3. Громадянське суспільство

Громадянське суспільство є сфера, яка є аналітично незалежною, емпірично відділеною від держави та господарства, а також від інших соціальних сфер, таких як сім’я та релігія. Громадянське суспільство розуміється як сфера солідарності, в якій виникає певний тип узагальненої спільноти. Ця спільнота підтримується громадською думкою, культурними кодами, особливими організаціями – правовими, журналістськими, асоціативними – а також специфічними інтеракційними практиками, такими як ввічливість, люб’язність, раціональна критика, взаємна повага. Подібна громадянська спільнота ніколи не існує як така, вона лише може підтримуватися тією чи іншою мірою. Вона завжди обмежена кордонами негромадянських сфер і знаходиться у відношеннях взаємопроникнення з ними.

Якщо капіталістичне господарство та сучасна держава пов’язані з матеріальним відтворенням суспільства, культурні сфери цінностей – з його символічним відтворенням, то громадянське суспільство пов’язане з виробництвом соціальної інтеграції або згуртованості суспільства.

Громадська і негромадська сфери співіснують не в стані гармонії, як то вважали теоретики функціоналізму. Щоб підтримувати демократію і досягати справедливості часто необхідно, аби громадська сфера вторгалася у сфери негромадські з вимогою певного типу реформ і з метою моніторингу проведення цих реформ.

Ринки не є єдиною загрозою, з якою стикаються демократичні можливості громадського життя. Існує ряд інших феноменів, що його руйнують: релігійна ненависть, женоненависництво, зарозумілість експертного знання, скритність політичної олігархії, расистська і етнічна ненависть. Всі ці загрози фрагментаризують, розпорошують громадянське суспільство.

4. Модерн та модернізація

Термін «модернізація» був уведений до вжитку в 50-х роках ХХ сторіччя. Поняття модернізації відсилає до низки кумулятивних і таких, що взаємно підсилюють одне одного, процесів: формування капіталу та мобілізація ресурсів, розвиток продуктивних сил та продуктивності праці, здійснення центральної політичної влади та формування національних ідентичностей, розширення політичних прав участі, секуляризація цінностей та норм.

Теорія модернізації надає поняттю «модерн» характер абстракції. Вона відділяє модерн від його витоків – Європи нового часу – і стилізує як зразок для процесів соціального розвитку взагалі. Доктрина модернізації розриває внутрішні зв’язки між модерном та історичним контекстом західної раціональності. Захід втрачає свою монополію на модерн. З іншого боку модерн починає сприйматися у множині – існує не єдиний модерн, а численні модерни.

Визнання того факту, що перша оригінальна модерність з’явилася на Заході, не має знецінювати внесок інших суспільств та цивілізацій до постання модерного соціального порядку та орієнтації дії. Формування модерну є набором контингентних змін, які не скеровуються єдиною метою та відбуваються в рамках автономних сфер суспільства.

Модернізація може траплятися у збалансованій та незбалансованій формах. За першої ситуації кожна підсистема оперує згідно із своєю автономною логікою, натомість у другому випадку логіка однієї підсистеми підпорядковує собі інші. За прикладом останньої тенденції правлять тоталітарні режими, які накидають логіку політичної підсистеми на економічну, соцієтальну та культурну та сучасні неоліберальні режими нагромадження капіталу, що підпорядковують суспільство логіці ринку.