5. Етнічні та мовні процеси епохи розкладу первісного суспільства, його

духовна культура

Основним типом етнічної спільності класичного первісного ладу було плем’я. Як і інші типи етносів, плем’я було усвідомленою спільністю мови та культури на певній території в процесі матеріального виробництва і відтворення людини. Але плем’я не знало класів і його культура була цілком однорідною; воно вважало себе кровноспорідненою спільністю, нащадками одного предка. Розпад первісного ладу призвів до стирання племенних особливостей, утворення груп чи спілок племен, а з них – народності.

На час перетворення мов племен і спілок племенна мова народностей вже склались більшість мовних сімей, тобто сімей мов з подібним граматичним ладом і основним словниковим фондом, що походить зі спільних коренів. З питання щодо початку і шляхів формування мовних сімей існує дві основні точки зору. С.П.Толстов, розвиваючи погляди вітчизняного мовознавця Д.В.Бубріха, висунув положення про так звану первісну мовну неперервність. На його думку, людство первісно говорило багатьма мовами, на межах колективів що вони переходили одна в іншу, але вже наприкінці пізнього палеоліту – у ранньому мезоліті почали концентруватися в більші групи – мовні сім’ї. Це частково підтверджується залишками мовної дробності і безперервності у аборигенів Австралії, у населення внутрішніх областей Нової Гвінеї і далеких інших порівняно ізольованих давніх етнолінгвістичних масивів. Інша точка зору представлена ностратичною (лат. noster – наш) теорію, за якою багато мовних сімей походять від одного спільного мезолітичного кореня (В.М.Ілліч-Світлич). Більшість вітчизняних і зарубіжних вчених вважають, що утворення мовних сімей в основному припало на час розпаду первісного суспільства і було пов’язано з характерними для неї масовими міграціями, переміщеннями населення. Ці процеси призводили, з одного боку, до диференціації мови – основи при розселенні, неповної асиміляції племенних мов. Втім, ці теорії не виключають одна одну.

Так чи інакше, але наприкінці первісної епохи вже існували найбільш мовні сім’ї. У Північній і Східній Африці і в Передній Азії склалася семітохамітська сім’я (мова давніх єгиптян, народів семітської (аккадці, вавілоняни, ассірійці, давні євреї, араби тощо) кушитської (сомалійці, гала) і берберської груп). На північ від неї утворилася кавказька мовна сім’я, на південь, в серединній Африці – сім’я банту. Що потім поширилася на всю південну частину Африканського материка.

У Південній Азії виділилися мовні сім’ї дравидів. Мукда і мон-кемер, у Південно-Східній Азії і Океанії – австронезійська (малайсько-полінезійська) сім’я. У Східній Азії склалася китайсько-тібетська сім’я з таї-китайською та тібето-бірманською групами. Центральна Азія – вогнище поширення мов алтайської сім’ї – тюрські, монгольські, тунгусо-манжурські народи. Широко розселені в Азії. У Південно-Західному Сибіру сформувались мови уральської (фіно-угро-самодінської) сім’ї, поширившись на північ і захід.

У межах між Балтійським морем і Середньою Азією виникла найбільша у світі індоєвропейська мовна сім’я, до якої, крім давніх мертвих мов, належать сучасні слов’янські, балтійські, германські кельтські, романські, іранські, індо-арійські, а також вірменська, грецька та албанська мови.

Мови племен околиць світу не утворили великих сімей, але вони ще потребують вивчення. Це мови австралійців, американських індіанців, малих народів Сибіру, багатьох племен Західної Африки.

Бурхливі економічні, соціальні та етнічно-мовні процеси епохи розпаду первіснообщинного ладу сприяли зростанню позитивних знань. Розвиток землеробства, зокрема, іригаційного, вимагав точного визначення строків поливу, початку польових робіт. Це призвело до астрономічних спостережень і впорядкування календаря. Так, меланезійці розрізняли певні зірки та планети, а полінезійці знали окремі сузір’я і зірки. На межі класового суспільства, ймовірно, з’явилися найпростіші астрономічні прилади: майя вже користувалися схрещеними палицями для фіксації місця спостереження. Перші календарі були місячними, бо ґрунтувалися на спостереженні за зміною фаз Місяця, що відбилося і в сучасних мовах (український Місяць, російський – Луна – Місяць, англійський Мун – Місяць і Манс). Але місяць становив у такий спосіб 29,5 діб, місячний рік на 11 діб коротший за сонячний, а необхідність узгодження місячного і сонячного року стимулювали розвиток математичних знань, втім, як і скотарство, обмін. Необхідність операцій з великими числами і розвиток абстрактних уявлень призвели до появи числових розрядів і систем обчислення. Приватне землеробство викликало появу геометрії.

