Технології соціально–педагогічної роботи з дітьми групи ризику Проблема дезадаптації дітей та підлітків в сучасному суспільстві

Одним із найбільш важливих і водночас найбільш складних направлень професійної діяльності фахівців соціальної роботи за рубежем (як і в нашій країні) є соціально–педагогічна робота з дітьми т.зв. групи ризику. До таких відносять дітей різних категорій, називаючи їх по–різному: важкі, важковиховувані, педагогічно занедбані, проблемні, дезадаптовані, діти з девіантною поведінкою, діти з неблагополучних родин, діти–сироти, діти вулиці. До таких відносять навіть обдарованих дітей, вважаючи, що останні можуть бути піддані ризику у різних сферах життя і діяльності, зокрема у соціально–психологічному та соціально–педагогічному сенсі.

Поняття «дезадаптовані діти» має соціальний чи соціально–психологічний віддтінок і характеризує дануц категорію дітей з позицій соціальної норми, а точніше – невідповідності їй. Оскільки соц.адаптація – це включенння індивіда чи групи в соц.середовище, пристосування їх до відповідних правил, системи норм і цінностей, то соц.дезадаптація – це порушення процесу соц.розвитку, соціалізації індивіда. Найбільш характерними проявами соц. І пс–пед.дезадаптації цих дітей є їх агресивна поведінка, конфлікти з учителями, батьками, дорослими і ровесниками, вживання алкоголю, наркотиків, здійснення правопорушень, невідвідування школи, бродяжництво, спроби суїциду тощо. Тому такі діти потребують в корекції їх соц.функціонування і поведінки, або ширше – процесу їх соціалізації. Головна мета при такому підході – пристосувати, адаптувати їх до соціуму, зробити так, щоб їх поведінка не виходила за рамки соц.норми.

Однією із поширених і водночас найбільш розмитих назв є поняття «діти групи ризику». Слово «ризик» означає можливість, велику ймовірність чого–небудь, як правило, негативного, небажаного, що може здійснитися, виникнути, розвинутися. Тому коли говорять про дітей групи ризику, розуміють, що вони знаходяться під впливом деяких негативних чинників, зокрема йдеться про два аспекти. Перший – це ризик для суспільства, котрий створюють діти цієї категорії. Тобто поведінка їх може бути потенційно небезпечною для суспільства, небажаною, протиставлятися загальноприйнятим соц.нормам і правилам. Другий аспект – це ризик, під який самі діти постійно підпадають у суспільстві: ризик утрати здоровя, життя, нормальних умов для повноцінного розвитку. Діти набувають такий негативний соціальний вигляд не тому, що вони такими народилися, а під впливом різних факторів, які передусім не залежать від них. Виокремлюють такі групи цих факторів, що впливають на процес дезадаптації підлітків:

• медико–біологічні

• соціально–економічні

• психолого–педагогічні

–неблагоприємна психологічна атмосфера в сімї, аморальний спосіб життя батьків, непристосованість до життя в суспільстві

– неприйняття себе

Зокрема, до першої групи відносять:

медико–біологічні – стан здоров’я, спадковість (психофізична, соціальна, соціокультурна), спадкові і вроджені риси, порушення в психічному і фізичному розвитку і т.п.

соціально–економічні – соціальний фактор (соціальні і соціально–економічні умови функціонування суспільства – криміналізація, погіршення соціаьно–економічних умов сім’ї, матеріально–фінансові проблеми сім’ї,) і соціальна діяльність самого індивіда (тт.активно–вибіркове ставлення до норм і цінностей свого оточення, особисті ціннісні орієнтації і здатність до саморегуляції своєї поведінки)

психолого–педагогічні – дефекти сімейного і шкільного виховання, занедбаність як наслідок зовнішньо несприятливих умов життя і виховання, недостатньо уваги до дитини, депривація як результат повної відсутності зі сторони батьків теплих, близьких взаємин з дитиною, внутрішній конфлікт, формування комплексу особистісних проблем у спілкуванні і діяльності, взаємин з іншими людьми, неприйняття себе, невортичні реакції, емоційна нестійкість, невідповідність змісту програм освітньої установи і умов навчання дітей їх психофізичним особливостям, темпам психічного розвитку і навчанню тощо.

Саме під впливом цмх факторів діти опиняються у групі ризику. У першу чергу сюди відносять наступні категорії дітей:

діти з проблемами у розвитку без яскраво виявленої клініко–паталогічної характеристики

діти, які залишилися без батьківського піклування,

діти з неблагополучних, асоціальних сімей

дітей вулиці.

Тобто такі діти потрапляють у ризикову соціальну перспективу. Тому потребують допомоги, направленої з одного боку, на зміну важкої, складної або соціально небезпечної життєвої ситуації, в якій вони опинилися, а з іншого – на мінімізацію їх соціальних, психологічних і педагогічних проблем і труднощів з метою їх поетапного вирішення.

