Функції технологій соціальної роботи:

• аналітико–прогностична (виявлення й облік на підвідомчій території осіб, груп ризику, моніторинг динаміки);

• діагностична (аналіз існуючих актуальних і потенційних соціальних проблем, встановлення їх причин, дослідження соціальної ситуації індивідуальних і групових клієнтів):

• системно–моделююча (визначення характеру, обсягу, форм і методів соціальної роботи, соціальної допомоги людям, концептуальне обгрунтування системи надання такої допомоги)

• проектно–організаторська (розробка, ресурсне забезпечення, реалізація й оцінка соціальних проектів);

• інструментально–практична (надання різних видів допомоги у важких життєвих ситуаціях, консультації, тренінги, опіка й піклування);

• активізаційна (сприяння активізації власних можливостей, особистісного потенціалу, спонукання до самостійного вирішення власних проблем, виходу з важкої життєвої ситуації, організації розвитку самодопомоги і взаємодопомоги);

• розпорядчо–управлінська (менеджмент органів соціального управління, координація діяльності державних і недержавних структур, різних суб’єктів соцроботи, підбір і виховання кадрів);

• евристична (нарощування соціального знання, поглиблення розуміння проблеми, поліпшення освітньої і загальнокультурної підготовки самих соціальних працівників.)

Метод індивідуальної соціальної роботи

Індивідуальна соціальна робота передбачає роботу з конкретним випадком, тобто робота один на один з конкретним клієнтом. Індивідуальна робота спрямована на надання допомоги індивідам і сім’ям у розв’язанні психологічних, міжособистісних, соціоекономічних проблем шляхом взаємодії з клієнтом. Вона дозволяє враховувати особливості розвитку, фізичного і духовного стану, рівень підготовки, інтересів і потреб, життєвий досвід клієнта. Це – одна з найпоширеніших форм діяльності соціальних працівників. Вона грунтується на результатах систематичного вивчення життєдіяльності, соціальної активності, працездатності, запитів та інтересів клієнта.

Провісниками індивідуальної соціальної роботи називають «дружніх візитерів» з благодійних організацій США і Канади. Ще на поч.ХІХ ст. вони відвідували вдома бідних людей у великих містах для встановлення особистих контактів, працюючи впродовж тривалого часу. Перше наукове обгрунтування цей метод отримав у праці Мері Річмонд «Соціальні діагнози». Автор вживала термін «case work», що дослівно означає роботу з окремим випадком індивіда або сім’ї. Допомогу почали розглядати як комбінацію заходів, спрямованих на зміну індивіда і соціального середовища. Річмонд виділила два взаємодоповнюючі методи: прямий (безпосередній) і непрямий (опосередкований). Перший метод полягав у прямому впливі на самого клієнта задля його залучення до вироблення і прийняття рішень (через пропозиції, поради, умовляння, раціональні дискусії). Другий – передбачав можливість впливу на життєву ситуацію клієнта шляхом зміни соціального оточення.

У сучасній практичній роботі типовий процес такої соціальної роботи зазвичай складається з трьох основних елементів: оцінки реальної ситуації; визначення, чого прагне клієнт, чого хоче досягнути; конкретні дії для досягнення результатів. Соціальні працівники можуть використовувати різні стратегії втручання (консультування, втручання в кризу, представництво інтересів, брокерство соціальних послуг), аналізуючи конкретну ситуацію чи проблему, але фокус тримається на людині, яка опинилася в даній ситуації, та її сприйнятті цього.

Ведення випадку – найбільш традиційний метод у соціальній роботі. Він включає різні етапи: звернення, первинне оцінювання, встановлення цілей та планування втручання, втручання (переведення плану в дії), моніторинг (перегляд плану) та кінцеве оцінювання діяльності.

Існує кілька моделей ведення випадку. Одна з них – адміністративна – плягає в тому, що соціальний працівник, оцінивши потреби клієнта, скеровує його до інших соціальних служб, координує надання соціальних послуг іншими службами та роботу клієнта над розв’язанням власних потреб. Інша модель – інтенсивного догляду – виходить з необхідності клієнта в отриманні безпосередньої практичної і терапевтичної підтримки.

Однією зі стратегій втручання є консультування. Консультація соціально–психологічна (каунселінг) – процес, у ході якого спеціаліст дає рекомендації з розвязання соціальних проблем клієнта. Консультування допомагає людині обирати і діяти на власний розсуд, допомагає навчитися нових моделей поведінки, сприяє розвитку особистості. У процес консультування робиться акцент на відповідальності клієнта (клієнт приймає рішення, а консультатнт створює умови, які заохочують волевиявлення клієнта). Консультування може бути частиною етапу первинного оцінювання або етапу завершення стосунків, воно має поєднуватися з антидискримінаційною практикою. Консультування можде бути відносно довготерміновим або короткострроковим. Наприклад, у польських консультаційних центрах «Монар», де надають допомогу людям із залежністю від наркотичних речовин, від консультанта очікують такі короткострокові втручання, як:

• надання клієнтові інформації щодо ризику для здоров’я, пов’язаного зі вживанням наркотиків; можливостей покращання або погіршення стану здоров’я; шляхів зниження шкоди;

• надання рекомендацій щодо повного припинення вживання наркотиків; зниження доз;

• висування пропозицій щодо співробітництва з родиною і близькими задля допомоги в створенні домашньої атмосфери, сприятливої для лікування; моніторингу утримування від наркотиків за допомогою тестів;

• надання допомоги щодо розвитку здатності відмовлення від вживання; одержання доступу до послуг охорони здоров’я; одержання популярної літератури з проблем, пов’язаних із вживанння психоактивних речовин тощо.

У соціальній роботі вдаються до телефонного консультуванння, яке може бути окремим методом надання допомоги, а може поєднуватися з іншими практичними діями. У багатьох зарубіжних країнах діють так звані «телефони довіри», за допомогою яких здійснюється соціально–психологічне консультування.

У ході індивідуальної соціальної роботи часто застосовують такі стратегії втручання, як представництво і захист інтересів клієнтів, а також направлення до інших служб. Представництво визначають як захист інтересів та прав клієнтів з метою отримання доступу до послуг установ, на які клієнти мають право, але не в змозі їх отримати; реалізація прав та свобод клієнтів, надання їм необхідних консультацій щодо служб. Найбільш поширеним є юридичне представництво. Дії соціального працівника при здійсненні представництва інтересів клієнтів можуть трактуватися як надання допомоги тим, хто її потребує ( у зв’язку з безробіттям, хворобою, бідністю тощо), та як боротьба за реформування законодавства та соціальних програм, інтерпретацію чинних правил, норм, соціальних послуг. Наприклад, діяльність соціальних працівників може полягати у написанні листів до державних структур, встановленні контактів та співпраці з державними, приватними установами, які можуть надати допомогу в тому чи іншому питанні, створенні бази даних (пошук організацій, які можуть надати допомогу) тощо.