4. Четвертий етап громадянської війни (літо-осінь 1920 р.)

До весни 1920р. Червона армія розгромила основні антибільшовицькі сили, що зміцнити становище РРФСР. Економічний стан країни продовжувало залишатися важким: нестача продовольства, розруха транспорту, простої фабрик і заводів, тиф. 29 березня 5 квітня на IХ з'їзді РКП (б) було прийнято рішення про єдиному господарському плані. 25 квітня 1920 почався наступ польських військ (Пілсудський) армії Південно-західного фронту зазнали великих втрат. Для їх підтримки війська Західного фронту (Тухачевський) 1 травня перейшли в невдалий наступ. Війська Західного і Південно-західних фронтів продовжували рухатися на Варшаву і Львів. Обидві держави уклали мирний договір 18 березня 1921. Головне команд Ф у Червоній армії зосередило зусилля на ліквідації Російської армії Врангеля. Війська Південного фронту (Фрунзе) в кінці жовтня 1920 перейшли в контрнаступ. 14-16 жовтня армада кораблів залишила берега Криму тим самим Врангель врятував розбиті білі полиці від червоного терору. У європейській частині Росії, після взяття Криму, був ліквідований останній білий фронт. Таким чином, на більшій території, колишньої Російської імперії була встановлена ​​радянська влада. Але військові дії на околицях країни тривала ще багато місяців.

