Підготовка соціальних працівників і соціальних педагогів в зарубіжних країнах Вимоги до професійного становлення соціальних працівників за кордоном.

У більшості країн, які входять у Міжнародну асоціацію шкіл соціальної роботи, до претендентів на соціального працівника висувають цілу систему вимог. Серед головних – певні вікові обмеження ( в Канаді, США, Німеччині, Фінляндії, Швейцарії, Індонезії тощо) й певний освітній рівень (в Австралії, Канаді, США, країнах Західної Європи). В Австралії, приміром, це вимога мати завершену університетську освіту або спеціальність типу “людина-людина”. У таких країнах, як США, Канада, Німеччина, Швейцарія, обов’язковим є досвід практичної роботи.

Існує ціла система (відмінна в різних країнах) психологічних вимог до претендентів. У Австралії проводиться інтерв’ю з компетентною особою, у Фінляндії – тести 2-х різновидів: тест регіональної організації здоров’я й соціальної діяльності (на загальну культуру) й тест на визначення здібностей до соціальної роботи безпосередньо. Процедура тестування включає інтерв’ю з соціальним працівником, з психологом, групову дискусію серед 6-7 кандидатів у присутності двох спостерігачів (соціального працівника і психолога), а також відповіді на особисті психологічні тести. В Колумбії, окрім загальноосвітніх тестів, використовують тести інтелектуального розвитку та діагностики емоційних і соціальних якостей кандидата. В Індонезії вимагають сертифікат поліції про бездоганну поведінку, в Німеччині – цікавляться релігійною позицією. У Кореї практикують спеціальні іспити для перевірки стану фізичного здоров’я. Комплекс фізичних випробувань передбачений і в Індонезії. У Польщі до бажаючих вступити на навчання соціальної роботи висувають таку низку вимог: претендент повинен бути людиною врівноваженою, добре ставитися до інших людей, цікавитися їхніми проблемами й бути здатними працювати з ними. Претендент на роботу в соціальній сфері повинен мати загальну середню освіту, а також незалежно мислити й адекватно оцінювати ситуацію, приймати правильне рішення, бути посередником у розв’язанні соціальних проблем, мати відповідні моральні якості.

Специфічним для деяких зарубіжних країн є наступне: для вступу на стаціонарне (чи заочне) навчання претендентам необхідно мати практичний досвід роботи, мінімум 2 роки, в центрах соціального добробуту, медичних центрах, будинках для інвалідів, в адміністрації або соціальних службах підприємств, профспілках чи громадських організаціях.

В Австрії при всіх школах соціальної роботи є підготовчі курси. Крім загальноосвітнього критерію, закон санкціонує психологічний допуск, що включає в себе інтелектуальні й особистісні тести, групову дискусію, анкетування або інтерв’ю із штатним працівником школи (курсів) та консультацію психолога.

В усіх західноєвропейських країнах соціальні працівники навчаються у межах третинної системи освіти і здебільшого на рівні старших курсів. Ірландія та Об’єднане Королівство розглядають можливість вважати кваліфікованими спеціалістами (початкового ступеня) в галузі соціальної роботи як випускників, так і не випускників. Лише 4 країни (Бельгія, Франція, Люксембург і Нідерланди) пропонують високоспеціалізовані курси навчання. В усіх інших країнах студенти здобувають загальну освіту, яка формально дає їм кваліфікацію в широкому діапазоні практики соціальної роботи. Такі країни, як Ірландія, Об’єднане Королівство та Німеччина, зовсім недавно почали використовувати багатопрофільні курси та програми навчання, що свідчить про проблеми вузької спеціалізації в цих країнах, втім, як і в багатьох інших.

Навчальні інститути. У 20-ти західноєвропейських країнах налічується 420 інститутів, які пропонують навчання у сфері соціальної роботи. Розрізняють інститути за різною формою власності. У 8 державах є інститути, що пропонують навчання соціальної роботи й фінансуються виключно державою: Данія, Фінляндія, Греція, Ісландія, Ірландія, Турція, Об’єднане Королівство, Югославія. Голландські школи соціальної роботи є виключно приватними. Всі інші країни являють собою змішану картину приватних і державних інститутів. Є країни, в яких статус навчального закладу й релігійна орієнтація тісно пов’язані. У Португалії та Іспанії спостерігається чисельна перевага педагогічних інститутів, з деяким приєднанням до Римської католицької церкви. В інших країнах переважна кількість інститутів є державними (наприклад, Австрія, Бельгія, Німеччина, Норвегія). У деяких країнах приватні інститути отримують значну допомогу від держави у вигляді субсидій (Швейцарія та Німеччина). У цілому, питома вага приватних інститутів знизилася у зв’язку з “академізацією” навчання соціальної роботи.

У ряді країн соціальні працівники здобувають освіту в університетах: Фінляндія, Ісландія, Ірландія, Ізраїль, Іспанія, Турція. У деяких інших – в університетах та інших типах інститутів: Данія, Франція, Німеччина, Італія, Швеція, Швейцарія, Об’єднане Королівство, Югославія. І лише в Швеції та Об’єднаному Королівстві вважається, що університетська та екстра-університетська освіта мають рівний статус.

Найпоширенішим є тип незалежних інститутів, які пропонують лише курси по опануванню соціальними професіями (Австрія, Бельгія, Данія, Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Югославія). В інших випадках навчання соціальної роботи пропонується як предмет вибору з кількох інших спеціальностей на базі університету чи екстра-університету. Порівняно маленькі інститути з кількістю студентів в 100-200 або менше осіб є типовими для навчання соціальної роботи в Австрії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Ірландії, Швейцарії та Об’єднаному Королівстві. У Греції, Ізраїлі, Португалії, Швеції, Турції та Югославії кількість студентів у останні роки збільшилася приблизно вдвічі.

Можливості науково-дослідної роботи сильно варіюються залежно від національного середовища. Тут домінуючою є тенденція до академізації. У більшості країн науково-дослідна робота юридично включена до мандату навчання соціальної роботи (Фінляндія, Німеччина, Греція, Ісландія, Ізраїль, Ірландія, Норвегія, Швеція, Об’єднане Королівство). Однак, переважно наукові дослідження в сфері соціальної роботи перебувають ще на початковій стадії.

В усіх країнах простежуються схожі структури навчального процесу. Усюди закладаються основоположні знання суспільних наук, юридичної та адміністративної системи. Аналогічною є організація, професійне поле діяльності та методи соціальної роботи, наявні в навчальних планах і програмах кожної країни. Своє місце посідають додаткові дисципліни: статистика, емпіричне соціальне дослідження, іноземні мови. Основний етап навчання соціальних працівників триває 3-4 роки. Лише Югославія та Австрія мають постійну 2-річну програму навчання. Об’єднане Королівство та Ірландія теж пропонують 1-2-річний дипломний курс для тих, хто має значний досвід соціальної роботи.

Викладацький склад навчальних закладів соціальної роботи, як правило, це академічні соціальні працівники, соціальні вчені та професіонали в галузі соціальної роботи. Поряд зі значною кількістю посадових осіб, використовуються практики – як консультанти та інспектори.

Отже, найзначнішими напрямками в навчанні соціальної роботи в Європі є:

• академізація,

• обмеження освіти світськими науками,

• збільшення в навчанні “загального” підходу,

• “європеїзація”.