Подібно було і з розвитком інших галузей позитивних знань. Механіку розвивала потреба транспортних засобів: воза і вітрильника; спорудження фортець. Плавка металів дає поштовх для хімії і металознавства. Грабіжницькі війни суходолом і морем призвели до вдосконалення астрономічних спостережень, географії і картографії. Так, полінезійці під час морських походів користувалися картами з камінців і гілочок на зображення островів, морських шляхів, течій і напрямку вітрів. Війна ж сприяла розвитку хірургії. Борячись проти хвороб худоби і людей, наприклад, в Східній Африці, первісна медицина дійшла до примітивних щеплень послабленої форми хвороби.

Значно примітивнішими були суспільствознавчі уявлення. Але і тут поряд з красивими легендами, наприклад, про походження скіфів, сарматів існували й реальні знання. Так, у легенді про походження скіфів є елементи історико-географічної концепції (уявлення про місцеве походження і етнічна характеристика скіфів), і соціально-політичної доктрини (уявлення про божественне походження царської влади і головування царських скіфів – паралатів), але вони ще не виділені із загального релігійно-міфологічного світосприйняття. Проте, в умовах зародження класового ладу важливою виявилася генеологія – знання родоводу, бо ж знать потребувала доказів чистоти і благородства своєї крові. Розвинута генеалогістика зафіксована в багатьох родових суспільствах при переході до класових. Своєрідний же рекорд, можливо, належить полінезійцям о. Раратонга, в яких віднайдено генеологію на 92 покоління.

На цей же час припадає зародження правових знань, ще тісно переплетених з релігійними уявленнями. Це добре видно з первісного судочинства, в якому вирішальну роль відігравали „знамення згори ”, від Бога, а не обставини справи. Сторони „суду” змагались у битві або це було випробовування присягою, освяченою їжею, окропом, зануренням у воду зі зв’язаними руками тощо. Винний загине, невинуватий виживе. Навіть ці методи мали розумну основу: страх кари небесної не давав вимовити клятву, сковував рухи винного. Однак, важливе інше: поряд з битвою і ордаліями входили у судочинство цілком раціональні прийоми – огляд місця злочину, опитування свідків, ознайомлення з речовими доказами.

З’явилися й нові форми мистецтва. Монументальна кам’яна архітектура виявилася насамперед у будівництві оборонних споруд і поховань – дольменів. Відокремлення ремесла від землеробства супроводжувалося розвитком вжиткового мистецтва. Для знаті створювалися численні ювелірні прикраси, озброєння, посуд, одяг, наприклад, у скіфів і сарматів.

Пишно розквітнув героїчний епос – супутник грабіжницьких і оборонних війн. Давньовавілонські сказання про Гільгамеша і епічний розділ П’ятикнижжя Моісея, Ілліада і Одіссея, Едда й ірландські саги, Рамаяна і Махабхарата, бедуінські й оповіді про Антара, Калевала і нартські оповіді – всі ці та багато інших зразків епосу склались в основному в часи розкладу общинно-родового ладу і донесли спогади про нескінченні війни, героїчні подвиги, грабунок і розподіл військової здобичі. В усній народній творчості з’являються нові мотиви. Заохочувані знаттю співці і оповідачі прославляли її благородне походження, військові подвиги, заслуги, багатство.

