Нереальний вид (Modus (casus) irreālis)

При нереальному виді головне і підрядне речення вказують на дію неможливу, нереальну для здійснення тепер або у минулому.

Об’єкт (підмет) вказує на умову суб’єктивну, неможливу, нереальну для здійснення в теперішньому чи минулому часі.

Як у протасис, так і в аподозис вживаються часи умовного способу:

a) imperfectum coniunctīvi;

б) plusquamperfectum coniunctīvi.

Imperfectum coniunctīvi виражає дію неможливу, нереальну тепер. Він означає тривалу чи повторювану дію, протилежну дійсності у теперішньому часі, тобто вживається тоді, коли справжня дія була би виражена через praesens indicatīvi.

Іноді imperfectum coniunctīvi означає дію, протилежну дійсності у минулому часі, але тривалу чи повторювальну, тобто вживається там, де справжня умова була би виражена через imperfectum indicatīvi. Imperfectum coniunctīvi перекладається умовним способом недоконаного виду.

Plusquamperfectum coniunctīvi виражає неможливу, нереальну, недійсну дію в минулому.

Як у протасисі, так і в аподозисі plusquamperfectum coniunctīvi означає минулу дію недоконаного або доконаного виду, протилежну дійсності минулого часу, тобто, вживається там, де би справжня умова була виражена через perfectum чи plusquamperfectum indicatīvi.

У нереальному виді можливе вживання imperfectum coniunctīvi у головному реченні і plusquamperfectum coniunctīvi у підрядному.

Схема:

1. Si id credĕres, errārеs. – Якщо б ти повірив в це (тепер), ти б помилився.

2. Si id credidisses, erravisses. – Якщо би ти в це був повірив (тоді), то ти б помилився. (А насправді, ти в це не повірив і тому не помилився).

Приклади:

1. Plurĭbus verbis ad te scribĕrem, si res verba desiderāret ac non pro se ipsa loquerētur. – Я б написав тобі багато слів, якщо б сама справа вимагала слів і не говорила сама за себе.

2. Si tacuisses, philosophus mansisses. – Якщо б ти промовчав, то залишився б філософом.

3. Plures cecidissent, ni nox proelio intervenisset. – Багато б загинуло, якщо б ніч не перервала битву.

Означальні речення

Підрядні речення, які характеризують іменник або інші частини мови в ролі іменника в головному реченні вводяться відносними займенниками і прислівниками. Такі речення називаються відносними за способом підпорядкування головному реченню, або означальними за їх семантичною функцією. Вони діляться на три види:

1. Чисто означальні речення;

2. Узагальнено-означальні речення;

3. Обставинно-означальні речення. Чисто означальні речення

Чисто означальні речення виступають означенням до будь-якого слова у головному реченні. Вони вводяться відносними займенниками: qui, quae, quod – який, а, е, qualis, е – який, а, е, quantus, a, um – який великий, а, е та прислівниками quot – скільки, ubi – де, unde – звідки, quō – куди, quā – яким чином, ut – як, quomŏdo – яким чином і т.п. і з’єднуються з індикативом. У головному реченні ставиться відповідний вказівний займенник або прислівник.

1. Semper potentior lex est, quae vetat, quam, quae permittit. – Завжди сильнішим є той закон, який забороняє, ніж той, який дозволяє.

2. Caesar Helvetios oppĭda vicosque, quos incendĕrant, restituĕre iussit. – Цезар наказав гельветам відновити міста і села, які вони спалили.

В означальних реченнях може вживатися імператив або кон’юнктив як у незалежному реченні. У таких випадках між головним і підрядним реченнями існує тільки зовнішній зв’язок, а за значенням вони є самостійними висловлюваннями.

Quid enim vidērunt? Hoc, quod, nunc vos, quaeso, perspicĭte. – Що вони побачили? А ось це, що ви тепер, будь ласка, розгляньте.