1. Укласти потерпілого на спину, оцінити ознаки зупинки кровообігу (пульс на сонних артеріях) та дихання потерпілого (наявність, відсутність чи агональне дихання). При первинній зупинці серця часто відмічається агональне дихання (в акті дихання приймають участь м’язи шиї, тулуба, кінцівок), яке не слід плутати з нормальним диханням. У сумнівних випадках слід діяти так, як при відсутності дихання.

2. Якщо дихання збережене в достатньому об'ємі, слід укласти потерпілого в положення на боку та викликати бригаду швидкої допомоги, спостерігати за станом.

3. Якщо дихання неадекватне, розпочати компресію грудної клітки (компонент реанімації «С»). Компресійні стискання повинні передувати штучному диханню згідно рекомендацій Американської Асоціації серцевих захворювань 2010 року: послідовність дій АВС (А – забезпечення прохідності дихальних шляхів, В – штучна вентиляція легенів, С – непрямий масаж серця) змінено на САВ, беручи до уваги результати досліджень щодо визначального значення відновлення кровообігу для кращого виживання хворих.

4. Методика проведення компресійних стискань:

• розташувати долоню однієї руки на середині грудної клітки потерпілого на 2-3см вище мечеподібного відростку;

• долоню другої руки розмістіти поверх першої, пальці скласти в замок;

• компресії виконуються з частотою не менше 100 за хвилину, не згинаючи рук;

• глибина компресії складає 5 см;

• інтервали між компресіями повинні бути мінімальними (бажано до 10 с);

• після компресії грудна клітка повинна повністю розправлятися;

• не можна припиняти компресію більш, ніж на 10 секунд;

5. Забезпечити прохідність дихальних шляхів (компонент реанімації «А») за допомогою наступного прийому: видаливши з дихальних шляхів слиз, блювотні маси, інородні тіла; опустити голову хворого, підняти підборіддя, висунути нижню щелепу та відкрити рот (при підозрі на спинальную травму забезпечити стабільне положення шиї потерпілого).

6. Слід чергувати грудні компресії із штучним диханням (компонент «В»):

• після 30 компресій потрібно забезпечити прохідність дихальних шляхів, використовуючи прийом, описаний в п.5;

• далі перекрити носові отвори за допомогою великого і вказівного пальців руки, що лежать на лобі;

• відкрити потерпілому рот, утримуючи підборіддя піднятим догори;

• зробити звичайний вдих, після чого провести спокійних видих в рот потерпілого, спостерігаючи за рухом грудної клітки. Тривалість видиху складає близько 1с, кількість вдуваного повітря відповідає дихальному об'єму реаніматора (400 – 600 мл);

• утримуючи дихальні шляхи відкритими, переконатися в наявності пасивного видиху;

• повторити маніпуляцію ще раз, після чого негайно повернути до проведення грудних компресій і дихань в співвідношенні 30 : 2 (незалежно від кількості реаніматорів);

• слід уникати надмірної вентиляції легенів.

2. Підтримка життєдіяльності, що включає інструментальні та фармакологічні методи

Алгоритм дій.

1. Проводити СЛР, одночасно готуючи до роботи доступне устаткування.

2. Проводити штучну вентиляцію легенів з використанням таких масок та апаратів: киснева маска, мішок Амбу, повітровід, ларингеальна маска, апарат ШВЛ. Найнадійнішим методом забезпечення прохідності дихальних шляхів є інтубація трахеї.

3. При заинтубованій трахеї вентиляцію проводити з частотою 8-10 за одну хвилину, компресії грудної клітки – з частотою не менше 100 за хвилину незалежно від дихального циклу.

4. Готувати до роботи дефибрилятор.

Прекардіальний удар.

Прекардіальний удар використовується у випадку, якщо реаніматолог безпосередньо спостерігає зупинку кровообігу, а дефибрилятор в даний момент недоступний. У такій ситуації прекардіальний удар завдається негайно, але тільки медичним працівником, що володіє цією технікою! Удар завдається ліктьовою поверхнею міцно стиснутого кулака в нижню половину грудини з відстані 20см, причому слід максимально додати удару характер різкого імпульсу. Найбільш вірогідно прекардиальный удар конвертує шлуночкову тахікардію (ШТ) в синусний ритм, набагато менш вірогідним є вдале купірування таким чином фібриляції шлуночків (ФШ). Успішний прекардіальний удар при ФШ спостерігається при проведенні його в перші 10 секунд з моменту зупинки кровообігу.

