Посібник з Б

Тема № 1 : "Категорійно-понятійний апарат з безпеки життєдіяльності, таксономія небезпек. Ризик як кількісна оцінка небезпек"

Тема № 2: "Пожежі у природних екосистемах"

Тема №3: "Біологічні небезпеки"

Розд. "Техногенні небезпеки"

Тема № 4: "Пожежна безпека"

Тема № 5: "Радіаційна безпека"

Тема № 6: "Хімічна безпека"

Розд. "Соціально-політичні небезпеки"

Тема № 7: "Поведінкові реакції населення у НС

Тема № 8 "Застосування ризик орієнтовного підходу для побудови імовірнісних структурно-логічних моделей виникнення та розвитку НС

Розд. "Менеджмент безпеки, правове забезпечення та організаційно-

функціональна структура захисту населення у НС

Тема № 9: "Правове забезпечення та організаційно-правова структура захисту населення

Тема № 10: "Управління силами та засобами ОГ

Тема № 1:" Категорійно-понятійний апарат з безпеки життєдіяльності, таксономія небезпек. Ризик як кількісна оцінка небезпек^

Концепція прийнятого (допустимого) ризику

Традиційна техніка безпеки ґрунтується на категоричному імперативі – забезпечити безпеку, не допустити ніяких аварій. Як показує практика, така концепція неадекватна законам технічної сфери. Вимога абсолютної безпеки, приваблива своєю гуманністю, може обернутися трагедією для людей тому, що забезпечити нульовий ризик у діючих системах неможливо.

Сучасний світ відкинув концепцію абсолютної безпеки і прийшов до концепції прийнятного (допустимого) ризику, сутність якої у прагненні до такої безпеки, яку приймає суспільство у даний період часу.

Знехтуваний ризик має настільки малий рівень, що він перебуває в межах допустимих відхилень природного (фонового) рівня.

Гранично допустимий ризик — це максимальний ризик, який не повинен перевищуватись, незважаючи на очікуваний результат.

Надмірний ризик характеризується виключно високим рівнем, який у переважній більшості випадків призводить до негативних наслідків.

Сприйняття ризику та небезпек громадськістю суб’єктивне. Люди різко реагують на події рідкі, що супроводжуються великою кількістю одночасних жертв. У той же час події, що відбуваються часто, у результаті яких гинуть одиниці або невеликі групи людей, не викликають дуже напруженого стану. Кожного дня на виробництві, наприклад у Росії, гине 40–50 осіб, у цілому по країні від різних небезпек втрачають життя більше 1000 осіб на день. Але ці відомості менш вражають, ніж загибель 5–10 людей у одній акваторії або якому-небудь конфлікті. Це необхідно мати на увазі під час розглядання проблеми прийнятного ризику. Суб’єктивність в оцінюванні ризику підтверджує необхідність пошуку прийомів та методологій, які не мають цього недоліку. Спеціалісти вважають, що використання ризику у якості оцінки небезпек є кращим ніж використання традиційних показників.

Прийнятний ризик поєднує у собі технічні, економічні, соціальні та політичні аспекти і являє собою певний компроміс між рівнем безпеки та можливостями її досягнення. Передусім потрібно мати на увазі, що економічні можливості підвищення безпеки технічних систем не безмежні. Якщо витрачаються надмірні кошти на підвищення безпеки, то можна завдати шкоди соціальній сфері, наприклад, погіршиться за браком коштів медична допомога.

При збільшенні витрат технічний ризик зменшується, але росте соціальний. Сумарний ризик має мінімум за певного співвідношення між інвестиціями у технічну та соціальну сфери. Цю обставину і потрібно враховувати при виборі ризику, з яким суспільство поки змушене миритися.

Необ­хідно підтримувати відповідне співвідношення витрат у зазначених сферах, оскільки порушення балансу на користь однієї з них може спричинити різке збільшення ризику і його рівень вийде за межі прийнятних значень.

Сумарний ризик має мінімум при певному співвідношенні інвес­тицій у технічну та соціальну сфери. Цю обставину потрібно врахо­вувати при виборі ризику, з яким суспільство поки що змушене миритися.

У деяких країнах, наприклад у Голландії, прийнятні ризики встановлені у законодавчому порядку. Максимально прийнятним рівнем індивідуального ризику загибелі звичайно вважається 10^-6 на рік. Малим ризиком, яким можна знехтувати, вважається індивідуальний ризик загибелі 10^-8 на рік.

Максимально прийнятним ризиком для екологічних систем вважається такий, при якому може постраждати 5 % видів біогеоценозу.

Деякі спеціалісти піддають критиці концепцію прийнятного ризику, тому що бачать у ній антигуманний підхід до проблеми. Насправді, при­й­нятні ризики на 2 – 3 порядки «суворіші» фактичних. Отже, введення прийнятних ризиків є акцією, прямо спрямованого на захист людини.

Управління ризиком. Основне питання теорії й практики безпеки «Як підвищити рівень безпеки»? Очевидно, що для цієї мети кошти можна витрачати за трьома напрямами:

а) удосконалювання технічних систем та об’єктів;

б) підготовка персоналу;

в) ліквідація наслідків.

Апріорно важко визначити співвідношення інвестицій по кожному напряму. Необхідний спеціальний аналіз із використанням конкретних даних та умов. Висновки можуть бути при цьому досить непередба­чу­ваними.

Для того щоб надати перевагу конкретним заходам та засобам або певному їх комплексу, порівнюють витрати на ці заходи та засоби і рівень зменшення шкоди, який очікується в результаті їх запровад­ження. Такий підхід до зменшення ризику небезпеки зветься управління ризиком.

Перехід до ризику відкриває принципово нові можливості підвищення безпеки технічної сфери. До технічних, організаційних, адміністративних додаються економічні методи керування ризиком. До останніх відноситься: страхування, грошова компенсація ушкод­ження, платежі за ризик тощо. Спеціалісти вважають доцільним у законодавчому порядку запровадити квоти на ризик.

Для розрахунку ризику необхідні обгрунтовані дані. Гостра потреба в даних у нинішній час визнана у всьому світі на національному та міжнародному рівні.

Необхідна чітко аргументована розробка бази і банків даних та їх реалізація в умовах підприємства, регіону.

В основі керування ризиком лежить методика порівняння видатків та вигод, які отримують від зменшення ризику.

Послідовність вивчення небезпек.

Стадія І. Попередній аналіз небезпеки.

Крок 1. Виявити джерела небезпеки.

Крок 2. Визначити частини системи, які можуть викликати ці небезпеки.

Крок 3. Ввести обмеження на аналіз, тобто виключити небезпеки, які не будуть вивчатися.

Стадія ІІ. Виявлення послідовності небезпечних ситуацій, побудова дерева подій та небезпек.

Стадія ІІІ. Аналіз наслідків.

Тема № 2: "Пожежі у природних екосистемах (ландшафтна, лісова, степова, торф’яна пожежа). Вражаючи фактори природних пожеж, характер їхніх проявів та наслідки"

Небезпеку у природному середовищі становлять пожежі, які мають шкідливий вплив на здоров'я людини, нерідко призводять до летальних наслідків, спричиняють велику економічні збитку та негативну впливають на стан навколишнього середовища.

Лісові пожежі

За даними статистики, щорічно у світі виникає близько 3,3 млн природних пожеж (лісових, степових, торф'яних). Найчастіші лісові і торф'яні пожежі.

На території України ліси і торфовища займають понад 10 млн га. У середньому за рік залежно від погодних умов в Укоаїні виникає близько 3 000- 5 000 пожеж, що знищують понад 5 000 га. найбільш пожежонебезпечні південний і східний регіони, де щорічно виникають у середньому відповідно 37 і 40% усіх лісових пожеж.

Причини лісових пожеж: громові розряди, самозаймання торфу – частого супутника лісів, необережне поводження людей з вогнем ( кинутий недокурок, не загашене багаття), господарські роботи в лісі, пиж після пострілу мисливця тощо.

Лісові пожежі поділяються на:низові, верхові і підземні (торф'яні).

Низові пожежі становлять близько 90% усіх лісових пожеж. У цьому випадку вогонь охоплює нижні частини дерев, траву тощо.

Швидкість поширення 1-3 м/хв., висота полум’я – 0,5-1,5 м.

Верхові пожежі можливі при сильному вітрі, коли вогонь охоплює крони дерев і поширюється зі швидкістю 5 – 100 м/хв. і більше. Палаючі гілки, іскри спричинюють нові вогнища пожежі на значних відстанях.

Торф'яні пожежі поширюються значно повільніше – кілька метрів за годину.

Вони небезпечні можливістю прориву вогню на поверхню і тим, що не завжди помітні, унаслідок чого людина може провалитися в прогорілий торф.

Правила поведінки і дії населення під час лісових пожеж

Гасити невеликі лісові пожежі можна без використання спеціальних засобів пожежогасіння. При цьому застосовують підручні засоби і найпростіший інвентар – гілки лісових дерев, молоді дерева, мішковину, брезент. Ними можна захльостувати крайку пожежі (робити це потрібно так, щоб вуглини і дрібний відпад відкидалися на вигорілі ділянки). Невелике полум’я можна затоптати ногами, крайку пожежі закидати землею. Спочатку потрібно збити полум’я, узявши грунт на лопату, потім створити захисну смугу з грунту в кілька см завтовшки і близько півметра завширшки. Одна людина за півгодини може засипати близько 20 м крайки пожежі.

Верхові пожежі ліквідують, як правило, силами спеціальних протипожежних підрозділів. До гасіння широко залучається місцеве населення.

Основними правилами для кожного, хто залучається до гасіння є – обережність і передбачливість. При гасінні підгорілі дерева потрібно звалювати в напрямку пожежі, пересуватися слід з обережністю, оскільки можна провалитися в торф'яні прогари. Потрібно остерігатися торф'яних боліт, а за необхідності рухатися по торф'яному полю тільки групою, при цьому перший у групі повинен перевіряти грунт довгим ціпком (жердиною). Якщо пожежа застала когось у лісі, полі, степу, не слід приймати поспішні, іноді неусвідомлені рішення. Зазвичай люди, злякавшися, що вогонь швидко насувається, намагаються бігти в протилежний від нього бік, не оцінюючи швидкості поширення вогню.

Щоб вийти з-під шквалу вогню низової чи степової пожежі, потрібно переборити крайку вогню проти вітру, накривши голову й обличчя верхнім одягом. Виходити із зони лісової пожежі при незначній швидкості вітру потрібно також у навітряний бік, використовуючи відкритий простір (галявини, дороги, ріки, струмки тощо), а також ділянки листяного лісу.

Пожежі в будинку

Під час пожежі перш за все необхідно викликати пожежну службу за телефоном "101" і самому намагатися погасити загоряння. Крім вогнегасника підручними засобами гасіння можуть бути щільна тканина (краще мокра) і вода. Штори, що загорілися, потрібно зірвати і затоптати та кинути у ванну з водою. Так можна гасити ковдри, подушки. Не можна відчиняти вікна, тому що приплив кисню буде сприяти посиленню полум’я. Щоб уникнути ураження струмом при гасінні електропроводки, необхідно відімкнути електропостачання.

Статистика свідчить, що смертельні випадки настають в основному не від полум’я, а від диму. Тому при гасінні вогню всіма способами варто захищатися від диму, а якщо це неможливо, - вийти з приміщення, зачинивши двері в палаюче приміщення (полум’я без припливу повітря може зменшитися або зовсім згаснути).

У задимленому приміщенні потрібно просуватися зігнувшись, поповзом, тому що внизу менше диму.

Двері до задимлених приміщень треба відкривати обережно, тому що швидкий приплив повітря може спричинити спалах полум’я. Палаюче приміщення потрібно переходити, накрившись з головою мокрою ковдрою, щільною тканиною чи верхнім одягом. Під час пожежі на людині може зайнятися одяг. При невеликих ділянках палаючого одягу вогонь може бути погашений збиванням його курткою, головним убором, рукавицею. У деяких випадках люди в палаючому одязі намагаються бігти; необхідно їх зупинити, накинути пальто або рушник, щільно притиснувши їх до тіла потерпілого. Так припиняється надходження повітря до місця горіння. Людям, які отримали опіки, необхідно терміново надати першу медичну допомогу.

Основні рекомендації протипожежної безпеки

Головний спосіб захисту від пожежі – самому е бути його причиною. Елементарна акуратність і культура побуту можуть захистити від пожеж краще, ніж сотні пожежних команд.

Основні рекомендації:

- ніколи не палити в ліжку;

- навчити дітей користуватися вогнем або запобігти можливості потрапляння до них сірників;

- не вмикати в одну розетку два чи кілька побутових приладів великої потужності;

- стежити за станом проводів, не користуватися "жучками" в електролічильниках;

- не розігрівати лаки чи фарби на газових плитах, не сушити білизну над плитою;

- не користуватися саморобними електрогірляндами на ялинці, бенгальські вогні, свічки і феєрверки

запалювати тільки на відстані від ялинки;

- не захаращувати горища, підвали, шляхи евакуації, балкони і лоджії, не зберігати на балконах

запальні речовини;

- стежити за пожежною безпекою не лише у своїй квартирі, а й у всьому будинку; горища і підвали

повинні бути закриті для випадкових людей.

Тема № 3: "Біологічні небезпеки"

Вражаючі фактори біологічної дії. Характеристика небезпечних патогенних мікроорганізмів: найпростіші, гриби, віруси, рикетсії, бактерії. Пандемії, епідемії, масові отруєння людей. Загальна характеристика особливо небезпечних хвороб (холера, сибірка, чума та ін.). Інфекційні захворювання тварин і рослин.

Світ навколо людини ділиться на живий та неживий. Відмітною особливістю живих об’єктів є їх здатність рости та розмножуватися. Біологічними (біо від грец. bios – життя) називаються небезпеки, що походять від живих об’єктів.

Всі об’єкти живого світу можна умовно розділити на кілька груп; а саме мікроорганізми (Protista), гриби (Fundi, Mycetes), рослини (Plantae), тварини (Ansmalia), люди (Homo sapiens).

Комплексна наука про живу природу називажться біологією. Предметом вивчення біології є життя у всіх його проявах

Живий світ дуже різноманітний. Але є одна загальна дуже важлива властивість усіх живих істот – це їх клітинна будова. Клітини – це цеглинки, з яких складаються всі живі істоти, їх тканини, органи та організми в цілому.

Клітина – це найменша форма організованої живої матерії, здатна у середовищі та умовах, які підходять для неї, існувати самостійно. Клітинну будову живих об’єктів відкрив англієць Роберт Гук у 1665 р.

Рослини, тварини, люди є багатоклітинними, а мікроорганізми, як правило, істоти одноклітинні. Між різними живими істотами іде постійна боротьба. У цій боротьбі людина не завжди виходить переможцем.