В умовах розпаду первіснообщинного ладу виникли чи здобули розвитку адекватні новим умовам форми релігії. Перехід до патріархату супроводжувався становленням культу чоловічих предків-покровителів, сімейних і родових. У деяких пізньоматеринських спільнотах, в частини мікронезійців і кхасі, розвинувся аналогічний культ жіночих предків. З поширенням землеробства і скотарства утвердилися характерні для сусідської громади сільськогосподарські культи родючості з еротичними обрядами і людськими жертвоприношеннями, що символізували передачу землі статевої потенції людини, особливо поширеними образами померлих і воскреслих духів. Звідси, певною мірою, започатковуються пізніші образи давньоєгипетського Осіріса, вавилонського Думузі, фінікійського Адоніса, фракійсько-грецького Діоніса і, зрештою, Христа. Посилення племенної організації і утворення спілок племен утвердило культ племенних покровителів, в образах яких химерно переплелися риси духів ініціації, культурних героїв, духів-воїтелів, уособлених явищ природи тощо. Особливі, специфічні для даної епохи форми релігії склали культ племенних вождів і культ застрашуючих духів таємних спілок. У багатьох народів Океанії Південної Азії, Африки доходили до прямої сакралізації влади і особи вождя. В ньому вбачали носія благополуччя племені, вірили в його здатність керувати явищами природи, забезпечити добробут. Вожді продовжували бути об’єктом культу і після смерті: вони вважались впливовими духами, які допомагають племені, передусім нащадкам і спадкоємцям. Але й бувало таке, що вождя, який не виправдав сподівань племені, знімали з посади, а в деяких народів Африки існував звичай ритуального вбивства старих і немічних вождів, які втратили свою священну силу.

Всі ці види релігії з’єдналися і переплелися між собою, утворивши політеїстичне шанування одночасно сімейно-родових і племенних покровителів, аграрних і космічних духів, страшних духів таємних спілок і оточених священним ореолом вождів. Виникла ієрархія об’єктів культу – від звичайних духів до кількох особливо могутніх божеств. З розвитком військової демократії і військової ієрархії головне місце найчастіше посідав культ племеного Бога-воїтеля, риси якого звичайно зливалися з окремими рисами інших культів. Так, східноафриканське плем’я масаї шанувало як головне божество племенного Бога-воїтеля Нгаї, який мав також риси божества плідності, дощу, неба; в іншого сзхідноафриканського племені ваджага племенне божество Рува поєднувало в собі риси Бога війни, сонця, неба, плідності, духа предка-родоначальника.

Одночасно з розвитком релігії виділялася особлива група служителів культу. Якщо раніше здатність впливати на сили природи у принципі визнавалася за всіма чи, принаймні, приписувалася багатьом членам роду і релігійні функції виконувалися старійшинами лише як представниками роду, то нині цією властивістю наділялися певні особи. Вважалося, що вони мали особливо сильних предків-покровителів, дивовижні якості, таємні знання тощо. Такі особи ставали професійними служителями культу – жерцями. Звичайно вони тією чи іншою мірою монополізували не тільки релігійні функції, але і деякі позитивні знання, тлумачення звичаїв племені, судочинство. В одних випадках їхню ієрархію очолював вождь – головний жрець, в інших жерці становили особливу верхівку, що суперничала зі світською владою. Однак в усіх випадках жерці, відповідно до загальних тенденцій епохи використовували своє становище для збагачення, змикалися з громадською верхівкою і перетворювали релігію у знаряддя залякування рядових общинників, бідноти, рабів. У розпаді первіснообщинного ладу релігія поступово стала засобом впливу на експлуатовані маси, засобам освячення соціальної нерівності і державного примусу.

У процесі розкладу первіснообщинного ладу розпочалося виділення професійної розумової праці. Серед таких професіоналів, передусім були особи, зайняті організаційно-управлінською діяльністю, ватажки і вожді громад і племен, які у зв’язку з ускладненням господарського і соціального життя спочатку частково, а потім і повністю стали звільнятися від участі у виробництві безпосередньо. Таку ж можливість отримали воєначальники і жерці. Поступово процес розділу розумової і фізичної праці поширювався на різні сфери культурної діяльності. Видатні співці, оповідачі, постановники театралізованих міфологічних вистав, знахарі, знавці звичаїв, до певної міри майстри ужиткового мистецтва отримували можливість жити за рахунок переважно розумової праці, Їх утримували як громада в цілому, так, зокрема, правляча верхівка, використовуючи різні види духовної творчості для зміцнення своєї влади над народом. Сам факт виділення професійної розумової праці, як і інші види спеціалізації, великою мірою сприяли розвитку і збагаченню духовної культури.

