30. Регулювання імпорту та експорту капіталу.

Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який НБУ застосовує через:

• реєстрацію імпорту та експорту капіталу

• встановлення максимальних і мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в укр. Банках

• визначення для осіб які мають борги перед нерезидентами, обов’язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов’язань у уповноважених банках України.

Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов’язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, то відбувається відплив іноземного капіталу з країни,, що спричиняє зниження курсу нац. валюти. Як наслідок виникає необхідність вживання з боку НБУ та Мінфіну певних заходів серед яких - підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно НБУ не повинен допускати відпливу за кордон нац. валюти, що може виникнути внаслідок порівняно заниженої депозитної процентної ставки в країні.

Використання держав цінних паперів дозволяє залучати до фінансування дефіциту держбюджету неемісійні кошти, значно знижуючи інфляційний тиск дефіциту бюджету на економіку. Державні боргові зобов’язання є найпривабливішим інструментом для вкладання коштів юридичними та фізичними особами, в тому числі нерезидентами. Облігації використовуються як застава для вчасного повернення коштів.

33. Національний банк України для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції:

1) надає кредити банкам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування НБУ та в порядку, визначеному ним;

2) надає кредити Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під заставу цінних паперів за ціною не нижче індексу інфляції строком на 5 років;

3) здійснює дисконтні операції з векселями та чеками;

4) купує та продає на вторинному ринку цінні папери в порядку, передбаченому законодавством України;

5) відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів;

6) купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;

7) зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні метали та камені й інші коштовності, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому та зовнішньому ринках без квотування і ліцензування;

8) розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, виконує операції з золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам до першокласних банків не нижче категорії А;

9) приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності;

10) видає гарантії і поруки відповідно до положення, затвердженого Радою НБУ;

11) веде рахунок Державного казначейства України без оплати та нарахування процентів;

12) виконує операції щодо обслуговування державного боргу, пов'язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними;

18) веде особові рахунки працівників Національного банку України;

14) веде рахунки міжнародних організацій;

15) здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, у тому числі за рішенням суду;

16) інші операції.

37. Основні компоненти рейтингової системи CAMELS

Нагляд за діяльністю банків, що ґрунтується на оцінках ризиків діяльності банків за рейтинговою системою CAMELS, полягає у визначенні загального стану банку на підставі єдиних критеріїв, які охоплюють діяльність банку за всіма напрямами. Метою оцінки діяльності банків за рейтинговою системою є визначення банків, у яких незадовільний фінансовий стан, операції або менеджмент мають недоліки, що можуть призвести до банкрутства банку та вимагають посиленого контролю з боку служби банківського нагляду Національного банку України та вжиття відповідних заходів для виправлення цих недоліків у діяльності банку та стабілізації його фінансового стану.

Рейтингова система дає можливість Національному банку України оцінювати загальний стан та стабільність банківської системи. Така оцінка ризиків дає змогу отримати інформацію для визначення пріоритетів у діяльності банківського нагляду та необхідних матеріальних і людських ресурсів для здійснення належного контролю за банківською системою.

Рейтингова система передбачає ретельний аналіз стану банку. Здійснення такого аналізу можна провести лише під час комплексної інспекційної перевірки, яка дає змогу повною мірою визначити, як керівництво банку ставиться до ризиків і як здійснює управління ними.

Основою рейтингової системи є оцінка ризиків та визначення рейтингових оцінок за такими основними компонентами:

1) достатність капіталу (С);

2) якість активів (А);

3) менеджмент (М);

4) надходження (Е); б) ліквідність

б) чутливість до ринкового ризику (S).

За рейтинговою системою передбачається визначити кожному банку цифровий рейтинг за всіма шістьома компонентами, а комплексна рейтингова оцінка визначається на підставі рейтингових оцінок за кожним із цих компонентів. Кожен компонент рейтингової системи оцінюється за п'ятибальною шкалою, де оцінка "1" є найвищою, а оцінка "5" — найнижчою, комплексна рейтингова оцінка також визначається за п'ятибальною шкалою.

