Моделі соціальної політики за рубежем

Слід відзначити, що системи соціального захисту у кожній країні формувались із врахуванням історичних умов. Тому, не дивлячись на подібність і одноманітність вирішуваних завдань, мають відмінності у підходах, методах і організаційному оформленні. Визначальним моментом при цьому виступає роль держави у вирішенні проблем соціального захисту населення. За цією ознакою розрізняють американську систему (з преважанням недержавних форм допомоги і підтримки населення) і європейську систему (з переважанням державних форм допомоги і підтримки населення). Кожна з них формувалась на основі особливостей історичного розвитку континентів, їх політичних, економічних і культурних характеристик. Американська ідеологія індивідуалізму наклала відбиток і на формування соціальної політики, в якій державі відводилась відносно незначна роль (особливо до Великої економічної депресії 1928-1933 рр.), а основна опора робилась на власні сили, ініціативу індивіда та максимальну незалежність від державних структур. Для більшості країн європейського континенту характерна висока міра участі держави у здійсненні соціальної підтримки населення. Власне, самі традиції соціальної допомоги в Європі мають більш тривалу історію і пов.язані з общинними відносинами. У міру послаблення міжобщинних зв.язків функції допомоги перебирали релігійні й світські благодійні та приватні організації, а згодом держава. Одержавлення форм суспільної допомоги пов.язують із розвитком капіталізму і загостренням соціальних проблем. Держава брала на себе визначення напрямків соціальної політики, її планування, фінансування і реалізацію. Після Другої світової війни такий підхід отримав назву .держава загального добробуту.. Варто відмітити, що це поняття зустрічається в англомовних варіантах. У німецькомовних джерелах використовується переважно термін “соціальна держава”.

На сьогоднішній день виділяють три найбільш поширені моделі соціальної політики і соціальної роботи: патерналістську (від лат. Paternus - батьківський), корпоративістську (від лат. сorporatio - спілка) та етатистську (від еtat - держава).

Моделі соціальної політики і соціальної практики

Поняття	Модель 1	Модель 2	Модель 3
Наукова назва	патерналістська	корпоративістська	етатистська
За типом фінансування	залишкова	індустріально-економічного розвитку	державно-перерозподільча
Політичний зміст	консервативна	ліберальна	соціалістична
Головний суб’єкт	Сім’я, приватне страхування	підприємці	держава
Організаційний принцип	залишковий	змішаний	всезагальний
Критерії допомоги	на основі врахування засобів до існування	зайнятість	громадянство
Фінансова відповідальність	держава	підприємці і держава	держава
Рівень компенсацій	низький	середній	високий
Відносини на ринку праці	громадські неоплачувані роботи	розподіл на зайнятих і незайнятих	усереднення
Мета	рівність в бідності	втрата доходів	перерозподіл доходів
Варіанти	цільова спрямованість	цільова спрямованість	збереження доходів

Для патерналістської моделі характерне намагання досягти ефективності, використовуючи фонди на забезпечення найбільш потребуючих допомоги членів суспільства, які самі не можуть себе забезпечити. Вона відрізняється порівняно низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем. Основний тягар соціального забезпечення несе сім’я і приватні благодійники (США, Японія).

Корпоративістська модель характеризується законодавчо закріпленою співучастю держави і громадських структур у вирішенні проблем індивіда, групи, общини. Держава передає частину обов’язків із соціального захисту (і перш за все, щодо соціального страхування) різним організаціям: професійним, релігійним та іншим добровільним товариствам. Щодо суті такого підходу часто вживається термін субсидіарність (англ. subsidiaritu - допоміжний, доповнюючий). Основні функції соціального забезпечення належать промисловим корпораціям і профспілкам. На регіональному і місцевому рівнях соціальним забезпеченням займаються місцеві асоціації підприємців, профспілки і держава (Німеччина, Австрія, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, окремі елементи у Франції та Італії). Зокрема, для Голландії і багато в чому Бельгії характерна так звана секторизація. (інтересирізних груп населення представляють окремі структури). Багатоорганізацій, які займаютьсясоціальним захистом і наданням індивідуальних соціальних послуг, формувались як секторні, приватно керовані, але фінансовані переважно державою. Місцева влада бере на себе створення власних служб тільки там, де подібні ініціативи відсутні.

Етатистська модель передбачає державну систему соціального захисту і соціального забезпечення. Контроль за реалізацією державної соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, підзвітними центральному уряду. Ця модель соціальної політики орієнтована на централізовану, екстенсивну (кількісно розширюючу) і дорогу систему соціального забезпечення. Намагання забезпечити рівність приводить до сильної державної участі в соціальному обслуговуванні і виплаті соціальної допомоги (скандинавські держави). Основна частина захисту забезпечується через зайнятістьнаселення. Підтримка солідарної і універсальної системи соціального захисту обходиться дуже дорого, і це означає, що вона повинна мінімізувати соціальні проблеми і максимізувати надходження в державну скарбницю. Очевидно, що ця умова краще всього функціонує, коли більшість людей працює.