Апогеєм розвитку духовної культури первісного суспільства, і, одночасно, однією з найбільш чітких меж, які відокремлювали його від класових цивілізацій, стало створення впорядкованої писемності. Як правило, це відбувалося шляхом поступового перетворення піктгографічної „передписемності”, що передавала лише основний, загальний зміст повідомлення, на ідеографічне чи логографічне письмо (від грецьк. – idea – ідея чи loqos – слово і qrrapho – пишу), в якому суворо фіксовані знаки означали окремі слова, чи, як у наших ребусах, їхні знаменні склади. Таке найдавніше так зване і ієрогліфічне письмо (від грецьк. hieros – священний і qlipho – вирізаю; вирізаний на камені священний знак) шумерів, єгиптян, еламітів, критян, китайців, майя та інших народів. Пізніше з ідеографічного письма виникли більш розвинуті складові і літерозвукові (алфавітні) системи писемності, майже повністю позбавлені малюнкового характеру первісної писемності. Ідеографія утрималася лише у Китаї.

Виникнення впорядкованої писемності було пов’язано з потребами держав, що формувалися. Вони потребували організації ділового і офіційного листування, запису релігійних ритуалів, норм поведінки, діянь правителів. Ідеографія потребувала тривалого спеціального навчання і була широкодоступною, як піктографія. Більше того, хранителі ідеографії (дуже часто, і її творці) – жерці суворо утаємничували її і оточували містичним ареалом. У багатьох ранньокласових суспільствах писемність була привілеєм жерців знаті. Але і в їхніх руках вона стала могутнім знаряддям накопичення і передачі знань, новим знаряддям розвитку культури.

Найдавніші ідеографічні системи виникли у IV тис. до н. е. у Шумері та Єгипті. Вони подібні між собою і з іншими ідеографічними системами Старого Світу, особливо, з протоіндійською і крито-мікенською. Було так, що писемність з’явилася на порозі появи класів і держави; в інших випадках позичали писемність у сусідів, відомі випадки розвитку писемності на ранньодержавному етапі.

Отже на етапі пізньої родової общини відбувається розклад первіснообщинного суспільства. До цього спричинився розвиток господарства. Сотні тисяч років люди жили первіснообщинним ладом, поступово вдосконалюючись фізично і розумово. Привласнення дарів природи давало можливість вижити. Але людина надто мало може протиставити стихії. Поступово все більше розширювалася годівельна база, від привласнення поступово переходили до виробництва продуктів харчування. Вдосконалювалася техніка виготовлення знарядь праці та їх використання. Первіснообщинний лад, родовий лад на розвиненому етапі, етапі життя людини сучасного фізичного типу існував доти, поки досконалими знаряддями вона не змогла виробляти продуктів більше, ніж треба для власного споживання. З появою стабільного надлишкового господарського продукту з’являється можливість привласнення його окремими особами. Майнова нерівність, експлуатація, утворення класів і держава стали кінцем первіснообщинного колективістського ладу. Первісна історія завершується на різних стадіях розвитку суспільства: енеоліт (за найсприятливіших умов), бронзова, рання залізна доба. Для деяких віддалених народів віддалених районів планети вона ще не закінчилася. З розвитком виробництва людство перейшло до іншого суспільного ладу, але найцінніші надбання тієї епохи не втратили свого значення посьогодні.

ЛЕКЦІЯ 13 – 14.

ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

План.

1. Первісна периферія класових суспільств:

а). Типи первісної периферії та її контактів з цивілізаціями

б). Первісні суспільства на основних етапах світової історії

в). Первісні суспільства в сучасному світі.

2. Залишки первісності в класових суспільствах:

а). Залишкові структури і спільноти

б). Залишкові норми та уявлення

в). Роль залишків первісності в наш час.

