Латинська мова у Львові

Латинська мова почала функціонувати на українських землях у часи Галицько-Волинської держави. Уже під час правління Данила Галицького (1201–1264), зокрема після того, коли він став королем, латинська мова була однією з офіційних канцелярських мов Галицько-Волинської держави. Актова латина, представлена у XІV–XVIII ст., збереглася у майже семи тисячах томів рукописних судово-адміністративних книг Львова, Галича, Жидачева, Белза, Перемишля та інших міст.

У XIV–XV ст. політичний устрій Львова здобув елементи не тільки латинізації, а й навіть романізації: існували посадові особи, які називалися консулами, книги міського самоврядування вели латинською мовою і називались вони «Acta consularia», офіційні постанови видавались від імені сенату і львів’ян (Senātus populusque Leopoliensis пряма паралель до Senātus populusque Romānus), а львівська міська знать іменувала себе патриціями. Львів перетворився у великий культурний центр Європи. У ньому з’явилося багато шкіл, друкарень, бібліотек, навіть університет.

У документах XVI ст. Львів називають прикрасою держави, оберегом впливової Руси, подругою Атени-Паллади – покровительки мистецтв, матір’ю талантів (ornamentum regni, munimentum primariae Russiae, Leopŏlis аmīca-Pallădi, mater ingeniōrum).

Львівські патриції поступово ставали багатими купцями і піклувалися про красу свого міста. На їхнє запрошення до Львова з’їжджалися іноземні майстри, переважно італійські: Павло Римлянин, Петро Барбон, Петро Красовський та інші. Багатий львівський купець Костянтин Корнякт, родом із Кріту, у 1570–1578 рр. спорудив дзвіницю Успенської церкви в стилі Ренесансу, яка належить до найкращих архітектурних споруд Львова. Родини Боїмів і Камп’янів особливо прославилися спорудженням каплиць. Боїми переселилися до Львова з Угорщини в XVI ст., і були здебільшого купцями або ж медиками. У 1609–1617 рр. поблизу Катедрального собору вони збудували розкішну каплицю у стилі пізнього Ренесансу. На задній стіні каплиці розміщені портрети її засновників з латинськими написами: Georgius Boim, consul Leopoliensis, сapellae istīus fundātor an. 1617. – Георгій Боїм, консул львівський, цієї каплиці засновник, рік 1617. Весь фасад каплиці оздоблений різьбою, в овалах над вікнами вирізьблено латинські цитати із Святого Письма. Усередині каплиці є цікавий напис на гробниці Павла Георгія Боїма, сина засновника каплиці: Hic Paulus Georgius Boim, multārum litterārum virtutumque vir, consul, iudex, medĭcus, phisĭcus; eheu quondam morbōrum terror nunc pulvis et umbra. – Тут похований Павло Георгій Боїм, видатний у багатьох науках і чеснотах муж, консул, суддя, лікар, фізик. Гай-гай! Хто був острахом хвороб, тепер – порох і тінь.

Каплицю Камп’янів Катедрального собору побудував Павло Римлянин наприкінці XVI ст. Фасад каплиці прикрашений скульптурними рельєфами, у верхніх медальйонах – латинські написи духовного змісту.

У дворику Вірменського собору збереглись надмогильні написи XVIІ ст., зокрема така цікава епітафія: Domĭno Omnipotenti Maxĭmo (DOM). Terram terrae, anĭmam Deo reddĭdit, anno 1679. – Богу Всемогутньому Найвищому. Повернув землю землі, душу – Богові року 1679.

Поширений у Європі звичай – оздоблювати житлові будинки латинськими афоризмами – був властивий і Львову.

Дуже цікавий триповерховий будинок з трьома вікнами, побудований у стилі Ренесансу 1570 року для лікаря Д. Гепнера. Цей будинок отримав назву «Докторський дім» (площа Ринок, 28). Два його портали і вікна прикрашені латинськими сентенціями.

На головному порталі під трикутником фронтону вирізьблено: Deus meus et omnia. – Бог мій і все. На сусідньому порталі, у верхній частині: Quís divés? Qui níl cupiát. Quis paúper? Avárus. – Хто багатий? Той, хто нічого не бажає. Хто бідний? Той, хто жадібний.

