Технології соціальної роботи з людьми із залежністю від психоактивних речовин

Сьогодна проблема зловживання наркотиками та іншимим психоактивними речовинами у світі набуває загрозливого характеру. Найбільшу тривогу викликає той факт, що вживають наркотики саме молоді люди. Зростає смертність від наркотиків серед підлітків. Виразно простежується зв'язок між зростанням споживання наркотиків і протиправною поведінкою підлітків і молоді. Відомо, що алкоголізм та наркоманія – це хвороби соціальні. Зловживання не з’являється нізвідки, це – реакція на життєві проблеми і негаразди. Хоча фахівці визначають такі основні причини, через які людина звертається до вживання психоактивних речовин:

• соціальні – вплив суспільства ита сім’ї;

• біологічні – особливості організму, особлива схильність;

• генетичні – спадкові;

• психологічні (або психічні) – особливості та відхилення у психіці;

• культурологічні – ритуальне вживання наркотичних речовин,

але подолання проблеми потребує комплексних рішень – соціальних і соціально–педагогічних методів і форм роботи в т.ч. Останні мають головним завданням – допомогти людині подолати згубну потребу в спиртному чи в наркотиках, змінити ставлення до свого «Я».

Для розробки реабілітаційних програм для людей із залежністю важливими є принципи ефективного лікування, запропоновані Інститутом із вивчення наркоманії при Національному інституті здоров’я США:

1. Не існує єдиного виду лікуванння, який би підходив усім хворим.

2. Потреба в лікуванні повинна бути по можливості задоволена якомога швидше.

3. Ефективне лікування спрямоване на різні симптоми і проблеми індивіда, а не тільки на зловживання наркотиками.

4. Інд.лікувальний план (план одужання) повинен постійно перебувати в центрі уваги і модифікуватися від потреб клвєнта.

5. Для ефекту терапії дуже важливо, щоб участь у терапевтичній програмі малда адекватну тривалість.

6. Психологічне консультування (індивідуальне Та/або групове) є наріжним компонентом ефективної терапії при наркоманії.

7. Застосування медикаментів є важливим елементом лікування для багатьох клієнтів, особливо в комбінуванні з психологічним консультуванням та поведінковою терапією.

8. Люди з наркотичною залежністю або СІН із супутніми психічними розладами повинні отримувати як наркологічну, так і психіатричну допомогу в інтегрованому вигляді.

9. Медична детоксикація є лише 1–ю стадією лікування наркотичної залежності й сама по собі дуже мало впливає на довготривалі результати терапії.

10. Лікувальні програми мають бути забезпечені діагностикою на ВІЛ, гепатити В та С, туберкульоз, інші інфекційні захворювання.

11. Одужання від наркоманії звичайно є довготривалим процесом, який вимагає багаторазових епізодів проведення лікування.

Загалом, особливістю соцроботи з наркозалежними є комплексний підхід. Вона включає 4 рівні:

• профілактичну роботу

• діагностичну

• лікувальну

• реабілітаційну.

Профілактика – це дії, спрямовані на зменшення можливості виникнення захворювання або порушення, на переривання або уповільнення прогресування захворювання, а також на зменшення непрацездатності. У широкому контексті – перешкоджання поширенню нелегальних наркотиків у суспільстві.

Основні напрямки соцроботи:

=консультування (без участі правоохоронних органів)

=втручання (залучаються правоохоронні органи, а також медико–соціальні установи, які здійснюють лікування й реабілітацію).

Розрізняють медичну, освітню модель профілактики.Медична модель поділяється на первнинну, вторинну і третинну. До медичної моделі залучені в першу чергу медпрацівники. Читають лекції, інформують. Широко у суспільстві використовується потенціал ЗМІ, радіо, телебаченя, ІНТЕРНЕТ.

Первинна – спрямована на попередження розвитку захворювання, включає заходи боротьби зі шкідливим для здоров’я вживанням алкоголю, наркотичних чи психоактивних токсичних речовин. Виокремлюють ранню профілактику – виявлення осіб, які зловживають без залежності, попередження розвитку залежності. Радикальна профілактика містить у собі зміну соціально–культурних умов життя населення – пропаганда здорового способу життя, спорт, санітарне просвітництво, заходи, що забороняють і контролюють споживання і поширення алкоголю, нарко–, токсичних речовин.

Вторинна профілактика спрямована на затримку розвитку хвороби. Сюди належить рання діагностика залежності і своєчасне лікування, сукупність заходів для запобігання рецидивів після лікування. Передусім сюди відносять заходи, спрямовані на виявлення груп ризику.

Третинна профілактика спрямована на запобігання інвалідності шляхом реабілітаційних заходів, примусове лікування хронічних випадків.