Носіями, або субстратами, біологічних небезпек є всі середовища життя (повітря, вода, грунт), рослинний і тваринний світ, самі люди, штучний світ, створений людиною та інші об’єкти.

Біологічні небезпеки можуть справляти на людину різну дію – механічну, хімічну, біологічну та ін. Наслідком біологічних небезпек є різні хвороби, травми різної важкості, у тому числі смертельні. Виходячи з принципу доцільності, домінуючого у природі, можна стверджувати, що всі живі істоти виконують певну призначену їм роль. Але по відношенню до людини деякі з них є небезпеками.

Знання біологічних небезпек – це одна з умов успішного захисту людини від небезпек взагалі та біологічних, зокрема. У кожній групі живих істот розрізняють кілька типів, що поділяються на загони; в загонах – кілька класів; у кожному класі – кілька порядків; останні поділяються на родини, що складаються з рядів, а ряди поділяються на види.

Кожен живий об’єкт має свою назву, яка складається з двох слів. Перше слово, що пишеться з великої літери, означає назву роду даного організму, а друге є його видовим елементом. Таку бінарну номенклатуру ввів шведський вчений Карл Лінней.

Деякі мікроби нагадують своїми діями тварин, інші – рослин. Щоб зрозуміти суть та характер біологічних небезпек, розглянемо докладніше кожну групу живих істот.

Мікроорганізми – це найменші, здебільшого одноклітинні істоти, яких можна побачити тільки у мікроскоп, характеризуються величезною різноманітністю видів, здатних існувати у різних умовах. Мікроорганізми виконують корисну роль у круговороті речовин у природі, використовуються у харчовій та мікробіологічній промисловості, при виробництві пива, вин, ліків.

Деякі види мікроорганізмів є хвороботворними, або патогенними. Вони викликають хвороби рослин, тварин та людини. Такі хвороби як проказа, чума, тиф, холера, малярія, туберкульоз та багато інших у далекі часи забирали тисячі життів, сіючи забобони та страх серед населення. Людство довгий час не знало, що ці хвороби викликаються мікроорганізмами. Не було і засобів боротьби із заразними хворобами. Тому інфекційні захворювання людини іноді набували масового розповсюдження, яке називається епідемією, або пандемією.

Широке розповсюдження заразних хвороб тварин називається епізоотією, а рослин – епіфітотією.

Мікробіологія вивчає мікроорганізми, їх систематику, морфологію, генетику, роль у круговороті речовин у природі, патогенну дію, що призводить до хвороб людини, тварин та рослин.

Мікроорганізми дуже різноманітні. Їх іноді називають просто мікробами (від mikros- малий та bios- життя). Виходячи з самої назви, мікроорганізми дуже маленькі об’єкти. Тому мікробіологи використовують дрібні одиниці, такі як мікрометр, нанометр і навіть ангстрем. Більшість бактерій мають величину 0,5-1 мкм, гриби дріжджів – 5-10 мкм. Самі дрібні бактерії мають в діаметрі близько десятої мікрометра.

Окремі види бактерій та грибів досягають у довжину кількох міліметрів та навіть сантиметрів. Але, як правило, мікроорганізми – це живі істоти дуже малих розмірів, які людина без допомоги мікроскопа побачити не може.

Мікроплазми – це вид мікроорганізмів, що мешкають у водоймищах, гної. Патогенні мікроплазми викликають хвороби людини (пневмонію), тварин (запалення легенів), розлади.

Бацили (від лат. Bacilium) – це бактерії що мають вигляд паличок, які утворюють внутрішньоклітинні спори. Аероби – організми, здатні до життя тільки у присутності атмосферного кисню. Анаероби – організми, здатні до життя тільки за відсутності атмос­ферного кисню.

Бактеріологія – розділ мікробіології, що вивчає бактерії.

Види мікроорганізмів. Серед патогенних мікроорганізмів розріз­няють бактерії, віруси, рикетсії, спірохети, найпростіші.

Найпростіші складаються із однієї клітини. Частіше всього вони мешкають у водоймищах. Приклади найпростіших тварин: амеба, радіолярія, грегарина, евглена, трипаносома, міксоспоридія, парамеція.

Трипаносоми мають розмір 12 – 100 мкм, є паразитами крові й тканин людини та хребетних тварин. Переносники – кровосисні комахи (муха цеце). Викликають захворювання трипаносомоз, на яке хворіють люди і тварини (лихоманка, ураження лімфатичних вузлів та ін.). Захворювання людей називають сонною хворобою (африканський трипаносомоз) або хвороба Шагаса (американський трипаносомоз).

Евглена – водиться переважно у мілких прісних водоймищах, часто викликає «цвітіння води, відомо близько 60 видів, довжина до 0,1 мм.

Незважаючи на свою назву, найпростіші мають будову навіть складнішу, ніж окрема клітина. «знехтував» найпростішими і Карл Лінней, описавши їх як один рід, названий «хаос інфузоріум». Лише через два сторіччя після відкриття Левенгука вчені встановили, що такі тяжкі захворювання як малярія, сонна хвороба, що переслідували людину з давніх часів, викликаються паразитами найпростішими.

Звичайні розміри найпростіших 1/20 – 1/7 мм. Їх можна побачити без мікроскопа (око людини розрізняє предмети розміром до 0,1 мм. Розмножуються вони поділом кожні 3 год.

Бактерії – типові представники мікроорганізмів. Бактерії, що мають форму правильних кульок, називають коками. Групи коків називають стафілококами або стрептококами. До коків відносять збудників різних інфекційних хвороб. Дуже багато бактерій мають форму паличок, наприклад кишкова паличка, що мешкає в нашому організмі (Eschericha coli), – збудник тифу (Salmonella typhi), дизентерії (Shigella dysenteriae). Електронний мікроскоп дає змогу побачити і органи руху бактерій – тоненькі джгутики.

Бактерії – всюдисущі та дуже витривалі. Їх знаходили у воді гейзерів з температурою близько 100 ⁰С, у вічній мерзлоті Арктики, де вони пробули більше 2 млн років, не загинули у відкритому космосі, а також під дією смертельної для людини дози радіації. Є серед них бактерії – хижаки, які ловлять найпростіших. Деякі бактерії живляться аміаком, метаном. Їх намагались використовувати для «поїдання» метану в шахтах. Розмножуються бактерії най прос­тішим діленням надвоє, у сприятливих умовах через кожні 20 хв.

Бактеріальними захворюваннями є чума, туберкульоз, холера, правець, проказа, дизентерія, менінгіт та ін. Від чуми в середні віки загинули десятки мільйонів людей. Ця хвороба наводила на людей панічний жах. Вважається, що у ХХ ст. небезпека чуми зникла.

Туберкульозні бактерії відкрив Р. Кох у 1882 р., але повністю ця хвороба не переможена. Холера в Європу занесена у 1816 р., до 1917 р. в Росії холерою пере­х­во­ріло більше 5 млн людей, половина з яких померла. Зараз випадки холери рідкі.

Правець уражає нервову систему. Хвороба переможена за допомогою профілактичних щеплень.

Випадки захворювання проказою стали рідкими. Людей, що захворіли як і раніше поміщають у лепрозорії.

Віруси (від лат. virus – яд) – найдрібніші неклітинні частинки, що складаються із нуклеїнової кислоти (ДНК або РНК) та білкової оболонки (кансиду). Мають вигляд палички, сферичні тощо. Розмір від 20 до 300 нм і більше. Віруси – внутрішньоклітинні паразити: розмножуючись тільки у живих клітинах, вони використовують їх ферментативний апарат і перемикають клітину на синтез зрілих вірусних частинок – віріопів. Віруси дрібніші бактерій у 50 раз. Їх не видно у світловому мікроскопі. Вони не затримуються найтоншими фарфоровими фільтрами. Віруси розповсюджені повсюди. Викли­кають хвороби рослин, тварин і людини. Вивченням вірусів займається наука вірусологія.

Отже, віруси мають наступні особливості, порівнюючи з бакте­ріями. Для вірусів характерна така властивість як фільтрованість, тобто вони проходять через фільтри.

Віруси від бактерій не здатні існувати та розмножуватися самостійно. Кожна бактерія є клітиною, що має свій обмін речовин. Бактерії здатні рости та розмножуватися на штучних поживних середовищах. Віруси, як справжні клітинні паразити, повністю залежать від обміну речовин у клітині-хазяйці. Бактерії та живі клітини організму завжди містять одночасно два типи нуклеї­нових кислот: рибонуклеїнову (РНК) та дезоксирибоз­нуклеїнову (ДНК) кислоти. Віруси містять тільки один вид нуклеїнової кислоти – або РНК, або ДНК.

Віруси здатні «нав’язати» свою генетичну інформацію спадковому апарату ураженої ним клітини. Віруси заражають клітину і заставляють її допомагати їх розмноженню. Це, як правило, закінчується загибеллю клітини. Віруси, на відмінну від бактерій, розмножуються лише в живих клітинах.

Вірусними захворюваннями є віспа, сказ, грип, енцефаліт, кір, свинка, краснуха, гепатит та ін. Давні рукописи донесли до нас описи страшних епідемій віспи, у яких загинуло до 40 % хворих. Англієць Едвард Дженнер у 1796 р. запропонував свій метод вакцинації, поклавши тим самим початок боротьби з цією недугою. Але тільки у 1980 р. ВОЗ заявила про те, що віспа переможена. Тепер дітям, що народилися після 1980 р. не роблять щеплення віспи.

Сказ – смертельна хвороба людини і тварин, відома з глибокої давнини. Найчастіше сказ вражає собак. Хворіють на сказ також вовки, кішки, щурі, ворони та інші тварини. Щеплення – єдиний надійний засіб проти сказу. Перше щеплення проти сказу було зроблене Луї Пастером у 1885 р. Дитина, сильно покусана скаженою собакою, не захворіла. Людину, що захворіла на сказ, вилікувати неможливо. Прихований (інкубаційний) період хвороби тягнеться від 8 днів до року. Тому при будь-якому укусі тварини необхідно звертатися до лікаря.

У 1981 р. у Сан-Франциско (США) були виявлені люди, хворі незвичайними формами запалення легенів та пухлин. Захворювання закінчувалося смертю. Як виявилося, у цих хворих був різко послаблений імунітет (захисні властивості) організму. ці люди стали гинути від мікробів, які викликають у звичайних умовах тільки легке нездужання. Хворобу назвали СНіД-синдромом набутого імуноде­фі­циту.

Віруси Сніду передаються під час переливання крові, нестерильними шприцами, статевим шляхом, а також при вигодовуванні дитини грудним молоком. Перші півроку-рік, а іноді і протягом кількох років після зараження у людини не помітно ніяких ознак хвороби, але вона є джерелом вірусу і може заразити людей навколо себе. До цього часу ліків проти СНіДу не знайдено. СНіД називають «чумою ХХ сторіччя».

Епідемія грипу описана Гіппократом ще у 412 р. до н.е. У ХХ ст. були відмічені 3 пандемії грипу. У січні 1918 р. в Іспанії з’явилися повідомлення про епідемії грипу, які отримали назву «іспанка». «Іспанка» обійшла весь світ, заразивши близько 1,5 млрд людей (проминула лише кілька загублених в океані острівків) і забрала 20 млн життів – більше, ніж перша світова війна.

У 1957 р. близько 1 млрд людей захворіли «азіатським грипом», загинуло більше 1 млн людей. У 1968-1969 р. на планеті Земля лютував «гонконгський грип». Кількість епідемій грипу, як не дивно, з кожним сторіччям зростає: у ХV було 4 епідемії, у ХVІІ – 7, у ХІХ – аж 45.

Чому до цього часу немає надійних щеплень проти грипу? Виявляється, що вірус грипу дуже швидко змінюється. Не встигли лікарі створити вакцину проти однієї форми грипу, як збудник хвороби з’являється вже в новому вигляді.

Рикетсії (за ім’ям американського вченого Ricketts) – мілкі хвороботворні бактерії, розмножуються у клітинах хазяїна (так само як віруси). Збуджують рикетсіози (висипний тиф, ку-лихоманку та ін.) у людини та тварин.

Рикетсіоз, те саме, що й ку-лихоманка. Ку-лихоманка (рикетсіоз Q) – гостре інфекційне захворювання людини та тварин, викликане рикетсіями. Ознаки захворювання: головний біль, слабкість, безсоння, біль у м’язах. У тварин хвороба протікає без симптомів. Людина заражається від тварин.

Спірохети – мікроорганізми, клітини яких мають форму тонких звивистих ниток. Мешкають у грунті, стоячих та стічних водах. Патогенні спірохети – збудники сифілісу, тифу, лептоспірозу та інших захворювань. Спірохетози – захворювання людини й тварин, викликані патогенними спірохетами.

Актиноміцети – мікроорганізми з рисами бактерій та найпрості­ших грибів. Розповсюджені у грунті, водоймищах, повітрі. Деякі види є патогенними, викликають такі захворювання як актиномікоз, туберкульоз, дифтерію та ін. Деякі актиноміцети утворюють антибі­отики, вітаміни, пігменти тощо. Використо­вуються у мікробіологічній промисловості.

Субстратами (носіями) біологічних небезпек можуть бути елементи середо­вища мешкання (повітря, вода, грунт), рослини, тварини, люди, обладнання, інструменти, сировина, переробні матеріали та ін.

Бактерії живуть у воді, у тому числі також у гарячих джерелах, у льодах, у повітрі на різній висоті від Землі. Особливо багато бактерій у грунтах. У 1 г орного грунту міститься від 1 до 20 млрд мікробів. Мікроби супроводжують людину все життя. Без мікробів життя неможливе. Але патогенні мікроби для людини небезпечні. Тому людина наполегливо шукає способи захисту від патогенних мікробів. Ще Спалланцані довів, що за тривалого кип’ятіння рідин, мікроби, які знаходяться в них, гинуть. Німецький вчений Шванн встановив, що висока температура вбиває і мікробів, що перебувають у повітрі. Фізик Тиндаль довів, що мікроби у рідинах гинуть після кількох повторних кип’ятінь. Повторне короткочасне нагрівання рідини до точки кипіння, запропоноване Тиндалем називають тиндалізацією. Усі методи знищення мікробів під впливом високої температури мають загальну назву – стерилізація. Часткова стерилізація молока нагріванням до 60 ⁰С протягом 30 хв називається пастеризацією.

Для уловлювання мікробів із рідин та газів застосовують спеціальні фільтри, що мають дуже мілкі пори.

Мікроорганізми не безсмертні. Розмноження їх не безмежне. Багато клітин гинуть не доживаючи до поділу. Мікроби ворогують між собою (антагонізм). Мікроби гинуть від сонячного світла, ультрафіолету. Деякі мікроби живляться відмерлими частинами рослин. Це сапрофіти. Інші нападають на живі організми – це паразити. Хвороботворні мікроби виділяють ферменти, які порушують нормальний стан людини.

