МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ГОРЛІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

ІНОЗЕМНИХ МОВ

Кафедра вітчизняної та зарубіжної історії

КАСПЕРОВИЧ П.М.

ІСТОРІЯ ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

ГОРЛІВКА 2011

Кандидат історичних наук, доцент – Касперович П.М. Історія первісного суспільства. Навчальний посібник для студентів-істориків. Горлівка, 2011. – 84 с.

Даний навчальний посібник складено на допомогу студентам-історикам Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов. Цим предметом розпочинається вивчення вітчизняної та всесвітньої історії. У короткому викладі, конспективно подано основні відомості з найдавнішої історії людства – від появи людини на Землі до утворення цивілізованого суспільства: появи майнової нерівності, станів та держави. Посібник призначений для студентів, учителів історії та всіх, хто цікавиться первісною історією людства.

Рецензенти:

доктор історичних наук, професор – Докашенко Галина Петрівна

кандидат історичних наук, доцент – Захарова Лілія Михайлівна

Посібник друкується за рішенням кафедри вітчизняної та зарубіжної історії

Протокол № 4 від 3.11.2010 р.

П Е Р Е Д М О В А

Дисципліна “Історія первісного суспільства” для студентів І курсу денної форми навчання зі спеціальності 6.020302..Історія* , розраховано на студентів денної форми навчання у І семестрі - 108 годин, з яких (30 год. – лекції, 24 год. – семінари, 54 год. – СРС).

Після закінчення курсу студенти складають заліковий модуль.

Для студентів заочної та дистанційної форми навчання у І семестрі план розраховано на 108 годин (16 год. – лекції, 4 год. – семінари, 88 годи. - СРС). Після закінчення курсу студенти складають екзамен.

Дисципліна “Історія первісного суспільства” входить до циклу профорієнтованих дисциплін загального навчального плану зі спеціальності: 6.020302. Історія*.

Викладання дисципліни потребує попереднього опанування студентами дисциплін, розділів, тем з дисципліни „Основи археології”.

Дисципліна „Історія первісного суспільства” в подальшому навчальному процесі забезпечує викладання дисциплін, розділів, тем з дисципліни „Історія України (давня)”, „Історія давнього Сходу”, „Історія Давньої Греції та Риму”, „Історія середніх віків”.

Історія первісного суспільства охоплює час розвитку людства від найдавніших часів до виникнення станового суспільства з майновою нерівністю та державністю. У ньому виділяються періоди кам’яної доби і епохи металів, як матеріалів для виготовлення знарядь праці. Крім того, нараховується два способи добування їжі: привласнюючій і виробничій з вирощуванням сільськогосподарських культур і доглядом за тваринами, котрих одомашнили. Завершується історія первісного суспільства створенням держав – що є періодом цивілізації, як форми розвитку людського суспільства.

ЛЕКЦІЯ 1.

ВСТУПНА

План.

1. Предмет історії первісного суспільства.

2. Джерела та література.

3. Періодизація і хронологія.

1. Предмет історії первісного суспільства.

Історія первісного суспільства – наука, яка вивчає найбільш ранній етап, від появи людини до виникнення класів і держави. Це найтриваліший і складний період: формування людини, мови і мислення, збільшення обсягу мозку. Вдосконалюється громадська структура, з’являються раси людей, релігія, мистецтво, майнова нерівність. Сім’я теж має свою історію. Особливість предмету – це історія без осіб і конкретних дат, в ній дуже багато гіпотетичного, реконструйованого на основі різноманітних джерел, даних природничих і суспільних наук.

Історія первісного суспільства вивчає походження людини, зародження і початковий розвиток господарської і суспільної діяльності, виникнення і перші кроки її матеріальної і духовної культури.

Для первіснообщинного ладу є характерний вкрай низький рівень розвитку виробничих сил. Майже весь цей період головним матеріалом для виготовлення знарядь залишалося каміння, з якого можна було виготовляти лише примітивні, важковдосконалювані знаряддя виробництва. Вкрай недосконалими були також трудові навички і виробничий досвід первісних людей. Погано технічно оснащена, не знаючи власні сили, первісна людина була беззахисною. Звідси випливала неминучість особливого тісного об’єднання первісних людей для спільної боротьби за існування, накопичення і передачу позитивних знань про навколишній світ, необхідність колективної праці і колективної власності на засоби й продукти праці.

Термін „первісна історія” чи „історія первісного суспільства” вживається в науці поряд з терміном „докласове суспільство”, „докласова історія” чи „історія докласового суспільства”. Втім, перший термін є більш поширеним, оскільки друге поняття – негативне (докласове, але яке суспільство?) Але деякі дослідники не вважають поняття „історія первісного суспільства” достатньо точним. Якщо первісне людство дійсно було таким, то пізніше, особливо наприкінці епохи, воно (людство) вийшло з цього стану. Втім, первісна історія на всіх етапах первинна, первісна, щодо (стосовно) наступних історичних епох. У світі також існує поняття „доісторія”, „передісторія” („преісторія”), використовуване в західній історичній літературі. Вона начебто відкриває цей розділ від єдиної історичної науки, протиставляючи доісторію історії.

2. Джерела та література.

Джерела історії первісного суспільства дуже різноманітні. Джерелом, історичним джерелом вважається все, що може свідчити про минуле людства, все, що створила людина, все, на що вона впливала, і все, що впливало на людську діяльність. Вивченню джерел історії присвячено спеціальну історичну дисципліну – джерелознавство.

Сукупність джерел первісноісторичної науки можна розподілити на п’ять категорій, видів наступним чином.

1. Археологічні джерела.

2. Дані етнографії.

3. Дані лінгвістики.

4. Відомості писемних джерел.

5. Антропологічні та інші дані природничих наук.

1. Археологічні джерела. Це речові джерела, що збереглися з давніх часів, тобто знаряддя праці, рештки давніх будівель, посуд, прикраси. Речі – дуже цінне джерело, вони – продукт епохи і відображають умови життя того часу, коли вони були виготовлені. Археологічними джерелами є не тільки речі, але і рештки поселень і жител, поховань, майстерні, гірничі вироби й святилища, печери, давні системи зрошування, канали, греблі, шляхи тощо. Вивчення еволюції житла чи поселення дозволяє судити про еволюцію родини і громадського життя – колективні житла колективні житла змінюються індивідуальними – сімейними, неукріплені поселення – укріпленими. Археологічні пам’ятки відкриваються і досліджуються в процесі розкопок.

Наприкінці XIХ ст. в археологічній науці склалося поняття про археологічну культуру. Археологічною культурою називають спільність археологічних пам’яток, які віднесені до одного часу, відрізняються місцевими особливостями і зосереджені на певній обмеженій території. Найчастіше археологічна культура відбиває осібне існування давніх племен і народностей. Уявлення про археологічну культуру та вивчення її виникнення, поширення і зникнення дозволяють реконструювати історію племен і народностей в епохи., що передували виникненню писемних джерел.

2. Одна з галузей історичної науки – етнологія (інша назва – етнографія) – вивчає особливості культури і побуту народів земної кулі, досліджує ці племена і народності, а також ті первісні пережитки, котрі збереглися у побуті більш розвинених народів. Завдяки етнографічним джерелам вдалося повніше дізнатися про різні ступені суспільного розвитку.

Такі відсталі племена і народності живуть в різних частинах землі, являючи собою різні етапи розвитку. Деякі з них майже не знають металів і живуть у кам’яну добу, інші під сильним впливом класових суспільств все ще зберегли елементи давнього способу життя. За умов єдності всесвітньо-історичного процесу можна стверджувати, що основні риси господарства, суспільного ладу, матеріальної і духовної культури, нещодавно спостережені у відсталих племен, у віддалену епоху були притаманними всьому людству.

3. Пережитки минулого спостерігаються особливо яскраво в обрядах, одязі, прикрасах, облаштуванні житла тощо. Первісні культи та інші прояви того часу відбито у фольклорі. Дуже важливий етнографічний (і фольклористичний одночасно) джерело реконструкції минулого – усні традиції аборигенів. Генеалогічні і етногонічні перекази до певної межі замінюють писану історію.

Лінгвістика, серед інших проблем, вивчає і порівнює особливості різних мов. На базі вивчення діалектів встановлюється спільне походження племен і народів, час їхнього відокремлення. Запроваджено генеалогічну класифікацію мертвих і живих мов. Рівні її: сім’я, група, підгрупа, мова. Етимологія слів може прослідкувати зміни явищ, предметів, які ними позначені. Мовні запозичення свідчать про наявність історичних зв’язків народів.

Серед інших лінгвістичних даних важливе значення ономастики – науки про назви. Всі її складові – антропоніміка, етноніміка, топоніміка дозволяють судити про характер давнього природного середовища, господарських заняттях, племенний склад і міжплеменниі стосунки, релігійні вірування тощо.

Первісна історія, в цьому її особливість, історія безписьменна. Адже сам факт появи упорядкованого письма свідчить про перехід до класового суспільства, Саме тому немає змоги детально змалювати етапи антропосоціогенезу, Проте цивілізація і писемність в різних суспільствах настали в різних час. Тому народи, маючи вже писемність, залишили численні свідчення про своїх безписьменних, первісних ще сусідів. Це й античні повідомлення про варварів і середньовічні оповідання про дивні народи, європейські й американські колоністи., мандрівники, адміністратори, місіонери – про племена Америки, Африки, Австралії, Азії. Як і всі писемні джерела, вони поділяються на нарративні (оповіді, перекази) й актові (офіційні документи). Попри велику цінність цих джерел, вони відбивають людський погляд, як правило, не спеціаліста, стороннього спостерігача. До того ж, фіксується наявний стан культури того чи іншого народу, раніше про нього достеменно невідомо. Крім того, залишається нез’ясованим чи ті звичаї притаманні народу віддавна, чи виникли під впливом більш цивілізованих сусідів (сусіди можуть мати державу чи жити первісним ладом теж), а змальовують їх хтось третій. Але все ж за допомогою писемних джерел збереглися цікаві факти що дозволяють історизувати первісне суспільство, включити його в загальний історичних процес.

Дані антропології та інших природничих наук. Вивчення решток первісних людей антропологами основне джерело вивчення антропогенезу. Чим давніша епоха, тим фрагментарнішими є рештки і тим більше мистецтво потрібне для вилучення повноцінної інформації. Нерідко уявлення про ту чи іншу викопну форму базується на фрагментах кісток, неповних черепах і щелепах. Лише ретельне порівняльно-анатомічне дослідження уможливлює реконструкцію цілого за його частками. Антрополог М.М.Герасимов зумів реконструювати м’які тканини за наявності навіть неповного кістяка і черепа.