Визначення комплексної рейтингової оцінки є суб'єктивним процесом, він має бути добре обґрунтованим і спиратися на переконливі аргументи. Комплексна рейтингова оцінка не може визначатися як середнє арифметичне рейтингових оцінок за компонентами рейтингової системи; має бути цілим числом та враховувати всі основні фактори, що відображені при визначенні рейтингових оцінок за всіма компонентами. Також підраховують, скільки компонентів рейтингової системи мають однакову рейтингову оцінку; аналізують, які саме компоненти мають однакову рейтингову оцінку; як правило, комплексну рейтингову оцінку виставляють за рейтинговою оцінкою, що трапляється найчастіше.

Комплексна рейтингова оцінка та рейтингові оцінки компонентів рейтингової системи визначаються для банку як єдиної установи і не можуть використовуватися для оцінки стану філій банку.

Банки, що отримали комплексну рейтингову оцінку "1" або "2", є надійними за всіма показниками, здатними протистояти більшості економічних спадів (крім надзвичайних), вважаються стабільними і такими, що мають кваліфіковане керівництво.

Рейтинг банків складається за результатами кожної інспекційної перевірки та є дійсним до проведення наступної інспекційної перевірки. Базовим є рейтинг, що визначений за результатами останньої інспекційної перевірки банку. Якщо в період між інспекційними перевірками працівники служби банківського нагляду провели перевірку окремого компонента рейтингової системи (наприклад, достатність капіталу та/або якість активів тощо), то затверджений рейтинг банку може бути змінений (поліпшений/погіршений) на підставі даних цієї перевірки.

38.  В основу платіжно-розрахункової функції покладено посередництво банків при платежах та розрахунках. Виступаючи посередниками, банки беруть на себе виконання таких операцій, як прийняття грошей від клієнтів та їх виплата, зберігання готівкових коштів, зарахування коштів за переказами на відповідні банківські рахунки, здійснення безготівкових платежів за дорученнями клієнтів, виконання платіжно-розрахункових операцій за банківськими пластиковими картками, дорожніми чеками тощо. Ощадно-капіталотворча функція полягає у залученні тимчасово вільних ресурсів суспільства, зокрема, в мобілізації грошових доходів і заощаджень та перетворенні їх у реально діючий капітал. Як підприємства, так і домашні господарства при одержанні грошових доходів окрему їх частину спрямовують на накопичення з метою забезпечення подальших великих витрат. Ці доходи та заощадження, якщо вони не задіяні в грошовому кругообігу, становлять так званий мертвий скарб.

З попередньою тісно пов'язана кредитно-інвестиційна функція. База функціонування кредитно-інвестиційних відносин — тимчасове вивільнення грошових ресурсів та поява тимчасової потреби в них. Відхилення фактичної потреби господарюючих суб'єктів в обігових коштах від їх наявності залежать від багатьох чинників, зокрема: сезонності виробництва, характеру продукції та використовуваної сировини, співвідношення між тривалістю виробництва та тривалістю обіговості продукції, коливань цін на неї тощо.

Кредитно-інвестиційна функція забезпечується банками за допомогою механізму створення кредитних засобів обігу. В основі цього механізму лежить система регулювання обов'язкових резервів комерційних банків. Якщо норма обов'язкового резервування становитиме, наприклад, 10 %, то саме ця частина загальної суми залучених коштів має зберігатися банком у резервній формі (кошти на коррахунку НБУ та в касі).

Таким чином, спираючись на виділені основні функції банків, можна дати відповідне визначення поняття "банк".

Сучасний банк — це універсальне фінансове підприємство, що здійснює професійне управління грошовими ресурсами суспільства й виконує відповідні специфічні функції в економіці на законній підставі та під юрисдикцією державних органів, що забезпечують регулювання та контроль банківської діяльності.

Нині банки на договірних умовах забезпечують кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб; приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів

39. Банки класифікують за різними критеріями

1. За формою власності банки поділяють на унітарні та колективні.

Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи.

Державний банк — це банк, 100 % статутного капіталу якого належать державі.

Інші вітчизняні комерційні банки — це банки з колективною формою власності, тому що частка капіталу кожного зі засновників законодавчо обмежена 35 % статутного фонду банку, тобто кількість засновників банку не може бути меншою трьох юридичних чи фізичних осіб.

2. Залежно від організаційної форми банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типів (акціонерні банки) та кооперативними банками.

Акціонерні банки відкритого і закритого типів (вони становлять більше 84 % загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску та розміщення акцій банку.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності, їх поділяють на місцеві та центральний кооперативні банки.

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.

3. За походженням капіталу розрізняють банки:

— з вітчизняним капіталом;

— за участю іноземного капіталу;

— зі 100-процентним іноземним капіталом.