Саме такий комплексний підхід у лежить в основі соціально–педагогічної роботи з такими категоріями дітей групи ризику. Соціально–педагогічна діяльність при цьому має дві складові:

1–виявлення дітей цієї категорії в дитячому середовищі і організація роботи з ними

2–безпосередня індивідуальна або групова робота з дітьми.

Комплексність проблем, зумовлених роботою з дітьми групи ризику, потребує участі різних фахівців. Можна вести мову про різних суб’єктів соціально–педагогічного впливу на таких дітей, зокрема вказуючи на мультидисциплінарну команду фахівців, що діють у різних за призначенням зарубіжних установах і закладах за рубежем (соціальні служби, «групові будинки», кризові та реабілітаційні центри, центри денного перебування, центри соціально–трудової адаптації, центри невідкладної соціально–психологічно–педагогічної допомоги, центри сімейного виховання, колегії апробації, психолого–медико–психологічні служби тощо). До складу такої команди входять: соціальний працівник, дитячий працівник, учитель, психолог, психіатр, психотерапевт, педагог, соціальний педагог, юрист, педіатр, подеколи – священик та батьки.

Повноцінна соціально–педагогічна робота з дітьми групи ризику передбачає наступні завдання:

1. профілактика бездоглядності, бродяжництва, дезадаптації;

2. психолого–медична допомога дітям, які потрапили в екстремальну ситуацію, у безвихідне становище;

3. формування у дітей та підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування і взаємодії з оточуючими людьми;

4. виконання опікунських функцій у ставленні до тих, хто залишився без батьківської уваги і турботи, засобів до існування;

5. психологічна і педагогічна підтримка;

6. сприяння поверненню в сім’ю;

7. забезпечення можливості отримання освіти;

8. турбота про подальший життєустрій дітей.

Американський фахівець Ненсі Рич визначає такі основні складові роботи з дітьми групи ризику:

1 – створення атмосфери довіри та безпеки – структурування часу і діяльності, налагодження взаємин.

2 – робота в певному контексті – спостереження за дитиною в різних ситуаціях

3 – індивідуальна терапія.

4 – наставництво.

5 – соціалізація в громаді, суспільстві.

6 – повільний перехід до нового оточенння, до нових умов життя і діяльності.

7 – зворотній зв'язок.

Загалом, визначають дві основні групи соціально–педагогічних технологій: організаційні соціально–педагогічні технології і соціально–педагогічні технології індивідуально–групової роботи.

Організаційні соціально–педагогічні технології направлені на виявлення дітей групи ризику, діагностику їх проблем, розробку програм індивідуально–групової роботи і забезпечення умов для їх реалізації. Ці функціональні напрями діяльності соц.педагога зумовлюють необхідні етапи і складові соціально–педагогічних технологій.

1. Формування банку даних дітей і підлітків групи ризику. Ця функціє є ключовою, оскільки дозволяє організувати взаємодію різних структур, що вирішують проблеми цих дітей. В цілісний банк даних включаються відомості про дітей, які проживають в певному районі:

• із сімей, що знаходяться в соціально небезпечному стані:

• бездоглядних;

• тих, що займаються брожяжництвом;

• потребуючих соц.допомоги, захисту і (або) реабілітації;

• що приймають наркотичні засоби і психотропоні речовини;

• що скоюють(скоїли) правопорушення;

• які знаходяться на обліку – внутрішкільному, у відділі профілактики правопорушень, в комісії в справах неповнолітніх тощо.

Уточнюються дані: які причини встановлення на облік, які структури працюють з дитиною, яка робота проводиться, перспективи вирішення даної проблеми. Фахівець диференціює проблематику проблем дітей, ситуацій, в яких вони опинилися.

2. Діагностика проблем особистісного і соціального розвитку дітей і підлітків.

Ця функція необхідна для уточнення соціальних і психолого–педагогічних особливостей кожної дитини. Для цього передбачається робота індивідуально з кожним, а також збір даних зі школи – від учителів, від батьків, найближчого оточення. При цьому вивчаються індивідуальні особливості дитини, коло її інтересів і потреб, труднощі і проблеми, конфліктні ситуації, відхилення у поведінці, визначаються їх причини, витоки виникнення конфліктної ситуації. Досліджуються умови і особливості мікросередовища життєдіяльності дитини. Фахівець використовує пакет соціально–педагогічної і психолого–педаггічної діагностики, зокрема – педагогічне спостереження.

3. Розробка й утвердження програм соціально–педагогічної діяльності з дитиною, групою, спільнотою.

За результатами діагностики визначається сутність проблеми чи їх сукупності, підбираються адекватні психолого–педагогічні, соціальні засоби задля ефективного вирішення як індивідуально, так і в групах.