Нижче, над самими дверима, читаємо:

Nunquam discrĕpat utĭle a decōro. – Ніколи корисне не розбігається з прекрасним.

Над вікнами третього поверху (зліва направо):

Probus invīdet nemĭni. – Чесний не заздрить нікому.

Domat omnia virtus. – Усе підкоряє чеснота.

Virtūtis praemium – honor. – Повага – нагорода за мужність.

Над вікнами другого поверху вирізьблені слова:

Ubi charĭtas, ibi deus. – Де милосердя, там і Бог.

Ubi uber, ibi tuber. – Де достаток, там нещастя (Немає троянди без колючок).

Ubi opes, ibi amīci. – Де багатство, там друзі.

Три останні сентенції прикрашають вікна другого поверху будинку Вольфа Шольца, збудований 1630 р. на площі Ринок, 23. На площу виходить тільки фасад з трьома вікнами, решта будинку звернена до Катедрального собору. Тут, під вікнами другого поверху, написано:

Turris fortissĭma – nomen domĭni. – Наймогутніша вежа – ім’я Господа.

Time domĭnum et recēde a malo. – Бійся Бога і відійди від зла.

Подібні написи збереглись над вікнами Жовківського замку:

Nunquam temerĭtas sapientiae commiscētur. – Ніколи легкодухість не поєднується з мудрістю.

Victoria consilio et virtūte proficiscĭtur. – Перемога супроводжується мудрим рішенням і мужністю.

Ducis in consilio posĭta est virtus milĭtum. – Мужність воїнів – у рішенні полководця.

Quid cupĭmus, facĭle credĭmus. – Легко віримо в те, чого прагнемо.

Будинок 14 на площі Ринок – кам’яниця Массарівська або Венеційська. Назва походить від далматинця Антоніо Массарі, якому цей будинок належав наприкінці XVI ст. Антоніо Массарі приїхав до Львова, прийняв міське громадянство, торгував і виконував обо­в’язки консула Венеції. Ось чому над входом розміщено герб Вене­ції – крилатий лев св. Марка із розгорнутою книгою, в якій зберігся латинський напис: Pax tibi, Marce, evangelista meus dixit, 1600. – Мир тобі, Марку, сказав мій євангелист, 1600 р. Дата побудови цього будинку – 1600 – із латинською сиґнатурою A.D. (Anno Domĭni) – Року Божого, зображена на правій стіні вхідного коридору.

Традиція прикрашати будинки латинськими висловами була і в XVIІІ–XIХ ст. До таких споруд належить Домініканський собор (1745–1764), побудований за проєктом військового інженера Яна де Вітте. Цікавий інтер’єр собору, в якому збереглися численні пам’ятки скульптури, серед інших – мармуровий надгробок. Над головним входом собору, вгорі на фронтоні, написано: Soli Deo honor et gloria. – Єдиному Богу – честь і хвала.

Дуже ориґінальним є й «будинок Календаря» на вул. Вірменській, 23. На центральному барельєфі – Сатурн у вигляді напівлежачого сивого діда з крилами, лівою рукою він спирається на пісочні ваги, а на долоні правої руки тримає велику кулю.

Над цим барельєфом чорною фарбою написано:

Aúreus hánc vit(am) ín terrís Satúrnus agébat. – Золотий Сатурн проводив це життя на землі.

(Georgĭca. Vergili., liber II, v. 538).

На останньому лівому барельєфі зображена весна. Над барельєфом напис: Ver (весна), а під ним такі рядки:

Ergo age, terrae

Píngue solúm primís extémpl(o) a ménsĭbus ánni

Fórtes ínvertánt tauri.

Отже, до справи!

Нехай негайно з перших місяців року сильні воли перевертають родючу землю.

(Georgĭca. Vergili., liber І, v. 63–64)

На сусідньому барельєфі – напис: Aestas (літо).

Át rubicúnda Cerés medió succíditur aéstu

Ét medió tostás aestú terit área frúges.

І зрізається в середині літа золотисте колосся,

І молотиться на тоці в цю пору сухе зерно.