Більше 5 тис. років тому розпочато формування давніх, а згодом середньовічних цивілізацій. Наприкінці IV тис. до н. е. класові суспільства з’явилися у Єгипті і Месопотамії, в середині ІІІ тис. – в Індії, в ІІ тис. – в басейні Егейського моря, в Малій Азії, Фінікії – Південній Аравії, Китаї, в І тис. до н. е. і І тис. н. е. – на більшій частині Старого Світу, в Центральній і Південній Америці. З точки зору періодизації всесвітньо-історичного процесу поява вже перших цивілізацій була завершенням первісної історії людства і початком його класової історії. Але з точки зору історії безліч окремих країн і народів, що не перейшли межу утворення класів, це було лише завершенням їх аполітейної і початком сінпополітейної історії.

1. Первісна периферія класових суспільств:

а). Типи первісної периферії та її контактів з цивілізаціями

До другої половини І тис. н. е. первісна периферія набагато переважала вогнища давніх цивілізацій. Однак і пізніше вона була дуже значною. Первісною в Старому Світі були вся Арктика і Субарктика і майже вся зона тропічних лісів Афразії, не кажучи вже про окремі важкодоступні гірські й пустельні райони. Новий Світ, за виключенням невеличкої області давніх цивілізацій Мезоамерики і Андського нагір’я, цілком входив до первісної частини. Повністю належав сюди й Новітній Світ, під сумнівом лише Гавайські острови. На час появи тут європейців класове суспільство тут інтенсивно формувалося, але склалося все ж після контактів з європейцями.

Чим же була зумовлена нерівномірність всесвітньо-історичного процесу?

Очевидно, що самим протяжним у часі процесом освоєння околиць ойкумени. Племена, що залишилися на історичній прабатьківщині людства в Центральній частині Старого Світу, і племена, що заселили Америку, Океанію, Австралію, виявилися в нерівному становищі. Перші розвивалися порівняно нормальними темпами, другим довелося витратити століття на розселення і пристосування до нового природного середовища. В гіршому становищі опинилися ті племена Старого Світу, хто потрапив у несприятливі природні умови: тропічні джунглі, пустелі і напівпустелі, Арктику і Субарктику, в непридатні для землеробства райони, позбавлені придатних для ознайомлення тварин і легкодоступних покладів корисних копалин. Умови ізоляції, брак контактів між собою і з розвиненішими сусідами теж позначалися на культурному розвиткові племен.

Та розширення ареалу класових суспільств позбавляло поступове ослаблення ізоляції. Класові суспільства і первісні племена стикнулись по-різному взаємодіючи на різних континентах і в різний час.

Периферія стосовно цивілізації первісна може бути близька і далека. Перші – безпосередньо межувалися з цивілізаціями, другі – контактували з цивілізацією через близьку переферію. Перша розвивалася швидше, друга – повільніше, в результаті маємо переферію розвинену і відсталу. Розміщенням СПС стосовно класового суспільства поділялися на зовнішню (за межами ареалу цивілізації)і внутрішню (в межах цього ареалу). Бувало й підкорення близькою переферією класових суспільств: утворювалася вторинна первісна периферія, поки вона не розкладалася, трансформуючись у класове суспільство. Ситуація характерна для всіх „варварських” завоювань.

Контакти розподіляються передовсім за способом реалізації: безпосередні і опосередковані, однобічні і двобічні. Мирні і військові. Безпосередні контакти встановлювалися з близькою переферією, опосередковані – з далекою крізь близьку. Контакт – вплив чи взаємовплив. Перші – за умови значного розриву в рівні розвитку суспільств – контакторів, другі: ранньокласові цивілізації їхнього „варварського” оточення. Взаємини ж СПС завжди асиметричні, цивілізація більше впливає на первісну переферію ніж навпаки. Мирні контакти – обмін – торгівля, міграція а інфільтрація, масові і елітарні; військові – військово-грабіжницькі і військово-загарбницькі, хоч їх не завжди чітко можна розрізнити.

За функціями: господарські, соціальні, потестарно-політичні і духовно-ідеологічні контакти і культурні запозичення. Позичали легше, коли між донором і реципієнтом культурний розрив не був великим.