Білий рух півдня росії: визначення поняття

   Сучасний етап розвитку української історичної науки висуває на порядок денний потребу уніфікації та упорядкування термінології. Різні погляди на термінологічне визначення історичних подій та явищ утруднюють їх осмислення та вироблення єдиного наукового підходу до їх вивчення. Зокрема, якщо говорити про події громадянської війни в Росії та національно-визвольні змагання українського народу, то вони характеризуються діяльністю суспільно-політичних та військово-політичних угруповань, при ідентифікації яких виникають значні труднощі, оскільки в українській історіографії існують розбіжності в термінології, ще не вироблено єдиного підходу до їх визначення.    Для прикладу можна згадати діяльність російських антибільшовицьких груп, яких в історичній літературі об'єднують під загальною назвою "білий рух". Спробу визначити це поняття робили деякі російські та українські вчені [2, 5, 7, 8], однак залишились неврахованими багато важливих моментів. Саме тому, метою даної статті є визначення терміну "Білий рух півдня Росії", аргументування правомірності його вживання у наукових дослідженнях.    Багато дослідників ототожнюють діяльність російських антибільшовицьких груп на півдні колишньої Російської імперії із діями Добровольчої армії, що має свої підстави, однак не зовсім вірно з наукової точки зору. Дійсно, Добровольча армія стала організаційним ядром білого руху, її керівники (на першому етапі існування армії, тобто у 1918 р.) ідентифікувалися як лідери усього Білого руху. Однак, протягом 1918 - 1920 pp. термін "Добровольча армія" є власною назвою виключно військового формування, до того ж не одного.    Добровольча армія офіційно виникла 9 січня 1918 p., але вона не була єдиною антибільшовицькою силою і поряд із нею боролися проти комуністичної влади Донська армія та кубанські загони (оперативно підпорядковані командувачу Добровольчої армії). 8 січня 1919 р. вже було створено Збройні сили Півдня Росії, які складались із низки оперативних з'єднань -Добровольчої, Донської та Кавказької армій, Військ Новоросійської області, Військ Київської області, Військ Північного Кавказу, Військ Чорноморського узбережжя, Військ Закаспійської області [1, с 89]. Очолив Збройні сили Півдня Росії генерал-лейтенант А.І. Денікін. Стосовно самої Добровольчої армії, то у 1919 р. так називались різні військові з'єднання. Наприклад, з 23 січня 1919 р. існувала Кавказька Добровольча армія (командувач - генерал-лейтенант П.М. Врангель). Тоді ж із складу останньої було виокремлено Кримсько-Азовську Добровольчу армію (4 червня 1919 р. її перетворено на 3-й армійський корпус). 21 травня 1919 р. армію П.М. Врангеля було розділено на Кавказьку армію (він залишився нею командувати) та власне Добровольчу армію (її очолив генерал-лейтенант В.З. Май-Маєвський) [1, с 166]. У 1920 р. такого поняття як Добровольча армія взагалі не існувало: на початку квітня в Криму були сформовані Добровольчий, Кримський та Донський корпуси, all травня Збройні сили Півдня Росії були перейменовані на Російську армію [1, с 470]. Тобто, протягом 1918- 1920 pp. поняття "Добровольча армія" означало різні військові з'єднання і вживати цей термін в якості синтетичного означення недоцільно.    Найбільш вдалим визначенням для сил, що боролися проти більшовизму в південних регіонах колишньої Російської імперії очевидно є термін "білий рух". Однак, він також не є сталим і по різному розуміється як в українській, так і в російській історіографії. Зокрема, російські дослідники В.В.Рибніков та В.П. Слободін у 1993 р. спробували дати визначення Білому рухові. На їх думку, це самостійна частина російської контрреволюції, яка сповідувала ідею національного об'єднання всіх верств російського суспільства з метою порятунку Росії від іноземного поневолення, а згодом від влади більшовиків, виступала за повернення країни на рейки цивілізованого розвитку у співтоваристві провідних країн і збереження культурних та релігійних цінностей, накопичених за багатовікову історію російського народу [2, с 126]. Дещо пізніше В.П.Слободін спробував дати самостійне трактування поняттю "білий рух". На його думку це самостійний військовий та суспільно-політичний рух, який представляв ліберально-консервативні погляди частини російського суспільства та виступав за об'єднання всіх його верств на загальнонаціональній платформі організації ефективного опору зовнішній загрозі цілісності та незалежності країни з боку Центральних держав, а згодом набув антибільшовицького спрямування. Він виступав за визначення демократичним шляхом майбутнього Росії на Установчих зборах у відповідності до ідей Лютневої революції, за співробітництво з провідними країнами світу на ґрунті пріоритету національних інтересів, а також за збереження культурних та релігійних цінностей, накопичених за багатовікову історію російського народу [2, с 126]. Російський дослідник С.В.Устінкін виокремив поняття "антибільшовицький" та "білий" рух. Він відзначав, що Білий рух мав більш "вужчий" характер: спочатку він не включав у себе соціалістів та монархістів-чорносотенців, прихильників реставрації самодержавства. По-друге, створювався він як надпартійний, російський, державно-патріотичний рух, який протистояв інтернаціональним течіям та партіям, які приймали участь у революції. По-третє, він мав достатньо чітку організаційну структуру. її основою, головним елементом державного апарату білих урядів стали збройні сили. По-четверте, надзвичайно важливе значення у Білому русі відіграли російські офіцери. [5, с 296]. Загалом же, С.В.Устінкін вважав, що Білий рух представляв собою російський, державно-патріотичний рух, буржуазний за своєю соціальною природою, який в плані політичному еволюціонував від коаліції правих соціалістів з кадетами до кадето-монархізму. В ідеології - від соціального реформаторства з елементами державно-патріотичного мілітаризму, через лібералізм до консерватизму. В етиці представляв собою конгломерат установок морального кодексу офіцерської честі, православних норм, етичних установок лібералізму та консерватизму [2, с 126-127]. Відомий вітчизняний історик В.