Оптимізація структури власного та запозиченого капіталу з метою управління ризиком фінансової стійкості
Основна мета формування капіталу – задоволення потреб в закупівлі необхідних активів для здійснення фінансової діяльності.
На окремих етапах розвитку господарюючого суб’єкту у нього виникає потреба в додатковому капіталі (у вигляді довгострокових та короткострокових кредитах), на інших етапах – надлишок власних коштів. Отже, для забезпечення безперервності діяльності підприємства крім власних коштів починають використовувати запозичені.
Оптимізація структури капіталу здійснюється з метою забезпечення його ефективного використання.
Структура капіталу – співвідношення між власним та запозиченим капіталом, які використовуються підприємством.
Оптимізація структури капіталу складається з певних етапів:
аналіз структури капіталу господарюючого суб’єкту (виявлення певних тенденцій, динаміки капіталу певного господарюючого суб’єкту та його вплив на фінансову стійкість підприємства). Здійснюється розрахунок та аналіз динаміки коефіцієнтів: автономії, фінансування, співвідношення довгострокової та короткострокової заборгованості, тривалості обороту капіталу, рентабельності капіталу, рентабельності власного капіталу, капіталовіддачі, капіталоємності реалізованої продукції. Даний аналіз дозволяє оцінити ступінь стабільності підприємства та рівень фінансових ризиків банкрутства підприємства;
аналіз та оцінка основних чинників, що визначають структуру капіталу (структура капіталу може змінюватись для одного і того ж підприємства, однак при визначенні даної структури необхідно враховувати такі фактори як галузеві особливості, стадії життєвого циклу підприємства, кон’юнктуру фінансового та товарного ринку, коефіцієнт операційного лівериджу, рентабельність операційної діяльності, ставки податків, ставлення менеджерів до ризику);
оптимізація структури капіталу за одним із критеріїв в залежності від мети підприємства.
Оптимізація складу власного та запозиченого капіталу передбачає визначення оптимальної структури капіталу, що максимізуватиме прибутки підприємства.
Американські економісти Ф. Модільяні та М. Міллер дійшли висновку, що ринкова вартість фірми не залежить від капітальної структури. Ринкова вартість представляє собою капіталізацію грошових потоків з урахуванням ризику. На думку даних авторів, вартість капіталу визначається виключно потоком іі прибутку, що залежить від інвестицій.
Ринкова вартість = ринкова вартості оплаченого капіталу + ринкова вартість боргу.
Міллер та Модільяні доводять, що зміна структури капіталу шляхом залучення більш дешевих джерел позикових коштів, не збільшує ринкову вартість компанії, так як вигода від залучення дешевого джерела супроводжується підвищеним ступенем ризику і відповідно зростанням вартості власного капіталу.
В зв’язку з цим у фінансовий менеджмент було введено поняття фінансовий леверидж – структура капіталу з використанням залучених коштів у вигляді позичок, що позначається на коефіцієнті рентабельності власного капіталу. Фінансовий леверидж стає важливим показником під час управління структурою капіталу, оскільки дозволяє отримувати додатковий прибуток (збиток). Модель структури капіталу показує, що ринкова вартість боргу підвищується внаслідок фінансового лівериджу, відповідно на цю суму зменшується ринкова вартість власного капіталу. Тому, на ринкову вартість всього капіталу його структура не впливає. Ринкова вартість не зміниться якщо підприємство на 100 % профінансує свою діяльність за рахунок кредитних ресурсів, або навпаки – тільки власних. Однак, на наш погляд, дана модель при оцінці вартості сукупного капіталу не враховує чинник ризику.
Однак, подальший розвиток досліджень щодо питання впливу структури капіталу довів, що структура капіталу впливає на ризик, дохід на акцію та вартість фірми.
За традиційного підходу вважається, що вартість сукупного капіталу залежить від його структури. Існує оптимальна структура капіталу, що мінімізує середньозважену вартість капіталу, а отже і ризики та відповідно максимізує вартість фірми. Середньозважена вартість капіталу залежить від вартості його складових та їх питомої ваги у структурі капіталу. Помірне зростання позикового капіталу не вимагає негайної реакції акціонерів, однак при перевищенні допустимого ризику акціонери починають вимагати підвищення дохідності акцій для компенсації ризику, отже вартість позикового капіталу починає зростати.
Компромісний підхід до визначення впливу структури капіталу на ринкову вартість фірми вказує, що вартість фірми залежить від структури капіталу та передбачає врахування співвідношення вигід від податкового коректора (можливості включення плати за позиковий капітал у собівартість продукції) та збитків від можливого банкрутства.