Серцеві аритмії, що корегуються дефібриляцією.

У дорослих найпоширенішим серцевим ритмом під час зупинки кровообігу є ФШ, якій може передувати період ШТ або навіть суправентрикулярної тахікардії. При таких ритмах повинен використовуватися наступний алгоритм дій:

1. Проведення СЛР (30 компресій : 2 вдихи) до готовності використання дефибрилятора.

2. Упевнившись в наявності ФШ/ШТ, провести розряд дефибрилятором і без аналізу змін серцевого ритму продовжувати СЛР ще протягом 2 хвилин.

3. Швидко перевірити характер серцевого ритму і, за наявності персистуючої ФШ/ШТ, провести другий розряд.

4. Продовжити СЛР ще протягом 2 хв, після чого перевірити характер серцевого ритму.

5. Якщо спостерігається ФШ/ШТ після трьох невдалих спроб дефібриляції, необхідно ввести 1 мг адреналіну (після попередньої катетеризації великої периферичної чи центральної вени) і одразу провести розряд. Продовжувати СЛР ще 2 хвилини. Необхідно мінімізувати паузи між компресіями грудної клітки і дефибриляціями.

6. Перевірити характер серцевого ритму. Якщо він не змінився, негайно внутрішньовенно ввести 300 мг кордарону і провести розряд, далі продовжити СЛР.

Незалежно від інших дій адреналін вводиться в дозі 1мг кожні 3-5 хвилин. Реанімаційні заходи проходять в такому режимі до відновлення ефективного серцевого ритму або до конвертації ФШ/ШТ в аритмію, нечутливу до дефібриляції.

Серцеві аритмії, що не корегуються дефібриляцією.

У пацієнтів з електричною активністю серця без пульсу (ЕАБП) присутні механічні скорочення міокарду, які, проте, дуже слабкі, щоб створити адекватний тиск і пульсову хвилю. Виживання при зупинці кровообігу внаслідок асистолії або ЕАБП значно нижче, ніж при ФШ/ШТ, однак ймовірність відновлення ритму зростає при усуненні етіологічних чинників, які позначають за правилом 4 «Г» та 4 «Т»:

4 «Г»:

1. Гіпоксія.

2. Гіповолемія.

3. Гипо-, гіперкаліємія, гіпокальціємія, ацидоз.

4. Гіпотермія.

4 «Т»:

1. «Тугий» (напружений) пневмоторакс.

2. Тампонада серця.

3. Токсичне ураження.

4. Тромбоемболія легеневої артерії.

Реанімаційні заходи починаються з комплексу СЛР (30 : 2) протягом 2 хвилин і введення 1мг адреналіну відразу після здійснення внутрішньовенного доступу. Після введення адреналіну необхідно продовжувати СЛР з перевіркою серцевого ритму кожні 2 хвилини і введенням 1мг адреналіну кожні 3-5 хвилин реанімації.

Якщо є сумніви в наявності асистолії або слабо вираженої ФШ, не можна робити спроб дефибриляції. Натомість варто продовжувати компресії грудної клітки і штучну вентиляцію легенів. ФШ, яку важко диференціювати з асистолією, не конвертується в ефективний ритм за допомогою дефибриляції, а СЛР, що продовжується, може збільшити частоту і амплітуду фібриляцій, тим самим збільшуючи вірогідність «ефективної» дефибриляції.

Дефібріляція.

Метою правильної техніки дефібріляції є проходження струму через фібрілюючий міокард при мінімальному трансторакальному імпедансі. Трансторакаьний імпеданс значно варіює залежно від маси тіла, але в середньому для дорослого він складає 70 – 80 Ом.

У пацієнтів з оволосінням передньої грудної стінки погіршується контакт електродів зі шкірою, що може призвести до виникнення дугового розряду між електродом і шкірою і, як наслідок, - високого ризику опіків.

Дуже важливо прикладати достатнє зусилля при накладенні електродів, бо це покращує контакт зі шкірою, зменшуючи її опір, а також знижує імпеданс грудної клітки, зменшуючи її об'єм. Сила тиску на електроди повинна складати для дорослих 8кг і 5кг для дітей 1 – 8 років, якщо використовуються дорослі електроди. Таку силу можуть розвинути тільки найсильніші члени реанімаційної бригади, що також необхідно враховувати.