Б. Буравченков так визначає Білий рух (в Україні) - це головна і найбільш активна складова антибільшовицького руху у 1917 - 1920 pp. Основним політичним спрямуванням Білого руху було відновлення "єдиної і неділимої Росії", для чого за необхідне визнавалось встановлення військової диктатури. Розв'язання важливих державних та соціальних питань відкладалося до закінчення громадянської війни. У 1917- 1918 pp. Білий рух відбувався поза межами України [4, с 66]. Український дослідник В.О. Крупина під Білим рухом розуміє сукупність російських військово-політичних сил, об'єднаних патріотичною метою зберегти цілісність та незалежність російської держави, продовжити її капіталістичний розвиток та відновити позиції Росії на міжнародній арені, зберегти культурні і релігійні цінності російського народу шляхом перемоги над німецькими військами, пізніше - їх "ставлениками" - більшовиками. Вирішення основних державних питань відкладалося до скликання Всеросійських установчих зборів по закінченні громадянської війни [7, с 1].    Отже, в історичній літературі є достатньо широкий спектр визначень Білого руху, особливо тих, які стосуються його внутрішніх, базових характеристик. Однак, застосування цього терміну при вивченні подій української історії є сумнівним з огляду на те, що Білий рух відзначався регіональними особливостями. Тобто, усі характерні риси, які виокремлюються дослідниками, можна застосувати для визначення поняття "білий рух" з єдиною обмовкою - північний, північно-західний та східний центри Білого руху до України ніякого стосунку не мали.    В Естляндії влітку 1919 р. було сформовано Північно-Західну армію, командував якою генерал від інфантерії М.М. Юденич. Армія стала ядром північно-західного Білого руху та основою для створення його державних структур [1, с 505]. Існував також Північний фронт зі своїми державними структурами (Тимчасовий уряд Північної області), керував яким генерал-лейтенант Є.К. Міллер [1, с.503]. Найбільш чисельними та організованими були східний та південний центри Білого руху. Однак, і між ними існували відмінності, зокрема, політичного курсу (на сході більш впливовими були есери, на півдні - кадети), зовнішньополітичної орієнтації (О.В. Колчак орієнтувався в основному на підтримку США, Японії та Франції, А.І. Денікін - Великобританії), військової організації (на півдні було значно більше кадрових офіцерів, але на сході білі війська підтримували і робітництво і селянство), національної політики (на півдні центральним було питання взаємовідносин з козачими новоутвореннями - Доном та Кубанню, Україною та Польщею, на сході - те ж козаче питання, але в Сибіру, на Далекому Сході та на Уралі національні проблеми не проявили себе настільки ж гостро). Отже, загальний термін "білий рух" з усіма притаманними йому характеристиками, які виділяють дослідники, можна застосовувати тоді, коли йдеться про загальні особливості, при вивченні та узагальненні історії усіх центрів білого руху. В інших випадках, коли мова йде про вивчення якогось одного центру, варто визначати його відповідним терміном і враховувати регіональні відмінності.    Проблема утруднюється ще й тим, що поняття "білий рух", "біла гвардія" не є самоназвами тих сил, які у 1918 - 1920 pp. боролися проти більшовиків. Російський дослідник К.В. Душенко, опрацювавши значний комплекс джерел, відзначає, що тільки з літа 1918 р. назви "білогвардійці", "білі", "білі армії" починають застосовувати як означення тих сил, які збройно виступили проти більшовиків. До осені 1918 р. у радянській пресі утверджується протиставлення "червоні - білі" як визначення двох таборів у громадянській війні. З травня - липня 1918 р. терміни "біла гвардія" та "білогвардійці" з'являються у пресі майже всіх регіонів Росії, найчастіше у передруках із радянських газет, телеграм та радіограм. Вони часто беруться у лапки і не є самоназвою тих сил, які виступили проти "червоних". "Червоному" протиставлялось не "біле", а "національне", "російське". З 1920 р. поняття "білі", "білі армії" з'являються в емігрантській пресі. Але тільки з 1921 р. вони починають застосовуватись емігрантами - учасниками "білої боротьби" - в якості самоназви. Отже, робить висновок К.В. Душенко, поняття "білі", "біла гвардія" - це поняття, яке утвердилось в масовій свідомості як узагальнене найменування усіх військових формувань, що боролися в роки громадянської війни проти радянської влади [8, с 45].    Саме тому, ми пропонуємо при вивченні тих подій громадянської війни в Росії, які стосувалися українських земель, чи при дослідженні української національно-визвольної революції вживати термін "Білий рух півдня Росії", оскільки поняття "білий рух" є надто загальним і не відображає регіональних особливостей функціонування тих чи інших центрів білої боротьби. Цей термін може виступати як власна назва, але оскільки він все ж є еклектичним то "південь Росії" у ньому означає географічну прив'язку до регіону.    Загалом, під Білим рухом півдня Росії ми розуміємо організований військово-політичний опір радянській владі, який ідеологічно, організаційно та політично об'єднав Добровольчу армію, донське, кубанське татерське козацтво, діяв на півдні європейської частини колишньої Російської імперії та відрізнявся регіональною специфікою від інших центрів організованої антибільшовицької боротьби. Він ставив за мету боротьбу проти більшовизму, прагнув відновити єдність Російської держави в кордонах 1917 р. (за винятком Польщі в її етнічних межах), її могутність та міжнародний престиж, створював свої державні структури - уряд, систему виконавчої влади та місцеві органи самоуправління і, одночасно, стояв на грунті "не визначення наперед" основних політичних, економічних, соціальних та інших питань, пов'язаних з існуванням майбутньої Російської держави. Конкретно-історично Білий рух півдня Росії уособлювали Донська та Добровольча (разом із кубанськими частинами) армії (1918 p.), Збройні сили Півдня Росії (1919 p.), Російська армія (1920 р.) і його на різних етапах очолювали Л.Г. Корнілов, М.В. Алексеев, А.І. Денікін, П.М. Врангель