Бактерициди – хімічні речовини, що вбивають бактерії.

Бактеріоситаз – тимчасова зупинка розмноження бактерій під впливом різних речовин (у тому числі й ліків).

Уловлювачі бактерій – пристосування для відбору проб повітря з метою визначення ступеню та характеру бактеріального забруднення.

Бактеріоносії та вірусоносії – люди або тварини, що мають у собі збудників інфекційних захворювань при відсутності ознак захворювання.

Бактеріологічне нормування. Принцип нормування бактеріолог­гіч­них забруд­нень може бути реалізований на практиці на основі прямих та непрямих показників.

Прямі методи полягають у встановленні залежності між фактом захворю­вання та знаходженні відповідних патогенних мікробів. Однак через тривалий інкубаційний період та порівняно малу частоту захворювань прямі методи визнаються недостатньо надійними.

У зв’язку з цим стали застосовуватися непрямі показники бактеріального нормування якості води. У 1914 р. у першому стандарті якості питної води у США показник не більше 100 бактерій у 1 мл був використаний у якості нормативу допустимого загального бактеріального забруднення. Другого разу у світовій практиці це було зроблено в СРСР у 1937 р. Надалі цей показник був прийнятий у стандартах майже всіх європейських країн.

Другим непрямим показником є кількість кишкових паличок. Дослідженнями вчених було доведено, що кишкова паличка може слугувати санітарно-показниковим мікроорганізмом.

У людському організмі містяться різноманітні мікроорганізми. Якісь з них нешкідливі, інші навіть корисні. Хвороботворні мікроби відрізняються тільки тим, що виділяють ферменти, які розкладають кров’яні тільця, м’язи, слизові оболонки, порушуючи тим самим нормальний стан організму. Особливу групу утворюють хвороботворні мікроби, які виділяють сильнодіючі отрути (токсини), що отруюють уражений організм. Руйнуючу дію на організм людини справляють також агресини, що містяться в бактеріях.

Мікроби проникають в організм людини найчастіше трьома шляхами: через органи дихання, травний тракт та шкіру. Зараження через шляхи дихання називається крапельною інфекцією.

Носіями хвороботворних мікробів є тварини, комахи. Місцем розмноження мікробів, що виробляють токсини, можуть бути продукти живлення. Clostridium botulinum розмножується у м’ясній їжі і виділяє токсин ботулізму, дуже сильну отруту. Хвороботворні мікроби зберігають життєздатність у воді дуже довго. Але людина не може довго існувати без води. Звідси постійна загроза інфекції. Сильна епідемія холери спалахнула у Петербурзі в 1908-1909 р. Причина – надходження стічної води з каналу у водопровідну мережу.

Людина має добрий природний захист від хвороботворних мікробів. Перша лінія захисту – наша шкіра. Але найменша ранка відкриває доступ мікробам в організм. У носовій порожнині мікроорганізми затримуються дрібними волос­ка­ми. У ротовій порожнині бактерії затримуються слиною, у якій містяться бакте­ри­цидна речовина, відома під назвою лізоцим. У 1965 р. біохіміки визначили склад лізоциму, в молекулі якого знаходиться 129 різних амінокислотних залишків.

У боротьбі з мікробами велике значення має гігієна. Піт, пил, бруд – добре пожи­вне середовище для мікроорганізмів. Ефективним середовищем боротьби з мікробами є дезинфекція. У якості засобів дезинфекції застосовується настойка йоду, ультрафіолетові промені, хлор та ін. Дезинфекція є безпосереднім засобом боротьби з мікробами.

Дезинсекція та дератизація спрямовані проти переносників мікробів. Дезинсекція – засіб боротьби з комахами. Препарати, які застосовуються при дези­н­фекції називаються інсектицидами. Їх багато. Всі вони мають у якості складової частини хлор.

Боротьба з гризунами називається дератизацією. При цьому застосовують хімічні, механічні та біологічні засоби. ГОСТ 12.1.008-76 «Біологічна безпека» зобов’язує приймати відповідні засоби під час роботи з біологічними об’єктами, щоб попередити виникнення у працюючих захворювання, стану перенесення, інтоксикації, сенсибілізації й травм, викликаних мікроорганізмами.

Гриби – відокремлена група нижчих рослин, що позбавлені хлорофілу і живляться готовими органічними речовинами. Існує більше 100 тисяч видів грибів. Від бактерій гриби відрізняє наявність ядра у клітині. Патогенні гриби викликають хвороби рослин, тварин та людини.

Наука про гриби – мікологія. Мікози (від грец. mykes – гриб) – хвороби лю­ди­ни та тварин, що викликаються паразитичними грибами. Токсичні гриби викли­кають харчові отруєння людини й тварин, які називаються мікотоксикозами.

Самий отруйний гриб на світі – бліда поганка. Отрута блідої поганки не руйнується ні при кип’ятінні, ні при жаренні. Цей гриб є смертельною небезпекою для людини. Людина може отруїтися червоним мухомором, але смертельні наслідки рідкі. Майже кожний їстівний гриб має свого неїстівного або отруйного двійника. Це являє небезпеку для недосвідченого грибника.

На життя людей вже багато сторіч мають вплив гриби-паразити рослин. Кожен рік людство втрачає через ці гриби близько п’ятої частини світового врожаю рослин. Паразитичний гриб фітофтора уражає картоплю, що прирікає населення на голод. Так, у 1845 р. був значний неврожай картоплі в Ірландії.

Небезпечний також гриб – паразит споринья. Він росте на колосках жита. Містить відомий і дуже небезпечний наркотик ЛСД. У людини викликає важке захворювання – «антонів вогонь».

3.Інфекційні захворювання тварин і рослин

Тваринний та рослинний світ

Деякі тварини являють потенційну небезпеку для людини.

Кліщі. Живляться кров’ю великих тварин і людини. Кліща, що присмоктався, не можна витягувати. Його голова зостанеться у шкірі і викличе запалення, більш небезпечне ніж сам укус. Краще рясно змочити кліща спиртом або одеколоном і кліщ сам відпаде. Дуже шкідливі маленькі коростяні кліщі, що викликають хворобу – коросту. Головна шкода кліщів – не у їх укусах, а у хворобах, що переносяться кліщами, наприклад, кліщовому енцефаліті. Надійним захистом від цієї хвороби є щеплення.

Скорпіони. Зловісна слава скорпіона пов’язана з його отруйністю. Для дрібних тварин укус скорпіона смертельний. Для людини укол жала скорпіона дуже болісний (виникає пухлина, людину морозить, підвищується температура), але життю не загрожує. Достеменно відомо тільки кілька випадків загибелі дітей, вкушених великими тропічними скорпіонами.

Павуки. Павук каракурт (у перекладі чорна смерть), довжиною трохи більше одного сантиметра, один із самих небезпечних. Смертність від його укусів складає близько 4 %. Укус каракурта викликає психічне збудження укушеного, болі у всьому тілі, порушення роботи серця та утруднене дихання. Спеціальна сироватка проти каракурта не завжди доступна. У польових умовах рекомен­ду­ється зразу після укусу припікати ранку сірником. Отрута павука під час нагрівання руйнується. Інші небезпечні павуки (наприклад, тарантул) серйозної загрози для людини не становлять, хоча їх укус болісний.

Сарана. Небезпечна тим, що знищує урожай, всю рослинність, може при­ректи на голод весь тваринний світ і людину.

Акули та скати. За різними оцінками спеціалістів нараховується від 250 до 350 видів акул. За офіційною статистикою від акул гине 35 людей за рік. Акули нападають на людину не тільки у відкритому морі, а й на глибині 1 – 1,5 м недалеко від берега.

Поведінка акул непередбачувана. Іноді люди знаходяться довго у відкритому морі, яке кишить акулами, а ті їх не чіпають. Під час другої світової війни у Тихому океані загинуло більше тисячі моряків. Транспорт торпедували вночі, а вранці рятувальні кораблі, що прибули на місце катастрофи, виявили на воді багато трупів у рятувальних жилетах. Усі тіла були без ніг. Ф. Рузвельт у 1942 р. дав розпорядження почати розробку заходів, щодо відлякування акул. Препарат, який отримав гучну назву «винищувач акул», входив у рятувальний комплект американських військово­служ­бовців. Як показала практика, апарат виявився ненадійним. Кінцеве рішення поки що не знайдено. Ефективним колективним засобом захисту від акул виявилися сітки, розставлені у морі недалеко від пляжів.

Піраньї. Це невеликі, до 30 см у довжину, рибки, що живуть у річках і озерах Південної Америки. Піраньї нападають на усе живе, що опинилося у межах їх досяжності: великих риб, домашніх та диких тварин, людину. Алігатор – і той намагається уникати з ними зустрічі. Зграя піраній здатна у лічені хвилини обгризти бика, залишивши тільки голий скелет. Пастухи, що переганяють худобу через річки, де водяться піраньї, змушені віддавати їм на поталу оду з тварин. Поки піраньї розправляються з нещасною жертвою, стадо може перейти на протилежний берег. 19 вересня 1981 р. більше 300 людей були з’їдені піраньями біля бразильського порту Обідус. Люди опинилися у воді у результаті аварії пасажирського судна.

Електричні риби. До них відносяться близько 30 видів електричних скатів, електричний вугор, електричний сом. Характерними особливостями цих тварин є наявність у них електричних органів. Електричні органи – це видозмінені м’язи. Напруга електричних зарядів досягає 220 В, а в електричних вугрів – навіть 600 В. Як відомо, така напруга небезпечна для людини.

Земноводні. У джунглях Південної Америки живе жабка кокоі. Це маленька істота, яка поміщається у чайній ложці. Її отрута у тисячу разів сильніша ціанистого калію і у 35 раз сильніше отрути середньоазіатської кобри. Отрути однієї жабки вистачило б для вбивства 1500 людей. Це сама сильна отрута із відомих тваринних отрут. Через шкіру вона не проникає, але будь-яка подряпина може призвести до біди.

Отруйні ящірки – ядозуби, або хелодерми, володіють сильнодіючою отрутою, від якої швидко гинуть дрібні тварини. Небезпечна отрута і для людини. Близько третини гине від укусів.

Змії. Самою отруйною змією довгий час вважався австралійський тарпан. Усі відомі випадки укусу людини тарпаном закінчувалися її загибеллю. За новими дослідженнями отруйнішими вважаються тигрові та морські змії. Гюрза – велика гадюка, завдовжки до 2 м, небезпечна для людини. Королівська кобра є самою довгою отруйною змією на Землі. Рекордна довжина досягає 5,7 м. Укушена цією коброю людина може померти дуже швидко, всього через пів-години після укусу.

Змій дуже багато, лише невелика частина серед них є отруйною. Отрута змії діє тільки під час попадання у кров. Зміїна отрута використовується у медицині. Зараз існують спеціальні розплідники змій (серпентарії), у яких беруть отруту.

Ссавці (звірі). Єдиними носіями отрути серед звірів на нашій планеті вважаються єхидни та качкодзьоби. Хижаки – леви, гієни, тигри, леопарди та інші за певних умов можуть становити собою небезпеку для людини.

Рослини (PLANTAE). Здавна люди помічали, що деякі види рослин володіють лікарськими і отруйними властивостями. Але, як стверджував Парацельс, тільки доза робить речовину отрутою або ліками.

Тютюн. Появу в XV ст. тютюну в Європі пов’язують з іменем француза Жана Ніко, який начебто привіз насіння цієї рослини з острова Тобаго. Звідси латинська назва тютюну – Nikotiana tabacum. У тютюні міститься отруйний алкалоїд нікотин. Смертельна доза нікотину міститься приблизно у 20 цигарках, але оскільки вона поступає в організм поступово, смерть курця не наступає. Нікотин дуже швидко розноситься по тілу курця. У мозок він потрапляє через 5-7 с після першої затяжки. Смола, що утворюється під час згоряння тютюну, викликає пухлини. Серед курців рак легень зустрічається у кілька разів частіше, ніж серед тих, хто не курить. Один із англійських королів так охарактеризував куріння: «звичай, огидний для очей, ненависний для носа, шкідливий для грудей, небезпечний для легень». Знаменитий поет Гете казав: «Освічена людина не курить». Був час, коли в Росії за куріння карали батогами. Існував звичай нюхати і жувати тютюн. З Америки в Європу було завезено багато культур – картоплю, томати, соняшники тощо. Тютюн – найнепотрібніша з них. Однак тютюнову пилюку використовують з користю у сільському господарстві для боротьби з шкідливими комахами.

Конопля. Із смолистих виділень коноплі отримують небезпечні наркотики, відомі як гашиш, маріхуана, анаша, споживання яких призводить до розвитку найтяжчого захворювання – наркоманії.

Кропива. Весною зелений борщ з молодої кропиви допомагає заповнити нестачу вітамінів у організмі. Листки кропиви покриті волосками з їдким соком. Волоски просочені кремнеземом і дуже крихкі. При найменшому дотику головки волосків обламуються, їдкий сік потрапляє у ранки, викликаючи опіки і подразнення шкіри.

Мак. Людина розпочала розводити мак заради їстівного насіння, в якому більше 50 % відмінного масла. Але ще у давнину люди робили надрізи на неспілих головках маку, із яких виступав білий сік (опій або опіум). Засохлий сік зшкрібали і отримували гіркий коричневий порошок – опій (опіум). З давніх пір, на жаль, опій використовують не тільки як ліки, але і як наркотик. Куріння опіуму забрало тисячі життів курців і навіть послужило причиною опіумних війн. Зараз висівання опіумних сортів маку заборонене рішенням ООН.

Існує ряд садових рослин і квітів, які отруйні або настільки токсичні, що викликають отруєння. Більша частина постраждалих – діти.

Дурман. Усі частини цієї рослини містять алкалоїд з наркотичним ефектом.

Біологічні фактори виробничого середовища

Термін біологічне забруднення охоплює різноманітні біологічні об’єкти, здатні справляти прямий несприятливий вплив на здоров'я людини або впливати опосередковано через об’єкти навколишнього середовища шляхом пригнічення перебігу природних процесів самоочищення.

На підприємствах біотехнологічного, мікробіологічного, текстильного виробництва, на тваринницьких та птахівницьких комплексах має місце високий рівень забруднення повітряного середовища мікроорганізмами та пилом органічного походження, що зумовлює зростання захворюваності працівників.

Професії за несприятливим впливом біологічних факторів умовно можна поділити на 3 групи:

До першої групи професій слід віднести різновиди трудової діяльності, пов’язані зі шкідливою дією на організм людини мікроорганізмів і продуктів їх життєдіяльності: роботи з виробництва біологічних препаратів, основою для яких є мікроорганізми, біологічні рідини або культури тканин; роботи, пов’язані з використанням біологічних препаратів для профілактики, лікування або діагностики у медичній галузі; роботи з ліквідації осередків інфекційних хвороб; роботи з лікування та догляду за інфекційними хворими чи носіями збудників та ін.

