41. Екзистенціалізм: загальна характеристика.

Екзистенціалізм - це напрямок у філософії XX-XXI ст., який стверджує, що філософія не повинна вивчати сутність речей, а повинна досліджувати сутність людини.

Існують такі види екзистенціалізму:

1) релігійний екзистенціалізм (Марсель, Бердяєв, Пестов та ін.);

2) атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю).

Основні ідеї екзистенціалізму:

1) відчуження людини від суспільства є фундаментальною характеристикою людського буття;

2) існуванню людини передує її сутність та змушує людину самій створювати свою сутність власними вчинками та справами;

3) людина може бути ангелом та злочинцем (людина створює себе сама);

4) свободу розуміє як наявність вибору, а обираючи людина несе відповідальність за свій вибір;

5) пізнавати свою сутність людина може лише перед обличчям смерті, у разі втрати соціального статусу тощо (межова ситуація).

Основні поняття екзистенціалізму:

1) стурбованість (М. Хайдеггер: людина постійно про щось турбується, метушиться);

2) нудьга (А. Камю: досягаючи вершин, людина шукає пригод від нудьги, немає подієвості);

3) нудота (Ж.-П. Сартр).

Екзистенціалізм ґрунтується на такій програмі: замінити класичну "філософію сутностей" філософією людського існування. Первинні форми екзистенціалізму містяться у вченнях російських філософів М.Бердяєва, іспанського письменника М. де Унамуно.

Проблема відчуження індивіда від суспільства - це одна з центральних проблем, на якій зосереджено увагу представників екзистенціалізму. Вони вважали необхідним вказати на факт наявності відчуження, його коріння і в умовах інших історичних епох, інших соціальних систем. Висновок, до якого приходять філософи-екзистенціалісти, полягає в тому, що відчуження є загальною характеристикою буття людини в суспільстві. І філософія повинна допомогти людині, охопленій почуттям страху, відчуженості, заклопотаності, якщо не подолати таке світовідчуття, то принаймні, допомогти людині знайти своє "Я", значення життя в самих безвихідних ситуаціях.

Філософам-екзистенціалістам несправедливо було б відмовити в щирості їх почуттів, гуманних прагненнях.

Слід відмітити, що екзистенціалісти виступали проти віри в деякий заздалегідь гарантований прогрес, який ніби здійснюється сам по собі, крім зусиль і діяльності окремих людей. При цьому не має ніякого значення, хто (або що) є гарантом такого прогресу: Бог, абсолютна ідея, закони історії. Віра в гарантований прогрес, вважали екзистенціалісти, є не просто наївною, але і небезпечною для людини.

У екзистенціалізмі акценти явно зміщуються. Проблема вибору отримує не стільки пізнавальне, скільки онтологічне значення. Мова йде про буття людини, вибір людиною свого буття, граничні основи буття людини.

Представники екзистенціалізму вважали, що центром філософії повинна стати людина. Адже сама людина є буттям, притому буттям особливим. Отже, шлях, який вибирають представники екзистенціалізму, не шлях від світу як буття до людини, а зворотний шлях - від людського буття до буття світу.

42. Герменевтика.

Герменевтика - це мистецтво і теорія тлумачення з метою виявлення сенсу тексту, виходячи з його об’єктивних (значення слів і їх історично обумовлені варіації) і суб’єктивних (наміри авторів) основ.

Ф. Шлейєрмахер розуміє її насамперед як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, а В.Дільтей визначає герменевтику як мистецтво розуміння письмово зафіксованих проявів життя.

Значне місце розробка проблем герменевтики посідає у філософії М.Хайдеггера. На його думку, реальність «життєвого світу» людей значною мірою є мовною реальністю. Мова як історичний горизонт визначає долю Буття. У зв'язку з цим він дійшов висновку, що не люди говорять мовою, а скоріше мова «говорить нами».

Найбільш детально розробив проблеми філософської герменевтики в XX ст. учень М. Хайдеггера Г. Гадамер. Він розумів герменевтику не лише як метод гуманітарних наук, а й як онтологічне вчення про Буття.

Щоб з'ясувати характер цього питання, потрібно визначити зміст поняття «герменевтичне коло». Це питання в різних модифікаціях підіймалося, починаючи з сивої давнини. Скажімо, ще Августин формулював його так: для розуміння Священного писання треба вірити в нього, але віра потребує розуміння його. Ще така формула кола: для того щоб будь-що зрозуміти, його слід пояснити, і навпаки.

У філософії М. Хайдеггера ця проблема звучить так: оскільки герменевтичне коло є виразом взаємозумовленості тлумачення буття людини і людського самотлумачення, остільки мета герменевтики полягає не в розімкненні герменевтичного кола, не у виході за його межі, а, навпаки, в тому, щоб увійти до нього.

Герменевтика, за Гадамером, є практичною філософією, або філософією практики тлумачення текстів. Гадамер не раз посилається на арістотелівське поняття «пронезису». За Арістотелем, пронезис не є ані майстерністю, ані епістемою (раціональне пізнання, яке включає підведення поодиноких явищ під загальні).

Необхідно зазначити, що суб'єкт і об'єкт герменевтичного аналізу в цьому випадку збігаються. Причини цього, вважає Апель, сягають своїм корінням у фактичну відмову Гадамера від поняття істинної інтерпретації, а це призводить до руйнування проблеми історичного розуміння.