Освітня модель включає освітні профілактичні програми – антиалкогольні, антинаркотичні, антинікотинові. Одне з місць реалізації – школа, навчальні заклади. Поширеними є не тільки інформування (поширення інформації про дію й наслідки вживання наркотиків, лекції, бесіди, інформаційні стенди в клубах молодіжних, на дискотеках, листівки, друкована продукція про небезпеку вживання наркоречовин, організація консультпунктів), а й програми формування життєвих навичок, програми досягнення соціально–психологічної компетентності, тт. передбачає сформувати навички ефективного спілкування, навички відповідального прийняття рішень, розвиток соціальної і особистої компетентності, вироблення навичок самозахисту, попередження виникнення проблем. Використовуються тренінги вироблення навичок (відмови від ризикованих пропозицій, взаємодії з ровесниками, вміння пережити втрату друга, правильного вираження почуттів, впевненості в собі, вибору друзів, критичному мисленню, опору тиску з боку однолітків, друзів та ін.) та закріплення вивченої поведінки.

До моделей профілактичних програм відносять також:

Модель моральних принципів. Увага акцентується на тому, що вживання наркотиків, використання психоактивних речовин є аморальним, неетичним. Найчастіше використовується громадськими рухами, релігійними групами, набуває форми публічних кампаній «вмовляння», соціального контролю.

Модель залякування – підкреслюється небезпечність такої поведінки з боку інформаційних кампаній.

Модель фактичних знань – спосіб передачі, поширення знань, інформації про згубний вплив, наслідки зловживання.

Модель афективного навчання – застосування афективних підходів–навчальних методик, які фокусуються на корекції деяких особистісних дефіцитів, наж на проблемі власне вживання наркоречовин, програми стосуються корекції самооцінки, прийняття рішень, навичок подолання та зменшення тривоги.

Модель поліпшення здоров’я – непрямий підхід до надання знань про наркотики, стимул для поліпшення стану здоров’я.

Найпопулярнішою формою подачі нових знань визнається тренінг. Це вид групової роботи, що включає активні методи групової роботи з метою формування нових навичок, самопізнання та саморозвитку. Профілактичний тренінг має певну структуру. Приміром:

1. з’ясовується рівень знань групи

2. актуалізація проблеми – наголошення на важливості обговорюваної теми

3. інформаційний блок – подається інформація про психоактивні речовини, базуючись на знаннях та міфах даної групи

4. обговорення наданої інформації

5. набуття практичних навичок–програвання різних ризикованих ситуацій

6. зворотній зв'язок і завершення тренінгу.

Поширеними на Заході є програми зниження шкоди і зменшення ризику. Вони належать до вторинної профілактики наркотизму, оскільки спрямовані на споживачів адиктивних речовин. Агенти програм – не тільки медики, а й соціальні працівники, волонтери. Ця програма виникла у 1980–х як альтернатива «війні з наркотиками», в рамках якої не висувається обвязкова вимога відмови від вживання наркоречовин. Головна мета – мінімізація школи для здоров’я наркоманів. Оскільки вважається, що політика по відношенню до наркотиків і наркозалежних має бути прагматичною і оцінюватися на основі реальних наслідків, що споживачі наркотиків – це частина суспільства, що профілактика ВІЛ–інфекції/СНІДу має вважатися більш важливою, ніж відмова чи заборона вживати наркотики. Включає: програми обміну шприців для СІН, поширення стерильних голок та шприців, що обмежує поширення ВІЛ, створення доступних контактних кафе, кімнат для наркоманів, робота на вулиці (медобстеження та обслуговування, поширення санітарно–гігієнічних засобів тощо). Однак Не вживання наркоречовин вважається найвищою ціллю в ієрархії завдань статегії зниження шкоди.

Програми рівний–рівному. До превентивної роботи залучають тих, у кого є досвід споживання наркотиків, які можуть передати практичні правила виходу з залежності, розуміються на проблемі, можуть встановити контакт із тими, хто входить в цю групу ризику.

До програм вторинної й третинної профілактики відносять «12 кроків», яка має релігійну або духовну основу. Чимало релігійних організацій займаються профілактично–реаабілітаційною роботою з наркозалежними. Функціонують такі організації, як «Анонімні алкоголіки», «Анонімні наркомани» та ін. (США), «Ал–анон» –допомога родичам хворого, «АЛатин» – допомога дітям алкоголіків.

Діагностика включає два рівні:

–Долікувальний (не потребує участі лікаря–психіатра–нарколога)

–Лікувальний (спільна діяльність соцпрацівника й лікаря–нарколога).

Соцпрацівник збирає обєктивну інформацію про клієнта, членів його родини, з місця проживання, з медустанов, органів опіки й піклування, поліції, правоохоронних органів. Оцінює, аналізує отримані дані, забезпечує відповідну мотивацію клієнта для консультування у лікаря–нарколога. Останній (на другому рівні) – здійснює лікувальне обстеження, ставить діагноз, вирішує питання спеціального лікування, направляє у відповідний заклад.

Як показують дослідження, ті споживачі наркотиків, які не отримують наркологічної допомоги, в 6–7 разів частіше заражуютья на ВІЛ, ніж ті, які почали й продовжують лікуватися. Лікування наркозалежності допомагає СІН знизити кількість ін’єкцій чи зовсім перестати вживати наркотики, знижує ризик зараження ВІЛ чи вірусним гепатитом, попереджує різні ускладнення – передозування, тромбофлебити, абсцеси та ін. Відомою методикою лікування є підтримуюча терапія, апробована в США в 1964р. Ідея полягає в тому, що опійну залежність можна тримати під контролем, призначаючи препарати, що повторюють дію наркотиків. Це лікування методом заміщення – метадоном.