До другої групи належать роботи, пов’язані зі шкідливою дією на організм людини свійських, диких та лабораторних тварин: роботи з обслуговування тварин у сільському господарстві – у виробництві біологічних препаратів, продуцентами яких вони є; роботи з обслуговування тварин у віваріях науково-дослідних установ; мисливські та рибальські промисли; забій тварин; переробка сировини тваринного походження; обслуговування та дресирування тварин у зоологічних парках і цирках тощо.

До третьої групи варто віднести різновиди трудової діяльності, пов’язані зі шкідливою дією на організм людини культурних та дикорослих рослин: роботи з вирощування рослин у сільському та лісовому господарствах; збирання та переробку рослинної сировини; виробництво лікарських препаратів та алергенів з рослин; виробництво кормів тощо.

Усі компоненти, які входять до безпосередньої структури біологічного фактора, доцільно розділити на 2 основні групи: природні та штучні (індустріально-техногенні). До природних компонентів біологічного фактора відносять: збудників, переносників і носіїв збудників інфекційних захворювань людини, тварин та птахів; природні відходи тваринного світу; пилок під час цвітіння рослин; водорості. До штучних (індустріально-техногенних) компонентів відносять: готові продукти та пил рослинного походження, що пов’язані з діяльністю тваринницьких комплексів; споруди для очищення стічних вод; виробництво та використання антибіотиків, білково-вітамінних концентратів, вакцин, сироваток, біологічно активних препаратів, мікробіологічних засобів захисту та стимуляторів росту рослин та ін.

Провідні місця у структурі галузей сучасного виробництва, які безпосередньо стосуються формування специфічного біологічного забруднення, посідають сільське господарство, насамперед тваринництво, мікробіотехнологія та медицина.

До головних біологічних факторів виробничого середовища в означених галузях відносять мікроорганізми і продукти їх метаболізму, мікроорганізми та органічні речовини природного походження, які можуть несприятливо впливати на організм людини в ході виконання професійної діяльності.

Як результат їх негативної дії на організм людини – виникнення інфекційних та паразитарних захворювань та інвазій професійного ґенезу внаслідок контакту людей із джерелом інфекції або факторами передачі, передусім несприятливими умовами праці.

Професійні інфекційні, інвазивні та паразитарні хвороби людини, джерелом яких є хворі тварини і продукти їх життєдіяльності, називають зооантропонозами. Частіше зооантропонозами хворіють тваринники, ветеринари, працівники молокозаводів та м’ясокомбінатів, фабрик з оброблення вовни та шкіри.

До професійно-зумовлених зооантропонозів відносять: бактеріальні (сибірка, сальмонельоз, бруцельоз, лептоспіроз та ін.), вірусні (орнітоз, сказ), рикетсіозні ( ку-гарячка), грибкові ( кандидоз, актиномікоз, мікроспорія, трихофітія та ін.), гельмінтозні (теніоз, трихінельоз, ехінококоз та ін.) зооантропонози.

Профілактика складається з комплексу протиепідемічних, санітарно-гігієнічних та санітарно-ветеринарних заходів, головною метою яких є покращення санітарно-гігієнічного стану об’єктів.

В умовах виробництва антибіотиків, гормонів, вітамінів є висока імовірність забруднення довкілля та виробничого середовища мікроорганізмами ( актиноміцетами, плісневими і дріжжоподібними грибами та бактеріями) і продуктами їх життєдіяльності. Заходами профілактики є: обов’язкове дотримування ГДК антибіотиковмісних препаратів у повітрі виробничих приміщень, застосування технологічних і санітарно-технічних заходів (автоматизація й герметизація технологічних процесів, припливно-витяжна вентиляція, застосування спецодягу та індивідуальних засобів захисту органів дихання і рук, проведення профілактичних медичних оглядів).

Біологічні фактори підлягають нормуванню за принципом: доза (кількість) – "час – ефект, тобто інтегративний за змістом показник – інфікувальна доза (кількість патогенних мікроорганізмів, що може спричинити виникнення інфекційних захворювань).

У ЛПЗ пріоритетним залишається проведення контролю за рівнем мікробного забруднення повітря у приміщеннях. Основними етапами контролю є:

- встановлення відсутності збудників інфекційних, паразитарних, інвазивних захворювань;

- визначення допустимих рівнів забруднення приміщень ЛПЗ, при яких об’єкти навколишнього середовища вважаються безпечними з погляду епідемічного благополуччя;

- визначення відповідних порушень та внесення конкретних пропозицій і рекомендацій.

Критерії оцінювання повітря закритих приміщень лікувально-профілактичних закладів

Стан повітря	Загальна кількість мікроорганізмів в 1 куб. м	Кількість стафілококів в 1 куб.м
Чисте	до 2 000	до 75
Задовільно чисте	2 000 – 4 000	75-100
Мало забруднене	4 000 – 7 000	100 - 150
Дуже забруднене	Понад 7 000	Понад 150

Розділ "Техногенні небезпеки та їх наслідки"

Тема № 4: "Пожежна безпека"

Основні поняття та значення пожежної безпеки. Основні нормативні документи

в галузі пожежної безпеки

Правовою основою діяльності в галузі пожежної безпеки є Конституція, Закон України "Про пожежну безпеку", та інші закони України, постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування, прийняті в межах їх компетенції. Забезпечуючи пожежну безпеку слід також керуватись Правилами пожежної безпеки в Україні, стандартами, будівельними нормами, Правилами улаштування електроустановок (ПУЕ), нормами технологічного проектування та іншими нормативними актами, виходячи із сфери їх дії, які регламентують вимоги пожежної безпеки.

Основним нормативним документом, що регламентує вимоги щодо пожежної безпеки є Закон України „Про пожежну безпеку" № 618 /97 – ВР від 05.11.1997р. Цей Закон визначає загальні

правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Небезпечні та шкідливі фактори, пов’язані з пожежами

Пожежа — це неконтрольоване горіння поза спеціальним вогнищем, що розповсюджується в часі і просторі та створює загрозу життю і здоров'ю людей, навколишньому середовищу, призводить до матеріальних збитків.

Пожежна небезпека — можливість виникнення та (або) розвитку пожежі в будь-якій речовині, процесі, стані.

Слід зазначити, що пожеж безпечних не буває. Якщо вони і не створюють прямої загрози життю та

здоров'ю людини (наприклад, лісові пожежі), то завдають збитків довкіллю, призводять до значних матеріальних втрат. Коли людина перебуває в зоні впливу пожежі, то вона може потрапити під дію наступних небезпечних та шкідливих факторів: токсичні продукти згорання; вогонь; підвищена температура середовища; дим; недостатність кисню; руйнування будівельних конструкцій; вибухи, витікання небезпечних речовин, що відбуваються внаслідок пожежі; паніка.

Токсичні продукти згорання становлять найбільшу загрозу для життя людини, особливо при пожежах в будівлях. Адже в сучасних виробничих, побутових та адміністративних приміщеннях знаходиться значна кількість синтетичних матеріалів, що є основними джерелами токсичних продуктів згорання. Так при горінні пінополіуретану та капрону утворюється ціанистий водень (синильна кислота), при горінні вініпласту — хлористий водень та оксид вуглецю, при горінні лінолеуму — сірководень та сірчистий газ і т. д. Найчастіше при пожежах відзначається високий вміст в повітрі оксиду вуглецю. Так, в підвалах, шахтах, тунелях, складах його вміст може становити від 0,15 до 1,5%, а в приміщеннях — 0,1—0,6%.

Слід зазначити, що оксид вуглецю — це отруйний газ і вдихання повітря, в якому його вміст становить 0,4% —смертельне.

Вогонь — надзвичайно небезпечний фактор пожежі, однак випадки його безпосередньої дії на людей досить нечасті. Під час пожежі температура полум'я може досягати 1200—1400 °С і у людей, що знаходятьсяу зоні пожежі випромінювання полум'я можуть викликати опіки та больові відчуття. Мінімальна відстань у метрах, на якій людина ще може

знаходитись від полум'я приблизно складає, наприклад, при пожежі дерев'яного будинку, висотою до гребеня покрівлі 8 м, близько 13 м.

Небезпека підвищеної температури середовища полягає в тому, що вдихання розігрітого повітря разом із продуктами згорання може призвести до ураження органів дихання та смерті. В умовах пожежі підвищення температури середовища до 60 °С вже є життєвонебезпечною для людини.

Дим являє собою велику кількість найдрібніших часточок незгорівших речовин, що знаходяться у повітрі. Він викликає інтенсивне подразнення органів дихання та слизових оболонок (сильний кашель, сльозотечу). Крім того, у задимлених приміщеннях внаслідок погіршення видимості сповільнюється евакуація людей, а часом провести її зовсім не можливо. Так, при значній задимленості приміщення видимість предметів, що освітлюються лампочкою потужністю 20 Вт, складає не більше 2,5 м.

Недостатність кисню спричинена тим, що в процесі горіння відбувається хімічна реакція оксидування горючих речовин та матеріалів. Небезпечною для життя людини уже вважається ситуація, коли вміст кисню в повітрі знижується до 14% (норма 21%). При цьому втрачається

координація рухів, появляється слабість, запаморочення, загальмовується свідомість.

Вибухи, витікання небезпечних речовин можуть бути спричинені їх нагріванням під час пожежі, розгерметизацією ємкостей та трубопроводів з небезпечними рідинами та газами. Вибухи збільшують площу горіння і можуть призводити до утворення нових вогнищ. Люди, що перебувають поблизу, можуть підпадати під дію вибухової хвилі, діставати ураження уламками.

Руйнування будівельних конструкцій відбувається внаслідок втрати ними несучої здатності під впливом високих температур та вибухів. При цьому люди можуть одержати значні механічні травми, опинитися під уламками, завалених конструкцій. До того ж, евакуація може бути просто неможливою, внаслідок завалів евакуаційних виходів та руйнування шляхів евакуації.

Паніка, в основному, спричинюється швидкими змінами психічного стану людини, як правило, депресивного характеру в умовах екстремальної ситуації (пожежі). Більшість людей потрапляють в складні та неординарні умови, якими характеризується пожежа, вперше і не мають відповідної психічної стійкості та достатньої підготовки щодо цього. Коли дія факторів пожежі перевищує межу психофізіологічних можливостей людини, то остання може піддатись паніці. При цьому вона втрачає розсудливість, її дії стають неконтрольованими та неадекватними ситуації, що виникла. Паніка — це жахливе явище, здатне призвести до масової загибелі людей.

Основні причини пожеж

Для успішного проведення протипожежної профілактики на підприємствах важливо знати основні причини пожеж. На основі статистичних даних можна зробити висновок, що основними причинами

пожеж на виробництві є:

— необережне поводження з вогнем;

— незадовільний стан електротехнічних пристроїв та порушення правил їх монтажу та експлуатації;

— порушення режимів технологічних процесів;

— несправність опалювальних приладів та порушення правил їх експлуатації;

— невиконання вимог нормативних документів з питань пожежної безпеки.

Дуже часто пожежі на виробництві спричинені необережним поводженням з вогнем. Під цим, як правило, розуміють паління в недозволених місцях та виконання так званих вогневих робіт.

Вогневими роботами вважають виробничі операції, пов'язані з використанням відкритого вогню, іскроутворенням та нагрівом деталей, устаткування, конструкцій до температур, що здатні викликати

займання горючих речовин і матеріалів, парів легкозаймистих рідин.

До вогневих робіт належать: газо- та електрозварювання, бензино- та газорізання, паяльні роботи, варки бітуму та смоли, механічна обробка металу з утворенням іскор.

Відповідальність за заходи пожежної безпеки при проведенні зварювальних та інших вогневих робіт покладається на керівників дільниць, цехів, підприємств.

Місця проведення вогневих робіт повинні бути вільними від горючих матеріалав у радіусі не менше 5 м.

Перед проведенням тимчасових вогневих робіт розробляються заходи пожежної безпеки, сповіщається пожежна охорона, призначаються особи, відповідальні за забезпечення пожежної безпеки і після цього видається підписаний наряд — допуск на проведення робіт. Такий дозвіл дається на одну зміну. Після закінчення вогневих робіт зварювальник зобов'язаний оглянути місце роботи, полити водою горючі конструкції. Місце проведення робіт необхідно неодноразово перевірити протягом 2 годин після їх закінчення.

Пожежі через виникнення коротких замикань, перевантаження електродвигунів, освітлювальних та силових мереж внаслідок великих місцевих опорів, роботу несправних або залишених без нагляду

електронагрівальних приладів складають більше 25% всіх випадків. Короткі замикання виникають внаслідок неправильного монтажу або експлуатації електроустановок, старіння або пошкодження ізоляції. Великі струми замикання викликають іскріння та нагрівання струмопровідних частин до високої температури, що супроводжується займанням ізоляції провідників та горючих будівельних конструкцій, котрі знаходяться поряд. Струмові перевантаження виникають при ввімкненні до мережі додаткових споживачів струму або при зниженні напруги в мережі.

Іскріння може ініціювати пожежу.

Пожежонебезпечні властивості матеріалів та речовин. Теоретичні основи горіння

Горіння — це екзотермічна реакція окислення речовини, яка супроводжується виділенням диму та (або) виникненням полум'я і (або) свічення.

Для виникнення горіння необхідна наявність горючої речовини, окислювача та джерела запалювання. Розрізняють два види горіння: повне — при достатній кількості окислювача, і неповне — при нестачі окислювача. Продуктами повного горіння є діоксид вуглецю, вода, азот, сірчаний ангідрид та ін. При неповному горінні утворюються горючі і токсичні продукти (оксид вуглецю, альдегіди, смоли, спирти та ін.).

За швидкістю розповсюдження полум'я горіння поділяється на дефлаграційне (в межах 2—7 м/с), вибухове (при десятках і навіть сотнях метрів за секунду) і детонаційне (при тисячах метрів за секунду).

Горіння може бути гомогенним та гетерогеним. При гомогенному горінні речовини, що вступають в реакцію окислення мають однаковий агрегатний стан, наприклад газоподібний. Якщо початкові речовини знаходяться в різних агрегатних станах і наявна межа поділу фаз в горючій системі, то таке горіння називається гетерогенним. Гетерогенне горіння, при якому одночасно утворюються потоки горючих газоподібних речовин, є одночасно й дифузним. Як правило, пожежі характеризуються

гетерогенним дифузним горінням, швидкість переміщення полум'я якого залежить від швидкості дифузії кисню повітря до осередку горіння.

Різновидності горіння

Розрізняють наступні різновидності горіння: вибух, детонація, спалах, займання, спалахування, самозаймання та самоспалахування, тління.

