Лекція 5 Механізм нейтралізації фінансових ризиків підприємства

2. Внутрішні механізми нейтралізації фінансових ризиків підприємства

Механізм нейтралізації фінансових ризиків ґрунтується на використанні

сукупності методів і прийомів зменшення можливих фінансових втрат (табл. 4).

Таблиця 4

Сукупність стратегій та механізмів нейтралізації фінансових ризиків

Стратегія уникнення ризику

Під уникненням ризику розуміється ухилення від певної дії, що пов’язана з ризиком, зокрема від певного виду діяльності, від здійснення окремих фінансових операцій, відмова від продовження взаємовідносин з певними постачальниками, відмова від використання запозиченого капіталу частково або повністю, відмова від значної частки низько ліквідних оборотних активів, вкладення грошових коштів в певні інвестиції.

Однак уникнення ризику для підприємця може означати відмову від отримання прибутку, а тому даний метод вважається радикальним та застосовується рідко.

Забезпечення нейтралізації фінансових ризиків підприємства на основі стратегії уникнення ризику передбачає прийняття управлінських фінансових рішень на основі порівняльного аналізу, фінансово-математичних моделей та альтернативних сценаріїв.

Наприклад, різні варіанти структури капіталу та визначенні тієї структури, що є оптимальною з точки зору мінімізації фінансового ризику (ризику зниження фінансової стійкості), а не можливості отримання додаткового прибутку від запозиченого капіталу, що базується на механізмі ефекту фінансового лівериджу, уникнення ризику неплатоспроможності за рахунок знаходження оптимального співвідношення між низько ліквідними оборотними активами необхідними для здійснення безперебійної виробничої діяльності, можливості додаткового забезпечення прибутку, страхових запасів та мінімізацією ризику фінансових втрат внаслідок значних обсягів низько ліквідних оборотних активів.

Іншим прикладом може бути балансування між доцільністю вкладення грошових коштів в інвестиційну діяльність або тримання їх в грошовій формі з метою уникнення депозитних та відсоткових ризиків, інфляційного ризику та ризику втрачених можливостей.

Отже, уникнення ризику передбачає використання внутрішніх заходів, які виключають конкретний вид фінансового ризику.

Відмовляючись від певного виду ризику підприємство втрачає дохід і прибуток від певного виду діяльності, операції тощо, тобто виникає ризик втраченої вигоди. Тому використання такого методу уникнення ризику повинно здійснюватися дуже виважено з урахуванням певних умов:

• якщо відмова від певного ризику не викликає ще більший ризик;

• неспроможність компенсації ризику за рахунок власних доходів, оскільки рівень ризику перевищує максимально прогнозований дохід;

• відсутність необхідної інформації щодо фінансового ризику.

Стратегія уникнення ризику передбачає:

• визначення, обґрунтування та затвердження максимально прийнятного рівня фінансового ризику для суб’єкта господарювання (існування безризикових альтернативних сценаріїв, як уже зазначалося, є проблематичним);

• кількісна та якісна оцінка рівня фінансового ризику альтернативних сценаріїв, що розглядаються;

• співставлення рівня фінансового ризику за певним альтернативним сценарієм з максимально прийнятною величиною фінансового ризику;

• якщо рівень фінансового ризику перевищує максимально прийнятну величину необхідно відхилити певну діяльність, господарську операцію тощо;

• обрання із можливих варіантів ризиків, що відповідають критерію максимально прийнятного рівня ризику, того що має найменший ризик.

Стратегію уникнення ризиків можна охарактеризувати як пасивну стратегію управління ризиком, адже суб’єкт господарювання прагне до уникнення або мінімізації здійснення будь-яких заходів пов’язаних з фінансовим ризиком.

Стратегія утримання ризику

Утримання ризику – це стратегія при якій відповідальність за ризик перекладається на інвестора. Так, наприклад, інвестор, здійснюючи інвестиції, заздалегідь упевнений, що він може за рахунок власних коштів покрити можливу втрату даних інвестицій.

До механізмів утримання ризику слід віднести внутрішнє страхування або самострахування.