Лікування здійснюється амбулаторно й стаціонарно. Амбулаторно – клієнт з’являється періодично в лікувальні установи, до нарколога. Тому завданням соцпрацівника є контролювання регулярного проведення лікування, патронаж клієнта за місцем проживання, виявлення проблем у спілкуванні з родиною, на роботі.

Стаціонарне лікування – госпіталізація у відповідні установи. Функціонують лікувальні й реабілітаційні центри, які спеціалізують на роботі з наркозалежними. Вони мають свою територію, на якій мешкають бажаючі позбутися залежності, тут же вони працюють і спілкуються. Все їхнє життя побудоване за чіткими правилами, спрямованими на подолання залежності. Порушники виганяються колективним рішенням. Добровільність є основним принципом, у силу чого ефективність такої діяльності досить висока. Діють мультидисциплінарні команди фахівців – медики, лікарі–наркологи, психологи, психотерапевти, соціальні працівники. Соцпрацівник в таких закладах разом з іншими вивчає і деталізує проблеми клієнта, бере участь у формуванні мотивації і установок на лікування, на тверезий і здоровий спосіб життя, готує умови для нехворобливої адаптації клієнта після виписки.

Реабілітаційні програми позбавлення від залежності базуються на тому, що одужання людини відбувається внаслідок утримання від психоактивних речовин, і на можливості застосування власного потенціалу як особистості, на вірі в кожну особу. Досить часто ці програми є безмедикаментозними, мають на меті реінтеграцію, реадаптацію, ресоціалізацію осіб із залежністю. Здійснюються в реабілітаційних центрах, які грунтуються переважно на добровільній основі клієнтів. Робота в таких центрах складається з групової та індивідуальної психотерапії, арттерапії, інформаційно–мотиваційного тренінгу, тренінгу соціальних навичок, тренінгу профілактики зриву, соціального консультування тощо.

Поширеним в рамках реабілітаційних програм є створення і функціонування терапевтичних спільнот. Це форма об’єднання людей, структурована з метою набуття вагомих терапевтичних ефектів. Терапія середовищем грунтується на психологічній атмосфері, утвіорюваній всіма учасниками спільноти. Головним є спілкування, взаємодія самих членів спілльноти, тт. фактично сама спільнота себе лікує. Однак, функціонуваня такої терапевтичної спілльноти зумовлене сукупністю об’єктивних чинників – організаційних, функціональних (медичних, трудових, освітніх, виховних, сімейних, психолого–терапевтичних тощо). Досить часто акцент роблять на трудотерапії та встановленні ієрархічніх відносин «табірного» або сектантського типу, шо, безумовно, полегшує управління режимом спільноти. Тож досить часто в рамках даної моделі використовуються трудові табори, літні табори для узалежнених, які пройшли курс лікування.

Зміст і форми роботи соціальних працівників у рамках реабілітаційної програми визначається філософією закладу, який її запроваджує. Окрім консультативних ролей, він може здійснювати представництво інтересів клієнта (відновити втрачені документи), сприяти працевлаштуванню, вирішенню житлової, фінансової проблем, інформувати про доступні соціальні послуги та програми тощо.

Важливою є соціальна вулична робота, спрямована на встановлення контакту та надання допомоги тим клієнтам, які не належать до числа користувачів існуючих служб чи послуг та з якихось причин є важкодоступними для закладів системи охорони здоров’я. Вулична робота включає:

• Інформаційно–освітню роботу, донесення інформації, профілактична освітня робота на вулиці.

• Добровільне й конфіденційне консультування та тестування на ВІЛ.

• Доступ до дезінфікуючих засобів, до чичтих шприців, до метадонової чи іншої замісної терапії, до презервативів.

• Зміна норм поведінки в групі споживачів наркотичних речовин, переконання в тому, щоб особа звернулася в наркологічну клініку, реабілітаційних центр, соцслужбу, передбачає індивідуальний підхід до кожного клієнта, найчастіше на принципах «рівний–рівному».

Останнім часом відбуваються зміни, постійні нові підходи, пошуки, модальність в лікуванні та соціальній роботі з узалежненими людьми. Поширеними, популярними дедалі стають не стаціонарні, а амбулаторні форми обслуговування. Різноманітні заклади – реабілітаційні центри – (в Польщі зокрема) надають такі послуги, як психологічні інтервю, консультації, оцінювання стану, фармакотерапію, індивідуальну психотерапію залежного підтримуючу психотерапію, сімейну психотерапію, групову психотерапію, рекреаційну терапію, терапію зайнятістю. Використовуються групи підтримки, семінари, консультування, продовження шкільного навчання, особливо для підлітків, професійні курси, допомога у знаходженні місця працевліштування, фінансування квартир(т.зв. адаптаційних квартир) та гуртожитків, куди пацієнт направляється після реабілітаційного центру.