Найлегшими були господарські контакти. Так тривав господарський розподіл праці, поширювалися найголовніші досягнення техніки і технології. Господарські контакти сприяли швидкому розвитку СПС. Так, археологи довели, що племена басейну Егейського моря втяглися в сферу найдавніших близькосхідних цивілізацій як постачальники сировини для бронзоливарного виробництва, потім самі розвинули металургію бронзи, зробивши постачальниками племена Центральної Європи. Однак були і виключення з правила: в середньовічному Судані посилене вивезення золота і рабів призвів до консервації застійних форм господарських відносин. В Сибіру торгівля хутром з півдня прискорила товарне господарство, але не супроводжувалося це піднесенням продуктивних сил.

Контакти в соціальній сфері ускладнені неможливістю прямого соціального копіювання. Греки і римляни породили у первісних племен не виробниче, а домашнє рабство. Посередньо же зміни були доволі дієвими, надто коли вони пов’язані з міграціями чи військами. Неабияке значення вони могли мати для розвитку військової сфери за умови тривалого контакту СПС при конфронтації з цивілізацією: у кельтів, германців, слов’ян, арабів.

Подібними були потестарно-політичні запозичення, тут також виключалося пряме копіювання. Так, китайські імператори на знак милості посилали ватажкам дружніх племен один з символів належності до чиновників – церемоніальний зонт, але утримувачі аж ніяк не ставали чиновниками.

Культурно-ідеологічні контакти і запозичення доволі широкі, особливо у міфології та релігії. Зображення, наприклад, єгипетської сонячної ладьї (човна) – відображення міфу про колообіг Сонця, віднайдено на скелях Закавказзя Південної Швеції, Карелії і багатьох сибірських рік аж до Амуру, що свідчить про міграцію міфологічного мотиву величезними просторами Євразії. В цілому вплив у цій сфері сприяв культурному розвитку СПС, хоча не обійшлося без виключень. Серед найяскравіших прикладів цього – поширення під впливом грецьких колоністів пияцтва серед жителів Боспору.

б). Первісні суспільства на основних етапах світової історії.

Ранньокласові суспільства експлуатували своїх первісних сусідів в широкому спектрі від нееквівалентного обміну до прямого поневолення. Переважали ж контрибуція, військове грабіжництво і данина. Експлуатація не могла не гальмувати внутрішній розвиток класових суспільств. З іншого боку СПС організовувались, об’єднувалися і траплялося завойовували ранні цивілізації. В Античному Середземномор’ї СПС давали величезну кількість рабів для Греції та Риму. В результаті експлуатація первісної периферії ставала однією з важливих передумов самого існування античної цивілізації. Результат взаємодії – чимало СПС (германці на заході, словаки на сході) стали діючим чинником у феодальному синтезі на руїнах Римської імперії.

І в Середньовіччя контакти з первісною периферією тривали. В Західній Європі – нормани на півночі (до ХІ ст.) і деякі гірські суспільства на півдні. А в Східній Європі, Азії, Африці, згодом в Америці первісні племена – периферія піддавалася експлуатації, в свою чергу піддаючись „варварських” нашестям: тюрським, монгольським, арабським тощо. Характер впливу на первісні суспільства в ранньому і розвинутому Середньовіччі неоднаковий. Якщо на початку середніх віків відносно незначний розрив у культурному рівні цивілізацій та СПС полегшував вплив перших на другі, то пізніше вплив поменшав. Великі географічні відкриття і колонізація земель європейцями мала більше руйнівний, ніж цивілізаційний вплив, що пояснюється значною відірваністю від метрополій. Це унеможливлювало контакти широких верств населення центру і периферії.

За капіталізму можливості експлуатації СПС незмірно зросли. Чимало СПС були знищені «цивілізованими» європейцями, частково колоністами. Ті СПС, котрі потрапили до сфери впливу капіталізму і вціліли, отримали значні імпульси для розвитку. В європейських колоніях виникла промисловість, кадри робітничого класу та інтелігенції тощо. Колонізатори нерідко прагнули втримати і законсервувати традиції трайбалізму як підпору колоніальної адміністрації.

в). Первісні суспільства в сучасному світі.