Вибух — надзвичайно швидке хімічне перетворення, що супроводжується виділенням енергії і утворенням стиснутих газів, здатних виконувати механічну роботу. В основному, ця механічна робота зводиться до руйнувань, які виникають при вибуху і обумовлені утворенням ударної хвилі — раптового скачкоподібного зростання тиску. При віддаленні від місця вибуху механічна дія ударної хвилі послаблюється.

Детонація — це горіння, яке поширюється зі швидкістю кілька тисяч метрів за секунду. Виникнення детонації пояснюється стисненням, нагріванням та переміщенням незгорівшої суміші перед фронтом полум'я, що призводить до прискорення поширення полум'я і виникнення в суміші

ударної хвилі.

Спалах — швидке згоряння горючої суміші без утворення стиснутих газів, яке не переходить у стійке горіння.

Займання — виникнення горіння під впливом джерела запалювання.

Спалахування — займання, що супроводжується появою полум'я.

Самозаймання — початок горіння без впливу джерела запалювання.

Самоспалахування—самозаймання, що супроводжується появою, полум'я.

Тління — горіння без випромінювання світла, що, як правило, розпізнається з появою диму.

Залежно від внутрішнього імпульсу процеси самозаймання (самоспалахування) поділяються на теплові, мікробіологічні та хімічні.

Теплове самозаймання — виникає при зовнішньому нагріванні речовини на певній відстані (через повітря). При цьому речовина розкладається, адсорбує і в результаті дії процесів оксидування

самонагрівається. Дерев'яна тирса, ДВП та деякі інші речовини схильні до самозаймання. Захист від

теплового самозаймання — запобігання нагріву матеріалів від зовнішніх джерел тепла.

Мікробіологічне самозаймання відбувається в результаті самонагрівання, що спричинене життєдіяльністю мікроорганізмів в масі речовини. До мікробіологічного самозаймання схильні речовини рослинного походження (в основному не висушені) — сіно, зерно, тирса, торф.

Хімічне самозаймання виникає внаслідок дії на речовину повітря, води, а також при взаємодії речовин. Наприклад, самозаймаються промаслені матеріали (ганчір'я, дерев'яна тирса, навіть металеві ошурки). Внаслідок оксидування масел киснем повітря відбувається самонагрівання, що може призвести до самозаймання. До речовин, що здатні самозайматися при дії на них

води відносяться калій, натрій, цезій, карбіди кальцію та лужних металів та інші. Ці речовини при взаємодії з водою виділяють горючі гази, які нагріваючись за рахунок теплоти самозаймаються.

До речовин, що призводять до самозаймання при взаємодії з ними належать газоподібні, рідкі та тверді окислювачі. Наприклад, стиснутий кисень викликає самозаймання мінеральних мастил, які

не самозаймаються на повітрі.

Показники пожежовибухонебезпечності речовин та матеріалів

Відповідно до ГОСТ 12.1.044-84 оцінку пожежовибухо-небезпечності усіх речовин та матеріалів проводять залежно від агрегатного стану: газ, рідина, тверда речовина (пил виділено в окрему групу). Тому і показники 'їхньої пожежовибухонебезпечності будуть дещо різні .

Перш за все визначають групу горючості даної речовини. За цим показником всі речовини та матеріали поділяються на негорючі, важкогорючі та горючі.

Негорючі — речовини та матеріали не здатні до горіння на повітрі нормального складу. Це неорганічні матеріали, метали, гіпсові конструкції.

Важкогорючі — це речовини та матеріали, які здатні до займання в повітрі від джерела запалювання, однак після його вилучення не здатні до самостійного горіння. До них належать матеріали, які містять горючі та негорючі складові частини. Наприклад, асфальтобетон, фіброліт.

Горючі — речовини та матеріали, які здатні до самозаймання, а також займання від джерела запалювання і самостійного горіння після його вилучення. До них належать всі органічні матеріали. В свою чергу горючі матеріали поділяються на легкозаймисті, тобто такі, які займаються від джерела запалювання незначної енергії (сірник, іскра) без попереднього нагрівання та важкозаймисті, які займаються від порівняно потужного джерела запалювання.

Температура спалаху — найнижча температура горючої речовини, при якій над її поверхнею утворюються пари або гази, здатні спалахнути від джерела запалювання, але швидкість їх утворення ще недостатня для стійкого горіння.

За температурою спалаху розрізняють:

— легкозаймисті рідини (ЛЗР) — рідини, які мають температуру спалаху, що не перевищує 61 °С у закритому тиглі (бензин, ацетон, етиловий спирт).

— горючі рідини (ГР) — рідини, які мають температуру спалаху понад 61 °С у закритому тиглі або 66 °С у відкритому тиглі (мінеральні мастила, мазут, формалін).

Температура спалахування — найнижча температура речовини, при якій вона виділяє горючі пари і гази з такою швидкістю, що після їх запалення виникає стійке горіння.

Температури спалаху та спалахування належать до показників пожежовибухонебезпечності лише рідин та твердих речовин.

Пожежовибухонебезпечність об’єкта. Категорії приміщень та будівль за вибухопожежною та пожежною небезпекою

Вимоги щодо конструктивних та планувальних рішень промислових об'єктів, а також інших питань забезпечення їхньої пожежо- та вибухобезпеки значною мірою визначаються категорією приміщень та будівель за вибухопожежною та пожежною небезпекою. Визначення категорії приміщення проводиться з урахуванням показників пожежовибухонебезпечності речовин та матеріалів, що там знаходяться (використовуються) та їх кількості. Відповідно до ОНТП 24-86 приміщення за вибухопожежною та пожежною небезпекою поділяються на п'ять категорій (А, Б, В, Г, Д).

Категорія А. Горючі гази, легкозаймисті рідини з температурою спалаху не більше 28 °С в такій кількості, що можуть утворюватися вибухонебезпечні парогазоповітряні суміші, при спалахуванні котрих розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 кПа.

Категорія Б. Горючий пил або волокна, легкозаймисті рідини з температурою спалаху більше 28 °С та горючі рідини в такій кількості, що можуть утворюватися вибухонебезпечні пилоповітряні або

пароповітряні суміші, при спалахуванні котрих розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 кПа.

Категорія В. Горючі та важкогорючі рідини, тверді горючі та важкогорючі речовини і матеріали, речовини та матеріали, здатні при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним лише горіти за

умови, що приміщення, в яких вони знаходяться, або використовуються, не відносяться до категорій А та Б.

Категорія Г. Негорючі речовини та матеріали в гарячому, розжареному або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується виділенням променистого тепла, іскор, полум'я; горючі

гази, рідини, тверді речовини, які спалюються або утилізуються як паливо.

Категорія Д. Негорючі речовини та матеріали в холодному стані.

Згідно з категоріями приміщень визначають вимоги до конструктивних та планувальних рішень будівель, споруд, приміщень та до їх вогнестійкості.

Правила улаштування електроустановок (ПУЕ)

Головним заходом запобігання пожеж і вибухів від електрообладнанняє правильний вибір і експлуатація обладнання у вибухо-і пожежонебезпечних приміщеннях.

Вибухонебезпечна зона — це простір, в якому є або можуть з'явитися вибухонебезпечні суміші

Пожежонебезпечна зона — це простір, де можуть знаходитися горючі речовини як при нормальному технологічному процесі, так і при можливих його порушеннях.

Згідно з ПУЕ, в пожежонебезпечних зонах використовується електрообладнання закритого типу, внутрішній простір котрого відділений від зовнішнього середовища оболонкою. Апаратуру

управління і захисту, світильники рекомендується застосовувати в пилонепроникному виконанні. Вся електропроводка повинна мати надійну ізоляцію. Пускову апаратуру, магнітні пускачі необхідно виносити за межі вибухонебезпечних приміщень з дистанційним керуванням. Проводи у вибухонебезпечних приміщеннях мають прокладатися у металевих трубах.

Система попередження пожеж

Одним із основних принципів у системі попередження пожеж є положення про те, що горіння (пожежа) можливе лише за певних умов.

Такою умовою є наявність трьох факторів: горючої речовини, окислювача та джерела запалювання. Крім того, необхідно, щоб горюча речовина була нагріта до необхідної температури і знаходилась

у відповідному кількісному співвідношенні з окислювачем, а джерело запалювання мало необхідну енергію для початкового імпульсу (запалювання). Так сірником не можливо запалити дерев'яну колоду, в той же час аркуш паперу легко загориться.

До окислювачів належать хлор, фтор, оксиди азоту та інші речовини, однак з практичної точки зору найбільш важливе значення має горіння, яке виникає при оксидуванні горючої речовини киснем

повітря. Зі зменшенням вмісту кисню в повітрі уповільнюється швидкість! горіння, а при вмісті кисню менше 14% .(норма 21%) горіння більшості речовин стає неможливим. Окислювач разом з горючою речовиною утворює так зване горюче середовище.

Система попередження пожеж виключає два основних напрямки: запобігання формуванню горючого середовища і виникненню в цьому середовищі (чи внесенню в нього) джерела запалювання.

Запобігання формуванню горючого середовища досягається: застосуванням герметичного виробничого устаткування; максимально можливою заміною в технологічних процесах горючих

речовин та матеріалів негорючими; обмеженням кількості пожежо- та вибухонебезпечних речовин при використанні та зберіганні, а також правильним їх розміщенням; ізоляцією горючого та вибухонебезпечного середовища; організацією контролю за складом повітря в приміщенні та контролю за станом середовища в апаратах; застосуванням робочої та аварійної вентиляції; відведенням горючого середовища в спеціальні пристрої та безпечні місця; використанням

інгібуючих (хімічно активні компоненти, що сприяють припиненню пожежі) та флегматизуючих (інертні компоненти, що роблять середовище негорючим) добавок.

Запобігання виникненню в горючому середовищі джерела запалювання досягається: використанням устаткування та пристроїв, при роботі котрих не виникає джерел запалювання; використання електроустаткування, що відповідає за виконанням класу пожежо- та

вибухонебезпеки приміщень та зон, групі і категорії вибухонебезпечної суміші; обмеження щодо сумісного зберігання речовин та матеріалів; використання устаткування, що задовольняє вимогам електростатичної іскробезпеки; улаштуванням блискавкозахисту; організацією автоматичного контролю параметрів, що визначають джерела запалювання; заземленням устаткування, видовжених металоконструкцій; використання при роботі інструментів, що виключають іскроутворення; ліквідацією умов для самоспалахування речовин і матеріалів.

Порядок сумісного зберігання речовин та матеріалів

ГОСТ 12.1.004-91 встановлює порядок сумісного зберігання речовин та матеріалів. Вимоги щодо їх сумісного зберігання сформульовані на підставі кількісного врахування показників пожежної

небезпеки, токсичності, а також однорідності засобів пожежогасіння.

Згідно з ГОСТ 12.1.004-91 за потенційною небезпекою викликати пожежу, підсилювати небезпечні фактори пожежі, отруювати навколишнє середовище (повітря, воду, грунт, флору, фауну), впливати

на людину через шкіру, слизові оболонки дихальних органів шляхом безпосередньої дії або на відстані, речовини та матеріали поділяються на розряди:

— безпечні;

— малонебезпечні;

— небезпечні;

— особливо небезпечні.

В залежності від того, до якого розряду відносяться речовини та матеріали, визначаються умови їх зберігання.

До безпечних відносяться негорючі речовини та матеріали в негорючій упаковці, які в умовах пожежі не виділяють небезпечних (горючих, отруйних, 'їдких) продуктів розкладу або окислення, не утворюють вибухових або пожежонебезпечних, отруйних, 'їдких, екзотермічних сумішей з іншими речовинами. Безпечні речовини та матеріали зберігаються в приміщеннях або на майданчиках будь-якого типу.

До малонебезпечних відносять такі горючі й важкогорючі речовини та матеріали, які не відносяться до безпечних і на які не поширюються вимоги ГОСТ 19433-88. До малонебезпечних відносяться також негорючі речовини та матеріали у горючій упаковці. Малонебезпечні речовини та матеріали дозволяється зберігати в приміщеннях усіх ступенів вогнестійкості (крім V).

До небезпечних відносять горючі та негорючі речовини і матеріали, що мають властивості, прояв яких може призвести до вибуху, пожежі, загибелі, травмування, отруєння, опромінення, захворювання людей та тварин, пошкодження споруд, транспортних засобів.

Небезпечні речовини та матеріали слід зберігати у складах І і II ступенів вогнестійкості.

До особливо небезпечних відносяться такі небезпечні речовини та матеріали, які не сумісні з речовинами та матеріалами однієї з ними категорії за ГОСТ 19433-88. Особливо небезпечні речовини та матеріали необхідно зберігати у складах І та II ступенів вогнестійкості, розташованих переважно в окремих будівлях.

Система протипожежного захисту

Система протипожежного захисту — це сукупність організаційних заходів, а також технічних засобів, спрямованих на запобігання впливу на людей небезпечних факторів пожежі та обмеження матеріальних збитків від неї .

Попередження розповсюдження пожеж, в основному визначається пожежною безпекою будівель та споруд і забезпечується: правильним вибором необхідного ступеня вогнестійкості будівельних конструкцій; правильними об'ємно-планувальними рішеннями будівель та споруд; розташуванням приміщень та виробництв з урахуванням вимог пожежної безпеки; встановленням протипожежних перешкод в будівлях, системах вентиляції, паливних та кабельних комунікаціях; обмеженням витікання та розтікання горючих рідин при пожежі; улаштуванням протидимного захисту; проектуванням шляхів евакуації; заходами щодо успішного розгортання тактичних дій по

гасінню пожежі.

На розвиток пожежі у будівлях та спорудах значно впливе здатність окремих будівельних елементів чинити опір впливу теплоти, тобто їх вогнестійкість.

Вогнестійкість — здатність будівельних елементів та конструкцій зберігати свою несучу здатність, а також чинити опір нагріванню до критичної температури^утворенню наскрізних тріщин та поширенню вогню.

Межі вогнестійкості та максимальні межі розповсюдження вогню визначаються шляхом дослідження у спеціальних печах під відповідним навантаженням.

Протипожежні перешкоди. При проектуванні і будівництві промислових підприємств передбачаються заходи, які запобігають поширенню вогню шляхом:

— поділу будівлі протипожежними перекриттями на пожежні відсіки;

— поділу будівлі протипожежними перегородками на секції;

— влаштування протипожежних перешкод для обмеження поширення

вогню по конструкціях, по горючих матеріалах(гребені, бортики, козирки, пояси);

— влаштування протипожежних дверей і воріт;

— влаштування протипожежних розривів між будівлями.

Протипожежна перешкода — конструкція у вигляді стіни, перегородки, перекриття або об'ємний елемент будівлі, призначені для запобігання поширенню пожежі у прилеглих до них приміщеннях

протягом нормованого часу. Протипожежні перешкоди - горища, виконані з негорючих матеріалів.