Скелет людини використовується не тільки для безпосереднього вивчення: рельєф, місце прикріплення м’язів, наприклад, свідчить про м’язову систему давніх людей; зліпки внутрішньої поверхні і порожнини черепної коробки – ендокрани, слугують для відновлення розмірів і зовнішньої будови мозку. Черепи та ендокрани дозволяють судити про здатність найдавнішої людини до мислення й мовлення, отож, і до формування людського суспільства. Пошкодження кісток свідчить про частоту конфліктів, канібалізм тощо і навпаки, про формування соціальних зв’язків.

Важливе місце для історика й антрополога має приматологія – галузь зоології, яка вивчає мавп. З одного боку, вивчення людиноподібних мавп уможливлює реконструкцію морфологічних особливостей безпосередніх предків людини, з іншого – вивчення вищої нервової діяльності антропоїдів допомагає зрозуміти процес зародження і формування мислення, мовлення, трудової діяльності. Тобто історія первісного суспільства шукає матеріали в етології приматів, а також медицині, психології.

Для реконструкції природного середовища важливі дані з геології, географії, палеозоології, палеоботаніки. Загалом дані природничих наук доволі широко використовуються в археології при встановленні віку знахідок і в історії первісного суспільства. Вони – непряме джерело первісної історії, значення якого продовжує зростати.

Особливості вивчення джерельної бази, саме характер джерел ясно показує, що жодне з зазначених вище джерел не дає повної і об’єктивної картини розвитку. Потрібно комплексно досліджувати всі джерела, спів ставляючи і перевіряючи наявну інформацію. Тільки так можна уявити собі життя первісного суспільства.

Специфіка джерел первісної історії така, що в її історичних фактах відсутні не тільки дійові особи та окремі події, але й багато аспектів господарського і суспільного життя. Вдається лише з’ясувати найважливіші зміни у розвитку виробничих сил і виробничих відносин, основні громадські та ідеологічні структури, загальну картину міжплемінних стосунків і зв’язків. З усіх історичних дисциплін саме історія первісного суспільства має найбільше гіпотетичних, умоглядних, логічних висновків, припущень. Датування подій, як правило, має значні межі, чим далі від нашого часу, тим вони більші.

3. Періодизація і хронологія.

Первіснообщинна формація була найдавнішою в історії людства. Її нижня межа відсувається в залежності від розширення людських знань. Новітні дослідження відносять її до 3 млн. років. Точно визначити цю межу важко і погляди на її датування часто змінюються, оскільки спеціалісти вбачають у нових знахідках кісток далеких пращурів то перед людину (високорозвинену мавпу), то людину. Верхня межа первіснообщинного ладу коливається в межах останніх 5 тисяч років. В Азії і Африці перші цивілізації виникли на рубежі 4 і 3 тисячоліть до н. е. у Європі – 2 – 1 тисячоліття до н. е., в Америці – в 1 тис.

н. е., в інших частинах ойкумени – ще пізніше.

Періодизація історії первісного суспільства являє складну й досі не до кінця розв’язану проблему.

Вчені різних галузей знань по-різному її розв’язували. Один з перших, якщо не перший за часом виникнення, розподіл запропонував давньоримський філософ і поет Лукрецій Кар (бл. 93-55 рр. до н. е.). Він у поемі „Про природу речей” намалював доволі досконалу картину розвитку давнього людства, запропонувавши поділ історії на три епохи за матеріалом виготовлення знарядь праці: кам’яна, мідна, (бронзова) і залізна.

Прежде служили оружием руки могучие, когти,

Зубы, каменья, обломки ветвей от деревьев и пламя,

После того была найдена медь и порода железа.

Все-таки в употребленье вошла прежде медь, чем железо.

Так как была она мягче, притом изобильней гораздо.

Фактично Лукрецій Кар цим поклав початок періодизації історії, яка пізніше буде названа археологічною. Вже в ХІХ столітті виділили 3 етапи первісної історії: мисливство і збиральництво; скотарство; землеробство. В 70-х роках ХІХ ст. Л.І.Морган розподілив давню, первісну добу наступним чином:

дикість	нижча – поява людини
	середня – риболовля, вогонь
	верхня – винахід луку і стріл
привласнюючий тип виробництва
Варварство Виробниче суспільство	нижче – гончарне виробництво
	середнє – скотарство, зрошуване землеробство
	Вище – винахід луку і стріл

Надалі, за Л.Г.Морганом, з’являлась цивілізація (це вже поява держав).

Основні принципи сучасної класифікації суспільного устрою:

1. Виділення людини – первісне людське стадо (праобщина). Початок використання і виготовлення знарядь.

2. Родове суспільство: первісний рід, материнський рід, батьківський рід.

3. Сусідська община і її надбудова – військова демократія.

Різноманітні типи періодизації історії первісного суспільства в сучасних умовах – можна представити наступною таблицею:

Історична епоха		Археологічна епоха	Географічна епоха		Етапи станов-лення людини	Вік
Первісне людське стадо (праобщина)		Нижній палеоліт. Середній палеоліт?	четвертичний	Гюнц, мендель, рісс	Архантроп Палеоантроп	3млн - 100 тис. 100 - 40тис.
Родо-ва общи-на	Ранньо-родова община	Середній палеоліт? Верхній палеоліт, мезоліт		Вюрм	Палеоантроп Неоантроп	100 - 40 тис. 10 - 5 тис. 10-5 тис років тому
	Пізньо-родова община	Мезоліт Неоліт
				голоцен
Сусідська чи протоселянська община		Пізній неоліт, енеоліт, ранній метал

Передльодовиковий період і льодовик – плейстоцен – це гляциал – льодовик; між льодовий період – інтергляциал.

Зі спеціальних періодизацій первісної історії найважливіша археологічна. Це поділ історії людства на три доби – кам’яну бронзову і залізну. Кам’яна доба

Давній, ранній, – 3 млн. – 40 тис. років.

- палеоліт

пізній, верхній – 40-12 тис. р. тому. Іноді вирізняють і середній палеоліт (100 – 40 тис. тому) Мезоліт датовано приблизно 12-6 тисячоліттями до н. е. Нерівномірність розвитку культури на різних територіях посилилася у неоліті. Різні племена переживали епоху неоліту в різний час. Більша частина неолітичних пам’яток Європи та Азії датовано 8-5 тисячоліттями до н. е. Період появи перших мідних знарядь датовано 5 тис. до н. е. Епоха бронзи – кінець 3 – початок 1 тис. до н. е. На початку 1 тис. до н. е. настала залізна доба. Схеми внутрішньої періодизації неоліту і наступних епох дуже різняться на різних материках і регіонах, та й у різних дослідників.

З точки зору основних етапів суспільного розвитку проводиться історична періодизація первісного суспільства. Епоха праобщини, чи первісного людського стада, розпочинається появою цілеспрямованої знаряддєвої діяльності, а, отже, виникненнями найдавніших людей – архантропів. Саме вони утворили перші виробничі колективи.

Основний зміст епохи – подолання в трудовому процесі залишків тваринного стану, успадкованих від стада людиноподібних мавп і перед людей, зміцнення соціальних зв’язків і завершення біологічного розвитку самої людини.

Епоха родової общини відкривається виникненням перших тривких форм соціальної організації – роду і родової громади. Саме в цей час найбільше розвивається основна риса формації – послідовний колективізм у виробництві і споживанні, спільна власність і зрівняльний розподіл.

Епоха сусідської (протоселянської) общини в багатьох, хоча й не всіх суспільствах відкривається появою металу на заміну каміння і повсюдно – прогресом усіх галузей господарської діяльності, зростанням надлишкового продукту, поширенням грабіжницьких війн з-за накопичених багатств. Зрівнялівка витісняється трудовим розподілом, спільна власність громади – власністю окремих господарств, родові зв’язки уриваються і замінюються сусідськими. З’являються ранні форми експлуатації, зароджується приватна власність, починається процес класоутворення і формування держави. Хронологічні межі – у найрозвиненіших суспільствах – пізній неоліт, в інших – епоха металів. Верхня межа – 5 тис. років, відсталі народи не пройшли її і нині.

Тож історія первісного суспільства – найдовший і дуже складний для вивчення період історії людства. Саме в цей час у процесі біологічної еволюції сформувалася людина сучасного фізичного типу у різноманітності рас, було заселено всі придатні для життя регіони. У галузі господарства з’явились, поряд із збиральництвом мистецтвом, рибальство, бортництво, згодом землеробство і скотарство – тобто від привласнення плодів природи людина перейшла до їх вирощування, відтворення. Докорінним чином змінилися знаряддя праці та матеріал для їх виготовлення. Все це дало надлишковий продукт і зрештою, змінило соціальну організацію суспільства.

ЛЕКЦІЯ 2.

РОЗВИТОК НАУКИ ПРО ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО

У ДАВНИНУ І СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

План.

1. Уявлення про походження людей у первісних племен.

2. Уявлення про людину в античному світі.

3. Середньовічні уявлення про життя первісних людей.

1. Уявлення про походження людей у первісних племен.

Історія первісного суспільства – порівняно молода галузь історичної науки: вона виникла лише в другій половині ХІХ ст. Втім, люди завжди намагалися уявити початки історії. Це пов’язане вже з появою людини і усвідомленням себе нею. Пояснення походження людини залежать від стадії розвитку суспільства. Вже в первісну добу люди усвідомлювали свій зв’язок з природою, навколишнім світом, тваринами. Отже, вони зробили висновок про природне походження людини від тварин. Але як і від кого конкретно? Брак знань в цій галузі породив фантастичні уявлення. Питання походження людини набуло містичного характеру у формі тотемізму, його пояснювали втручанням надприродних, потойбічних сил. Тотемізм і є віра у надприродне походження від якого, звичайно сильного і витривалого звір ара, рослини, птаха чи навіть природного явища. Так позитивні знання обростали фантастичними здогадками, міфами. Легенди, міфи про походження людей конкретного племені є у найвідсталіших у своєму розвитку людських спільнот. В усякому разі етнографи виявили усні перекази про їхнє далеке минуле, подвиги та справи предків, походження родів і племен (генеалогічні та етногонічні легенди0, генеалогічні знання, які іноді сягають кількох десятків поколінь. Дуже давніми є і спостереження за способом життя сусідів, спроби розібратися, звідки вони з’явилися, зазирнули у їхнє минуле.

У племен, що живуть у верхів’ях Нілу. існує легенда, згідно якої боги робили людей з різнокольорової глини. Колір шкіри людей залежить від кольору глини. Полінезійці вважали, що боги, роблячи людей з глини, додавали в неї кров різних тварин, начебто від цього залежать якості людини.