В сучасному світі не так вже й мало СПС. Найбільший ареал первісних племен – важкодоступні ліси Південної Америки, бразильська сельва передусім. Оцінка спеціалістів свідчить, що 1/5 племен бразильських індіанців не має контактів з неіндіанським населенням, зберігає традиційні господарство і первісну культуру. Інші ареали набагато менші, але є в ряді країн: Філіппінах, країнах Океанії, Африки. Постало питання: що робити з сучасними СПС? Що є для них найменшим злом: залишити їх у спокої, (хай живуть як жили, розвиваються за своїми внутрішніми законами) чи відведення їм заповідників – резервацій? І у етнологів та громадськості немає на це однозначної відповіді. Залишення первісних племен без державної опіки має для них згубні, важкі наслідки. Заповідні резервації також не вихід: при будівництві крізь території доріг, віднайдення корисних копалин місцевих жителів чекають епідемії невідомих їм хвороб, насилля будівельників тощо. З іншого боку, людське суспільство – не частина флори чи фауни, і яким би відсталим воно не було, його розвиток аж ніяк не можна консервувати.

2. Залишки первісності в класових суспільствах:

а). Залишкові структури і спільноти

Це передовсім згадані вже релікти племен чи їхніх об’єднань, збережені всередині первісних народностей. Відомі у складі дуже багатьох народів – від античних еллінів та італійців до сучасних казахів чи туркменів. Іноді, як в Індії, вони ставали певною кастою (Індія чи Південна Аравія). Але найчастіше характерне для землеробів-скотарів, кочових і напівкочових скотарів аридної зони, що пов’язане з уповільненим становленням в них класів і держави. 2 форми: 1) (курди, пуштуни, арабські бедуїни – залишки власне племенних, етнічних спільнот з діалектно-культурною специфікою, так і відповідні їм етносоціальні структури з певною єдністю економічного соціального життя організації влади тощо); 2) утримуються лише рештки власне етнічних племенних спільнот (лише в СНД – народи Південного Сибіру, казахи, киргизи, туркмени, ногайці, адигейці). Перша форма дуже архаїчна, свідчить лише про недавній процес класоутворення, живучість традицій тієї епохи. Друга форма – її згладжена модифікація, але і це є свідченням того, що суспільство не так давно стало класовим і набуло державність. Є і вторинні родові організації, патрілінеджі, і, як виняток, дуже рідко зустрічаються матрілініджі – там, де класове суспільство будувалося на основі матріархату.

Дуже широкою збереглася сусідська громада, виросла з її пізньопервісної форми. З сусідською громадою нерідко співіснувала сімейна община (громада), збереження якої пояснюється тими ж причинами, що й сусідської – незавершеністю розвитку приватновласницьких відносин, потребою в кооперації праці, зацікавленістю влади в круговій поруці оподатковуваних. Сімейна громада менш універсальна, ніж сусідська. Класичні зразки сімейної громади у класовому суспільстві віднайдені в Югославії (задруга) і на Кавказі.

Наявними були рештки таємних товариств і об’єднань ровесників. Функції – найрізноманітніші: суди і органи охорони правопорядку, військові загони. Іноді, як в Малі за давнини, такі угрупування могли виконувати господарські функції, спільно обробляючи поля.

Таємні і чоловічі об’єднання нерідко ставали організаційними центрами народних рухів: Маздака в Ірані, Муканни у Согдіані, карматів і батинітів від Північної Індії до Північної Африки. Майже повсюдно це – центри, організації спільних бенкетів і проведення дозвілля, спортивних ігор.

б). Залишкові норми та уявлення.

Найважливішою нормою взаємозахисту і взаємної відповідальності була кровна помста, котра дожила до сучасності (Південна Італія, Корсіка, Югославія, Албанія, Кавказ, Арабські країни, Китай, Японія). Для залишкових форм кровної помсти характерні такі риси, як звуження кола месників і відповідачів (у албанців лише до сім’ї вбивці), заміна самої помсти композиціями (сотня верблюдів за шаріатом), отримання дозволу на помсту влади (в китайському і японському праві). Кровна помста виступає тут класово трансформованому вигляді. Звичайно ж бувало так, що вищі стани чи касти мстилися, але самі помсти не підлягали, відбуваючись композиціями або композиції за їхню кров були набагато вищими, ніж за кров осіб нижчого статусу. Норми внутрішньогрупової взаємодопомоги і взаємозахисту доповнювалися нормами міжгрупової гостинності. Вона могла бути приватною – окремих сімей і патріонімій – і офіційною – місцевої влади.

