17. Аристотель.

Науково-теоретичний синтез попереднього розвитку античної філософії був здійснений Аристотелем (384-322 рр. до н. е.), учнем Платона.

Арістотель висунув ідеал науки, гранично очищеної від релігійно-культових потреб і міркувань, створив науку про закони мис­лення- формальну логіку - як засіб систематизації категорі­ального апарату науки і філософії. За своїми світоглядними настановами вчення Аристотеля неоднозначне, воно коливається між матеріалізмом та ідеалізмом.

Необхідно зазначити, що як дослідник і вчений, він керується довірою до чуттєвого досвіду, до сфери індивідуаль­ного й одиничного буття, а тому з позицій матеріалістич­ного сенсуалізму піддає платонівський ідеалізм критиці, яка не втратила свого значення й досі.

Однак у вченні про пер­шооснови буття він зраджує власному матеріалізмові і кон­струює картину світу, що дістала назву телеології. Хоча аристотелівський Космос є вічним і непорушним, він, однак, не є самодостатнім, не є самозумовленим.

Світовий процес здійснюється, за Аристо­телем, не в результаті притаманних йому самостійних причин, а внаслідок понадсвітової мети, яка стоїть за межами Космосу і генерує в ньому внутрішній мотив до руху й удосконалення.

Висловлювання Аристотеля:

- Надія - це сон наяву.

- Людина, яка досягла повної досконалості, вище всіх тварин; але зате вона нижче всіх, хто живе без законів і без справедливості. Справді, немає нічого гіршого за озброєну несправедливість.

- Не мета буває предметом рішення, а засоби до мети...

- Знищення одного є народженням іншого.

- Що людина є в можливості, його творіння являє у дійсності.

- Початок - це, мабуть, більше половини всієї справи...

- Гірший не той, хто порочний щодо себе, але той, хто порочний щодо інших; кращий не той, хто чесний по відношенню до себе, але й по відношенню до інших.

- Корені вчення гіркі, але плоди солодкі.

- Спостерігаючи за гідною людиною, судять про неї за її справами, оскільки інакше неможливо виявити, якому вибору вона слідує. А якщо б можна було б безпосередньо бачити сумління людини і її прагнення до прекрасного, то її б вважали чесною і без справ.

- Хоча ми й смертні, ми не повинні підкорятися смертним речам, але, наскільки можливо, підійматися до безсмертя і жити згідно з тим, що в нас є найкращого.

- Сумління - це правильний суд доброї людини.

- Хто рухається вперед у науках, але відстає у моралі, той більше йде назад, ніж уперед.

- Егоїзм полягає не в любові до самого себе, а в більшій, ніж потрібно, вазі цієї любові.

18. Загальна характеристика філософії Середньовіччя: етапи розвитку, коло проблем, представники.

У своєму розвитку філософія Середньовіччя пройшла такі етапи:

1) патристика (II-VIII ст. н.е.);

2) схоластика (VIII-XV ст.).

Проблематика філософії Середньовіччя:

1) пізнання Бога та доказування його існування;

2) проблема теодіцеї (виправдовування Бога);

3) проблема істини (відображення об’єкта у свідомості; істину дає Бог і природа);

4) проблема сенсу життя;

5) проблема держави.

Середньовічна філософія формувалася за умов кастово-ієрархічної структури феодального суспільства. Ця обставина визначила зміст і форму середньовічної філософії. Вона існува­ла переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоре­тична проблематика концентрувалася навколо поняття - міфологеми Бога, а любов до мудрості реалізувалася як течія бого­словської думки.

Перша сторона основного питання філософії (онтологічна) є найменш плідною у середньовічному мисленні. Вчення схола­стів про світ будується на послідовній релігійно-ідеалістичній основі. Питання про походження світу вирішується у дусі біб­лейського креаціонізму (від лат. creare - творити): світ створено з нічого, за одним лише вільним волевиявленням Бо­га. І все ж схоластика висунула дві неортодоксальні моделі кос­мосу, які беруть початок в античності і випереджають натурфі­лософію Відродження і Нового часу.

Схоластика вирішує другу сторону основного питання філософії, тобто питання гносеології, не пов'язаної без­посередньо з релігійною догматикою християнства.

У філософії Середньовіччя виділяються два напрямки:

1) реалізм (Августин, Ф. Аквінський);

2) номіналізм (Абеляр, Росцеллін).

Реалізм продовжує «лінію Платона» і, як правило, зливає­ться з церковною ортодоксією.

Номіналізм (від лат. nomina - ім'я) проводить у середньо­вічній схоластиці «лінію Демокріта», відроджує орієнтацію на світ одиничних об'єктів Аристотеля.

Започатковує номіналіс­тичну традицію в Середні віки французький богослов Росцеллін (XI ст.).

За його твердженням, справжніми є лише речі, що чут­тєво сприймаються і не мають реального (незалеж­ного від речей) існування; загальні поняття - лише химери, «струси повітря». Отже, універсали - не більш як імена речей, їхні назви, а тому будь-яка ідея є словесною, а не онтологічною реальністю. Тим самим номіналізм зводить іде­альне буття загального до фізичної стихії слова або терміна. Звідси інша назва номіналізму - термінізм.

Поміркований номіналізм, або концептуалізм, представлений схоластами П'єром Абеляром (1079-1142), Дунсом Скотом (1265/66-1308) та Уільямом Оккамом (1285-1349).

Цей різновид номіналізму заперечує са­мостійне, поза природою і людиною існування загальності, але й не зводить його до емпіричної даності терміна; він визнає реальність загального як певне цілісне розумове узагальнення індивідуальних речей.

Отже, загальне похідне від одиничних речей існує після них як знання про їх спільні або повторювані ознаки.