4. За територіальною ознакою банки бувають:

— міжнародні — обслуговують клієнтів у різних країнах;

— міжрегіональні (національні) — функціонують у межах однієї країни;

— регіональні (місцеві) — обслуговують певний регіон країни.

5. Залежно від розміру активів банки поділяють на найбільші, великі, середні та малі.

6. Залежно від наявності філій комерційні банки можна класифікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні.

7. Залежно від діапазону операцій, що виконують, та сектору ринку, де вони функціонують, розрізняють такі види банків

- універсальні банки

- банки з клієнтською спеціалізацією

-банки з галузевою спеціалізацією

-банки з функціональною спеціалізацією

Інвестиційні та інноваційні банки спеціалізуються на акумуляції тимчасово вільних грошових коштів на тривалі строки (у тому числі через облігаційні позики) та наданні довгострокових кредитів.

Ощадні банки спеціалізуються на кредитуванні населення за рахунок залучення невеликих за розмірами строкових депозитів.

Іпотечні банки здійснюють кредитні операції на тривалий строк, здебільшого під заставу нерухомості.

8. За фінансовим становищем банки поділяють на: стійкі (стабільні), проблемні, кризові та банкрути.

40. Банки можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

— фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників капіталів, що інвестуються;

—- випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);

— купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;

— видача доручень, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— касове виконання державного бюджету;

— придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);

— купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;

— купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів із них;

— довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

— надання консультативних та інших послуг, пов'язаних із банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю.

Водночас банкам в Україні заборонено займатися діяльністю у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет), а також діяльністю з усіх видів страхування (крім виконання функцій страхового посередника), їм заборонено використовувати свої союзи та інші об'єднання для досягнення згоди, спрямованої на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.

34. Державне регулювання банківської діяльності здійснюється, насамперед, у межах банківської системи та виражається у впливі центрального банку на банки другого рівня.

Вплив центрального банку на діяльність комерційних банків здійснюється за такими основними напрямами:

1) створення законодавчих та інших умов, які б дозволили банкам реалізувати свої економічні інтереси (організаційно-правовий напрям);

2) встановлення економічних нормативів та нагляд за їх дотриманням із метою забезпечення ліквідності банківської діяльності (напрям опосередкованого економічного впливу).

Основною метою банківського нагляду є своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції у діяльності банків із метою їх нормалізації, зміцнення фінансового стану, підтримки стабільності та надійності як кожного банку зокрема, так і банківської системи загалом.

Банківське регулювання — це система заходів, за допомогою яких центральний банк або інший наглядовий орган гарантує стабільне, безпечне функціонування банків, запобігає дестабілізуючим процесам у банківському секторі.

Отже, під регулюванням банківської діяльності розуміють, насамперед, розробку та видання уповноваженими органами конкретних правил та інструкцій, що базуються на чинному законодавстві й визначають структуру та способи здійснення банківської справи. Регулювання здійснюється з метою забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасного виконання ними зобов'язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, притаманні банківській діяльності.

Регулювання діяльності банків Національний банк України здійснює у двох основних формах —адміністративне та індикативне регулювання.

Нагляд за діяльністю банків належить до адміністративного регулювання. Він здійснюється з метою забезпечення надійності та стійкості окремих банків та передбачає цілісний і неперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності відповідно до чинного законодавства та інструкцій, своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції у діяльності окремих банків.Для реалізації наглядових функцій уповноважені державні органи України можуть застосовувати відповідні

інструменти, які умовно прийнято поділяти на дві групи – економічні та адміністративні (директивні).

Так застосування НБУ економічних інструментів має забезпечувати:

обмеження прийняття банківськими групами істотних ризиків; стимулювання

розробки в банківській групі системи внутрішнього контролю та моніторингу

концентрації ризиків; підвищення якості інвестицій та ефективності діяльності

банківської групи (учасників); максимізацію доходу, нарощування капіталу та

ефективний розподіл джерел фінансового забезпечення.

В свою чергу, адміністративні інструменти спрямовані на обмеження

ризиків банку на етапі виникнення банківської групи, входження банків до її

складу та застосування заходів впливу до учасників об’єднання у випадку

невиконання ними вимог регулятивно-наглядового органу.

