробітна плата якщо й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари, відповідно реальна заробітна плата буде зменшуватись. Він зазначає, що робітники не повинні претендувати на більшу частку в суспільному продукті. Їхня заробітна плата має регулюватись законом попиту і пропозиції. Рікардо також виступає проти втручання держави у функціонування ринку праці й наполягає на необхідності скасування законів на захист бідних.

Еволюція класичної політекономії в першій половині ХІХ століття сприяла тому, що класичні ідеї адаптувалися різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн. Класичні доктрини знайшли відображення в працях багатьох вчених, зокрема Томаса Роберта Мальтуса. Визнаючи, що людські ресурси є одним з найважливіших факторів економічного розвитку, Мальтус вказує на необхідність їх якісного відтворення і у зв′язку з цим різко засуджує державні програми підтримки бідних, тому що злидні, на його думку, породжують злидні. А будь-яка державна чи приватна благодійницька допомога стає на заваді саморегулюванню, тобто природноекономічному обмеженню зростання населення, та підриває дію стимулів у економічній сфері.

Одному з представників американської класичної політичної економії першої половини ХІХ століття Чарльзу Генрі Кері належить, поряд з основними його теоріями ренти та „гармонії інтересів”, одне з визначень економічного зростання. Він послідовно проводить думку, що існує простий і прекрасний закон природи, який діє на користь суспільству і керує людиною в усіх її діях та намаганнях підтримувати умови життя, закон настільки могутній, що уникнути його не можна, - це закон економічного зростання. Він діє завдяки гармонії економічних інтересів, участі у виробництві всіх верств населення.⁹

Розвиток капіталістичного виробництва, що значно прискорило темпи нагромадження багатства і разом з тим посилило нерівність в його розподілі, призвів до загострення проблеми взаємозв’язку економічного зростання й людського розвитку. В цих умовах представники різних економічних шкіл визнавали людські потреби основною метою суспільного виробництва. Наприклад, маржиналісти, сформулювавши принципи раціональної поведінки людини в ринковій економіці, висунувши ідею корисності та постулати теорії граничної корисності, впритул підійшли до теорії споживчої поведінки. Один з провідних представників неокласичної економічної теорії, лідер “кембриджської школи” маржиналізму А.Маршалл (1842-1924 рр.), синтезувавши численні ідеї щодо ролі людини в економіці, безпосередньо пов’язав процес накопичення багатства з розвитком людини: “виробництво багатства – це лише засіб підтримання життя людини, задоволення її потреб і розвитку її сил – фізичних, розумових і моральних. Але сама людина – це основний засіб виробництва цього багатства, і вона ж є кінцевою метою багатства”¹⁰.

А.Маршалл (слідом за Джевонсом) запропонував замість поняття „політична економія” поняття „економікс” і дав власне визначення цієї науки: політична економія, економікс – це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, яка якнайтісніше пов′язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту. Таке визначення суттєво відрізняється від тих, що давали його попередники, які обмежували предмет політичної економії лише наукою про багатство. Маршалл підходить до трактування її предмета ширше, зазначаючи, що з одного боку, - це наука про багатство, але з іншого, - це наука про людину, яка відчуває на собі вплив найрізноманітніших факторів; економіка ж цікавиться переважно мотивами, що впливають на поведінку людини в її економічному житті.

Однак, навіть розглядаючи багатство як лише умову розвитку людини, провідні економічні напрямки ХVIII – XIX століть основну увагу приділяли тому, як досягти цієї умови, як слід розподіляти вироблений продукт заради максимізації нагромадження капіталу та сприяння розвиткові виробництва.