Таким чином, у самих первісних людей вже склались певні, хоч і доволі фантастичні уявлення про себе і своє місце в світі. При всій фантастичності, містичності цих уявлень, культі тотемних тварин, він свідчив про те, що люди вписали себе в світ навколишній, природній. Люди – теж тварини, але тварини розумні, вони прагнули осмислити і результати расогенезу, своєрідно пояснивши його.

2. Уявлення про людину в античному світі.

Більш чіткі думки про людину зафіксовані в класовому суспільстві, у античних авторів, переважно греків. З появою класового суспільства первісні легенди про найдавніший стан людей перетворювались на міфи про „напівзвіринне минуле” чи, навпаки, про „золоту добу”, коли люди жили безтурботно, не знаючи праці, та воєн, іншого лиха. У античних греків і римлян з’явились зародки наукової історії первісного суспільства. Цивілізований світ для античних істориків був обмежений Середземномор’ям, а за його межами – величезні простори, населені народами, яких вони іменували варварами. У багатьох з цих народів зберігався первісний лад.

Варварський світ був погано відомим для античних авторів, мандрівники рідко туди заходили, спостереження їх поверхові і короткотермінові містили чимало перебільшень і фантастики. Але саме в античні часи з’явились перші описи первісних народів, цінні спостереження надалі зіграли важливу роль у створенні системи уявлень про первісний лад.

Анаксімандр (к. VII-VI ст. до н. е.) вважав, що життя первісно було у воді, потім тварини, схожі на риб, вийшли на суходіл і перетворилися. З них з’явилася людина. Тож маємо тут перші загадки про еволюцію життя на Землі, зародок різних біологічних наук.

Емпедокл (V ст. до н. е.) писав, що спочатку на суходол вийшли рослини. Потім під дією стихій води, вогню, землі, повітря й під впливом любові утворились частини тіл і перебували у хаотичному русі. Стикаючись, вони утворювали тварин, одні з яких гинули, інші виживали. Тут крізь чималу фантазію теж проглядає зародок теорії еволюції живого на землі.

Від загальної теорії еволюції вчені-філософи перейшли до аналізу суті людини і суспільства.

Анаксагор (V ст. до н. е.) вважав, що люди посіли панівне становище завдяки рукам і розуму.

Сократ (V ст. до н. е.) підкреслював, що пересування на двох ногах дає йому панівне становище.

Демокрит і Гесіод (жили в VІ ст. до н. е.) сперечались про періодизацію минулого. Демокрит вважав неприйнятним розподіл Гесіодом давнини з виділенням золотої срібної доби. Цього не було. Демокрит вважав давнє життя дуже важким, люди, живучи тваринною групою з величезними зусиллями здобували на прохарчування. Він же, Демокрит, одним з перших висловив міркування щодо походження і суті релігії: боги – продукт незнання і страху перед природою.

Аристотель (ІV ст. до н.) – учень Платона. Він писав про неможливість існування суспільства без рабів, адже інструменти самі не працюють. Люди ж одні від народження – вільні, інші – раби, варвари – завжди раби. У творі „Драбина природи” він поділив природу на: неживу, рослини, тварини й людину. Вважав, що людина походить від мавпи. Правильно здогадався, через багато століть це буде підтверджено біологією.

Геродот (ІV ст. до н.). в „Історії греко-перських війн” змалював скіфів і пігмеїв в числі народів – учасників цих воєн, їхній побут і культуру (жив у 484-475 рр. до н. е.).

Ксенофонт (430-350 рр. до н. е.) залишив докладний опис народів Малої Азії.

Стратон (бл. 83 р. до н. е. – 20 р. н. е.) в праці „Географія” змалював не тільки природні умови території Європи та Азії, але і їхні народи.

Германські народи змалювали Гай Юлій Цезар (І ст. до н. е.) і Корнелій Тацит (І – поч. ІІ ст. н. е.). Цезар у „Нотатках про галицькі війни” звертає увагу передусім на озброєння і тактику бою, але змальовує заняття, поселення, громадський лад, вірування сучасних йому германців. Корнелій Тацит написав низку праць, серед яких „Анали”, „Про германців”. Опис господарства, культури і побуту дозволяє прослідкувати зміни у германських племен з часів Цезаря.

Китайський історик Сима Цянь (І ст. до н. е.) присвятив свої „Нотатки” народам Кореї, Китаю, Японії з середини ІІІ тис. до н. е. до І ст. до н. е.

Лукрецій Кар (99 – 55 рр. до н. е.) запропонував наукову періодизацію первісної історії: кам’яна, мідна, бронзова, залізна доба.

В античні часи зафіксовано письмово багато цікавих і різноманітних відомостей про народи Європи, Азії, Африки, які жили первісним ладом. Так, Геродот і Страбон помітили існування у деяких варварських народів колективної власності. Геродот писав про лікійців, які вели родовід від матері, і жінки самі вибирають собі чоловіків, сарматські жінки войовничі і одружуються тільки після вбивства ворога. Цьому факту намагались дати пояснення, втім, фантастичні в дусі свого часу. Опис дивних звичаїв – „матріархат” та інших фактів про первісне суспільство не призвели античних істориків до порівняльного аналізу. Спостереження за варварами, примітивними на той час народами, залишилися як реєстрація курйозів. Давні греки і римляни не подумали, що життя і побут варварів можуть відновити, показати їм власне життя. Втім, історики античного світу залишили важливі спостереження і здогадки щодо біологічної еволюції і соціального прогресу людини. Через багато століть вони будуть підтверджені біологами, географами, істориками, етнографами.

3. Середньовічні уявлення про життя первісних людей.

Поняття „середні віки” не є однозначним у тлумаченні. Його межі охоплюють, для країн Західної Європи, час від кінця V до кінця ХVІ – середини ХVІІ століть. Деякі сучасні дослідники вважають епоху Відродження (ХV - ХVІ століття) вже новим часом. Проте, для країн Східної і Центральної Європи, особливо Російської держави, цей період завершується наприкінці ХVІІІ – у ХІХ століттях – із скасуванням кріпацтва. Наявність широкомасштабного вільного підприємництва у поєднанні зі скасованим кріпацтвом і, як правило, обмеженим абсолютизмом правителя (чи взагалі існуванням республіки) – ознаки нового часу в історії людства. Виходячи з цього, і розглядатимемо накопичення етнографічного матеріалу.

В середні віки панувала в Європі церква, тож уявлення про людину і її походження не виходило за межі Біблії. В цей час ще більше, ніж у давнину поширювалися найнеймовірніші вигадки про минуле людей і народи невідомих країн. Середньовічні географи і хроністи серйозно розглядали легенди про песиголовців (кіноцефалів), які розмовляють між собою по-собачому – лаєм, ацефалах чи фаназейців, які загортаються у власні вуха як у ковдри. Такий опис у дусі фантастики (антинаукової) подано 1550 року про Індію – країну далеку і дивовижну. Проблему походження людства вважали розв’язаною – у Біблії все сказано, так само і про походження всієї живої і неживої природи. Тож про наукове дослідження первісної історії, розвиток пов’язаних із цим природничих наук не могло бути й мови до ХV – ХVІ століть у Європі. І все ж навіть в цих важких умовах розширялись знання про землю і народи, що її населяли. Ці знання стали джерелом вивчення первісної історії. Арабські географи склали описи народів Азії та Східної Європи. Важливі відомості про народи середньої Азії збереглися в описі подорожі китайського географа ХІІІ ст. Чан-Чуня. Мандрівники йшли на Схід для встановлення торговельних зв’язків (Плано Карпіні, Вільгельм Рубрук, Марко Поло тощо), розширяли знайомство європейців зі східними народами. Серед цих творів виділяється правдивий опис Індії тверського купця Афанасія Нікітіна „Ходження за три моря”, яке припадає на 1466-1472 роки.

Проте, справжній переворот в накопиченні етнографічних знань в Європі спостерігається з кінця ХV ст. – часу великих відкриттів. У 1492 році Христофор Колумб здійснив перше плавання до берегів Америки. В 1497 році Васко да Гама відшукав морський шлях з Європи в Індію. У 1519 – 1521 роках Фернандо Магеллан здійснив навколосвітню подорож. Слідом за ними в заморські країни рушили завойовники, купці, місіонери, поселенці, які й принесли в Європу різнобічні відомості про відсталі народи. Для європейців світ одразу розширився майже вдесятеро. У нововідкритих землях жили народи, значно відмінні один від одного і від європейців фізичним виглядом, одягом, мовою, релігією, звичаями. Мандрівники змальовували громадський лад „дикунів”, звертаючи увагу на відсутність в них організованої влади, уявлень про приватну власність, життя родовими групами. Чимало цінних етнографічних спостережень зробили християнські місіонери.

До кінця ХVІІІ ст. тривали відкриття нових земель, все ширшим ставало знайомство з первісними народами. Мандрівки Джеймса Кука (остання 1776-1779 роки) відкрили жителів Океанії. Етнографічні спостереження самого Кука і його людей – достовірний опис побуту і культури островитян Таїті, маорі Нової Зеландії, аборигенів Австралії тощо. Просувалося етнографічне вивчення Азії, особливо Індії.

В ХV-ХVІІ ст. відбувається заселення Сибіру і накопичуються відомості про багато народів цього краю. З джерел того часу особливо цінні розписки та ясачні книги. Загалом, етнографія чи етнологія як наука походить, напевне, від звичайного здивування мандрівника побаченим у далеких країнах, раніше ним не бачених. Здивування і враження, побачене і почуте записувалося, іноді зі спробами щось пояснити, порівняти, з баченим раніше, власним досвідом, уявленням про здоровий глузд.

З початком ХVІІІ ст. розпочинається вже етнографічне вивчення народів Східноєвропейської і Азійської Півночі, тут провідну роль відігравали російські вчені. Причому за національним походженням вони могли бути людьми різними, точніше було б назвати їх дослідниками на російській державній службі, незалежно від національності. В 1715 році створено першу в Росії етнографічну працю – „Короткий опис про народ остяцький” Григорія Новицького. В.М.Татіщев (1686-1750) у географічних та історичних працях використовував етнографічні матеріали, писав про обряди і вірування різних людей. Він вважав, що розв’язати питання про походження та історичні зв’язки народів можна передусім за мовними даними, спорідненістю мов. Такий підхід робив необхідним поєднання лінгвістичної, мовної та історико-етнографічної підготовки спеціалістів-дослідників минулого.