35. Індикативне регулювання банківської діяльності включає такий важливий елемент, як встановлення з боку НБУ для банків обов'язкових економічних нормативів. їх призначення — захист інтересів вкладників і кредиторів та забезпечення фінансової надійності банків.

Регулювання діяльності банків через економічні нормативи регламентує Закон України "Про банки та банківську діяльність" та

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена Постановою НБУ № 368 від 28 серпня 2001 р. Інструкція враховує рекомендації Базельського комітету з банківського нагляду. Цією Інструкцією НБУ установив такі економічні нормативи, що е обов'язковими до виконання всіма банками в Україні

Усі нормативи, залежно від сфери банківської діяльності, яку вони регулюють, поділяють на п'ять груп, до кожної з яких входять кілька економічних нормативів:

1. Нормативи капіталу:

— мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1);

— адекватності регулятивного капіталу (Н2);

— адекватності основного капіталу (НЗ);

2. Нормативи ліквідності:

— миттєвої ліквідності (Н4);

— поточної ліквідності (Н5);

— короткострокової ліквідності (Н6);

3. Нормативи кредитного ризику:

— максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7);

— великих кредитних ризиків (Н8);

— максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9);

— максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10);

4. Нормативи інвестування:

— інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (НИ);

— загальної суми інвестування (Н12);

5. Норматив ризику загальної відкритої (довгої / короткої) валютної позиції банку (Н13), Н13/1, Н13/2.

Базою для розрахунку економічних нормативів Н2, Н7, Н8, НИ, Н12, Н13 є регулятивний капітал банку; для НЗ — основний капітал; Н9, Н10 — статутний капітал.

36. Банки формують резерви за такими активними операціями кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими понад 30 днів та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах.

Порядок класифікації активних операцій банків іх визнання , формування та використання резервів під операції, мінімальний розмір резервів під активні операції банків установлюється відповідними нормативно-правовими актами Національного банку.

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників банків Національним банком України установлюється порядок формування та використання резерву длявідшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків є спеціальним резервом, необхідність формування якого зумовлена кредитними ризиками, притаманними банківській діяльності. Створення резерву під кредитні ризики — це визнання витрат для відображення реального результату діяльності банку з урахуванням погіршення якості його активів або підвищення ризиковості кредитних операцій.

 З метою розрахунку резерву під кредитні ризики банки мають здійснювати класифікацію кредитного портфеля за кожною кредитною операцією залежно від фінансового стану позичальника, стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості та з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. За результатами класифікації кредитного портфеля визначається категорія кожної кредитної операції: стандартна, під контролем, субстандартна, сумнівна чи безнадійна.

Загальна заборгованість за кредитними операціями становить валовий кредитний ризик для кредитора.

Для цілей розрахунку резервів на покриття можливих втрат за кредитними операціями визначається чистий кредитний ризик (в абсолютних показниках) шляхом зменшення валового кредитного ризику, класифікованого за ступенями ризику, на вартість прийнятного забезпечення.

Банки зобов'язані створювати та формувати резерви для відшкодування можливих втрат на повний розмір чистого кредитного ризику за основним боргом, зваженого на відповідний коефіцієнт резервування, за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземних валютах.

Резерв під кредитні ризики поділяється на резерви під стандартну та нестандартну заборгованість за кредитними операціями.

Розмір фактично сформованого резерву за кредитними операціями банків контролюється за даними місячного балансу.

Безнадійна кредитна заборгованість списується банком за рахунок резерву під нестандартну заборгованість за рішенням правління банку.

Резерв під кредитні ризики формується в тій валюті, в якій враховується заборгованість.

Резерв під кредитні ризики використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю.

На підставі класифікації валового кредитного ризику та врахування прийнятного забезпечення банк визначає чистий кредитний ризик за кожною кредитною операцією і зважує його на встановлений коефіцієнт резервування.

З метою розрахунку обсягу резерву під кредитні ризики та визначення чистого кредитного ризику банк повинен проаналізувати кредитний портфель. Аналіз кредитного портфеля та класифікація кредитних операцій (валового кредитного ризику) здійснюється за такими критеріями: оцінка фінансового стану позичальника (контрагента банку); стан обслуговування позичальником (контрагентом банку) кредитної заборгованості за основним боргом і відсотків (комісій та інших платежів з обслуговування боргу) за ним у розрізі кожної окремої заборгованості та спроможність позичальника надалі обслуговувати цей борг; рівень забезпечення кредитної операції.