При складанні генеральних планів підприємств з точки зору пожежної безпеки важливо забезпечувати відповідні відстані від меж підприємств до інших підприємств і будівель. Протипожежні відстані між будівлями мають виключати загорання сусідньої будівлі протягом часу, який необхідний для приведення у дію засобів пожежогасіння.

Евакуація людей із будівель та приміщень

При виникненні пожежі на початковій стадії виділяється тепло, токсичні продукти згорання, можливі обвалення конструкцій. Тому слід враховувати необхідність евакуації людей у визначені терміни.

Показником ефективності евакуації є час, протягом котрого люди можуть при необхідності залишити окремі приміщення і будівлі загалом. Безпека евакуації досягається тоді, коли тривалість евакуації людей в окремих приміщеннях і будівлях загалом не перевищує критичної тривалості пожежі, яка становить небезпеку для людей.

Критичною тривалістю пожежі є час досягнення при пожежі небезпечних для людини температур і зменшення вмісту кисню у повітрі.

Виходи вважаються евакуаційними, якщо вони ведуть:

— з приміщень першого поверху назовні безпосередньо або через коридор, вестибюль, сходову клітку;

— з приміщень будь-якого поверху, крім першого, в коридори, що ведуть на сходову клітку (в тому числі через хол); при цьому сходові клітки повинні мати вихід назовні безпосередньо або через вестибюль, відділений від прилеглих коридорів перегородками з дверима;

— з приміщень в сусіднє приміщення на цьому ж поверсі, забезпечене виходами, вказаними вище.

Евакуаційні виходи повинні розташовуватися розосереджено. Число евакуаційних виходів повинно бути не менше двох. Двері на шляхах евакуації повинні відчинятися в напрямку виходу з будівель

(приміщень). Допускається влаштування дверей з відчинянням усередину приміщення в разі одночасного перебування в ньому не більше 15 чоловік. При наявності людей у приміщені двері евакуаційних виходів можуть замикатись лише на внутрішні запори, котрі легко відмикаються.

Мінімальна ширина шляхів евакуації — не менше 1 м, дверей — 0,8 м.

Способи та засоби пожежогасіння

В комплексі заходів, що використовуються в системі протипожежного захисту, важливе значення має вибір найбільш раціональних способів та засобів гасіння різних горючих речовин та

матеріалів.

Горіння припиняється:

— при охолодженні горючої речовини до температури нижчої, ніж температура її займання;

— при зниженні концентрації кисню в повітрі в зоні горіння;

— при припиненні надходження пари, газів горючої речовини в зону горіння.

Припинення горіння досягається за допомогою вогнегасник засобів:

— води (у вигляді струменя або розпиленому вигляді);

— інертних газів (вуглекислота та ін.);

— хімічних засобів (у вигляді піни або рідини);

— порошкоподібних сухих сумішей (суміші піску з флюсом);

— пожежних покривал з брезенту та азбесту.

Вибір тих чи інших способів та засобів гасіння пожеж та вогнегасних речовин і їх носіїв (протипожежної техніки) визначається в кожному конкретному випадку залежно від стадії

розвитку пожежі, масштабів загорань, особливостей горіння речовин та матеріалів (рис. 4.3).

Успіх швидкої локалізації та ліквідації пожежі на її початку залежить від наявних вогнегасних засобів, вміння користуватися ними всіма працівниками, а також від засобів пожежного зв'язку та сигналізації для виклику пожежної допомоги та введення в дію автоматичних та

первинних вогнегасних засобів.

Вода — найбільш дешева і поширена вогнегасна речовина.

Фізичні способи: охолодження (виведення тепла з зони горіння) , зрошення, перемішування, евакуація горючих речовин та матеріалів , розрідження інертними речовинами,

газами та парою, ізоляція (відключення механізму займання) поверхонь горючих речовин водою, піною, покривалом тощо.

Хімічний спосіб : флегматизація - об'ємне розрідження горючої пило-, газо- та повітряної системи флегматизуючими речовинами; зрошення поверхонь горючих матеріалів флегматизуючи ми речовинами.

Вода застосовується у вигляді компактних і розпилених струменів і як пара. Вогнегасний ефект компактних струменів води полягає у змочуванні поверхні, зволоженні та охолодженні твердих горючих матеріалів. Подача води до місця пожежі здійснюється пожежними рукавами. Відкидний рукав від пожежного крана або насоса закінчується металевим соплом, обладнаним розбризкувачем. Розбризкувач дозволяє отримувати компактний або розсіяний струмінь води. Струменем води

гасять тверді горючі речовини; дощем і водяним пилом — тверді, волокнисті сипучі речовини, а також спирти, трансформаторне і солярове мастила

Водою не можна гасити легкозаймисті рідини (бензин, гас), оскільки, маючи велику питому вагу, вода накопичується внизу цих речовин і збільшує площу горючої поверхні. Не можна гасити водою

такі речовини, як карбіди та селітру, які виділяють при контакті з водою горючі речовини, а також металевий калій, натрій, магній та його сплави, електрообладнання, що знаходиться під напругою, цінні папери та устаткування .

Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об'ємом до 500 м3 і невеликих загорань на відкритих установках. Вогнегасна концентрація пари у повітрі становить 35%.

Водні розчини солей застосовуються для гасіння речовин, які погано змочуються водою (бавовна, деревина, торф). У воду додають поверхнево-активні речовини: піноутворювач ПО-1, сульфаноли

НП-16, сульфонати, змочувач ДП.

Промислові приміщення мають зовнішнє і внутрішнє протипожежне водопостачання, запроектоване згідно з вимогами СНиП 2 04.02-84 та СНиП 2.04.01-85. Необхідний тиск води створюється стаціонарними пожежними насосами, котрі забезпечують подавання компактних струменів на висоту не менше 10 м або рухомими пожежними автонасосами і мотопомпами, що забирають воду із

гідрантів.

Гідранти (зовнішнє протипожежне водопостачання) розташовуються на території підприємств на віддалі не більше 100 м по периметру будівель вздовж доріг і не ближче 5 м від стін.

В будівлях і спорудах з пожежонебезпечним виробництвом встановлюються автоматично діючі спринклерні або дренчерні системи для гасіння пожеж.

Спринклерні установки можуть бути водяні, повітряні і змішані. Це система труб, прокладених по стелі. Вода в труби потрапляє із водогінної мережі. Спринклерні головки закриті легкоплавкими замками, що розраховані на спрацювання при температурі 72, 93, 141 та 182 °С. Площа змочування одним спринклером становить від 9 до 12 м2, а інтенсивність подачі води — 0,1 л/с м2. Важлива частина установки — контрольно-сигнальний клапан, котрий пропускає воду

в спринклерну мережу, при цьому одночасно подає звуковий сигнал, контролює тиск води до і після клапана.

Дренчерні установки обладнуються розбризкувальними головками, які постійно відкриті. Вода подається в дренчерну систему вручну або автоматично при спрацюванні пожежних датчиків,

котрі відкривають клапан групової дії.

Вогнегасники вуглекислотні. Ручні вуглекислотні вогнегасники призначені для гасіння невеликих пожеж, всіх видів загорання. Вони приводяться в дію вручну. Через вентиль стиснена рідка вуглекислота прямує у патрубок, де вона розширюється і за рахунок цього її температура знижується до — 70 °С. При переході рідкої вуглекислоти в газ її об'єм збільшується в 500 разів. Утворюється снігоподібна вуглекислота, котра при випаровуванні охолоджує горючу речовину та ізолює її від кисню повітря. Корисна довжина струменя вогнегасника приблизно 4 м, час дії — ЗО—60 с. Вогнегасник слід тримати за ручку, для уникнення обмороження рук; зберігати подалі від тепла, для запобігання саморозряджання. Вуглекислотою можна гасити електрообладнання, що знаходиться під напругою, а також горючі рідини і тверді речовини. Не можна гасити спирт і ацетон, котрі розчиняють вуглекислоту, а також терміт, фотоплівку, целулоїд, котрі горять без доступу повітря.

Вуглекислотні вогнегасники

а — ручні: 1 — ОУ-2; 2 — ОУ-5; 3 — ОУ-8; б — пересувні: 1 —УП-1М; 2 —УП-2М

Вогнегасники пінні. Ручні хімічні пінні вогнегасники використовуються для гасіння твердих речовин, що горять, та горючих легкозаймистих рідин з відкритою поверхнею, що горить.

Слід мати на увазі, що піна електропровідна — нею не можна гасити електрообладнання, що знаходиться під напругою, вона псує цінне обладнання та папери. Нею не можна також гасити калій, натрій, магній та його сплави, оскільки внаслідок їх взаємодії з водою, наявною в піні, виділяється водень, котрий посилює горіння.

В промислових приміщеннях засоби пожежогасіння розташовують згідно з вимогами „Правил пожежної безпеки в Україні". В коридорах, проходах, проїздах або інших місцях, крім

вогнегасників, розташовують пожежні щити з набором засобів пожежогасіння.

Ручні пінні вогнегасники.

Пожежна сигналізація

Надійним і швидким засобом повідомлення про пожежу є електрична пожежна сигналізація автоматичної або ручної дії. Ручні сповісники встановлюються поза межами приміщень на відстані 150 м, всередині приміщень — на відстані 50 м один від одного.

В плавких автоматичних сповісниках пружини спаяні легкоплавким сплавом; при підвищенні температури сплав розплавляється, пружини розходяться і замикають сигнальне коло. До аналогічного результату призводить викривлення пластинок біметалевого сповісника при

підвищенні температури. Біметалевий сповісник забезпечує плавне регулювання пристрою спрацювання, який відновлюється після припинення пожежі.

В термісторному сповіснику при підвищенні температури знижується опір напівпровідникового шару, через який замикається коло електромагніту, що вмикає пожежну сигналізацію.

Фотоелектричні сповісники (фотореле) спрацьовують внаслідок затемнення димом світлового променя, спрямованого на фотоелемент. Дія диму використовується і у швидкореагуючому

іонізаційному сповіснику „КИ-1". Дим проникає в камеру з штучно іонізованим повітрям та збільшує опір струму іонізації; потенціал сітки лампи зростає, лампа відкривається і вмикає реле пожежної

сигналізації.

Система організаційно-технічних заходів.

Загальні принципи організації пожежної безпеки

Забезпечення пожежної безпеки — невід'ємна частина державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства та навколишнього середовища. Відповідно Закону України „Про пожежну безпеку" державні органи виконавчої влади та органи самоврядування усіх рівнів в межах своєї компетенції організовують розроблення та впровадження у відповідних галузях і регіонах організаційних і науково-технічних заходів щодо запобігання

пожежам та їх гасіння, забезпечення пожежної безпеки населених пунктів і об'єктів.

Згідно діючого законодавства відповідальність за утримання промислового підприємства у належному протипожежному стані покладається безпосередньо на керівника (власника).

Власники підприємств, установ та організацій, а також орендарі зобов'язані:

— розробляти комплексні заходи щодо забезпечення пожежної безпеки; \

— відповідно до нормативних актів з пожежної безпеки розробляти і затверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти, що діють в межах підприємства, здійснювати постійний контроль за їх додержанням;

— забезпечувати додержання протипожежних вимог стандартів, норм, правил, а також виконання вимог приписів і постанов органів державного пожежного нагляду;

— організовувати навчання працівників правилам пожежної безпеки та пропаганду заходів щодо їх забезпечення;

— утримувати в справному стані засоби протипожежного захисту і зв'язку, пожежну техніку, обладнання та інвентар, не допускати їх використання не за призначенням;

— створювати у разі потреби відповідно до встановленого порядку підрозділи пожежної охорони та необхідну для їх функціонування матеріально-технічну базу;

— подавати на вимогу державної пожежної охорони відомості та документи про стан пожежної безпеки об'єктів і продукції, що ними виробляється;

— здійснювати заходи щодо впровадження автоматичних засобів виявлення та гасіння пожеж;

— своєчасно інформувати пожежну охорону про несправність пожежної техніки, систем протипожежного захисту, водопостачання тощо;

— проводити службові розслідування випадків пожеж.

Державний пожежний нагляд

В населених пунктах та на об'єктах незалежно від форм власності здійснюється державний пожежний нагляд. Органи державного пожежного нагляду відповідно до покладених на них

завдань:

— розробляють з участю зацікавлених організацій та органів і затверджують загальнодержавні правила пожежної безпеки;

— погоджують проекти державних і галузевих стандартів, норм, правил та інших~ нормативно-технічних документів, що стосуються забезпечення пожежної безпеки, а також проектні рішення, на які встановлено норми і правила;

— встановлюють порядок опрацювання і затвердженні нормативних актів з питань пожежної безпеки, що діють на підприємств: в установі та організації;

— здійснюють контроль за додержанням вимог актів законодавств з питань пожежної безпеки;

— проводять згідно з чинним законодавством перевірки і дізнання за повідомленнями та заявами про злочини, пов'язані з пожежами та порушеннями правил пожежної безпеки.

Посадовими особами органів державного пожежного нагляду є державні інспектори з пожежного нагляду, які мають право:

— проводити в будь-який час у присутності власника чи його представника пожежно-технічні обстеження і перевірки підконтрольних об'єктів незалежно від форм власності, одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали та інформацію;

— давати (надсилати) керівникам органів виконавчої влади та самоврядування різних рівнів, керівникам та іншим посадовим особам підприємств, установ та організацій, а також громадянам обов'язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень і недоліків з питань пожежної безпеки. У разі порушення правил пожежної безпеки, або з інших причин, що створюють загрозу виникнення пожежі, або перешкоджають її гасінню та евакуації людей припиняти чи забороняти роботу підприємств, окремих виробництв, дільниць, агрегатів;

— здійснювати контроль за виконанням протипожежних вимог, передбачених нормативно-технічними документами," під час проектування, будівництва, реконструкції, технічного переоснащення чи розширення, капітального ремонту підприємств, будівель, споруд та інших об'єктів. У разі виявлення порушень забороняти до їх усунення випуск і застосування проектів, зупиняти проведення будівельномонтажних робіт;

— притягати до адміністративної відповідальності посадових осіб, інших працівників підприємств, установ, організацій та громадян, винних у порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконанні приписів, постанов органів державного пожежного нагляду, використанні пожежної техніки та засобів пожежогасіння не за призначенням;

— застосовувати штрафні санкції до підприємств, установ та організацій за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів державного пожежного нагляду.

Завдання та види пожежної охорони є:

— здійснення контролю за дотриманням протипожежних вимог;

— запобігання пожежам і нещасним випадкам на них;

— гасіння пожеж, рятування людей та надання допомоги у ліквідації

наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха.

