19. Патристика. Августин.

Патристика (від лат. - батько) - це християнське богослов’я I-VIII ст., апологетика „батьків церкви”, які спочатку відстоювали догмати християнської релігії проти язичництва, вказували на несумісність релігійної віри з античною філософією.

Починаючи з III ст. патристика намагалася пристосувати філософію еллінізму (неоплатонізму) до обґрунтування християнства.

Перший період патристики - апологетика (II-III ст.):

1) оформлення і обґрунтування християнського світогляду, теоретичний захист християнства від його численних ворогів;

2) головна проблема - ставлення до язичницької філософії та культури.

Представниками цього періоду патристики були Тертуліан, Климент та Ориген. Ориген створив першу філософсько-теологічну систему християнства.

Другий період патристики - класичний (IV-V ст.):

1) формування світоглядного і теолого-догматичного стандарту середньовічної християнської думки.

Проблеми класичного періоду патристики:

1) тринітарна проблема, тобто єдності та триєдності Бога;

2) христологічна проблема (поєднання у Христі двох природ - божественної та людської);

3) антропологічна проблема (питання про божественну благодать і гріховну природу людини у плані її порятунку та спокути).

У класичній патристиці вирізняють два потоки:

1) грецький потік (Олександрійський, Кесарійський, Ніський);

2) латинський потік (Медіаланський, Стриданський, Августин).

Заключний період патристики (VI-VIII ст.):

1) стабілізація догматики;

2) енциклопедична кодифікація наук на чолі з теологією.

Представники цього періоду: Візантійський, Дамаскін та ін.

Августин „Блажений” Аврелій (354-430), єпископ, християнський богослов, філософ-містик.

Світогляд Августина має фідеїстичний характер. Його ідеї - одне з джерел схоластики.

У праці „Про град божий” Августин обґрунтовує і розвиває християнську концепцію всесвітньої історії, яку він розуміє фаталістично, як результат божественного передвістя. „Земному граду” він протиставляє „град Божий”, всесвітнє панування церкви.

Висловлювання Августина:

- Злом називається і те, що людина коїть, і те, що вона терпить. Перше - це гріх, друге - покарання... Людина коїть зло, яке хоче, і терпить зло, якого не хоче.

- Явна істина, що залишає людину холодною, полонить її, коли вона розкриє її під алегорією.

- Ніхто не здатен знайти Бога, якщо раніше не повірить у те, що потім узнає.

- Найсправедливіше покарання за гріх полягає у тому, що людина втрачає те, чим вона не захотіла добре користуватися... той, хто не схотів поводитися правильно, коли міг, втрачає цю можливість, коли захоче поводитися правильно.

- Любов до тимчасового можна вигнати, лише відчувши солодкість вічного.

- Не у владі людини те, що приходить їй у голову.

- Смерть - зло лише через те, що за нею слідує.

- Люди відчувають страждання рівно настільки, наскільки піддаються йому.

- Спосіб, яким з’єднуються душі з тілами, досить вражаючий і абсолютно незрозумілий для людини, а між тим це і є сама людина.

- Досконалість - знання людини про свою недосконалість.

- Нехай буде вислухана й інша сторона.

- Подібно до того, яким буває іноді милосердя, що карає, така буває жорстокість, яка щадить.

- Всі людські біди йдуть від того, що ми насолоджуємося тим, чим слід користуватися, і користуємося тим, чим слід насолоджуватися.

- Не виходь у світ, а повертайся до самого себе: всередині людини перебуває правда.

- Віруй, щоб розуміти.

- Коли тебе прославляють, зневажай себе. У тобі прославляється той, хто через тебе діє.

- Всякий, хто має свою міру, тобто мудрість, блаженний.

- Той, хто добрий, - вільний, навіть якщо він раб; той, хто злий, - раб, навіть якщо він король.

20. Схоластика. Ф. Аквінський.

Схоластика (від гр. - шкільний) - це середньовічна „шкільна” філософія, представники якої - схоласти - прагнули раціонально обґрунтувати та систематизувати християнське віровчення.

Схоластика поділяється на такі періоди:

1) рання схоластика (XI-XII ст.), для якої характерним є вплив неоплатонізму (Еріугена, Кентерберійський);

2) класична схоластика (XII-XIII ст.), яка характеризується пануванням „християнського аристотелізму” (Аквінський та ін.);

3) пізня схоластика (XIII-XIV ст.), представники якої виступали проти томізму (Скот), протиставляючи йому теорію двоякої істини.

Ф.Аквінський (1225-1274) - італійський богослов, філософ, представник схоластики. Основні праці: „Сума проти язичників” (1261-1264), „Сума теології” (1265-1273).

Основні ідеї Ф. Аквінського:

1) гармонія віри та знання при підпорядкуванні знання вірі;

2) виправдовував соціальну нерівність;

3) сенс життя людини у пізнанні Бога та дотриманні його заповідей;

4) навів п’ять доказів існування Бога.

За Ф. Аквінським Бог існує, тому що він:

а) першопричина;

б) взірець;

в) необхідність;

г) мета;

д) першодвигун.

Ф. Аквінський визнавав існування трьох видів універсалій (загальних ідей):

1) універсалії до одиничних речей;

2) універсалії в самих речах;

3) універсалії після речей.

Ф. Аквінський вважав, що розум здатний раціонально довести буття Бога та спростувати заперечення проти істин віри.

За Ф. Аквінським, порядок відносин панування і підпорядкування, при якому воля осіб у вищій людській ієрархії рухає нижчими верствами населення, встановлений Богом.

Висловлювання Ф. Аквінського:

- Загальні поняття, роди існують усюди і завжди. Колір взагалі вище окремого кольору. Людство вище людини. Властивість вище того, хто нею володіє, святість вище окремого святого, Бог вище всякої окремої істоти.

- Як може справжнє щастя витікати з багатства, якщо для придбання багатства доводиться зазнавати страждання? Якщо втрата багатства викликає потрясіння, то його надлишок призводить до божевілля.

- Блаженство і Бог - одне і теж.

- Недосконалість проявляється раніше від того, що досконале.

- Справедливість є властивість душі, керуючись якою люди неодмінно і постійно прагнуть відплатити кожному по заслугах його.

- Ми повинні щиро любити інших заради їх власного блага. А не заради нашого.

- Спілкування друзів не є необхідністю для людського щастя, оскільки людина має вже всю повноту своєї досконалості в Богу.

- Щасливій людині потрібні друзі... і не для того, щоб мати з них користь, оскільки він і сам досягає успіхів, і не для того, щоб захоплюватися ним, але, власне, для того, щоб творити добрі справи для цих друзів, щоб насолоджуватися видовищем людей, що творять добро, і приймати від них допомогу у власних благодіяннях.

- Бог вічний, а душі не було раніше її тіла. Бог незмінний. А в душі відбуваються зміни. Бог - це лише діяльність, а душі властиві страждання і діяльність, відповідно, душа не може бути частиною божественної субстанції.

- Не можна бажати того, що до цього не було пізнане.

- Коли несправедливе правління здійснюється багатьма особами, це називається демократією; панування народу має місце саме тоді. Коли широкі маси завдяки своїй силі і численній перевазі подавляють багатих, тоді весь народ виступає як один єдиний тиран.