Далі бачимо барельєф із Сатурном і напис: Autumnus (осінь). Тут зображено збір винограду і написано:

΄Et variós ponít foetús autúmnus et álte

Mítis in ápricís coquitúr vindémia sáxis

І приносить осінь різноманітні плоди,

І дозріває солодкий виноград високо на сонячних пагорбах.

(Georgĭca. Vergili., liber ІІ, v. 521-522 )

Останній барельєф із написом: Hiems (зима):

Frígorĭbús parto ágricolaé plerúmque fruúntur

Mútuaque ínter sé laetí convívia cúrant.

Взимку селяни переважно насолоджуються зібраним урожаєм,

І, втішаючись між собою, турбуються про спільні бенкети.

(Georgĭca. Vergili., liber І, v. 300-301 )

На четвертому поверсі під капітеллю лівої пілястри зображений лелека і написано:

Nuntiat ver. – Сповіщає весну, а під капітеллю правої пілястри – Redūcit hiĕmem. – Відводить зиму.

Латинські написи є і на сучасних будинках. Вхідні двері будинку на вул. Парковій,14, прикрашає барельєф із зображенням воїна, а над барельєфом – напис:

Inimīce, praeteri hanc domum!

Недруже, обминай цей дім!

На вул. М.Конопницької, 3, на будинку, збудованому вже у ХХ ст., між вікнами другого і третього поверхів є п’ять таблиць з латинськими сентенціями із першого афоризму старогрецького лікаря Гіп­пократа (460–370 рр. до н.е.):

Vita brevis. – Життя – коротке.

Ars longa. – Мистецтво – вічне.

Occasio praeceps. – Випадок швидкоплинний.

Experientіa fallax. – Досвід обманливий.

Iudіcium difficĭle. – Судження важке.

Гіппократ вважав, що опанувати мистецтво не можливо протягом всього життя. І.Франко цей вислів трактував так:

Життя коротке, та безмежна штука

І незглибиме творче ремесло.

Уздовж фасаду бібліотеки технічної літератури на вул. Професорській, 1 є напис: Hic mortui vivunt et muti loquuntur. – Тут живуть мертві і німі розмовляють.

На головному корпусі національного університету «Львівська політехніка» (вул. С.Бандери, 12) читаємо: Littĕris et artĭbus. – Для науки і для мистецтв (Наукою і мистецтвами).

На головному корпусі Львівського національного університету імені Івана Франка (вул. Університетська, 1) написано: Patriae decŏri, civĭbus educandis. – Для слави батьківщини і виховання громадян. Головний корпус університету збудував у 1877–1881 рр. архітектор Ю.Гохберґер. У другій половині ХІХ ст. Львів став столицею Галицького намісництва Австро-Угорщини, тому поряд з іншими установами тут було споруджено будинок Галицького сейму. Відповідно до призначення і уявлень того часу, йому надано величного вигляду, для чого використано форми архітектури італійського ренесансу. Особливо парадно оформлений центральний ризаліт з відкритою лоджією, який поєднує другий та третій поверхи. Його високий атик завершується скульптурною групою з алегоричними постатями Галичини, Дністра та Вісли, а внизу, обабіч входу, розміщено групи «Освіта» і «Праця».

Університет у Львові було засновано 1661 року. До сучасного Львівського національного університету імені Івана Франка – він пройшов дуже складний шлях: історія його розвитку становить частину історії українського народу, української історії. Університет функціонував в умовах феодальної Польщі (до 1772), Австро-Угорської монархії (до 1918), буржуазної Польщі (1939). Мовами викладання у ньому були латинська, німецька, польська.

Коли Львів став частиною УРСР, Університет було названо Львівським державним університетом, а мовою викладання стала головно українська мова. 8 січня 1940 року Університетові присвоєно ім’я великого українського письменника і вченого – Івана Франка.

11 жовтня 1999 року Університетові надано статус національного.

