31. Дж. Локк.

Дж. Локк. (1632-1704) - англійський філософ. Основні праці: „Два трактати про державне правління”, „Деякі роздуми про виховання” й інші.

Теорія пізнання Дж. Локка:

1) немає нічого в розумі, чого б раніше не було у почуттях;

2) не існує вроджених ідей, в т.ч. немає ідей Бога, всі людські знання виходять з досвіду (зовнішнього - відчуття, внутрішнього - рефлекси);

3) в основі знань лежать прості ідеї (поняття), які виникають у розумі різноманітними якостями тіл (первинні якості), з якими ці поняття схожі (фігура, склад та ін.) або вторинними якостями, з якими ці поняття не схожі (колір, смак та ін.);

4) реальна сутність речей залишається незмінною;

5) розум людини має справу лише з номінальними сутностями.

Дж. Локк поділяє пізнання на такі види:

1) інтуїтивне пізнання (пізнання очевидних істин нашого власного існування);

2) демонстративне пізнання (пізнання положень математики, етики, буття, Бога);

3) сенситивне пізнання (найбільш достовірне пізнання існування єдиних речей).

Дж. Локк поділяє поняття на такі види:

1) ясні поняття;

2) примарні поняття;

3) реальні поняття;

4) фантастичні поняття;

5) адекватні поняття своїм прообразам;

6) неадекватні поняття своїм прообразам.

Висловлювання Дж. Локка:

- Питати, чи вільна людська воля, так само безглуздо, як питати, чи квадратна гідність; свобода так само мало збігається з волею, як квадратність з гідністю.

- Слова набувають загального характеру від того, що їх роблять знаками загальних ідей. А ідеї стають загальними від того, що від них відділяють обставини часу і місця і всі інші ідеї, які можуть бути віднесені лише до того чи іншого окремого предмету.

- Там, де немає власності, немає справедливості, - це твердження так само достовірне, як будь-який доказ у Евкліда.

- Усі люди створенні рівними.

- Дії людей - кращі перекладачі їх думок.

- Мужність - страж і опора усіх інших чеснот, і той, хто позбавлений мужності, навряд чи може бути твердим у виконанні обов’язку і проявити усі якості справді гідної людини.

- Дев’ять десятих тих людей, з якими ми зустрічаємося, є такими, якими вони є - добрими або злими, корисними або безкорисними, - завдяки вихованню.

- Чи може хто-небудь від природи бути щасливим у цьому житті ? - Ні, не може.

- Волю і бажання не можна плутати... Я хочу робити те, що тягне в одну сторону, в той час як моє бажання тягне в іншу, прямо протилежну.

Нам не може не подобатися гуманна, дружня, поважна поведінка, де б ми не зустрічали її. Натура вільна і володіюча собою, не ница і вузька, не груба, не заплямована яким-небудь недоліком, діє на кожного сприятливо.

32. Р. Декарт.

Р. Декарт (1596-1650) - французький філософ, математик, фізик.

Р. Декарт, орієнтуючись на конструктивні можливості математичного знання, сформулював правила методу. У цих правилах набуває свого вираження раціоналістична впевненість Декарта в тому, що розум (потенційно або реально) володіє висхідними, абсолютно вірогідними аксіомами знання, які доступні лише інтуїції, тобто чіткому, виразному сприйняттю, а в зв'язку з цим і методологічна, абсолютизація можливостей дедукції як способу одержання нового знання.

За Декартом, істинна дедукція, на відміну від логічної, від силогізму, набуває вираження в одержанні абсолютно нових істин. Тому така дедукція тлума­читься як евристичний метод. Необхідно зазначити , що раціоналістично-дедуктивний метод пізнання Р. Декарта, який демонстрував велику продуктивну евристичність у процесі створення аналітичної геометрії, в спросту­ванні фіктивної онтології прихованих якостей схоластики, мав свою ахіллесову п'яту, що проявилася повною мірою у відриві пізнавальної думки від дійсності, від досвіду, в необґрунтованих ідеях щодо онтології й наукової картини природи і світу в цілому. Декарт, наділивши духовну субстанцію атрибутом мислення, матеріальну субстанцію наділяє атрибутом протяжності. Матерію він розу­міє таким чином, що відкидає як атомістичні погляди про існу­вання неподільних атомів і пустоти, так і античні та середньовіч­ні концепції матерії.

У Декарта матерія сама по собі вже подана, а це означає, що вона не просто можливість, а дійсність, яка навіть носить назву субстанції, тобто того, що може існувати саме по собі, не маючи потреби ні в чому іншому, крім Бога, який створив її.

У тій картині світу, яку, виходя­чи із своєї онтології, розробляє Декарт, саме геометричне ба­чення цього світу стає домінуючим.