Індивідуальні соціально–педагогічні програми розробляються з метою надання сучасної соціально–педагогічної допомоги, захисту і підтримки дитини, яка знаходиться в небезпечній, ризиковій ситуації.

Групові програми розробляються для вирішення проблем певної групи підлітків, виявлених в ході діагностики.

Суспільні програми розробляються для вирішення проблем кількох груп.

Всі ці програми розробляються із залученням різних фахівців, різноманітних структур, відомств, установ. Вони мають відповідати таким вимогам і характеристикам: доцільність методів, форм і засобів соціально–педагогічної діяльності, в т.ч і доцільності залучення різних служб, відомств, інших фахівців; прогнозованості та вимірюваності очікуваних результатів.

4. Забезпечення умов реалізації програм.

Соціальний педагог є, залежно від мети і завдань, посередником між дитиною і сім’єю, установою, службою, відомством, адмініністративних органів місцевої влади, суспільства. Він організовує реалізацію і здійснення індиввідуальної соціально–педагогічної програми, організовує, скоординовує, контролює й бере участь в реалізації групових і суспільних програм, відстежує результати, інформує установи про хід і результати програми.

5. Консультування.

Ця функція передбачає консультування осіб, зацікавлених у вирішенні соціально–педагогічної проблематики дітей групи ризику. Задля цього здійснюється соціально–педагогічне консультування для дітей, батьків, школи, вчителів та інших осіб.

6. Міжвідомчі зв’язки соціального педагога.

Працюючи в складі соціально–психологічної чи іншої служби, закладу, соціальний педагог планує та здійснює свою роботу в тісному контакті з психологом та іншими фахівцями. Однак, міжвідомчі зв’язки в певних умовах реалізуються з обмеженнями, зумовленими збереженням норм корнфіденційності й тайни клієнта. В першу чергу ця функція передбачає налагодження, організацію й ініціацію побудови зв’яків між різними організаціями і установами для ефективного і комплексного вирішення проблеми задля підтримки, допомоги і захисту неповнолітніх в рамках державної системи профілактики бездоглядності і правопорушень дітей та підлітків.

Соціально–педагогічні технології індивідуальної і групової роботи з дітьми групи ризику. Вони зумовлені специфікою категорії, особливостями індивідуальної проблеми і мають своє власне, цілеспрямоване і локальне направлення. Визначаються і розробляються із урахуванням індивідуально–психологічних, вікових, статевих особливостей, причин відхилень у поведінці і розвитку дитини. Ці технології також мають свої складові й етапи роботи, в цілому, залишаючись подібними до попередніх.

Загалом виокремлюють технології – корекційні, реабілітаційні та профілактичні.

Використовуючи індивідуальні технології, фахівець має:

–звернути увагу на позитивні сторони особистості дитини, враховуючи які, він починає вирішувати проблему;

–допомогти в усвідомленні відповідальності за вибір стратегії поведінки;

–сприяти у визначенні кроків щодо виходу із проблемної ситуації;

–сприяти усвідомленню дитини необхідності звертання до фахівців, до отримання конкретної допомоги.

Програми групової роботи (і профілактичної зокрема) можуть бути розроблені як: інформаційно–пропагандистські, рольові, ігрові, ділові, дозвіллєві, тренінгові (навчання на рівних) – направлені на формування стійкого позитивного ставлення до вирішення проблеми.

Групова робота може реалізовуватися з використанням потенціалу існуючих просоціальних груп з метою вирішення завдань педагогізації соціального середовища, створення опосередкованоих умов розвитку, реабілітації чи корекції конкретної особистості, надання групам конкретної допомоги, з метою створення груп соціальної спрямованості, груп взаємодопомоги і взаємопідтримки, молодіжних соціальних ініціатив, з метою переорієнтації асоціальних груп у просоціальні, з метою виведення окремих осіб із груп соціальної спрямованості, переорієнтації їх установок, мотивів і поведінки. Головним є викорінення причин та умов, які породжують проблему індивіда чи групи

В роботі з дітьми групи ризику використовують різноманітний арсенал методів та прийомів соціально–педагогічної дії та впливу. Зокрема виділяють такі групи методів:

• Методи порушення негативного типу характеру.

• Методи перебудови мотиваційної сфери й свідомості.

• Методи перебудови життєвого досвіду.

• Методи попередження негативної й стимулювання позитивної поведінки.

Поширеними є бесіда, консультування, психологічний тренінг, психотерапія, артетерапія, втручання та ін.

При цьому використовують прийоми – стимулюючі і гальмівні. Приміром– довіра, недовіра, відзнака, похвала, активізація цільової установки, стимулювання, підтримка, іронія, байдужість, осуд, покарання, наказ, попередження, переконання та багато інших.