Для поліпшення провідності струму необхідно нанести на контактну поверхню електродів провідник – спеціальний гель, воду, фізіологічний розчин і т.п.

Оптимальним розташуванням електродів при проведенні дефібріляції слід важати таке, при якому фібрілююча ділянка міокарду знаходиться безпосередньо між ними.

При шлуночкових аритміях необхідно розмістити електроди в класичній грудинно-верхівковій позиції. Грудинний електрод встановлюється праворуч від грудини під ключицею, верхівковий – по середньоключичній лінії приблизно на рівні ЕКГ-електроду V₆.

Інші допустимі схеми розміщення електродів:

• Обидва знаходяться на латеральній поверхні грудної клітки – один справа, інший зліва (біаксилярне положення);

• Один електрод – в стандартному верхівковому положенні, другий – на дорсальній поверхні грудної клітки справа або зліва;

• Один електрод попереду, на лівій прекардіальній поверхні, другій – ззаду, прямо під лівою лопаткою.

Не має значення, який саме електрод (грудинний чи верхівковий) розміщувати в тій або іншій ділянці. Повздовжня вісь верхівкового електроду повинна знаходитись в краніокаудальному напрямі.

При фібриляції передсердя більш ефективним є задньо-переднє розташування електродів.

Трансторакальний імпеданс змінюється під час дихання, зменшуючись на видисі, що слід враховувати при дефибриляції.

Хоча згідно попередніх рекомендацій негайну дефібріляцію проводили при всіх аритміях, чутливих до дефібриляції, останні дослідження довели, що період СЛР перед дефібріляцією може покращувати результати реанімаційних заходів, якщо використання дифібрилятора стало можливим не менше ніж через 4 – 5 хвилин після порушення серцевої діяльності.

Негайно після першого розряду дефібрилятора без оцінки ритму серця і пульсу слід продовжувати СЛР (30 компресій : 2 вдихи) протягом 2 хвилин, перш ніж нанести другий розряд (якщо будуть показання). Навіть якщо спроба дефібриляції була успішною і серцевий ритм був відновлений, дуже рідко пульс пальпується безпосередньо відразу, а спроба його оцінити викличе лише подальшу затримку СЛР і погіршить стан міокарду у разі невдалої спроби. При відновленні серцевого ритму грудні компресії не збільшують ризик повернення до шлуночкової фібриляції. В умовах постелектрошокової асистолії грудні компресії можуть індукувати ФШ.

Оптимальна енергія дефібриляції – та, яка дозволяє деполяризувати критичну масу міокарду, наносячи мінімальну ушкоджуючу дію на нього. Рекомендована напруга першого розряду для монополярного дефібрилятора складає 360 Дж. Для біполярного дефібрилятора перший розряд повинен складати 150 – 200 Дж. Стосовно другого і подальших не існує досліджень, що доводять перевагу постійної або зростаючої енергії розрядів. Проте при невдалій спробі дефібриляції або поверненні до аритмії, чутливої до дефібриляції, після вдалої спроби для наступного розряду необхідно встановити більш високий рівень енергії.

Медикаментозна підтримка.

Внутрішньовенний шлях введення. Хоча пікова концентрація вище, а час розповсюдження менший при введенні ліків в центральні вени порівняно з периферичними, постановка центрального венозного катетера спричиняє затримку СЛР і пов'язана з певними ускладненнями. Периферичний катетер ставити простіше, швидше і безпечніше (якщо це можливо в даній ситуації). Препарати, введені в периферичну вену, повинні бути розчинені, щонайменше, в 20 мл рідині, а кінцівку після введення необхідно підняти на 10 – 20 с, щоб забезпечити швидке попадання препарату в центральний кровотік.

Внутрішньокістковий шлях введення. Якщо внутрішньовенний шлях введення є неможливим, слід взяти до уваги внутрішньокістковий шлях. Він дозволяє досягти адекватного рівня концентрації препарату в плазмі за час, порівнянний з таким при ін'єкції через центральний венозний катетер. Для внутрішньокісткового введення існують спеціальні пристосування – BIG, що пройшли реєстрацію і в Україні.

Ендотрахеальний шлях введення. Згідно останніх рекомендацій цей шлях введення препаратів не рекомендується через неможливість створити адекватну концентрацію препаратів в крові та розвиток побічних ефектів.