Цінний етнографічний матеріал зібрано двома Академічними експедиціями, спорядженими Російською академією наук. Перша (1733-1743). Учасники цієї експедиції історик Г.Ф.Міллер (1705-1783) і натураліст І.Г.Гмелін (1709-1755) повідомили чимало про населення Сибіру. Особливо цікавою є робота учасника одного з загонів С.П.Крашеннікова (1713-1755). Опис землі Камчатки. В ній містяться матеріали про ітельменів (камчадалів), у ХVІІІ ст. вони майже не знали заліза й металу взагалі і жили родовим ладом. Чимало цікавих спостережень подав Г.В.Стеллер (1709-1746).

Друга Академічна чи Фізична, експедиція (1768-1774 рр.) зібрала відомості про народи Сибіру. Її учасники П.С.Паллас (1741-1811), В.Ф.Зуєв (1754-1794) та інші докладно змалювали побут нінців, чукчів, евенків, (тунгусів), інших народів, їхні вірування, звичаї, фольклор. І.І.Лепьохін (1740-1802) зібрав матеріали з етнографії народів Поволжя, Уралу і Півночі європейської частини Росії. І.Г.Георгій (1729-1802), учасник Фізичної експедиції Академії наук, став автором першої зведеної етнографічної праці. Тут вміщено огляд народів Росії, опис їхнього господарства, способу життя, звичаєвого права, вірувань. Його чотиритомний „Опис всіх народів, що мешкають в Російській державі” опубліковано в 1776-1780 роках.

Російські мандрівники і дослідники зробили значний внесок у вивчення відсталих народів світу. Учасники російських навколосвітніх подорожей 1803-1849 років здійснили опис багатьох народів Океанії і Західного узбережжя Північної Америки. Ці експедиції мали підтримувати регулярний зв'язок з російськими колоніями в Америці, очолювали їх І.Ф.Крузенштерн, Ю.Ф.Лисянський, О.Є.Коцебу, Ф.П.Літке, А.П.Лазарєв та інші. Службовець Російсько-Американської кампанії Л.Я.Загоскін, відвідав племена Юкона – ескімосів та індіанців-атапасків, присвятив їхнім звичаям книгу „Піший опис частини російських володінь в Америці” (1847) і зібрав цінні колекції предметів матеріальної культури. Місіонер І.Є.Веніамінов (1797-1879) у своїх „Нотатках про острови Упансликінського відділу” (1840) і в інших творах детально, ґрунтовано змалював звичаї алеутів та тлінкітів. Вчений-гуманіст М.Міклухо-Маклай (1846-1888) тривалий час жив серед папуасів Нової Гвінеї, зібрав матеріали великої історичної ваги.

Жодна наука, жодна галузь знань не з’являється без відповідної, часом дуже тривалої підготовки, накопичення різноманітних спостережень. Так сталося і з історією первісного суспільства. Попри порівняну молодість цієї науки, вона пройшла тривалий шлях експозиції, накопичення знань про первісні народи в різних частинах світу.

Справді, людина, виділившись з тваринного світу і усвідомивши себе людиною (тобто сформувавшись фізично), почала вивчати навколишній світ як могла. Вже в первісну добу з’явились як фантастичні, містичні, так і цілковито реальні, позитивні знання про себе і світ. В даному разі важливим є припущення про те, що людина – частина природи. Походить від природи; людина – особлива жива істота, тварина, але розумна тварина. Вона живе за законами живої природи: народжується, росте, живе, старіє і вмирає зрештою. Звісно, ці позитивні знання обросли у первісних людей міфами і вигадками, містикою і призвели до появи тотемізму. Не знаючи справжнього походження, люди вирішили, що це містична, надприродна сила перетворила їх із сильних та витривалих звірів, звірів різних. В цей же час з’являються й перші думки про причини расових відмінностей, характеру і особистих якостей. Первісні люди пояснили все втручанням надприродних сил, могутніх і панівних у світі. Втім, важливе саме прагнення людей розібратися в таємницях походження людини і природи, їхнього взаємозв’язку і взаємовпливу, бодай у формі легенд і здогадок.

В часи існування давніх цивілізацій мудрі люди, філософи, спостерігаючи світ, людей і тварин, висловили чимало геніальних здогадок, припущень, зафіксували міркування про еволюцію природи і людини, походження людей від мавп, роль розуму і рук, двоногої локомоції (пересування) для того, щоб людина стала над світом всіх рослин і тварин. Античні автори були серед перших, хто давав опис народів-сусідів, „варварів”, звертав увагу на дивні речі в побуті і суспільному устрої їх. Було покладено початок емпіричному періоду.

В середні віки панувало християнське біблійне розуміння суті людини і її походження. Проте, накопичення відмінний від європейського, християнського, цивілізованого тривалого. У ХV – ХVІ століттях розпочався процес доволі бурхливого розвитку географії, етнографії, природничих наук, свідомість людини поступово долала релігійні обмеження на шляху пізнання навколишнього світу і людини. Зібрано величезний фактичний етнографічний матеріал, в наступний період, ХVІІІ – ХІХ століть виникає сама наука первісної історії

ЛЕКЦІЯ 3.

РОЗВИТОК НАУКИ ПРО ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО

У ХVІІІ – ХІХ СТОЛІТТЯХ

План.

1. Поява і розвиток наукової історії первісного суспільства.

2. Й.Я.Бахофен і його погляди на історію сім’ї у зв’язку з еволюційною теорією.

3. Д.Ф.Мак-Леннан – перший англомовний дослідник історії первісної сім’ї.

4. Л.Г.Морган і його погляд на розвиток первісної історії.

1. Поява і розвиток наукової історії первісного суспільства.

Швидке накопичення в епоху великих географічних відкриттів і наступні століття етнографічного матеріалу спричинилося до виникнення різних теорій первісного суспільства і його розвитку.

Опис народів Нового Світу відкрив яскраву картину первісного життя, котра дозволяла думати про первісне минуле всього людства. Одним з перших це вирішив довести на базі даних про індіанців Америки французький місіонер-ієзуїт Жозеф-Франсуа Лафіто (1670-1740), який тривалий час спостерігав життя ірокезів та гуронів. Лафіто вперше намагався використати етнографічний матеріал в первісній історії. Його книга „Звичаї американських дикунів у порівнянні зі звичаями первісних часів” (1724) не просто містить відомості про індіанців, але в ній застосовано порівняльно-історичний метод. Лафіто висловив навіть думку, що звичаї „дикунів” дають краще зрозуміти і пояснити писання античних авторів. Проте він пояснював спільність, подібність звичаїв давніх народів свідченням їхньої спорідненості, не усвідомивши спільності законів розвитку народів світу.

Німецький вчений мандрівник Георг Форстер (1754-1794), описуючи власну подорож з капітаном Куком, помітив подібність вождів о. Таїті і героїв гомерівської Греції. Звідси випливає, що люди при подібному рівні культури можуть бути схожі одна на одну навіть у найвіддаленіших частинах світу.

Порівняльно-історичний метод дозволяв спів ставляти звичаї різних народів, наводив на думку про історичну правомірність їхньої появи.

Наступний крок у розвитку науки – спроба створити загальну схему всесвітньо-історичного розвитку людства, розглядаючи „дикі народи” як представників раннього ступеня цього розвитку. Англійський просвітитель XVII ст. Томас Гоббс вважав первинним природний стан людей, коли всі воювали проти всіх. Це набридло людям і вони домовились, створивши державу. Споріднені з цим ідеї висвітлили просвітителі і вчені XVIIІ століття – французи Гельвецій, Руссо, Дідро, Вольтер, Монтеск’є. Вони критично аналізували дійсність, намагаючись спиратись лише на встановленні тогочасною науковою факти, без домислів і фантазії, відкидаючи втручання надприродних сил.

Гельвецій у творах „Про розум”, „Про людину” відзначив важливість трудової діяльності як ознаки людини. В той же час він вважав людську руку – дарунком природи, а сучасний фізичний тип людини – незмінним. Втім, іншого у XVІІІ столітті годі й чекати. Адже знахідки залишків давніх і найдавніших людей, також, як і викопних мавп припадає на ХІХ-ХХ століття.

Ж.-Ж.Руссо, як і інші просвітителі, був і громадським діячем. Він розвиває теорію „Принципи політичного права чи про громадську угоду”. Перегукуючись з Т.Гоббсом, Руссо підтримує і розвиває теорію про договірне походження держави. Природне право, за яким люди від народження рівні та вільні – основа теорії. Поступово виникає приватна власність і держава.

1. Людина загородила ділянку і сказала, що це її.

2. Володарі великих ділянок домовились між собою, уклавши змову проти бідних – виникла держава.

3. Коли одна людина узурпує всю владу, а інші їй підкоряються – це абсолютна монархія. Думки Ж.-Ж.Руссо зрозумілі: сучасна держава не є чимось одвічним, Богом даним і незмінним. Більше того, люди створені рівними, вільними, держава по своїй природі більш пізнє і насильницьке утворення, яке слід змінити, уклавши нову угоду.

Ж.-Ж.Руссо й Д.Дідро ідеалізували первіснообщинний лад, повертаючись до концепцій золотої доби, щасливого дитинства людства, створили образ „добродія-дикуна”, який живе відповідно до природних законів, тоді як цивілізація викривала ці закони. Дещо інакше дивились на минуле людства інші філософи-просвітителі, які вбачили в історії систему безперервного прогресу культури та розуму. Найбільш чітко цю концепцію представив Жан Антуан Кондорсе (1743-1794) у „Ескізі історичної картини прогресу людського розуму” (1794). Він вважав, що прогрес відбувався у вигляді послідовних ступенів розвитку господарства: від мисливства й рибальства до приручення тварин, а від нього до землеробства. Відповідно змінювався і устрій суспільства. Так, у другій стадії полонених „скотарські» народи перетворювали на рабів, виділились знатні родини вождів, склалося законодавство, зміцніло право власності тощо. Кондорсе вважав головними рушіями прогресу людський розум і просвіту.

Шотландський філософ Адам Фергюсон (1723-1816), спираючись на етнографічний матеріал, спробував створити загальну концепцію розвитку людської культури. У „Досліді історії громадянського суспільства” (1768) він писав, що сучасні народи зберігають рештки первісного стану. Саме Фергюсон вперше розділив історію на три періоди: дикість, варварство і цивілізацію. У ХІХ ст. цю періодизацію вдосконалив на підставі власних досліджень американський вчений Люіс Генрі Морган. Фергюсон же вважав межею між „дикістю” і „варварством” перехід від полювання і рибної ловлі до землеробства і скотарства як переважним засобом добування їжі і запровадження приватної власності. Цивілізація характерна остаточним встановленням і законодавчим закріпленням приватної власності. Тож, Фергюсон не тільки визнавав єдність історії розвитку людства, але й ґрунтував загальну її періодизацію на матеріальних ознаках: формах господарського життя і формах власності.