Як внутрішньогруповими, так і міжгруповими були залишкові форми штучної спорідненості. Під час обрядів дитячого циклу люди родичались із сім’єю повитухи, з людиною, яка дала дитині ім’я, у християн – з хресними батьками, у мусульман – з учасником обряду обрізання, у низки народів – з аталиком – вихователем дитини; під час обрядів весільного циклу нерідко родичались з тим, хто всиновлював жениха чи вдочеряв наречену, з весільним –дружкою чи вінчальним кумом.

В ряді давньосхідних суспільств патрон „всиновлював” уярмленого клієнта, в ранньосередньовічній Скандинавії феодал – залежного селянина, у патріархально-феодальній Абхазії селянин – феодала.

Чимало норм збереглося у шлюбних порядках і сімейному побуті. Це – варварські норми уярмлення, закріпачення жінки і особливо – купівельний шлюб. Шлюбні платежі нерідко ставали обтяжливими, тому дали нове життя існуючим і раніше формам: шлюб відробітковий, обмінний шлюб, утробна чи колискова змова, ортокузенний шлюб, лавірат, сорорат. З тих же причин не зник шлюб викладанням (хоча й був заборонений майже всіма правовими кодексами, лише закони Ману в Індії рекомендували викрадення для касти воїнів). Широко утримувалося багатожонство і наложництво. Проміжне становище мали інституції – конкубінат у давніх римлян і китайців чи мута (cime) – тимчасові шлюби для мусульман-шиїтів. Старші члени родини панували над молодшими, корінні – над приходнями + культ чоловіків + культ старших.

Чимало залишків первіснообщинного ладу простежується у формах громадської свідомості – праві, моралі, релігії. В цьому відношенні характерніші за все егалітаристські тенденції у найдавніших пам’ятках права. Це ж характерно і для ранніх релігійних віровчень, в т. ч. і приписам світових релігій. В первісному буддизму поняття вдосконалості передбачало відмову не тільки від розколу, але і від всякої власності. В християнській догматиці чимало ідей засудження багатих і прославлення бідних. В ісламі всі правовірні рівні перед богом, передбачений податок на користь бідних, засуджено лихварство.

Найвідоміший з первісних уявлень і ритуалів – іудейське і мусульманське обрізання хлопчиків – пережиток чоловічих ініціацій. Таким же є накладання священної мотузки на підлітків у ведичній релігії Індії у давнину. Від ініціацій бере початок і водяне хрещення у християн. В політеїстичних релігіях давніх греків, римлян зберігався, а в конфуціанстві посьогодні зберігається культ сімейно-родових предків. В сучасному буддизмі – ламаїзмі зберігаються рештки шаманізму. Він у пережитках є і в християнстві – вигнання злих духів, нагуалістичної віри в ангелів-охоронців, магічних прийомах забезпечення плідності і навіть тотемічних уявлень і обрядів (віра в непорочне зачаття і причастя – „поїдання бога”).

в). Роль залишків первісності в наш час.

Це – сусідська громада, свого часу – предмет численних суперечок російських народників і марксистів. Принаймні, громадські традиції використовувалися в молодих незалежних державах для кооперування на селі.

Інші рештки первісності – шлюбний викуп, багатожонство, уникання тощо: самими народами розглядаються як частина національної самобутності, народні (етно-національні) традиції та звичаї. Дослідники розходяться в оцінках: культурні релятивісти вважають всі культури однаково повноцінними. Інші дослідники вказують на антиісторичність погляду релятивістів: в міру розвитку суспільства ці риси культури відходять в минуле так само, як і трайбалізм: вплив племенних вождів, племенна солідарність та розбрат.

Таким чином, первісна спадщина ще відіграє певну роль певного кола народів. Причому не лише первісних, але і тих, що зберігають рештки первісності.