Маєвтика Сократа: я знаю, що я нічого не знаю

Один з найвидатніших мислителів античного світу Сократ (бл. 469 – 399 до н. є.) якось зауважив, що він ніяк ще не може, згідно з дельфійським надписом, "пізнати себе самого", і висунув основоположний принцип: "Я знаю, що я нічого не знаю" як принцип розчищення поля для появи позитивного знання. Сократ вперше в античному світі зробив головним предметом філософії душу людини, її діяльність етичного змісту. Зовнішню людині природу він не досліджував спеціально. Обов’язок філософії – сприяти піднесенню душі, плеканню її чеснот, формувати її здатність жити відповідно до свого призначення.

Сократ вважав, що душі колись були створені богами, але живуть вічно. Існує коловорот душ, їхнє земне життя змінюється занебесним і навпаки; у занебесному житті душі збагачуються чеснотами, але потрапляючи на землю – забувають їх.

Метод психологічного аналізу у Сократа можна умовно назвати "методом суб'єктивної діалектики", який виразно виявлявся у співбесідах, діалогах. За допомогою іронії Сократ руйнував упевненість співбесідника в його переконаннях, розчищав ґрунт, на якому далі проростало зерно істини. У вільній невимушеній співбесіді знання, одержані людиною, будуть її власними, її переконанням. Сократ наполягав на істині, яка була б загальновластивою усім людям. Свій метод Сократ назвав маєвтикою, себто "повивальним мистецтвом". Він-бо гадав, що кожна людина носить у собі істинне знання, але не усвідомлює його, і їй треба в цьому допомогти, треба видобути з неї істину, тим-то функція вчителя аналогічна до повивального мистецтва. Сократ говорив, що боги заборонили йому самому народжувати істинні знання. Він лише має право допомагати іншим це робити, тобто бути повитухою істини.

Пізнавати себе – означає відшукувати-пригадувати накопичені в душі забуті істини. Таке пізнання є одночасно і вихованням (букв. віднайденням прихованого), висвітленням забутих чеснот. Знання про себе є одночасно вихованістю, здатністю будувати вчинки за ідеалами справедливості, добра, краси.

Сократ стверджував, що природа – вищий у порівнянні з людиною світ – непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Пізнати самого себе – це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей Упевненість в існуванні об'єктивної істини означає у Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Спростовуючи погляди опонента, Сократ прагнув збентежити його, привести у ніяковість, змусити засумніватись у своїх переконаннях. Для цього філософ застосовував і маску наївного "незнання" і знамениту іронію (симуляцію). Змусивши співрозмовника визнати свою наївну необізнаність, Сократ підводив його до визначення об'єкта обговорення, потім робив висновки, звертав увагу на неповноту визначень і їх суперечливість, потім йшла їх критика і спростування аж поки співрозмовник не визнавав, що він нічого не знає. Тоді наступала черга маєвтики – позитивного визначення об'єкта діалогу.

Сократ послідовно твердить, що він нічого не знає і мудрішій за інших людей тільки тим, що він це знає. Але він не вважає знання недосяжним. Навпаки, він гадає, що пошуки знань надзвичайно важливі. Він твердить, що жодна людина не чинить зла свідомо, і тому потрібне тільки знання, аби зробити всіх людей бездоганно доброчесними. Пізнання є необхідною умовою моральної практики доброго вчинку.

Пізнання власної душі на засадах рефлексії зрощує розум як основу володіння собою. Самовладання (енкратія) – влада розумної частини душі над тілесними пристрастями та інстинктами. Панування раціональності над вітальністю є, за Сократом, свобода. Людина, яка володіє собою, досягла божественного стану автаркії (самодостатності). У цьому стані душа є впорядкованою, доброчинною, а отже – щасливою. Щастя (евдаймонія) – духовний порядок і гармонія душі.

Особистість великого мораліста справляла величезне враження на сучасників. Привітний до всіх, він не визнавав авторитетів, сміявся із забобонів, його іронія дратувала обивателів і чарувала молодь. У 399 р. до н.е. Сократ був звинувачений у богохульстві і присуджений до смерті. Він мужньо прийняв вирок, випивши отруту і відкинувши прохання учнів про втечу як порятунок.

Слід зазначити, що з появою в Афінах Сократа як проповідника у літературі загалом і у філософській зокрема з’являється цілий ряд новацій:

1. Відкриття сутності людини (людина – це її душа).

2. Новий зміст (смисл) доброчинності (знання).

3. Відкриття поняття свободи (істинно вільною є людина, яка знає, як керувати своїми інстинктами).

4. Нове розуміння щастя (щастя має витоки з душі. Душа щаслива тоді, коли вона впорядкована і доброчинна. Доброчинна людина не може страждати від зла ні за життя, ні по смерті. За життя тому, що інші можуть зробити шкоду її тілу, але ніхто не може зруйнувати внутрішню гармонію її душі. По смерті ж тому, що, якщо за її межами щось є, то людина матиме винагороду, якщо ж ні, то пізнавши благо в цьому світі, за його межами її чекає ніщо. Тому людина може бути щасливою лише в цьому житті, якою не була б потойбічна реальність, вона – творець власного щастя і нещастя).

5. Ідея ненасилля (єдина праведна зброя, якою може користуватися людина це її розум та переконання. Якщо ж, використавши всю силу свого розуму, людина не досягає мети, вона має підкоритися закону, бо свавілля є безчестям за будь-яких обставин).

6. Поняття Бога як впорядковуючого розуму (що було відзначено ще Анаксогором, але у Сократа він позбавлений фізичних і натуралістичних атрибутів і структурно близький найпозитивнішому в людині).