Подібні погляди висували німецькі вчені батько і син Форстери: Йоган (1729-1798) та Георг (1754-1794). За їхніми міркуваннями, людство пройшло три етапи: дитинство, чи дикий стан, юність чи варварський стан і зрілість, чи культурний, добродійний стан. Форстери розмістили всі вивчені ними племена і народи за ступенями своєї схеми і тим самим, включили відсталі племена і народи до загального ланцюга історичного розвитку.

Отже, підсумком розвитку історії первісного суспільства у XVIII столітті було визнання одноманітного і прогресивного розвитку людської культури, про минуле якої можна судити по народах, які перебувають в стані дикості чи варварства. Відсталі народи не знають приватної власності і держави, тож вони не вічні. Проте, в розпорядженні науки на початку ХІХ століття не було серйозних доказів того, що рівень культури відсталих народів був характерним

свого часу для решти людства. Порівняльно-історичний метод не давав можливості встановити конкретні факти і етапи первісної історії.

Реальні факти найдавнішого минулого людства дав розвиток первісної археології. На ХІХ ст. в музеях Європи було зібрано великі колекції знайдених при розкопках знарядь праці і предметів ужитку первісних людей. Їх треба було класифікувати для подальшого історичного дослідження. Одним з перших це спробував зробити датський археолог К.Ю.Томсен (1778-1865).

. Він розподілив пам’ятки за матеріалом виготовлення на три групи: кам’яної, бронзової, залізної доби, наочно підтвердивши теорію Лукреція Кара. Інший датський археолог І.Я.Ворсо (1821-1885) звернув увагу на те, що поховання бронзової доби відрізняються за обрядом, та й речі, покладені покійникам, відповідно різні. Можна було за обрядом поховання відносно датувати ті речі. Шведський вчений Свен Нільсон у 1838-1843 роках запропонував свою культурно-історичну періодизацію, спираючись на технологічну систему епох Томлена і Ворсо. Нільсон виділив 4 стадії розвитку людства: дикості, номадизму (кочового скотарства), землеробства і цивілізації.

Тож, у XVIII – першій половині ХІХ столітті можна назвати часом становлення первісної історії: визначенням кола питань, принципів та джерел вивчення. Причому значну кількість питань вивчали умоглядно, серед них ніхто серйозно не цікавився антропогенезом і походженням сім’ї, расогенезом. Основні відкриття і знахідки тут припадають на другу половину ХІХ-ХХ століття.

2. Й.Я.Бахофен і його погляди на історію сім’ї у зв’язку з

еволюційною теорією.

Інтерес до проблеми походження людини виник ще в античні часи, але її розв’язували чисто умоглядно, або фантастично, в межах релігійних концепцій. Так тривало до ХІХ століття. Щоправда, у XVII-XVIII ст. з’явилося кілька порівняльно-анатомічних праць. На базі практичного співставлення будови внутрішніх органів лікарі й анатоми довели подібність внутрішніх органів людиноподібних мавп і людини, але ці праці не вплинули на формування уявлень про антропогенез до того ж на заваді стояла могутня сила – християнська церква, а більшість людей, в тому числі й дослідники природи були віруючими і прагнули не виходити за межі біблійних оповідей навіть у XVIII столітті. Гріх-бо сумніватись у церковних догматах, найтяжчий гріх – свідоме прагнення вийти за межі освяченого авторитетом християнства від імені Бога, піддати сумніву авторитет Святого Писання й Святої Оповіді. Тільки на початку ХІХ ст. Ж.-Б.Ламарк (1744-1829) вперше у праці „Дослідження про організацію живих тіл і, зокрема, про її виникнення, про причини розвитку і прогресу в її будові…» (1802 р.) висловив ідею про поступовий розвиток організації живих істот від найпростіших до людини в результаті ускладнення їхньої будови. Він був першим вченим, хто створив еволюційну теорію, обґрунтував історичний метод у біології. Однак Ламарк не наважився до кінця сформувати погляди, що суперечили релігійним уявленням, і тому аналіз проблеми походження людини завершив словами про інше походження людини, ніж походження тварин („Філософія зоології”, 1809).

Наукове розв’язання проблеми походження людини пов’язане з працями Чарльза Дарвіна (1809-1882) про закономірності органічної еволюції. В основній праці „Походження видів шляхом природного відбору” (1859) Дарвін не розглядав спеціально проблеми людської еволюції, але створена ним чітка теорія закономірного і прогресивного розвитку органічного світу в процесі пристосування до змінних умов зовнішнього середовища під впливом природного відбору не могла не мати величезного впливу на дослідження в галузі антропології, зародження якої також припало на середину ХІХ ст. В 1863 р. один з друзів і послідовників Дарвіна Томас Гекслі (1825-1895) видав книгу „Місце людини в природі”, в якій на базі ретельного розгляду порівняльної анатомії під кутом зору еволюційної теорії проголосив тезу про походження людини від нижчих форм і про її найближчу спорідненість з людиноподібними мавпами.

У 1871 році опубліковано працю Дарвіна „Походження людини і статевий відбір”. В ній Дарвін, базуючись на найширшому використанні фактичних даних порівняльної анатомії, зоогеографії, історії первісного суспільства, по-перше, обґрунтував тваринне походження людини; по-друге, показав, що сучасні людиноподібні мавпи – бокові гілки еволюції і що людина походить від якихось вимерлих більш нейтральних форм. Після появи цієї книги матеріалістичне походження про тваринне походження людини стало наріжним каменем антропогенезу. В історії первісного суспільства використовуються у комплексі дані етнографії, археології та антропології. Саме це поєднання і дало розвиток первісної історії до такого вигляду, як нині.

Все ж, незважаючи на успіхи археології і зародження антропології, основним джерелом уявлень про первісне суспільство і його розвиток залишилася етнографія. Етнографія взяла з природничого еволюціонізму ідею прогресивного розвитку людського суспільства взагалі і первісного суспільства зокрема. Цей напрямок в етнографії дістав назву ”еволюційна школа”. Дослідники цього напрямку об’єднані ідеєю одноманітності історичного розвитку і одно лінійності його – від простого до складного. Численні факти свідчили про те, що в народів різних частин земної кулі, не зв’язаних між собою нічим, ні спільністю походження, ні подальшим спілкуванням, на різних континентах, за багато тисяч кілометрів один від одного, самостійно виникали подібні явища в галузі матеріальної культури, звичаїв, релігії тощо. Еволюційна школа пояснювала ці факти єдністю людської психіки, котра розвивалася одним шляхом і тому виникала у різних народів виникнення однакових елементів матеріальної і духовної культури. Найбільш яскраво психологічний напрямок представлено в численних працях німецького етнографа Адольфа Бастіана (1826-1905), і передусім у його тритомнику „Людина в історії” (1860). Бастіан вважав, що „стихійна” чи „елементарна” думка притаманна всім народам на певному етапі їхнього розвитку і зумовлює єдність культури всіх народів. Але кожен народ „розвиває саме з себе певне коло ідей”, які виникають пізніше. Ці „народні ідеї” породжують етнічні відмінності народів. Визнання єдності людства і його культури – важливо у розвитку науки, хоча спроба психологічного пояснення історії не була вдалою.

Видатним представником еволюційної школи був англійський етнограф Едуард Тайлор (1832-1917). Основна ідея Тайлора, викладена у його „Первісній культурі” (1871) і „Антропології” (1881), полягає в тому, що суспільство і його культура розвиваються від нижчих форм до вищих, подібно до розвитку органічного світу. Переносячи закони розвитку природи на людське суспільство, що було помилкою, Тайлор вважав, що вся культура складається з явищ, які розвиваються більш-менш незалежно одне від одного і складають ряди, в яких досконаліші елементи витісняють на основі закону боротьби за існування менш досконалі, кращі знаряддя праці витісняють грубі давні сокири, марновірства поступаються місцем освіті тощо. При цьому Тайлор і його послідовники будували кожний еволюційний ряд незалежно від іншого, не враховуючи їхні зв’язки і взаємну, обопільну зумовленість. Проте, і в такому вигляді теорія Тайлора дозволяла бачити в сучасних відсталих народах попередні ступені розвитку всього людства, вважати, що ці народи ще не досягли рівня культури передових народів а не регресуючи занедбані культурою народи, як гадали в той час багато вчених. Тайлор вважав, що ключ дослідження первісного стану людства перебувають в руках первісної археології, без сумніву, його заслугою було зближення археологічного і етнографічного матеріалу для узагальнених історичних висновків. Він же вказав на важливість пережитків, що збереглися в побуті та уявленнях сучасних народів як джерела вивчення первісного суспільства.

Еволюціонізм з його ідеєю одноманітного прогресивного розвитку людства дозволив зробити спробу створити схему основних етапів первісної історії, розширити коло досліджуваних проблем. Перша така спроба належить швейцарському історику і юристу Йогану Якобу Бахофену (1815-1887), який поклав початок вивчення історії сім’ї. В основній роботі „Материнське право” (1861) та інших роботах переважно на античному матеріалі, але з залученням археологічних та етнографічних даних, Бахофен показав, що первісне людство розвивалося від ненормованого статевого життя (гетеризм) до материнського права (гінекократія чи матріархат), а згодом до батьківського права (патернітет чи патріархат). Бахофен протиставив свої ідеї панівній тоді патріархальній теорії, згідно з якою перші люди жили сім’ями, а очолювали їх чоловіки. Ця теорія була викладена в Біблії і освячена авторитетом церкви. Бахофен вважав, що керівництво жінок у первісну епоху не випадкове, а є універсальним етапом в житті всього людства. Втім, він вбачав, основу розвитку сім’ї в еволюції релігійних ідей.

Тож в середині ХІХ ст. відбувається становлення історії первісного суспільства. Саме в цей час (ХІХ ст.) еволюційні теорії стають панівними. Доведено факт біологічної еволюції органічної природи; на суспільство було поширено теорію Ч.Дарвіна. Розвивається антропологія і первісна археологія. Еволюціонізм складає важливу школу в культурології. Й.Я.Бахофен сформулював першу наукову теорію сім’ї.

3. Д.Ф.Мак-Леннана – перший англомовний дослідник історії первісної сім’ї.

Видатними представниками еволюційної школи були англієць Джон Леббок (1834-1913), австрієць Юліус Ліпперт (1839-1909) і шотландець Джон Фергюсон Мак-Леннан (1827-1881).

Леббоку належить одне з перших досліджень у співставленні археологічних та етнографічних фактів („Доісторичні часи чи первісна епоха людства, представлена на підставі вивчення залишків давнини і нравів та звичаїв сучасних дикунів”. 1865). Він також розділив кам’яну добу на два періоди, названі ним палеолітом і неолітом.