Модель Майерса та Майлуфа (1984 р) вказує, що залучення позикового капіталу розглядається як негативний сигнал, оскільки вважається, що підприємство завищує свою вартість і ціна акцій падає, оскільки підприємство не має перспектив зростання.
Фінансовий ліверидж один із головних механізмів реалізації максимізаціі рівня рентабельності власного капіталу шляхом залучення запозиченого капіталу при заданому рівні фінансового ризику.
Показник ефекту фінансового лівериджу вказує на рівень додаткового прибутку власного капіталу при різних частках використання запозичених коштів.
де ЕФЛ- ефект фінансового левериджу, що заклечається в прирості
коефіцієнту рентабельності власного капіталу, %;
КВРА – коефіцієнт валової рентабельності активів (валовий
прибуток/середню вартість активів), %;
ВК- відсотки за кредит;
ЗК – запозичений капітал;
ВК – власний капітал.
- податковий коректор;
-
диференціал фінансового лівериджу;
-
коефіцієнт фінансового лівериджу (плече
фінансового лівериджу).
Диференціал фінансового лівериджу є головним елементом формування позитивного ефекту фінансового лівериджу. Чим вищий даний показник, тим вищим буде ефект фінансового лівериджу. Ризик виникає в період погіршення кон’юнктури фінансового ринку (вартість запозичених коштів може швидко зрости перевищивши рівень валового прибутку).
Крім того ризик зниження стійкості підприємства в процесі зростання частки запозиченого капіталу призводить до ризику банкрутства, що змушує кредиторів підвищувати ставку за кредит з урахуванням премії за ризик. Слід зазначити, що при певному рівні даного ризику, а отже і загальної ставки за кредит диференціал фінансового лівериджу може дорівнювати нулю або мати негативне значення. В данному випадку використання запозиченого капіталу не принесе дадаткового прибутку до власного капіталу.
В період погіршення кон’юнктури товарного ринку, що призводить до скорочення об’єму реалізації, а отже і виробництва продукції скорочується розмір валового прибутку підприємства від операційної діяльності. В даних умовах негативне значення диференціалу може формуватись навіть при незмінних ставках відсотку за кредит за рахунок зниження КВРА.
Якщо формується негативне значення диференціала, то це завжди призводить до зниження коефіцієнта рентабельності власного капіталу.
Як зазначалось вище управління структурою капіталу з метою зниження ризику фінансової стійкості передбачає визначення оптимальної структури капіталу за критеріями:
максимізації рівня фінансової рентабельності підприємства, що передбачає визначення оптимальної структури капіталу за допомогою використання коефіцієнта фінансового левериджу. Оптимальною, згідно даного критерію, вважатиметься структура капіталу, що забезпечить найвищий коефіцієнт рентабельності власного капіталу завдяки залученню позикового капіталу, враховуючи премію за ризик при збільшенні запозиченого капіталу;
мінімізації середньозваженої вартості капіталу (заснований на попередній оцінці вартості власного та позикового капіталу при різних умовах його залучення за рахунок розрахунку декількох варіантів середньозваженої вартості капіталу). Оптимальною вважатиметься та структура капіталу при якій середньозважена його вартість буде найнижчою;
мінімізації рівня фінансового ризику (цей метод базується на диференціації обрання джерел фінансування різних складових частин активів підприємств. Всі активи підприємства діляться на необоротні, постійну частину оборотних активів (мінімум оборотних коштів необхідний для забезпечення діяльності) та змінну частину оборотних активів (пов’язану з сезонними коливаннями попиту на продукцію, формуванням сезонних запасів). В складі змінної частини оборотних активів визначають максимальну та середню потребу.
Існує три принципових підходи до формування груп активів:
- консервативний підхід (до 50 % змінної частини оборотних активів – запозичені кошти, всі інші – власні);
- компромісний підхід (до 100 % змінної частини оборотних активів – запозичені кошти, всі інші – власні);
- агресивний підхід (до 100 % змінної частини оборотних активів та близько 50 % постійної частини оборотних активів – запозичені кошти, всі інші – власні).
В залежності від ставлення фінансового менеджера до ризиків обирається та або інша структура капіталу.
Найбільш стабільним є підприємство, що має лише власний капітал, оскільки коефіцієнт автономії такого підприємства дорівнює одиниці. Однак, слід зазначити, що темпи розвитку діяльності таких підприємств обмежені, оскільки власний капітал не може забезпечити необхідного додаткового обсягу активів в періоди сприятливої кон’юнктури ринку. А тому неможливість забезпечити необхідного додаткового обсягу активів в періоди сприятливої кон’юнктури ринку можна розцінювати як ризик втрат додаткових доходів внаслідок невірно визначеної оптимальної структури капіталу. Слід зазначити, що фінансовий ризик при використанні власного капіталу вищий ніж при використанні запозиченого оскільки: право на відшкодування кредитів виникає лише після виконання зобов’язань з позикового капіталу. Виплати ж по власному капіталу здійснюються у вигляді відсотків або дивідендів тільки у тому випадку, якщо підприємство приносить прибуток, виплати ж по позиковому капіталу здійснюються у будь-якому випадку.