Самострахування - це створення певних резервних фондів господарюючим суб’єктом з метою покриття своїх потенційних збитків (а також негативних фінансових результатів, додаткових витрат фінансових, матеріальних та інших ресурсів).

Самострахування передбачає розподіл у просторі та часі за рахунок відрахувань до спеціалізованого фонду (або декількох) певної величини фінансових ресурсів для покриття фінансових ризиків, прийнятих на утримання безпосередньо суб’єктом господарювання.

Самострахування включає:

• формування резервного (страхового) фонду підприємства – закріплюються законодавчо;

• формування цільових фондів – дані фонди визначаються підприємством самостійно, самостійно визначаються і обсяги відрахувань (формування фонду за гарантійними зобов’язанням; резервний фонд виплат персоналу; резервний фонд додаткового пенсійного забезпечення; резервний фонд на здійснення реструктуризації; резервний фонд за обтяжливими та значними контрактами);

• формування страхових та сезонних запасів оборотних активів підприємства (створюються по грошовим коштам, сировині, виробничим запасам, готовій продукції);

• резерв фінансових активів у вигляді нерозподіленого прибутку, що може бути використаний за непередбачуваних обставин;

Отже, резервний капітал господарюючого суб’єкту є однією із форм створення фонду, цільовим призначенням якого є покриття можливих збитків від операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб’єкту господарювання, що виникли під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників.

Резервний капітал має виключно цільовий характер і може використовуватися для таких цілей:

• покриття збитків господарської діяльності;

• виплата боргових зобов’язань у разі ліквідації підприємства;

• виплата дивідендів за корпоративними правами;

• інші цілі, що визначаються у статутних документах та нормативно-правових актах.

Стратегія зменшення ризику

Стратегія зменшення ризику передбачає використання трьох механізмів нейтралізації фінансових ризиків:

- диверсифікація;

- лімітування;

- хеджування.

Диверсифікація як засіб зменшення величини фінансового ризику

Диверсифікація ризиків – це управління фінансовими ризиками (у частині їх нейтралізації), що передбачає їх прийняття суб’єктом господарювання на утримання шляхом розподілу сукупного ризику суб’єкта господарювання, розширюючи носіїв такого ризику.

Отже, диверсифікація ризику передбачає зменшення його концентрації. З метою зменшення ризику за рахунок диверсифікації передбачається максимальний розподіл грошових вкладень між різними активами та об’єктами вкладення, які не мають між собою зв’язку з метою уникнення фінансових втрат спричинених збитковістю певних активів або об’єктів вкладення.

Диверсифікація більшою мірою використовується для прийняття несистематичних ризиків.

Прикладом активного використання диверсифікації може бути діяльність інвестиційних фондів, які продають клієнтам свої акції, а вилучені кошти вкладають у різні цінні папери, що купу­ються на фондовому ринку і приносять стійкий середній дохід.

Диверсифікація надає можливість уникнути ризику при розподілі капіталу між різноманітними видами діяльності. Так, наприклад, придбання інвестором акцій 5 різних акціонерних товариств замість акцій одного товариства збільшує ймовірність отримання середньо­го доходу в 5 разів і відповідно в 5 разів знижує міру ризику.

Господарюючий суб’єкт іноді приймає рішення, коли результати невизначені і засновані на обмеженій інформації. Очевидно, що за наявності повної інформації, суб’єкт господарювання міг би зробити кра­щий прогноз і знизити ризик. Це робить інформацію товаром.

Залежно від конкретних напрямків і видів діяльності суб’єкт господарювання може використовувати диверсифікацію з метою зменшення таких видів ризику:

- виробничий ризик (диверсифікація видів діяльності й асортименту продукції,що надає можливість отримання альтернативних доходів);

- депозитний ризик (диверсифікація депозитного портфеля шляхом розміщення вільних залишків грошових коштів в різних банках, що передбачає уникнення ризику щодо неплатоспроможності банку та надає можливість отримання доходу за рахунок варіації депозитних ставок);

- кредитний ризик (диверсифікація кредитного портфеля передбачає розширення кола покупців шляхом надання відстрочок платежу більшому колу покупців продукції з одночасним лімітуванням обсягу кредиту в розрахунку на одного клієнта);