Пожежна охорона поділяється на державну, відомчу, сільську та добровільну. Державна пожежна охорона формується на базі існуючих воєнізованої та професійної пожежної охорони органів внутрішніх справ України, входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і здійснює державний нагляд.

Підрозділи відомчої пожежної (пожежно-сторожової) охорони створюються на об'єктах міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, перелік яких визначається Кабінетом МіністрівУкраїни.

У сільських населених пунктах, де немає підрозділів Державної пожежної охорони, органами місцевої державної адміністрації створюються сільські пожежні команди.

На промислових підприємствах, в установах та організаціях з метою проведення заходів щодо запобігання пожежам та організації'!* гасіння створюються добровільні пожежні дружини (команди). На підприємствах з кількістю працюючих 50 і більше чоловік за рішенням трудового колективу створюються пожежно-технічні комісії.

Вивчення питань пожежної безпеки

Усі працівники при прийнятті на роботу і щорічно за місцем роботи проходять інструктажі з питань пожежної безпеки. Особи, яких приймають на роботу, пов'язану з підвищеною пожежною небезпекою, повинні попередньо пройти спеціальне навчання (пожежно-технічний мінімум). Працівники, зайняті на роботах з підвищеною, пожежною небезпекою, один раз на рік проходять перевірку знань відповідних нормативних актів з пожежної безпеки, а посадові особи до початку

виконання своїх обов'язків і періодично (один раз на три роки) проходять навчання і перевірку знань з питань пожежної безпеки

Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктажу і перевірки знань з питань пожежної безпеки, забороняється.

Місцеві органи державної виконавчої влади та самоврядування, житлові установи та організації зобов'язані за місцем проживання організувати навчання населення правилам пожежної безпеки в побуті та громадських місцях.

У дитячих дошкільних закладах проводиться виховна робота, спрямована на запобігання пожежам від дитячих пустощів з вогнем і виховання у дітей бережливого ставлення до національного багатства.

У закладах освіти усіх рівнів (від загальноосвітніх до закладів післядипломної освіти) організовується вивчення правил пожежної безпеки на виробництві та в побуті, а також діям у разі пожежі.

Порядок дій у разі пожежі

У разі виявлення пожежі (ознак горіння) кожний громадянин зобов'язаний:

— негайно повідомити про це телефоном пожежну охорону. При цьому необхідно назвати адресу об'єкта, вказати кількість поверхів будівлі, місце виникнення пожежі, обстановку на пожежі, наявність людей, а також повідомити своє прізвище;

— вжити (по можливості) заходів до евакуації людей, гасіння (локалізації) пожежі та збереження матеріальних цінностей;

— якщо пожежа виникне на підприємстві, повідомити про неї керівника чи відповідну компетентну посадову особу та (або) чергового по об'єкту;

— у разі необхідності викликати інші аварійно-рятувальні служби (медичну, газорятувальну).

Медична допомога при пожежах

При пожежах виникає необхідність надання допомоги великій кількості потерпілих від опіків, а також отруєнні моно оксидом вуглецю та димом.

Перша долікарська допомога повинна бути надана в максимально короткі строки та наближена до місця пожежі. При великій кількості потерпілих від опіків лікувальні заклади повинні бути підсилені опіковими бригадами та мати необхідні засоби для надання допомоги та лікування.

Тема № 5: "Радіаційна безпека"

Під поняттям "радіаційна аварія" мають на увазі широкий спектр таких подій, як крадіжки чи втрати одиничних закритих джерел гамма-випромінювання, неконтрольована розгерметизація джерел, що містять гамма-, бета- й альфа-випромінювання, включно з джерелами нейтронного випромінювання.

Іонізуючим випромінюванням називають такі випромінювання, які при проходженні через речовину, у тому числі і тканини організму, спричиняють іонізацію і збудження атомів і молекул середовища, утворюючи іони – частки з позитивними і негативними зарядами.

Джерела забруднення

Розрізняють природні і створені людиною джерела випромінювання. Основну частину випромінювання населення Землі отримує від природних джерел. Природні джерела космічного та земного походження створюють природний радіаційний фон (ПРФ). На території України природний фон створює потужність експозиційної дози від 40-200 мбер/рік. Випромінювання, обумовлене розсіяними в біосфері штучними радіонуклідами, породжує штучний радіаційний фон (ШРФ), який у нинішній час загалом на Земній кулі додає до ПРФ лише 1–3 %.

Поєднання ПРФ та ШРФ утворює радіаційний фон (РФ), який діє на все населення земної кулі, маючи відносно постійний рівень. Космічні промені являють потік протонів та -частинок, що приходять на Землю із Світового простору. До природних джерел земного походження відносяться – випромінювання радіоактивних речовин, що містяться у породах, грунті, будівельних матеріалах, повітрі, воді.

По відношенню до людини джерела опромінювання можуть знаходитися зовні організму і опромінювати його. У цьому випадку йдеться про зовнішнє опромінення. Радіоактивні речовини можуть опинитися у повітрі, яким дихає людина, у їжі, у воді і попасти всередину організму. Це – внутрішнє опромінювання. Середня ефективна еквівалентна доза, отримувана людиною від зовнішнього опромінювання за рік від космічних променів, складає 0,3 мілізіверта, від джерел земного походження – 0,35 мЗв.

У середньому приблизно 2/3 ефективної еквівалентної дози опромінювання, яку людина отримує від природних джерел радіації, надходить від радіоактивних речовин, які надійшли в організм з їжею, водою, повітрям.

Найвагомішим з усіх природних джерел радіації є невидимий важкий газ радон (у 7,5 раза важчий за повітря), який не має смаку та запаху. Радон і продукти його розпаду випромінюють приблизно 3/4 річної індивідуальної ефективної еквівалентної дози опромінювання, отримуваної населенням від земних джерел, і приблизно за половину цієї дози від усіх джерел радіації. У будівлі радон надходить із природним газом (3 Кбк/добу), з водою (94), із зовнішнім повітрям (10), із будматеріалів та грунту під будівлею ( 60 Кбк/добу).

За останні десятиріччя людина створила більше тисячі штучних радіонук­лідів і навчилася застосовувати їх з різною метою. Значення індивідуальних доз, отримуваних людьми від штучних джерел, сильно різняться.

Джерелом випромінювань можуть бути як радіоактивні речовини, так і спеціальні пристрої (рентген установки та ін.), здатні за певних умов на іонізуюче випромінювання.

Властивість хімічних елементів мимовільно перетворюватися на інші елементи, випускаючи при цьому елементарні частки, чи фотони, називають радіоактивністю.

Різновиди атомів, що утворюються при цьому, з іншими масовими числами й іншими атомними номерами, називають нуклідами.

Речовини, що мають у своїй сполуці нукліди, називають радіоактивними.

Величина, що характеризує число радіоактивних розпадів в одиницю часу, називають активністю. При цьому чим більше радіоактивних перетворень відбувається в радіоактивній речовині за одиницю часу, тим більша її активність.

Усі іонізуючі випромінювання поділяють на 2 групи. До першої групи відносять корпускулярне випромінювання, що складається із заряджених часток – альфа і бета, електронів, протонів та ін.

Другу групу становить фотонне електромагнітне випромінювання – рентгенівське і гамма-випромінювання.

Фотони і нейтрони мають велику проникну здатність, довжина їхнього "пробігу" в повітрі досягає десятків і сотень метрів. Бета-частки являють собою електрони і позитрони, у тканини організму проникають на 1-2 см. Альфа-частки уражають лише поверхневі покриви біологічних об’єктів.

Основною величиною для оцінки радіаційного ефекту, зокрема радіобіологічного, у дозиметрії іонізуючих випромінювань є поглинальна доза – величина енергії, поглиненої одиницею маси речовин, що опромінюється.

Одиницею виміру поглиненої дози є грей (ГР), рівний поглиненій енергії в 1 Дж на 1 кг опроміненої речовини, а також рад,що дорівнює 0,01 Гр.

Оскільки різні види опромінення мають різний ефект опромінення, то існує поняття "еквівалентна доза". Вона характеризується поглиненою дозою, помноженою на коефіцієнт якості випромінювання, що різний для кожного виду випромінювання.

Альфа-випромінювання в 20 разів небезпечніше від інших випромінювань. Одиницею виміру еквівалентної дози є зіверт (Зв) – доза буд якого виду іонізуючого випромінювання, що має такий самий біологічний ефект, як доза рентгенівського чи гамма-випромінювання в 1 Гр. Позасистемна одиниця еквівалентної дози бер дорівнює 0,01 Зв.

Для кількісної оцінки зовнішнього рентгенівського чи гамма-випромінювання використовується експозиційна доза випромінювання, що вимірюється в кулонах на кілограм (Кл/ кг). Позасистемною одиницею виміру експозиційної дози є рентген (Р), рівний 2,58 х 10 -4 Кл /кг.

У зв’язку з тим що опромінення людини, як правило, є нерівномірним як за площею, так і за глибиною, уведено поняття ефективної дози. Для кожного органа і тканини розрахований тканинний коефіцієнт (тканинний фактор), який враховує радіаційну чутливість цього органа щодо радіаційної чутливості усього тіла. Одиницею виміру ефективної дози також є зіверт (Зв).

Для кількісної характеристики зовнішнього випромінювання використовують поняття "потужність дози" – доза, віднесена до одиниці часу – секунди чи години. Наприклад, якщо потужність дози гамма-випромінювання на місцевості дорівнює 10 Р /год перебування на цій місцевості, людина отримує дозу опромінення в 10 Р, за 2 год – 20 Р.

Радіація – це властивість деяких хімічних речовин випромінювати елементарні частинки. Такі хімічні речовини називаються радіоактивними.

Випромінювання елементарно заряджених частинок основується на властивості розчеплення тяжких ядер радіоактивних речовин на уламки, та утворення із цих уламків більш легких ядер радіоактивних речовин. В подальшому знов утворені таким чином легкі ядра мають також властивість щодо послідуючого їх розчеплення, та утворення на їх місці знову ж таки більш простіших за них ядер радіоактивних речовин. При цьому, процес розчеплення радіоактивних ядер супроводжується визволенням з них значної кількості енергії, під впливом якої і здійснюється випромінювання у навколишнє середовище елементарно заряджених частинок. Саме це явище і прийнято називати радіацією.

Ядра, що підвержені процесу розчепленню, називаються радіоактивними, а ті ядра що не підвергаються такому процесу – називаються стабільними. Всього із 1300 відомих різновидностей ядер більше ніж 1000 являються радіоактивними.

Розрізняється два види розчеплення ядер: природнє та вимушене.

Природнє розчеплення – це властивість деяких радіоактивних речовин самовільно (спонтанно) перетворюватися із одних в інші, що існують у звичайних природніх умовах. Таке перетворення проходить шляхом природнього розпаду одних атомних ядер, та утворення на їх місці інших, більш легких ізотопів.

Вимушене розчеплення – це штучна ініціація прискореного процесу розчеплення ядер радіоактивних речовин шляхом утворення з них критичної маси, та опромінення її нейтронним потоком. При цьому виникає лавиноподібна ланцюгова реакція розчеплення радіоактивних ядер, що супроводжується визволенням надзвичайно потужної енергії.

Це самовільне і цілеспрямоване втручання людства до природнього стану радіоактивних речовин з метою вилучення від неї даної енергії, та спрямування її у своїх цілях. І, насамперед, ці досягнення людства були покладені в основу створення ядерної зброї масового ураження, а в подальшому і для створення потужних промислових комплексів ядерно-енергетичного циклу.

Основними параметрами радіаційного випромінювання є:

• Час плину розпаду;

• Вид елементарних частинок що випромінюються (продукти розпаду).

Час плину розпаду

Ядра деяких радіоактивних речовин мають дуже довгий термін життя (більше ніж 10⁸ років) і тому вони ще не встигли повністю розпастися за час існування нашого Всесвіту. До таких радіоактивних речовин відносяться ізотопи Урану-238, Урану-235, Торію-232, Калію-40, та інших. Всього в природі існує близько 20 таких ізотопів.

Так, період напіврозпаду урана-235 складає 713 млн. років, а плутонія-239 – більше 24 тисячоліть.

Окрім довгоживучих радіоактивних ізотопів в природних умовах зустрічаються елементи з порівняно малим терміном життя. Це пояснюється тим, що вид таких ізотопів постійно відновлюється за рахунок розпаду більш довгоживучих ізотопів, а також за рахунок ядерних ланцюгових реакцій, що отримуються в природних умовах.

Але все ж таки більшість радіоактивних ізотопів в природному вигляді не зустрічається.

Таким чином, в навколишнє середовище під час розпаду ядер радіоактивних речовин випромінюються:

а) в процесі природнього розчеплення радіоактивних ядер:

• альфа-частинки (α-частинки);

• бета-частинки (β-частинки);

• гама-промені (γ), породжені випромінюванням α і β-частинок;

б) в процесі вимушеного розчеплення радіоактивних ядер:

• потік нейтронів (n);

• гама-промені (γ), що породжені розповсюдженням нейтронів (n).

Однією із найважливіших характеристик радіоактивних випромінювань є проникаюча здібність, яка характеризує вражаючі властивості цих випромінювань. Вона залежить від виду і енергії випромінювання, та від щільності середовища, через яку проникає дане випромінювання.

Альфа-частинки (α-частинки) уявляють собою потік тяжких ядер гелію. Вони, в порівняні з іншими елементарними частинками, мають значну масу, і тому випромінюються з ядер атомів зі швидкість близькою до 20000 км/сек. при зіткненні з зустрічними частинками середовища їх швидкість щвидко понижується, в результаті чого α-частинки пробігають в повітрі всього 7–9 см. В іншому середовищі їх шлях пробігу ще менший. Наприклад, звичайний листок паперу повністю поглинає всі α-частинки.

Бета-частинки (β-частинки) становлять потік легких електронів, а від того вони мають початкову швидкість близьку до швидкості світла. Тому їх проникаюча здібність більша ніж у α-частинок. Швидкі β-частинки пролітають в повітрі до 20 м, у воді – до 2,6 см, а в свинцю – до 0,3 см.

Гама-промені (γ-промені) за своїми властивостями східні з рентгенівськими променями. Вони розповсюджуються зі швидкістю світла та володіють виключно великою проникаючою здібністю. Щоб послабити вдвічі потік γ - променів потрібний шар сталі товщиною 1,8 см., а їх довжина пробігу в повітрі становить сотні метрів.

Потік нейтронів (n) виникає під час вимушеного розчеплення ядер радіоактивних елементів в результаті ланцюгової ядерної реакції при ядерному вибухові. Це ті нейтрони які в момент ядерного вибуху вийшли за межі критичної маси і не приймають участі в подальшій ланцюговій реакції ядерного розчеплення.

Такі нейтрони здатні розповсюджуватися у повітряному просторі на відстань до 3 км, а їх рух знову ж таки супроводжується утворенням гама-променей (γ-променей).