Заслугою Ліпперта є погляд на історію культури як на історію людської праці. Саме ця праця й підняла людство з біди і дикості на сучасну висоту. Втім, спонуки, рушійні сили людської діяльності дуже різноманітні і суперечливі, але всі вони зводяться до збереження і підтримки життя.

Д.Ф.Мак-Леннан розглядає питання сім’ї, релігії в працях „Дослідження з давньої історії”, „Первісний шлюб, дослідження про походження обряду викрадення нареченої” (1865 р.). Він звернув увагу на звичай викрадення нареченої у багатьох шлюбних церемоніях різних народів і замислився над цим. Умоглядно вчений пов’язав це з нестачею у первісних людей жінок. За його припущеннями, первісні люди вважали жінок чимось цінним, тому дівчаток часто вбивали після народження як зайві роти. В результаті дефіцит наречених всередині одного мисливського колективу призводив до крадіжки майбутньої дружини у сусідів. Мак-Леннан визнавав існування материнського. А потім батьківського роду. Він запровадив в науку матеріали про тотемічні уявлення первісних людей. Звернув увагу дослідник на поширення у первісних суспільствах звичаю укладати шлюби між членами різних груп і забороняти шлюби між членами однієї групи. Це явище названо екзогамією, а зворотний порядок – ендогамією. Однак він помилково думав, що всі племена поділяються на екзогамні та ендогамні з-за нестачі жінок.

Врешті-решт Мак-Леннан досить серйозно заплутався, не розібравшись до кінця з важливими поняттями ендогамії та екзогамії. Це зробив американський вчений Льюіс Генрі Морган.

4. Л.Г.Морган і його погляд на розвиток первісної історії.

Льюіс Генрі Морган (1818-1881) – видатний американський дослідник, історик та етнограф. Найповніший виклад його вчення міститься в творі „Давнє суспільство” (1877); важливе значення мали також його книги „Системи юродства і свойства” (1870) і „Будинки й домашнє життя американських туземців” (1881). З дитинства спостерігав життя індіанців всиновлений племенем Сенека; будучи за освітою юристом, працював у „Товаристві захисту індіанців”. Чимало зробив у вивченні первісної історії.

1. Періодизацію запропонував, економічно її обґрунтувавши.

2. Дав ключ для розуміння історії сім’ї: показав, що суспільство необмежених статевих зв’язків перетворилося на матріархальну общину.

3. Розібрався в поняттях екзогамія – ендогамія на базі вивчення життя індіанців. Екзогамія – ознака роду; ендогамія – ознака племені.

4. Ввів у науковий обіг значний етнографічний матеріал про індіанців Америки.

5. Розробив періодизацію сімейно-шлюбних відносин, від нічим необмеженого статевого життя до сучасної сім’ї.

Морган показав, що основною ланкою первіснообщинного ладу був рід, який розвивався від архаїчної материнської до пізнішої батьківської форми. Він встановив, що економіка первісного суспільства базувалася на общинній власності і що принцип колективізму визначав решту громадського життя первісних народів, в тому числі початкові форми їхньої сімейно-шлюбної організації.

Незважаючи на те, що окремі положення Моргана застаріли, його вчення не втратило актуальності донині. Застаріли, зокрема, деякі реконструйовані ним архаїчні форми сім’ї (кровна, пуналуальна), запропонована ним періодизація.

Таким чином, у ХVIII-ХІХ століттях наука про первісне суспільство сформувалася як така. Вона спиралася на положення і висновки природничих і суспільних наук. В ХІХ ст. теорія Ч.Дарвіна створила підґрунтя сучасній антропології, палеоботаніці. Саме поєднання даних етнографії, археології, антропології з теорією Ч.Дарвіна, еволюційними теоріями культурології дозволили створити наукову історію первісного суспільства. Хоч загальна концепція була розроблена, але нез’ясованими залишились чимало проблем антропогенезу, расогенезу, розвитку господарства і суспільства на різних етапах. Ці проблеми поступово розв’язуються протягом кінця ХІХ-ХХ століть.

ЛЕКЦІЯ 4.

РОЗВИТОК НАУКИ ПРО ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО

НАППРИКІНЦІ ХІХ – ХХ СТОЛІТТЯХ

План.

1. Робота вітчизняних вчених кінця ХІХ – початку ХХ ст.

2. Питання історії первісного суспільства в працях зарубіжних вчених кінця

ХІХ – ХХ століть.

3. Досягнення вітчизняних істориків у ХХ столітті.

1. Робота вітчизняних вчених кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Передусім слід пояснити поняття „вітчизняний”. До 1917 року існувала Російська історія, яка включала і більшу частину України. Вчені, дослідники незалежно від національності, які працювали в межах Російської імперії для того періоду є вітчизняними. Наука ж як така чисто умовно поділяється на вітчизняну і зарубіжну: відкриття і досягнення або є, або немає. В часи існування СРСР вітчизняними були всі радянські дослідники незалежно від національності. Оскільки незалежна держава Україна існує з 1991 року, то з цього часу в поняття „вітчизняний” включаються лише, в даному випадку – дослідники, які працюють на території України. До цього часу Україна входила до складу інших держав і саме вони були батьківщиною, вітчизною для тих, хто в них народився і жив. Це об’єктивна реальність, з якою слід рахуватись. До того ж, слід зважати, що саме Москва, Санкт-Петербург (Ленінград) були основними центрами дослідження у практично всіх науках, в тому числі і в історії первісного суспільства та суміжних дисциплінах як за царату, так, особливо, в радянські часи. З’ясувавши поняття „вітчизняний”, приступимо до розгляду питання.

Вітчизняна етнографія так само, як історія первісного суспільства розвивались дещо своєрідним, відмінним від західноєвропейського шляхом. Ці науки більшою мірою, ніж західні, відчули вплив марксизму. Відомий вчений М.І.Зібер (1844-1888) у „Нарисах первісної економічної культури” (1883) вперше звернувся до економіки первісного суспільства: про характер виробничих відносин, форм власності і на величезному матеріалі показав що найдавнішими формами ведення господарства були общинні; колективні форми. Економічним осередком суспільства є рід, а не родина в первісному суспільстві. Втім, концепції М.І.Зібера мали певні недоліки: він родову общину розглядав як застиглу; різниця за рівнем розвитку народів економічна; а не політична. Відкидав періодизацію Моргана; змішував особисту і приватну власність, недооцінював роль розподілу праці.

Історик і етнограф М.М.Ковалевський (1851-1916) у працях про сім’ю, рід і громаду (общину) у первісному суспільстві широко використав слов’янський і кавказький матеріал. Він розробляв питання розвитку форм родового ладу і довів універсальне поширення сімейної громади.

Іншою особливістю було те, що у вітчизняну етнографію не мали сильного впливу західні теорії, окрім еволюціонізму. В цей же час вчені прагнули використати еволюціонізм, подолати обмеженість його схем, розвинути концепції еволюції шлюбу та сім’ї. походження релігії. Це головні теми еволюціоністів-етнографів. Одночасно до кола наукових інтересів увійшли нові проблеми, такі як історія господарства, культурні зв’язки між народами тощо.

Еволюціоністським методом користувався Д.М.Анучін (1843-1923), видатний вчений, який плідно працював одночасно в галузі географії, археології, антропології. Етнографії. Він прагнув о0’єднати три останні споріднені дисципліни. Важливого значення набули праці В.Г.Богораза (Тана) (1865-1943). Вони відбували заслання в Калимському краї і там розпочали вивчення народів Північно-Східної Азії і їхніх культурно-історичних зв’язків з народами Північно-Західної Америки.

Значними представниками еволюціонізму в Росії була родина етнографів

Харузіних. Найвідоміші праці М.М.Харузіна (1865-1900) „Нарис історії розвитку житла у фінів” (1895) та „Історія розвитку житла у кочових і напівкочових тюркських і монгольських народностей Росії” (1896), в яких еволюційний метод було застосовано до трактування явищ матеріальної культури. Прикладом комплексного використання етнографії та суміжних наук є монографія „Російські лопарі. Нарис минулого і сучасного побуту” (1890). Залишаючись еволюціоністом, М.М.Харузін у цій книзі разом з тим прагнув подолати однобічність еволюційного методу, врахувати різні культурні взаємовпливи.

В.М.Харузіна (1866-1931) виступила з низкою цікавих досліджень, присвячених питанням культури духовної та релігійним віруванням (культ вогню, фетишизм, родинна обрядовість).

Етнограф Л.Я.Штернберг (1861-1927) вивчав сімейні і родові відносини, звичаєве право, вірування корінного населення Сахаліну і Приамур’я. У однієї з народностей – нівхів (шляхів) Штернберг віднайшов груповий шлюб у пережитках, родовий лад, класифікаторську систему родства. Він комплексно досліджував дані мови і культури еволюції вірувань присвячено узагальнюючу працю „Первісна релігія” (1936).

Етнограф А.Н. Максимов (1872-1941) переглядав історію сім’ї, родових відносин, доводив однобічність узагальнень Бахофена, Мак-Леннана, Моргана.

2. Питання історії первісного суспільства в працях зарубіжних вчених кінця ХІХ – ХХ століть.

В другій половині ХІХ ст. політичним явищем суспільної думки стає марксистське вчення. К.Маркс та Ф.Енгельс – передусім не революціонери, а дослідники-суспільствознавці, вчені, які працювали у багатьох галузях знань. Саме як до визначних фахівців, до них звертались тогочасні наукові видання, енциклопедії з проханням підготувати для них матеріали. Погляд на К.Маркса та Ф.Енгельса як тільки на революціонерів, бунтівників, творців руйнівних теорій не є правильним і справедливим. Вони були філософами, економістами, соціологами, істориками. К.Маркс мав науковий ступінь доктора філософії. Ф.Енгельс зробив внесок у вивчення питань походження людства (трудова теорія антропогенезу) і походження сім’ї, приватної власності та держави. Причому трудова теорія походження людини в сучасних наукових дослідженнях незаперечна. Тож, навіть відкидаючи як невірне, застаріле і неприйнятне вчення К.Маркса та Ф.Енгельса, не сприймаючи їхній світогляд , якщо бути об’єктивним, то слід визнати внесок цих дослідників у розв’язання питань походження людини і суспільства.

Згідно з цією концепцією, межею, яка відокремлює людину від тварин, першою умовою всього людського життя є праця, починаючи з виготовлення знарядь її. Первісне суспільство характерне примітивним колективізмом у виробництві та споживанні. Виробництво було колективним, виробники панували і над виробничим процесом і продуктом виробництва.