- валютний ризик (зменшення несистематичного ризику шляхом диверсифікації валютного портфеля формуючи "валютний кошик" з метою уникнення ризику вибору валюти);

- ризик фінансового інвестування (зменшення систематичного ризику шляхом диверсифікації портфеля цінних паперів за видами фінансових інструментів, строками інвестицій, галузями та регіонами діяльності емітентів тощо, залишаючи дохідність сталою);

Разом з тим, диверсифікація не виключає можливості фінансових втрат внаслідок деяких видів несистематичних ризиків, зокрема зміни політичної і економічної ситуації, законодавства, ринкової кон'юнктури, підвищення рівня інфляції тощо.

Диверсифікацію можна класифікувати за певним видом активів та зобовязань:

• диверсифікація активів;

• диверсифікація джерел капіталу;

• диверсифікація продукції;

• диверсифікація боргових зобов’язань;

• диверсифікація фінансових вкладень та ін.

Диверсифікація фінансового ризику передбачає балансування між рівнем фінансового ризику суб’єкта господарювання та абсолютною величиною окремого цільового показника. Як правило цільовим показником обирають:

- прибуток;

- розширення ринку збуту;

- задоволення потреб споживачів продукції;

- якість продукції з метою збереження іміджу господарюючого суб’єкту.

Критеріями оптимізації в процесі диверсифікації фінансових ризиків може бути (обмеження оптимізації) (або/або):

• максимізація цільового показника диверсифікації за фіксованого максимального рівня фінансового ризику:

ƒ(R) → max

σ ≤ σ_t,

де ƒ(R) – функція цільового показника;

σ – середнє значення фінансового ризику, отримане в результаті

диверсифікації;

σ_t - максимальний рівень фінансового ризику, рівень якого прийнятний для

суб’єкта господарювання в даних конкретних умовах;

• мінімізація рівня фінансового ризику та фіксований мінімальний рівень цільового показника:

σ → max

ƒ(R) ≥ R_t,

де ƒ(R) – функція цільового показника;

σ – середнє значення фінансового ризику, отримане в результаті

диверсифікації;

R_t – мінімально прийнятний рівень рентабельності (цільового показника),

що прийнятний для суб’єкта господарювання в даних конкретних умовах.

Вибір певного методу при диверсифікації ризику значною мірою залежить від специфіки підприємницької діяльності суб'єкта господарювання, стратегії досягнення пріоритетних цілей, конкретної ситуації, кваліфікації менеджера.

Хеджування ризиків

Хеджування ризиків – активний механізм нейтралізації фінансових ризиків, що пов’язані із потенційною зміною цін на певні активи, зокрема зміною валютних курсів, вартості сировини та матеріалів тощо, шляхом використання деривативів або введення певних застережних умов до господарських договорів, що забезпечують прив’язку зміни результуючого показника до певного індикатора.

Хеджування фінансових ризиків передбачає обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо здійснення зустрічних торговельних операцій з купівлі-продажу базових активів на основі сукупності деривативів на товарній і фондовій біржах.

До похідних фінансових інструментів відносять:

• форвардні контракти;

• ф’ючерсні контракти;

• опціони;

• своп-контракти;

• варанти;

• тощо.

Ф’ючерсний контракт передбачає:

• купівлю (продаж) активів або цінних паперів на умовах поставки в майбутньому (форвардна біржова операція);

• продаж (купівлю) тих самих ф’ючерсів на ту саму суму (відкриття позиції за ф’ючерсами);

• ліквідація позицій за ф’ючерсами шляхом здійснення зворотної операції;

• визначення загального результату на ф’ючерсному ринку.

Якщо хеджування здійснюється за опціоном обсяг можливих фінансових втрат лімітується на рівні премії (ціни опціона).

Сплата премії передбачає прийняття рішення: здійснювати операцію на заздалегідь визначених умовах або відмова від премії з метою нейтралізації ризику. Розподіл ризиків здійснюється шляхом часткової передачі ризиків окремим партнерам, задіяним під час проведення ризикової операції. Передача ризиків партнерам відбувається за певними договорами, передаються ті ризики, які залежать від цих партнерів.