У читальній залі наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, що на вул. Драгоманова, 5, читаємо такі написи:

Праворуч:

1. Dux atque imperātor vitae mortalium anĭmus est. – Душа – пол­ководець і володар життя людей;

2. Labor omnia vincit (Vergilius Maro). – Праця перемагає все (Верґілій Марон);

3. Doctrīna est fructus dulcis radīcis amārae. – Наука – солодкий плід гіркого кореня;

4. Ab omnĭbus libenter disce, quod nescis. – Охоче вчися від усіх того, що не знаєш.

Ліворуч:

1. Felix, qui potuit rerum cognoscĕre causas. – Щасливий, хто зумів розпізнати причину речей;

2. Sapientia sola libertas est. – Єдина свобода – мудрість;

3. Duābus alis homo sublevātur a terrēnis: simplicitāte et puritāte. – Людина піднімається над земним за допомогою двох крил: простоти і чистоти;

4. Ego sum, qui doceo homĭnem scientiam. – Я є той, хто навчає людину знань.

В Університеті здавна викладали філологічні дисципліни, серед яких була і класична філологія. У Львівському університеті працювали вчені зі світовими іменами: Л.Цвіклінський, Т.Сінко, С.Вітков­ський, Р.Ґаншинець, Є.Ковальський, Є.Мантейфель, Є.Курилович та інші. З часом Львівський університет перетворився у центр науково-дослідної роботи, де набували відповідних знань фахівці з проблем античності.

У Львові було засновано журнал філологів-класиків «Eos», професор Р.Ґаншинець редаґував журнали з античності «Kwartalnik klasyczny», «Filomata», «Palaestra». Упродовж 1953–1964 рр. на кафедрі працював грецист із світовим іменем С.Я.Лур’є. Тут вийшли друком його ґрунтовні праці «Незмінювані слова у функції присудка в індоєвропейських мовах», «Мова та культура Мікенської Греції», «Основи історичної фонетики грецької мови», що збагатили світову класичну філологію, тут він працював над своїм «Демокрітом».

У 60-х роках XX ст. з’являються переклади Михайла Білика «Енеїди» Верґілія та «Роксоланії» С.-Ф.Кльоновича. Юрій Мушак переклав байки Езопа, комедії Плавта, окремі латиномовні твори Т.Прокоповича.

Чільне місце у діяльності кафедри посів відомий учений та перекладач Йосип Кобів. Професор увійшов в історію української класич­ної філології як засновник наукової школи, що опрацьовувала граматичну спадщину античних дослідників мови. У перекладі Й.Кобіва вийшли «Поетика» Арістотеля, промови Демосфена і Ціцерона, повість про Херея і Каллірою, діалоги Платона, «Сатирикон» Петронія, «Метаморфози або Золотий осел» Апулея, «Місто Сонця» Т.Кампанелли, «Листи темних людей», «Утопія» Т.Мора, «Паралельні життєписи» Плутарха, Кодекс Канонів Східних Церков та багато інших творів. Йосип Кобів багато років був редактором наукового збірника «Питання класичної філології».

Професор Роман Оленич у 70–90-х роках XX ст. досліджував історію античного мовознавства. Він автор монографії «Прісціан і антична граматика» (1973), що стала важливим етапом у вивченні граматичної спадщини античних мовознавців.

Предметом наукових зацікавлень професора Віталія Маслюка є антична теорія художньої мови та її вплив на розвиток теорії літератури в Україні у XVII – першій половині XVIII ст. 1983 року вийшла друком його монографія «Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні». В.Маслюк має чималі здобутки і в галузі художнього перекладу. Він переклав твори: «Портрети» Лукана, «Дафніс і Хлоя» Лонга, «Пісню про зубра» М.Гусовського та інші.

Чимало випускників кафедри класичної філології стали відомими перекладачами з античних мов, зокрема Андрій Содомора (член НСПУ). Він опублікував переклади таких творів: комедій Арістофана (1980), творів Горація (1982), «Метаморфоз» Овідія (1985), «Про природу речей» Лукреція (1988), трагедій Софокла (1989), Есхіла (1990), Евріпіда (1993), «Любовних і скорботних елегій» та «Мистец­тва кохання» Овідія (1999), «Моральних листів до Луцілія» Сенеки (1999), «Розрада від філософії» С.Боеція (2002). Як письменник він є автором книжок «Жива античність» (1983), «Наодинці зі словом» (новели, 1999), «Під чужою тінню» (роман-есе, 2000), «Сивий вітер» (2002), «Лініями долі» (2003).