Організація управління соціальною сферою заснована на трьох рівнях: державному, регіональному і муніципальному. Соціальна робота розгортається переважно в державних агенствах, що являють собою мережу мультидисциплінарних служб. Державний рівень забезпечується переважно національним страхуванням населення, регіональний відповідає за інститути охорони здоров.я (госпіталі, ясла, заклади для розумово відсталих і психічно хворих), муніципальний організовує широкий спектр послуг через соціальні заклади (інформація, поради, посередництво, грошова допомога, мобільна соціальна робота, притулки для жінок, що потерпають від насилля, центри для біженців і т. п.). Прослідковується орієнтація на соціальну патологію, і основна увага зосереджується на допомозі неімущим. Соціальна робота ототожнюється з державою і покладається більше на примуc, ніж на розвиток громадської ініціативи.

За типом фінансування розрізняють також 3 моделі соціальної політики: залишкова, інституційно-перерозподільча та індустріальних досягнень. Залишкова модель. (США) Держава витрачає на соціальний захист населення лише певну частку від загального прибутку. Передбачається надання допомоги тим категоріям населення, які опинилися в кризовій ситуації. Як правило, в державах з такою моделлю соцполітики люди з ОП отримують короткочасну допомогу. Однак, це не означає, що держава не займається організацією допомоги людям з ОМ. Напр., США підтримує діяльність громадських організацій, які й беруть на себе відповідальність за надання підтримки, допомоги даній категорії людей.

Інституційно-перерозподільча (Великобританія). Держава забезпечує розподіл ресурсі таким чином, щоб задовольнити інтереси, потреби всіх верств населення, забезпечує усім соціальний захист. Так, напр., у Великобританії уряд створює умови для життєдіяльності та розвитку людей з ОП та ОМ, надаючи їм матеріальну допомогу, влаштовуючи спеціалізовані соціальні центри. З державних ресурсів виділяються кошти на для забезпечення людей з ОМ та ОП житлом, харчуванням та соцпослугами. У країні функціонує розгалужена система державних соціальних служб для людей з ОП та ОМ. Послуги для таких людей безкоштовні. Медичне обслуговування забезпечується за рахунок держави.

Модель індустріальних досягнень.(Китай, країни Сходу). Держава сконцентрована на індустріальному розвитку країни й вимагає економічних вкладів кожного громадянина на соціальний захист. Пріоритетним напрямком соціальної політики визнається розвиток виробництва, в який вкладаються матеріальні (фінансові) та людські ресурси. На вирішення соціальних проблем коштів майже не залишається Люди з ОП та ОМ у більшості отримують соціальну допомогу не від державних соцслужб, а від родичів, які традиційно вважають це своїм обов’язком.

Від вибраної моделі соцполітики залежить формування підходів щодо вирішення проблем людей з оп чи ом. У світі виділяють два види таких підходів: інтеграція та сегрегація.

Підхід інтеграції передбачає створення рівних можливостей для життєдіяльності та розвитку людей з ОП й особливо з ОМ в суспільстві. Формується переважно у державах з інституційно-перерозподільчою моделлю соцполітики Підхід інтеграції передбачає відвідування місць загального користування, транспорту, створення рівних умов для навчання та працевлаштування, ставлення до людей з ОМ на рівних.

У сучасних США та західноєвропейських державах практично реалізується концепція інтеграції людей, які мають ті чи інші відхилення, в суспільство. Ці люди вважаються повноцінними громадянами і сприймаються як звичайні рівноправні члени суспільства, тільки мають проблеми чи обмежені можливості. Приміром, діти-інваліди (різні порушення) навчаються у загальноосвітніх школах зі здоровими дітьми. Це явище має назву мейнстримінг. Хворим пацієнтам (психічні розлади) надаються окремі квартири у будинках зі спеціальним мед. та соц.обслуговуванням. У Німеччині, США, ін.країнах широко використовується працевлаштування інвалідів, людей з різними видами фізичних обмежень. Так, праця інвалідів у США збільшує річний обсяг національного продукту на 500 млн.дол. Такі ж високі здобутки, надходження від праці людей з ОМ має Німеччина, а також Польща.

Прямо протилежним інтеграції є сегрегаційний підхід. Сегрегація – це відокремлення людей з ОМ та ОП від повноцінного життя в суспільстві, створення для них закритих спеціалізованих установ. Характерна для країн колишнього соцтабору, колишніх республік СРСР, країн Сходу. Напр., медичні закриті установи для інвалідів, розумово відсталих, психічно хворих людей, інтернатів для дітей-сиріт тощо. Підхід сегрегації формується, як правило, на основі залишкової моделі та моделі індустріальних досягнень соцполітики, т. у країнах з невисоким рівнем економічного й соціального розвитку. Люди з ОМ не вважаються значним соціальним ресурсом, для них забезпечується мінімальний рівень життя в умовах інтернату. Вони не мають права на вибір місця роботи, житла, харчування. У них обмежене коло спілкування. Суспільство сприймає їх як групу, що не здатна зробити свій внесок у розвиток добробуту держави. Відповідно, для них не передбачено й не створено відповідних умов комфортного проживання, користування транспортом, місцями загального вжитку (магазини, туалети, метро, переходи). Відповідна система освіти – сегрегаційна. Практика працевлаштування людей з ОМ не відпрацьована.

В Україні соціальна політика щодо людей з ОМ знаходиться у стадії формування: ведеться зміна суспільної думки, розвиток соціального законодавства, матеріально-технічна база – на стадії започаткування.