За допомогою розподілу можна мінімізувати такі ризики: - інвестиційний ризик (шляхом передачі підрядчикам ризиків, пов'язаних з будівництвом; банкам - ризиків, пов'язаних зі своєчасним кредитуванням та ін.); - комерційний ризик (шляхом передачі постачальникам сировини частини ризиків, пов'язаних з її можливими втратами під час постачання); - виробничі ризики (при застосуванні оперативного лізингу лізинговій компанії передається ризик фізичного та морального старіння основних виробничих засобів);

- кредитний ризик (при рефінансуванні дебіторської заборгованості за допомогою факторингу, обліку векселів, форфейтингу). Ризик неповернення боргів передається банку чи факторинговій компанії

Стратегія хеджування передбачає здійснення ідентифікації та структурування господарських операцій суб’єкту із похідними цінними паперами за певними правилами:

- визначення носія фінансового ризику – активу, щодо якого існує достатньо високий рівень ризику, що проявляється у зміні масштабу цін з формуванням загрози негативного впливу на фінансово-господарську діяльність суб’єкта господарювання і, відповідно, вимагає її нейтралізації;

- обґрунтування обрання типу інструменту хеджування;

- співставлення величини хеджу з потенційними збитками.

Здійснюючи хеджування фінансових ризиків потрібно порівняти вартість хеджування з величиною зниження можливих втрат по цим ризикам. Коефіцієнт ефективності хеджування повинен перевищувати 1.

Якщо дериватив невідповідає поданим вище критеріям його називають спекулятивним.

Хеджування ризиків на ринку корпоративних облігацій може здійснюватись шляхом введення застережень щодо визначення величини регулярного купону, що виплачується господарюючим суб’єктом власнику такої облігації.

Використання різних методів визначення величини купона надає можливість (як емітенту, так і інвестору) управляти ризиком зміни процентних ставок на ринку капіталу, оскільки плаваючий купон прив’язується до певного індикатора (на західних ринках капіталу найчастіше використовується ставка LIBOR).

Суб’єкт господарювання може випустити та розмістити такі види корпоративних облігацій:

• корпоративні облігації із фіксованим купоном (господарюючий суб’єкт отримує можливість уникнути втрат від різкого зростання вартості залучення капіталу на ринку, однак суб’єкт повністю несе ризики втрат від різкого падіння процентної ставки, і, відповідно, необхідністю «переплачувати»);

• корпоративні облігації із плаваючим купоном (суб’єкт отримує можливість перерозподілу ризиків із власником такої облігації шляхом періодичного перегляду величини регулярного купонного платежу);

• корпоративні облігації із плаваючим купоном, із установленим максимумом величини купона (суб’єкт господарювання суттєво зменшує ризик втрати за рахунок зростання вартості обслуговування залученого капіталу;

• корпоративні облігації із плаваючим купоном, із установленим мінімумом величини купона (господарюючий суб’єкт дає можливість підвищити інвестиційну привабливость облігацій, гарантуючи певний мінімальний рівень доходу власників таких облігацій);

• корпоративні облігації із плаваючи купоном, із установленим коридором зміни (мінімумом та максимумом) величини купона.

Лімітування ризику

Лімітування - встановлення фінансових нормативів (лімітів) за окремими напрямками фінансової діяльності з метою фіксації можливих фінансових втрат на допустимому для суб’єкту рівні.

Лімітування застосовуються для критичних та катастрофічних ризиків.

Перелік нормативів (лімітів) залежить від виду ризику, що лімітується. У практиці ризик-менеджменту найчастіше лімітуються такі види фінансових ризиків:

- ризик втрати фінансової стійкості (шляхом встановлення граничного розміру і частки позикового капіталу на різних стадіях життєвого циклу підприємства); - ризик неплатоспроможності (шляхом лімітування мінімального обсягу і частки активів у вигляді засобів платежу і високоліквідних фінансових інструментів); - кредитний ризик (шляхом встановлення граничної суми комерційного (товарного) кредиту в розрахунку на одного клієнта та максимально можливої суми дебіторської заборгованості підприємства з урахуванням обсягу сформованого резервного капіталу);

- депозитний ризик (шляхом встановлення максимальної величини вкладу, що може розміщуватися в одному банку.