31. В останні десятиріччя центральні банки країн із розвинутою ринковою економікою віддають перевагу такому інструменту грошово-кредитної політики, як проведення операцій із цінними паперами на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переважного використання ринкових інструментів регулювання економіки. Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції центрального банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Унаслідок цього центральний банк має можливість впливати на розмір грошової маси і на рівень ринкової процентної ставки у потрібному напрямі, тобто досягати заздалегідь поставленої мети. Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту й, отже, сприяти підвищенню рівня процентної ставки і в кінцевому підсумку знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комерційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банківських резервів породжує мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо ж центральний банк продає цінні папери небанківським учасникам (дилерам) фондового ринку, то в такому разі зменшуються резерви комерційних банків, які обслуговують небанківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих комерційних банків, оскільки для розрахунків із центральним банком за куплені цінні папери небанківські дилери використовують свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі відбувається скорочення грошової маси, але частково воно відбувається в момент розрахунків за цінні папери, а частково — через мультиплікативне скорочення депозитів. Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон'юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час продажу, тільки процес відбувається у зворотному напрямі. Об'єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів, які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів.

32. Банк має право розміщувати власні боргові зобовязання у вигляді облігацій та векселів Дана форма залучення ресурсів називається емісійної, оскільки супроводжується здійсненням процедури емісії облігацій та векселів, які є цінними паперами.

Розміщення банком-емітентом облігацій ради здійснюється за рішенням директорів Випуск облігацій допускається тільки після повної сплати статутного капіталу Номінальна вартість всіх випущених банком облігацій не повинна перевищувати розмір статутного капіталу або величину забезпечення, наданого кредитної організації

Банківські облігації є одним з різновидів облігацій підприємств, належать до цінних паперів, засвідчують внесення їхніми власниками грошових коштів і підтверджують зобов’язання відшкодувати їм номінальну вартість у визначений строк із виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Отже, облігація опосередковує відносини позики.

Емісія облігацій має певні переваги.

- вона не тягне за собою втрату контролю над управлінням банку, оскільки облігації не дають їхнім власникам права брати участь у такому управлінні.

- проценти, які виплачуються за облігаціями, відносяться на збільшення валових витрат банку.

-власники облігацій (порівняно з акціонерами) мають пріоритет у задоволенні претензій за ними у разі ліквідації банку.

- за облігаціями виплачується фіксований розмір процента (якщо інше не передбачено умовами емісії), що вигідно банку за умови зростання в подальшому розміру процента на грошовому ринку.

-термін погашення облігацій, як правило, триваліший, вимірюється роками, тобто значно перевищує строки за міжбанківськими кредитами або залученими депозитами. Нарешті, банк-емітент може передбачити в умовах емісії можливість конвертації банківських облігацій в акції.

Кошти, отримані банком за допомогою емісії облігацій, не вважаються та не відносяться до їхнього власного капіталу. Це пов’язано з тим, що облігації випускаються на певний строк, по закінченні якого емітент повинен їх викупити.

Банківський вексель може використовуватися для залучення вільних грошових коштів клієнтів. У такому разі він, на відміну від комерційного векселя, має депозитний характер, фактично виступає замінником банківського депозиту або ощадного сертифіката. Однак на відміну від депозиту та ощадного сертифіката банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб, причому новий векселедержатель може передавати його іншій особі шляхом індосаменту. Зауважимо, що ощадний сертифікат (крім іменного) також може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на ринку цінних паперів.

Відносини між банком-емітентом векселя і вкладником-покупцем складаються так. Покупець звертається до банку і пропонує умови, за додержання яких він згодний придбати вексель. Якщо домовленість досягнуто, клієнт вносить у банк грошові кошти в обмін на виписаний вексель. Після отримання векселя покупець або очікує строку його погашення або за необхідності розраховується ним за власними зобов’язаннями.

запозичувати вільні кошти юридичних і фізичних осіб банки можуть за допомогою депозитних (ощадних) сертифікатів. За своєю суттю депозитний сертифікат є гібридним інструментом мобілізації банківських ресурсів. З одного боку, за емісії депозитних сертифікатів банк відіграє активну роль, ініціатива емісії належить йому. З іншого боку, ощадний сертифікат є борговим зобов’язанням банку, яке засвідчує депонування грошових коштів і право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним.