Серединно-океанічного хребта

річкові долини, великі балки і яри, карстові вирви, улоговини невеликих озер.

Мікроформи – це компоненти поверхні мезоформ, які мають розміри від декількох метрів до декількох десятків метрів. Відносні перевищення в їхніх межах зазвичай не перевищують кількох метрів. Прикладом позитивних мікрофом можуть слугувати дрібні конуси виносу, піщані кучугури, бархани, дюни, соліфлюкційні тераси, бейджерахи, булгуняхи, а до негативних відносяться карстові і суфозійні лійки, невеликі яри і балки тощо.

Наноформи моделюють та ускладнюють поверхні мікро- та мезоформ. Їхня площа не перевищує кількох квадратних метрів, а відносні перевищення становлять 1 – 2 м. До цієї категорії належать болотні купини органічного походження, дрібні карстові кари, мерзлотні кам’яні вали, піщані брижі, дрібні водориїни, ерозійні борозни тощо.

Планетарні, мега- і макроформи рельєфу, як це було показано вище, відрізняються не тільки за розмірами площ, які вони займають, але й гіпсометрією, а стосовно підводних форм, батіометрією (глибиною моря або океану).

Загальний розподіл висот і глибин на земній кулі відображає гіпсографічна крива, на якій чітко виокремлюється два основних гіпсометричних рівні земної поверхні – материковий і океанічний (рис. 3. 3.).

Материковий рівень обмежується абсолютними відмітками +2000 м та -200 м і займає 29,2% площі земної поверхні, а межами океанічного рівня є глибини -3000 – -6000 м. Його площа становить близько 50% поверхні Землі, інші 20% займають на материках високі гори, а в океанах глибоководні жолоби. Середня висота суходолу над рівнем моря становить +875 м, а середня глибина океану – -3730 м. Середня висота поверхні Землі складає -2440 м. Тобто, загалом для Землі характерні від’ємні гіпсометричні характеристики.

Гіпсометрична характеристика – одна з найважливіших характеристик рельєфу. За ступенем підняття суходолу над поверхнею океану розрізняють низинний і височинний рельєф. Перший обмежується абсолютними відмітками 0 – 200 м, а височинний рельєф за характером розчленування поділяють на високі рівнини, височини, плоскогір’я та гірський рельєф. Останній, в свою чергу, за гіпсометричною характеристикою ділиться на низькогірний з максимальною абсолютною висотою 1000 м, середньогірний, який обмежується висотами 1000 – 3000 м, і високогірний, абсолютні висоти якого перевищують 3000 м.

Положення поверхні дна морів та океанів щодо рівня океану називають батиметрією (від грецького батос – глибина). За цією ознакою розрізняють чотири глибинних зони: неритову, батіальну, абісальну і гіпабісальну.

Рис. 3.3. Гіпсометрична крива та узагальнений профіль дна океану.

(за В. Стецюком і І. Ковальчуком)

Неритова зона охоплює частину дна океану до глибини 200 м, батіальна знаходиться в діапазоні 200 – 3000 м, абісальна обмежується глибинами 3000 – 6000 м, а гіпабісальна зона – це зона глибше 6000 м.

Для характеристики рельєфу Землі загалом, а також окремих регіонів важливе значення мають так звані екстремальні найвищі і найнижчі відмітки. До таких належать найвища точка на земній поверхні, якою є вершина гори Джомолунгма (Еверест) в Гімалаях висотою 8848 м, і сама найбільша глибина рівна 11034 м, що зафіксована в Маріанському глибоководному жолобі Тихого океану. Відповідно, максимальна різниця висот на земній поверхні становить майже 20 000 м.

Зазначені вище категорії рельєфу відрізняються за походженням віком, динамікою і особливо генезисом (табл. 3.1.).

Таблиця 3.1.