Первісний колективізм і первісні відносини існують тільки тоді, коли завдяки прогресу виробничих сил розвивається громадський розподіл праці з усіма його наслідками – обміном, майновою нерівністю, експлуатацією людини людиною, класами. В різних умовних і конкретно історичних умовах цей процес цей процес міг бути представлений різними локальними і часовими формами, але його основні тенденції від докласового суспільства до класового – універсальні для всього людства.

Матеріалістична, марксистська концепція далеко не єдина в застосуванні дослідниками первісної історії у ХІХ-ХХ століттях. У 1988 році опубліковано книгу датчанина Конрада Старке „Первісна сім’я, її виникнення та розвиток”. Автор вирішив відкинути, довести неправильність поглядів еволюціоністів на історію шлюбу, сім’ї, родової організації. Він твердив, що основою соціального устрою первісного суспільства був не рід, а моногамна родина, ґрунтована на спільності господарства та майна. У первісній історії в сім’ї родство і спадок був за батьківською лінією, а матріархат – пізніше явище. Однодумцем Старке був фінн Едуард Вестермарк (1862-1939), в 1891 році він видав англійською мовою книгу „Історія людського шлюбу”. Він стверджував як найдавнішу форму шлюбу патріархальну родину.

Німецький соціолог Ернст Гроссе (1862-1924) спів ставив типи сім’ї з формами господарства, дійшовши висновку про те, що материнський рід пов’язаний лише з господарством „нижчих землеробів”, однієї з форм господарства з 5, встановлених класифікацією Гроссе. Але при всіх п’яти формах господарства існувала осібна патріархальна сім’я. Німецький географ і зоолог Едуард Хан (1856-1928) критикував традиційну три ланкову схему розвитку людства: „мисливство – скотарство – землеробство”. Хан стверджував, що не полювання, а збиральництво – характеризує сутність найдавнішого господарства. Зі збиральництва розвинулося примітивне „мотикове” землеробство, його винайшли жінки і переважно в ньому ж працювали. Одночасно чоловіки займались мисливством та рибальством. Пізніше відбулося одомашнення худоби, причому Хан пов’язав його не з господарськими потребами, а з релігійними мотивами.

Вчені-еволюціоністи практично не враховували взаємозв’язок і взаємовплив культур різних народів. Протилежної точки зору дотримувались дослідними культури, послідовники німецького географа та історика Фрідріха Ратцеля (1844-1904). Поняттю еволюції було протиставлене поняття просторового переміщення культурних явищ – дифузії.

Однією з дифузіоністських шкіл була школа „культурних кіл” в Німеччині. Її предтечею був німецький етнограф-африканіст Лео Фробеніус (1873-1923). Картографуючи явища культури, він дійшов висновку, що поєднання цілої низки ознак (головним чином з матеріальної культури) у певному географічному районі дозволяє виділити певні культурні провінції (кола). Однак Фробеніус уявляв „культури” як особливі організми, що розвиваються самостійно, незалежно від людей, подібно до живих істот. Він вважав культуру породженням природних умов, а не людей. Вона може бути перенесена в інші природні умови, і тоді її розвиток йтиме іншим шляхом, з взаємодії старих культур можуть виникнути нові. Висновки Ратцеля про можливість багатоманітності варіантів людського історичного розвитку залежно від географічного середовища і Фробеніуса були поєднані і розвинуті. Фриць Гербнер (1877-1934) став засновником теорії „культурних кіл”. За Гернбером, кожен елемент культури (матеріальні предмети, звичаї, вірування тощо) походять з одного центру, з’являються лише раз в історії, десь в одному місці , належить до певного „культурного кола” і разом з ним поширюється по різних країнах. „Культурне коло” не розвивається в часі, а лише взаємодіє з іншими колами у географічному просторі. Елементи одного „кола” можуть поширюватися шляхом дифузії і накладатися на елементи іншого „кола”. Історія культури – це історія переміщення по земній кулі декількох „культурних кіл” і їхнього механічного поєднання („нашарувань”).

В цілому для дифузіонізму характерні деякі спільні риси. Дифузіоністи вважали, що все подібне культурах різних народів є результатом запозичень, міграцій чи просто дифузії елементів культури чи цілих культур. Всі важливі винаходи та відкриття були, на їхню думку, зроблені один раз і поширювались з єдиних центрів. Дифузіоністи відкидали, заперечували чи, принаймні, применшували, недооцінювали значення внутрішнього розвитку культури окремих народів.

Наприкінці ХІХ ст. майже одночасно з д дифузіонізмом з’являється так звана соціологічна течія в етнографії, представлена в основному працями французьких вчених.

Соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) вважав головним змістом історичного процесу розвиток громадської свідомості. Предмет соціології, на його думку – „соціальні факти” – громадські установи, рішення тощо. Витоки усіх громадських інституцій Дюркгейм вбачав у „колективних уявленнях”, які він тлумачив як форми громадської свідомості, перетворені соціальним досвідом на примусово діючі форми і норми громадської поведінки. „Колективні уявлення” не беруться з безпосереднього досвіду людини, а нав’язуються людині громадським середовищем. У книзі „Елементарні форми релігійного життя (Тотемічна система в Австралії)”, виданій у 1917 р., Дюркгейм прагне довести, що єдиним джерелом зародження релігійних уявлень є громадське середовище. Бог є виразом соціальних сил, котрими людина змушена підкорятися, не розуміючи їхнього походження. Дюркгейм вірно визначив суть тотемізму як релігії родового суспільства, хоч і перебільшував роль релігії.

Близьким до Дюркгейма є французький філософ і психолог Люсьєн Леві- Брюль (1857-1939). У книзі „Мислительні функції у нижчих суспільствах” (1910 р.) (в російському перекладі – „Первісне мислення”. – М., 1939) та в інших Леві-Брюль виступив з теорією до логічного мислення, начебто характерного для первісних людей і сучасних відсталих громад. Він твердив, що у „відсталих громадах” переважають „колективні уявлення”, незалежні від досвіду і не сприйнятливі до логічних суперечностей. У первісному мисленні панує „закон співпричетності. Це означає, що предмет може бути самим собою і одночасно чимось іншим. Леві-Брюль назвав первісне мислення „містичним”, оскільки воно протягнуто вірою у таємничі сили і в спілкування з ними.

Невдовзі після Першої Світової війни в Англії виникла функціональна школа в етнографії, засновником якої став Броніслав Малиновський (1884-1942). На відміну від культурно-історичної, ця школа розглядала культуру не як механічне поєднання елементів, а як одне ціле., в якому кожен елемент має соціальну функцію. Малиновський та його послідовники вважали кінець і початок будь-яких явищ культури такими, що не піддаються пізнанню, тож треба вивчати, як діють громадські інституції, а не як вони виникли.

Інший відомий функціоналіст – Альфред Реджинальд Редкліфф-Браун (1881-1955) розподілив етнографію на дві галузі, кожну зі своїм власним методом: „етнологію”, яка вивчає конкретні факти з минулого і сьогодення різних народів і діє „історичним” методом, і „соціальну антропологію”, яка опрацьовую загальні, спільні закони розвитку людства і його культури. „Соціальна антропологія” користується індуктивним методом, аналогічним методом природничих наук. Його суть – генералізація, вивчення „соціальних систем” чи „соціальних структур”. Пізнання загальних законів розвитку людського суспільства повинно спиратися передусім на вивчення нинішнього стану сучасних відсталих народів, а не гіпотетично реконструйовану історію.

У США склалася так звана американська школа історичної етнології, заснована етнографом і лінгвістом Францем Боасом (1858-1942). Боас критикував сучасні йому теорії, зокрема дифузіонізм, в аналізі суспільних явищ виходив з позицій матеріалізму. Кінцевою метою науки про людство вважав реконструкцію історії людства. Проте він вважав, що починати треба з вивчення історії кожного окремого народу, його мови, культури, антропологічного типу, а також культурної взаємодії народів всередині картографованих географічних ареалів. Основне поняття школи Боаса – „культурний ареал” – характеризується соціальним поширенням не окремих елементів культури, а цілих їхніх серій; запроваджено поняття „культурний центр” – галузі найбільшої густоти ознак і „околиць ареалів”, де поєднуються риси сусідніх регіонів. Боас визнавав існування спільності законів розвитку людства. Але їх важко пізнати і треба особлива обережність у спробах їх сформулювати. Йому ж належить ідея релятивізму – вчення про відносність всіх морально-оціночних критеріїв і непорівнюваності культурних цінностей різних народів.

Ідеї Боаса логічно розвивалися в працях його послідовників і учнів. Олександр Гольденвейзер (1880-1940) прагнув довести відсутність спільних для людства законів розвитку, та й сам розвиток – поняття відносне. Роберт Лоуї (1883-1957) у праці „Примітивне суспільство” (1921) прагнув заперечити основні положення Л.Г.Моргана: найдавнішою була парна сім’я, а встановити достеменно послідовність інших громадських форм – материнський і батьківський, локальна і племенна організація неможлива. Пол Радін (1883-1959) ретельно досліджував окремі культури, але відкидав загально історичні схеми.

Після Другої світової війни розвивались старі й виникали нові соціально-етнографічні теорії. Це етнопсихологічний напрямок в американській етнографії. Кожному народу ці дослідники вважають властивого певну модель культури за структурою характеру даного народу. Структура передається у спадок і не змінюється без впливу народу більш високого психічного типу. В 50-ті – 70-ті роки з’явились і нині розвиваються різні напрямки, підходи до вивчення первісної історії: неоеволюціонізм, плюралізм (багатолінійний еволюціонізм). Дослідники цих шкіл ретельно вивчають найменші риси конкретної культури, природного середовища тощо. Але прихильники цих теорій не вважають за можливе глобалізацію у висновках щодо історії всього людства.

Тож у ХІХ-ХХ століттях дослідники етнології, етнографії, історії первісного суспільства, розглядають проблему з різних точок зору. Вирізняються напрямки глобального розгляду, з точки зору матеріалізму, культурно-історичного розвитку всього людства і локальні школи. Представники активних ретельно вивчають кожну окремо взяту культуру народу, але не квапляться, чи загалом заперечують можливість встановлення загальних, спільних для всього людства закономірностей становлення розвитку.

3. Досягнення вітчизняних істориків у ХХ столітті.

У вітчизняній науці закріпилася матеріалістична точка зору на історію людства, що відбилося на розвитку й історії первісного суспільства. Вчені дослідили етнографічний, антропологічний і археологічний матеріал, виходили з трудової теорії походження людини і суспільства.