Точка зору білих

Публіцисти й історики ^{[ хто? ]} , Співчуваючі білим, називають такі причини поразки білого справи:

1. Червоні контролювали густонаселені центральні регіони. На цих територіях було більше людей, ніж на територіях підконтрольних білим.

2. Регіони, які стали підтримувати білих (наприклад, Дон і Кубань), як правило, перед цим більше за інших постраждали від червоного терору.

3. Відсутність у білих талановитих ораторів. Перевага пропаганди червоних над пропагандою білих (втім, деякі ^{[ хто? ]} підкреслюють, що Колчак і Денікін були розбиті військами, що складаються з людей, які фактично чули тільки червону пропаганду).

4. Недосвідченість білих вождів в політиці і дипломатії. Багато ^{[ хто? ]} вважають, що це стало основною причиною недостатньої допомоги інтервентів.

5. Конфлікти білих з націонал-сепаратистськими урядами через гасла про "Єдиної і неподільної". Тому білим неодноразово доводилося воювати на два фронти.

Несмотря на крайне печальное общее состояние советских войск, в своей массе совершенно развращённых революцией 1917 года, красное командование всё же имело немало преимуществ по сравнению с нами. Оно обладало громадным, многомиллионным человеческим резервом, колоссальными техническими и материальными средствами, оставшимися как наследство после Великой войны. Это обстоятельство и позволяло красным направлять всё новые и новые части для овладения Донецким бассейном.

Как ни превосходила белая сторона и духом, и тактической подготовкой, всё же это была лишь небольшая горсточка героев, силы которых уменьшались с каждым днём. Имея своею базою Кубань, а соседом - Дон, то есть области с ярким казачьим укладом, генерал Деникин был лишён возможности пополнять казачьими контингентами свои части в мере их действительной потребности. Его мобилизационные возможности ограничивались главным образом офицерскими кадрами и учащейся молодёжью. Что касается рабочего населения, то призыв его в войска был нежелателен по двум мотивам: во-первых, по своим политическим симпатиям шахтёры не были явно на белой стороне и потому являлись элементом ненадёжным. Во-вторых, мобилизация рабочих немедленно уменьшила бы добычу угля.

Крестьянство, видя малочисленность добровольческих войск, уклонялось от службы в строю и, видимо, выжидало. Уезды к юго-западу от Юзовки находились в сфере влияния Махно.

Ведя ежедневно борьбу, наши части несли большие потери убитыми, ранеными, больными и таяли с каждым днём. В подобных условиях войны наше командование только доблестью войск и искусством начальников могло сдерживать натиск красных. Как правило, резервов не было. Добивались успеха преимущественно маневром: снимали что могли с менее атакованных участков и перебрасывали на участки угрожаемые. Рота в 45-50 штыков считалась сильной, очень сильной!

Точка зрения красных

У радянській історіографії головною причиною поразки білих вважається більш широка соціальна база у червоних, ніж у білих. Оскільки білі складалися з антинародних і контрреволюційних елементів, які по марксистської теорії існували за рахунок паразитування на робочих і селян, то народні маси, не бажаючи реставрації дофевральской Росії, встали під прапори більшовиків у боротьбі за "завоювання жовтневої революції ". Селяни особливо побоювалися поміщицької реставрації. Міський пролетаріат не бажав повернення капіталістів і експлуататорів, які до революції, уподібнившись поміщикам часів кріпосного права, "вичавлювали соки" з робітників, що живуть у каторжних умовах (в бараках, підвалах, і гуртожитках), без таких соціальних програм, як безкоштовну охорону здоров'я, освіту та житло. Оскільки міський і сільський пролетаріат ( батраки) не мав власницьких тенденцій, на відміну від таких "дрібнобуржуазних елементів", як заможні землевласники, фабриканти і купецтво, то червона армія мала набагато більше бійців, які не маючи "спокус" і задовольняючись своєю платою, пайком і обмундируванням, були готові йти в "смертний бій за владу рад". Також в радянській історіографії більше значення надається революції 1905-1907 років. Оскільки багато соціальні групи, які зазнали в той час репресій з боку царського режиму, стали на бік більшовиків, то Громадянська війна для цих груп (особливо латиші та євреї) є продовженням багаторічної боротьби з царизмом, національним і соціальним гнобленням з боку можновладців елементів царської Росії.