Однак, занадто великі обсяги запозиченого капіталу порівняно з обсягами власного капіталу можуть спричинити ризик втрати фінансової стійкості внаслідок передчасного вилучення запозиченого капіталу, внаслідок збитковості проекту на який залучався додатковий капітал. У підприємств, що залучають запозичений капітал існує більший фінансовий ризик та загроза банкрутства, оскільки дані підприємства залежать від питомої ваги запозичених коштів.
Управління вартістю капіталу передбачає зростання вартості капіталу шляхом здійснення ефективних господарських операцій.
Структура капіталу підприємства визначає обсяги і прогнозує результати не лише фінансової стійкості, а й операційної та інвестиційної діяльності, вона впливає на коефіцієнт рентабельності активів та власного капіталу, встановлює систему коефіцієнтів фінансової стійкості та платоспроможності (тобто, рівень основних фінансових ризиків) і в підсумку формує співвідношення ступеню ризику та прибутковості в процесі розвитку підприємства.
Оптимізація складу оборотних та необоротних активів
Оптимізація складу необоротних та оборотних активів вимагає врахування галузевих особливостей здійснення операційної діяльності, середньої тривалості операційного циклу на підприємстві, а також оцінки позитивних і негативних особливостей функціонування цих видів активів.
Необоротні активи характеризуються наступними позитивними особливостями:
а) не схильні до втрат від інфляції;
б) мають незначний комерційний ризик втрати в процесі операційної діяльності підприємства;
в) практично захищені від недобросовісних дій партнерів по комерційних операціях;
г) здатні генерувати стабільний прибуток, забезпечуючи випуск різних видів продукції відповідно до кон'юнктури товарного ринку;
д) сприяють запобіганню (або значному зниженню) втрат запасів товарно-матеріальних цінностей підприємства в процесі їх зберігання;
д) мають великі резерви розширення обсягу операційної діяльності в період підйому кон'юнктури товарного ринку.
Разом з тим, необоротні активи в процесі операційного використання мають ряд недоліків:
а) схильність до морального зносу;
б) важко піддаються оперативному управлінню, тому що майже не змінюють структуру в короткому період, отже будь-який тимчасовий спад кон'юнктури товарного ринку призводить до зниження рівня корисного їх використання, якщо підприємство не переходить на випуск інших видів продукції;
в) належать до групи низько ліквідних активів.
Етапи управління необоротними активами з метою управління фінансовими ризиками включають:
1) оптимізацію складу необоротних активів;
2) забезпечення правильного нарахування амортизації необоротних активів;
3) забезпечення своєчасного оновлення необоротних активів;
4) забезпечення ефективності використання необоротних активів.
Оборотні активи характеризуються такими позитивними особливостями: а) високим ступенем трансформації з одного виду в інший при регулюванні товарного і грошового потоків в операційному процесі;
б) більш гнучкі щодо змін кон'юнктури товарного і фінансового ринків;
в) високою ліквідністю;
г) легкістю управління;
д) основні управлінські рішення щодо оборотних активів реалізуються протягом короткого періоду часу.
Разом з тим оборотним активам властиві і певні недоліки:
а) частина оборотних активів, що знаходяться в грошовій формі, у формі грошових еквівалентів та у формі поточної дебіторської заборгованості, значною мірою схильна до втрати вартості у процесі інфляції; б) надлишкові оборотні активи в заборгованості, в запасах практично не генерують прибутку, а іноді призводять до втрат (неліквідні активи). Крім того такі види активів як запаси вимагають додаткових витрат на зберігання; в) запаси товарно-матеріальних цінностей у всіх їхніх формах схильні до втрат внаслідок зміни потреб споживачів, псуванню, природних втрат; г) значна частина оборотних активів схильна до ризику втрат у зв'язку з несумлінністю партнерів по господарських операціях, а іноді і персоналу.
Отже, господарська діяльність підприємств вимагає створення як оборотних так і необоротних активів.
З метою ефективної діяльності підприємство повинно визначити оптимальне співвідношення між даними видами активів. Оцінти ефективність даного співвідношення можна за допомогою коефіцієнту маневреності операційних активів:
де
-
коефіцієнт маневреності операційних
активів;
ОА – оборотні активи;
А – загальна вартість активів підприємства.