Праці антропологів В.В.Бунака, Г.А.Бонч-Осмоловського, Г.Ф.Дебеця, М.М.Герасимова, М.Г.Левіна, М.Ф.Неструха, Я.Я.Рогінського, М.І.Урисона, В.П.Якімова сприяли складанню уявлень про етапи становлення людини, а разом з тим і про шляхи виникнення людського суспільства. Праці археологів П.І.Борисовського, А.Я.Брюсова, П.П.Єфіменка, С.Н.Замятіна, В.М.Массона, А.П.Окладнікова, Б.Б.Піотровського, В.І.Равдомікаса, С.А.Семенова, П.Н.Третьякова, А.А.Формозова та інших містять найважливіші речові дані для реконструкції первісної економіки та культури. Дослідження етнографів А.М.Золотарьова, Є.Ю.Кричевського, М.О.Косвена, В.К.Нікольського, Д.А.Ольдерогге, С.О.Токарєва, С.П.Толстова та інших допомогли розумінню процесів розвитку роду, сім’ї та інших первісних інституцій. Вітчизняним історикам вдалося багато в чому уточнити і систематизувати знання про розвиток виробничих сил первісного суспільства (С.А.Семенов та ін.), про праобщину чи первісне людське стадо (П.І.Борисовський, Ю.І.Семенов), про розвиток форм родової організації (М.О.Ковен, Л.А.Файнберг), про шляхи розкладу первісного суспільства і формування ранньокласових відносин (Ю.П.Аверкійова, Л.Є.Куббель, В.М.Массон, І.І.Потєхін, С.О.Токарєв, С.П.Толстова та ін.). Останнім часом розпочато вивчення етнічного процесу первісної доби (В.Ф.Генінг, Ю.В.Бромлей, С.А.Арутюнов, Н.Н.Чебоксаров Важливу роль в дослідженні духовної культури первісної людини відіграли праці А.П.Окладнікова, А.Д.Столяра, С.О.Токарєва, А.А.Формозова, Б.А.Фролова.

Вітчизняні вчені не визнавали науковими теорії дифузіонізму, функціоналізму, релятивізму, неоеволюціонізму тощо. Вивчаючи родову організацію і її початкову форму – материнський рід, вони показали наявність материнсько-родових пережитків у багатьох народів Сибіру. Виявлення залишків материнського роду у індоєвропейських народів виявило, показано бездоказовість, необґрунтованість тверджень про довічність патріархального ладу „арійських” народів (теорія „неарійського матріархату”). Все це підтверджує положення про універсальність родової організації.

Політичний вплив на розвиток вітчизняної науки про первісне суспільство справили погляди видатного мовознавця і археолога М.Я.Марра (1864-1934). Виходячи зі створеного ним „нового вчення про мову”, в основі якого були твердження про єдність процесу розвитку всіх мов світу і їхня стадіальна класифікація, Марр твердив, що зміна культур на одній самій території завжди відображає стадії місцевого (автохтонного) розвитку. Його послідовники заперечували історичне значення переселень і заперечень. Вони вважали, що визнання єдності історичного процесу повинно призводити до відмови від дослідження місцевих етнічних особливостей. А соціальні зміни можуть спричинитися до повного зникнення старих рис культури. Втім, концепція Н.Я.Марра містила ідеї про єдність розвитку людської культури, про те, що всі сучасні народи є спадкоємцями зниклих племен і народів, і виникли вони в результаті складних схрещувань на тривалому історичному шляху.

В 70-90-ті роки етнографи, вивчаючи розвиток сімейно-шлюбних відносин, общину і рід, пильну увагу звернули на первісну економіку (праці В.М.Бахта, Н.А.Бутінова, В.Р.Кабо, Ю.І.Семенова). Втім, з початку 90-х років ХХ століття абсолютна більшість дослідників первісної історії залишилися в Росії (Російській Федерації). В незалежній Україні дослідження всесвітньої історії в цілому й історії первісного суспільства зокрема українські дослідники спромоглися підготувати й опублікувати вітчизняний підручник: Станко В.Н., Гладких М.І., Середа С.П. Історія первісного суспільства: підручник для студентів гуманіт. спец. вузів. – К.: Либідь, 1999. – 237с.

Таким чином, наприкінці ХІХ – у ХХ століттях дослідження первісної історії людства були широкими і різноманітними. Антропологи, спираючись на залишки викопних мавп, мавполюдей і давніх людей, прослідкували зміни фізичного вигляду, розвиток розумових здібностей людини. Разом з психологами вони в загальних рисах усвідомили процеси розвитку мислення і мовлення. Археологи віднайшли й дослідили матеріальні, речові докази життєдіяльності первісних людей на різних етапах розвитку культури. Етнографи вивчили численні народи в плані залишків первісних рис у побуті, родинних відносинах тощо. Саме завдяки дослідженням вчених різних галузей знань склалася сучасна історія первісного суспільства в тому вигляді, як її бачать фахівці.

ЛЕКЦІЯ 5.

ПРОБЛЕМИ АНТРОПОГЕНЕЗА І РАСОГЕНЕЗА

План.

1. Місце людини в тваринному світі й рушійні сили антропогенеза.

2. Викопні людиноподібні мавпи і найдавніші гомініди.

3. Давні гомініди як етап антропогенеза.

4. Сучасні люди і людські раси.

1. Місце людини в тваринному світі й рушійні сили антропогенеза.

Питання про місце людини в природі вперше було поставлено з наукової точки зору в середині XVIII ст., коли Карло Лінней включив людину в систему тваринного царства і, поєднавши людину з відомими тоді мавпами, виділив серед ссавців загін приматів. Праці Т.Гекслі та К.Фогта, згодом Ч.Дарвіна включили людину як складову ланку в процес еволюції всього живого. Численні дослідження кінця ХІХ-ХХ ст. довели правильність вчення про тваринне походження людини, наповнили його конкретним змістом й дозволили перейти до відновлення конкретних шляхів походження людини, її еволюції. Особливе значення мали знахідки викопних залишків найдавніших предків людини, більше 70 місцезнаходжень.

Загальновизнаної класифікації приматів немає. Різні схеми відмінні не тільки за кількістю видів, але і за їхньою класифікацією. Втім, спільними для всіх класифікацій є виділення антропоморфних, чи людиноподібних мавп, як самостійного сімейства.

Поряд з сімейством антропоморфних в усіх класифікаціях загону приматів виділили сімейство гомінід, що об’єднує людину та її найближчих предків. Характерні риси цього сімейства: великий мозок, складний за будовою, випрямлене положення тіла і хода на двох кінцівках (двонога локомоція), дуже рухлива, здатна до точного маніпулювання кисть з сильно розвинутим великим пальцем різко протиставленим всім іншим.

Склад сімейства гомінід по-різному тлумачиться різними дослідниками. У багатьох працях спеціалісти виділяють у складі родини один рід – власне людини, рід Homo, включаючи до нього всі викопні форми і сучасну людину. Проте, не всі біологи з цим згодні: дехто виділяє у межах роду Homo види sapiens, сучасна людина і викопні знахідки – Homo primiqenius – примітивна людина.

Таким чином, людина це тварина. Тип – хордові, клас ссавців, загін приматів, рід – Homo, вид – Homo sapiens. Всі люди на Землі становлять один біологічний вид, різниця між рисами людей – дуже помітна, але стосується вторинних ознак.

В антропології є проблема межі між людиною і тваринами. З цього приводу висловлювались найрізноманітніші точки зору, серед яких донедавна були найпоширеніші такі:

- морфологічної межі між високорозвинутими людиноподібними мавпами і першолюдьми не існує, лише знахідки штучно виготовлених знарядь праці вказують на те, що вони належать людині (французький нейрофізіолог Ж.Антоні, російський антрополог М.Й.Урисон);

- між людиною та твариною можна провести так званий „мозковий рубікон” на 700-800 см³. (російські дослідники В.П.Якимов, В.І.Кочетова).

Більшість сучасних дослідників звертає увагу на ознаки адаптації до виготовлення знарядь праці у людиноподібних істот: прямоходіння, розвиток кисті, розміри і структура мозку, а також дентиція – будова зубної системи. При цьому жодній з цих властивостей не слід віддавати переваги, оскільки гомінізація – надзвичайно тривалий і вкрай суперечливий процес.

Рушійні сили антропогенезу.

Поширюючи на процес походження людини дію біологічних закономірностей, Дарвін надавав найбільшого значення статевому відбору. Згідно з його теорією, своєрідність фізичної організації людини порівняно з приматами є наявність морфологічних особливостей, що утворилися внаслідок того, що особи, які мали певні особливості, вибирались жінками, здобували переваги в процесі розмноження, залишали найчисельніше потомство, забезпечували вирішальний вплив на розвиток людства у певному напрямку.

В.А.Анучін – російський дослідник: різноманітність географічного середовища і потреба пристосуватись до нього;

Г.М.Матюшин – російський дослідник: одним з найважливіших чинників антропогенезу були мутації, зумовлені радіацією – властивістю уранових руд різко впливати на спадковість високорозвинених істот. Саме такі радіаційні умови мали лише декілька мільйонів років тому, коли внаслідок тектонічних зсувів, на думку французьких вчених, у південно-східній Африці виник природний атомний реактор. Він став джерелом тієї радіації, під впливом якої високорозвинені антропоїди перетворились на найдавніших людей. Г.М.Матюшин також довів, що етапи еволюційного розвитку фізичного типу людини збігаються з циклами геомагнітних інверсій – періодичною зміною магнітних полюсів землі, в інтервалах між якими слабшає захист живих істот від космічної радіації. Тож космічна радіація є одним з важливих чинників вдосконалення структури людини.

Соціальні концепції можна звести до двох основних теоретичних напрямків: культурологічного та трудового. За культурологічною теорією соціогенезу є культура, насамперед – духовна. Народжуючись і зростаючи, людина формується під впливом культури того чи іншого соціального оточення.

Найбільшого поширення серед дослідників набула трудова теорія Ф.Енгельса. Втім, ця теорія не відкидає з абсолютною певністю природні чинники: радіацію, пристосування до навколишнього природного середовища, геомагнітні впливи також, як і виховання у певному, культурному середовищі.

Праця створила людину. Трудова діяльність спрямована на задоволення їхніх потреб в харчах і захисті від ворогів, була могутнім стимулом у перетворенні людини і створенні суспільства. Безпосередні предки людини – антропоморфні мавпи – були, як і сучасні примати, громадськими. суспільними тваринами. Вони спільно збирали їжу і захищались від хижаків. Користування камінням і палками характерне і для мавп. Проте справжня трудова діяльність розпочинається тоді, коли виникла цілеспрямована робота, виготовлення знарядь праці з каменя, дерева, кісток за допомогою того ж каменя.