Як і білі, основна умова перемог більшовиків В. І. Ленін бачив у тому, що на всьому протязі Громадянської війни "міжнародний імперіалізм" не зміг організувати спільний похід всіх своїх сил проти Радянської Росії, і на кожному окремому етапі боротьби виступала лише частина їх. Вони були досить сильні, щоб створювати смертельні загрози для Радянської держави, але завжди виявлялися занадто слабкими, щоб довести боротьбу до переможного кінця. Більшовики отримували можливість зосереджувати на вирішальних ділянках переважаючі сили Червоної Армії і цим домагалися перемоги.

Більшовики також використовували гострий революційна криза, що охопила після закінчення Першої світової війни майже всі капіталістичні країни Європи, і суперечності між провідними державами Антанти. "У продовження трьох років на території Росії були армії англійська, французька, японська. Немає сумніву, - писав В. І. Ленін, - що самого незначного напруги сил цих трьох держав було б цілком достатньо, щоб у кілька місяців, якщо не кілька тижнів , здобути перемогу над нами. І якщо нам вдалося утримати це напад, то лише розкладанням у французьких військах, що почався бродінням у англійців і японців. Ось цією різницею імперіалістичних інтересів ми користувалися весь час ". Перемогу Червоної Армії полегшила революційна боротьба міжнародного пролетаріату проти збройної інтервенції та економічної блокади Радянської Росії, як всередині своїх країн у вигляді страйків та саботажу, так і в лавах Червоної Армії, де билися десятки тисяч угорців, чехів, поляків, сербів, китайців та ін

Визнання більшовиками незалежності прибалтійських держав виключило можливість їх участі в інтервенції Антанти в 1919 р.

З точки зору більшовиків їх головним ворогом була поміщицьке-буржуазна контрреволюція, яка за прямої підтримки Антанти і США використовувала коливання дрібнобуржуазних верств населення, в основному селянських. Ці коливання більшовики визнавали для себе вкрай небезпечними, оскільки давали можливість інтервентам і білогвардійцям створювати територіальні бази контрреволюції і формувати масові армії. "В остаточному підсумку саме ці коливання селянства, як головного представника дрібнобуржуазної маси трудящих, вирішували долю Радянської влади і влади Колчака-Денікіна", - вторив лідерам білого руху вождь червоних В. І. Ленін.

Більшовицька ідеологія вважала історичне значення Громадянської війни в тому, що її практичні уроки змусили селянство подолати коливання і призвели його до військово-політичного союзу з робочим класом. Це, на думку більшовиків, зміцнило тил Радянської держави і створило передумови для формування масової регулярної Червоної Армії, яка, будучи за своїм основним складом селянської, стала знаряддям диктатури пролетаріату.

Крім цього більшовики використали на найвідповідальніших посадах досвідчених військових фахівців старого режиму ^[83], які зіграли велику роль у будівництві Червоної Армії і досягненні нею перемог.

Велику допомогу, на думку більшовицьких ідеологів, Червоної Армії надали більшовицьке підпілля, партизанські загони, що діяли в тилу білих.

Найважливішою умовою перемог Червоної Армії більшовики вважали єдиний центр керівництва військовими діями у вигляді Ради оборони, а також активну політичну роботу, що проводилася Реввійськради фронтів, округів і армій і військовими комісарами частин і підрозділів. У найбільш важкі періоди в армії перебувала половина всього складу партії більшовиків, куди прямували кадри після партійних, комсомольських і профспілкових мобілізацій (" райком закритий, усі пішли на фронт "). Таку ж активну діяльність більшовики вели в своєму тилу, мобілізуючи зусилля на відновлення промислового виробництва, на заготівлю продовольства і палива, на налагодження роботи транспорту.