В залежності від дії променів розрізняються проникаюча і наведена види радіації:

Проникаюча радіація – це потік α-, β-частинок, нейтронів (n) та гама-променів (γ), які пронизують людину та іонізують її тіло.

Наведена радіація – це утворення радіоактивності в ґрунті та інших предметах, на які діяла проникаюча радіація, в наслідок чого ці предмети самі стають радіоактивними.

При наведеній радіації утворюються головним чином такі радіоактивні ізотопи як Mn-56m, Al-28, Na-24.

Механізм дії іонізуючих випромінювань на тканини організму

Ураження людини радіацією визначається головним чином іонізуючими діями. Проходячи крізь біологічну тканину людини потік елементарних частинок і гама-квантів порушує її атоми та молекули, які входять до складу живих клітин. В результаті цього порушується нормальний обмін речовин, змінюється склад та характер життєздатності клітин, а також окремих органів та систем організму людини.

Ураження може відбуватися:

• зовнішнє – при попаданні людини під потік нейтронів і гама-квантів;

• внутрішнє – при попаданні радіоактивних речовин в середину організму через органи дихання, шкірні покрови, та зі стравою і питною водою

Найбільшу іонізацію середовища викликають альфа-частинки. Але в наслідок їх слабої проникаючої здібності вони небезпечні лише при попаданні на відкриті частини тіла або в середину організму людини. Основними носіями альфа-частинок є плутоній та уран.

Іонізуюча здібність бета-частинок значно менша ніж альфа-частинок.

А саму найменшу іонізацію викликають гамма-промені. Але за їх занадто високої проникаючої здатності вони утворюють найсерйознішу небезпеку для живих організмів.

Ознаки ураження можуть проявлятися відразу після впливу радіації, або через декілька днів, місяців і навіть років після опромінення. При цьому людина отримує специфічне захворювання – променеву хворобу.

В залежності від дози ураження променева хвороба буває 4-х ступенів:

1 ступінь – виникає при сумарній дозі опромінювання 150-250 бер.

При цьому прихований період захворювання продовжується 2 – 3 тижні, після чого виникає нездужання, слабкість, нудота, запаморочення, періодичне підвищення температури. У крові збільшується наявність білих тілець, що призводить до слабкості імунної системи організму людини. В такому стані люди не здатні боротися з іншими хворобами і, як правило, гинуть.

Променева хвороба 1 ступеню може виліковуватися і без медичного втручання, якщо людина не буде піддаватися подальшому радіаційному опроміненню.

2 ступінь – виникає при сумарній дозі опромінювання 250-450 бер.

Прихований період хвороби триває близько тижня. Симптоми захворювання – слабкість, блювота. При активному лікуванні видужування настає через 1,5–2 місяці.

3 ступінь – виникає при сумарній дозі опромінювання 400-700 бер.

Прихований період хвороби триває декілька годин. Хвороба проходить інтенсивно і тяжко. У найкращих випадках видужування може настати через 6-8 місяців.

4 ступінь – виникає при сумарній дозі опромінювання понад 700 бер.

Унаслідок такого опромінення у людини дуже тяжкий стан. Якщо не проводити лікування, то настає смерть.

При дозах понад 1000 бер людина втрачає життєздатність уже через декілька хвилин.

Норми радіаційної безпеки

Усі країни, що використовують атомну енергію, мають норми і правила радіаційної безпеки, що ґрунтуються на рекомендаціях Міжнародної комісії з радіаційного захисту. Їхня мета – запобігти несприятливим наслідкам опромінення людей у процесі застосування, збереження і транспортування радіоактивних речовин та джерел іонізаційних випромінювань.

Порядок захисту населення від радіоактивного опромінення визначений в спеціальному документі “Норми радіаційної безпеки” (НРБУ-97), у якому наводиться ціла система дозових меж та принципи їх застосування.

Цим документом передбачено три категорії людей, які можуть потрапити під опромінення, і для яких установлюється свій порядок дозиметричного контролю:

категорія А – це персонал або люди, що постійно працюють в умовах опромінення;

категорія Б – це обмежена частина населення, яка безпосередньо не працює з опроміненням, але за умовами роботи або проживання може потрапити під дію опромінення;

категорія В – це остання частина населення міста, області, країни.

При визначені норм радіаційної безпеки також враховувалося і те, що різні органи тіла людини мають різну чутливість до опромінення.

Так, Міжнародною комісією з радіаційного захисту визначені коефіцієнти радіаційного ризику для різних тканин і органів людини в наслідок їх рівномірного опромінення. Ці коефіцієнти становлять:

• 0,03 – кісткова тканина;

• 0,04 – щитовидна залоза;

• 0,12 – червоний кістковий мозок;

• 0,12 – легені;

• 0,15 – молочні залози;

• 0,24 – яєчники, або сім’яники;

• 0,30 – інші органи.

Для узагальнення дії радіації на людину, визначається так званий її критичний орган, опромінення якого може нанести найбільшу шкоду для здоров’я даної особи.

Виділяється три групи критичних органів людини:

І – все тіло та червоний кістковий мозок;

ІІ – м’язи, щитовидна залоза, жирові тканини, печінка, нирки, селезінка, шлунково-кишковий тракт, легені, кришталики ока та інші органи крім тих, що належать до першої і третьої груп;

ІІІ – шкіряний покрив, кісткова тканина, передпліччя, гомілки, стопи.

Враховуючи дію радіації на ці критичні органи, для кожної категорії населення установлюються наступні межі доз опромінення:

1. Межа річного надходження (МРН) – це таке щорічне опромінення людини, при якому на протязі 70 років вона отримає таку еквівалентну дозу опромінення, що не перевищує значення так званої межі дози опромінення

2. Межа дози (МД) – це основна межа опромінення для категорії Б. Вона встановлює таке значення річного опромінення, при якому рівномірне опромінення людини на протязі 70 років не може привести до значних змін у стані її здоров’я, що можуть бути виявлені сучасними методами.

3. Гранично допустима доза (ГДД) – це межа опромінення категорії А. ЇЇ поняття аналогічні поняттям межі дози (МД), але для категорії А.

Дозові межі сумарного внутрішнього і зовнішнього опромінення, (бер за календарний рік)	Групи критичних органів
	І	ІІ	ІІІ
Категорія А (ГДД)	5	15	30
Категорія Б (МД)	0,5	1,5	3
Категорія В	Не більше ніж для категорії Б

Під час виникнення радіаційної аварії крім термінових робіт зі стабілізації радіаційної обстановки мають бути вжиті заходи, спрямовані на:

- зведення до мінімуму кількості осіб з населення, які зазнають аварійного опромінення;

- запобігання опроміненню чи зниження індивідуальних і колективних доз опромінення;

- запобігання чи зниження рівнів радіоактивного забруднення продуктів харчування, питної води, об’єктів навколишнього середовища (повітря, води, грунту, рослин та ін.), а також будинків і споруд.

Ступінь радіаційної небезпеки для населення визначається залежно від кількості і складу радіонуклідів, викинутих у довкілля, метеорологічних умов, відстані від місця аварії і пори року під час аварії.

Серед радіонуклідів, викинутих в атмосферу, бувають коротко житні (йод-131) і довго житні (цезій-437 та стронцій-90). Потрібно мати на увазі, що йод-131 небезпечний протягом перших восьми діб, довго житні – шкідливо діють на людину протягом кількох десятиліть.

Радіаційні аварії

Аварія з викидом (виливом) радіоактивних речовин – це аварія на радіаційно небезпечному об’єкті, яка спричинила викид (розлив) радіоактивних речовин за межі встановлених захисних бар'єрів, і /чи потужність дози іонізаційного випромінювання перевищує встановлені норми та загрожує довкіллю.

Радіаційне забруднення - забруднення поверхні землі, атмосфери, води, продуктів харчування, харчової сировини, кормів та різних предметів радіоактивними речовинами у кількості, що перевищує рівень, встановлений стандартами, нормами і правилами радіаційної безпеки.

Виникнення аварій (катастроф) на транспортних підприємствах та енергетичних установках з викидом радіоактивних речовин становить серйозну небезпеку. Фактори небезпеки викиду (виливу) радіоактивних речовин: забруднення навколишнього середовища, небезпека для всього живого, що опинилося у забрудненій місцевості (загибель людей, тварин, знищення посівів тощо), крім того, унаслідок можливого атомного вибуху виникнення сильних руйнувань на значній території.

Особливе місце у забруднені довкілля посідає радіоактивне забруднення. Чорнобильська катастрофа стала наслідком радіоактивного забруднення території України, Білорусі, Росії. Загальна площа радіоактивного забруднення становить понад 30 тис кв. км.

Випадання радіоактивних речовин простежувалось і в державах Західної Європи, підвищився радіоактивний фон у Скандинавії, Японії, США.

Слід зазначити, що атомна енергетика на сьогодні є екологічно чистіша і дешевша, ніж теплова. У розвинутих країнах вона забезпечує від 15 до 70% усієї електроенергії, що виробляється. Однак у разі аварії атомні станції становлять дуже серйозну небезпеку для людей та довкілля. За час експлуатації АЕС у світі сталися 4 значні аварії: 1961 р – в Айдахо-Фолсі (США); 1979 р. – на АЕС "Тримайл-Айленд" у Гарисберзі (США); 1986 р. – на Чорнобильській АЕС; 2011р – в Японії.

Радіоактивне забруднення довкілля діє на людину шляхом зовнішнього і внутрішнього опромінення. Унаслідок Чорнобильської катастрофи на території України радіацією забруднені місцевості 12 областей, 86 адміністративних районів, 2 311 населених пунктів, де загалом мешкає близько 2 млн 600 тис жителів, у тому числі – 600 тис. дітей. Забруднено радіонуклідами понад 7 млн га землі. У результаті потрапляння радіоактивних речовин в організм у багатьох людей була уражена щитоподібна залоза, виникла променева хвороба. Нині спостерігається тенденція до збільшення онкологічних захворювань, захворювань ендокринної системи, систем кровообігу, травлення, розлади імунної системи. У зв’язку з тим що в продуктах викиду переважають стійкі радіонукліди – цезій -137 (30 років), стронцій-90 (28 років), плутоній-239 (20 000 років), зараження буде тривалим.

Режими радіаційного захисту.

Зони радіаційного забруднення місцевості при аваріях на РНО

Режим радіаційного захисту – це регламентація дії людей в зонах радіаційного зараження по використанню засобів захисту в цілях максимального зменшення доз опромінення.

Режим радіаційного захисту передбачає цілеспрямоване використання захисних споруд та захисних властивостей промислових і житлових приміщень, а також обмеження перебування людей на відкритій місцевості.

Тривалість режиму радіаційного захисту залежить від рівня радіації; та захисних властивостей промислових і житлових будівль та захисних споруд.

Верховна Рада України ухвалила Закон, який визначає чотири зони радіоактивного забруднення.

Зони радіаційного забруднення при аваріях на РНО характеризуються щільністю забруднення місцевості радіонуклідами, і становлять:

1. Зона періодичного радіаційного контролю (0,5 – 1 Кі/км²) У цій зоні:

• Дозволено без обмеження збирання грибів, ягід, сіна, та лікарських рослин;

• М’ясо і рибу, отримані при полюванні і рибальстві, обов’язково необхідно перевірити на вміст у них радіонуклідів;

• Обмеження на утримання сільськогосподарської птиці і тварин не запроваджується.

2. Зона посиленого радіаційного контролю (1 – 5 Кі/км²). У цій зоні:

• Повинен бути обов’язковий дозиметричний контроль заготовлених грибів, ягід, сіна, та лікарських рослин;

• У підсобних господарствах рекомендується проводити періодичний дозиметричний контроль кормів та м’ясних і молочних продуктів;

3. Зона гарантованого добровільного відселення (5 – 15 Кі/км²). У цій зоні:

• Заборонена заготівля грибів, ягід, сіна, та лікарських рослин;

• Вводиться особливий режим сільського господарства:

• обмеження обробки землі;

• перехід с/г на вирощування технічних культур (льон та інше);

• розвиток тваринництва, інтенсивне конярство, тощо;

• випас худоби на пасовищах при висоті трави не менше 10 см

4. Зона відчуждження (більше 15 Кі/км²) – це територія, з якої проводиться негайна евакуація населення після аварії, і на якій не здійснюється ніяка господарська діяльність. Це дослідницький полігон для боротьби з наслідками ядерних катастроф.

Заходи захисту населення під час радіаційних аварій

Для захисту населення у випадку ускладнення радіаційної обстановки на АЕС передбачені тимчасові норми (режими захисту). У Законі України НР 15/98-ВР "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань", прийнятому 14.01.1998 р., визначені заходи щодо укриття людей, тимчасової евакуації та йодної профілактики населення.

Тимчасові режими захисту населення при аварії на РНО

У випадку ускладнення радіаційної обстановки, при аварії на РНО, передбачено п’ять тимчасових режимів захисту населення.

Рішення на введення даних режимів приймають:

• для населення – начальник ЦО міста, району, або сільської Ради, де проживає це населення;

• для робітників та службовців – начальник ЦО об’єкта.

Зміст режимів захисту визначається експозиційною дозою опромінення:

№ режиму	Сила експозиційної дози (мР/годину)	Режимні заходи щодо захисту населення
1	0,1 – 0,3	Укриття дітей, герметизація приміщень, укриття та упаковка продуктів харчування. Обмежене перебування на відкритому повітрі дорослих. Обладнання санітарних бар’єрів на входах у квартираах.
2	0,31 – 1,5	Заходи першого режиму. Йодна профілактика дітей. Обмежене перебування на вулиці всього населення. Обладнання санітарних бар’єрів на сходах у будинки.
3	1,51 – 15	Заходи попередніх режимів. Йодна профілактика всього населення. Часткова евакуація (дітей та вагітних жінок).
4	15,1 – 100	Заходи перших трьох режимів. Евакуація всього населення окрім контингенту, задіяного в аварійно-рятувальних роботах
5	≥ 100	Повна евакуація населення

Заходи щодо укриття людей – якщо протягом перших десяти діб сукупна доза опромінення може перевищити 5 мЗв (0,5 бер).

Тимчасова евакуація людей – якщо протягом одного тижня ефективна доза опромінення може досягати 50 мЗв (5 бер).

Йодна профілактика застосовується – якщо очікувана поглинута доза опромінення щитовидної залози від накопичення в ній радіоактивного йоду може перевищити норму в 50 мГр (5 рад), що встановлені Міністерством охорони здоров’я.

Сирени і переривчаті гудки підприємств та транспортних засобів – це сигнал "Увага всім!". Необхідно негайно ввімкнути радіоприймач, телевізор; уважно слухати інформацію про надзвичайну ситуацію та інструкції про порядок дій. У разі одержання сигналу про аварію населення ховається в будинках, протирадіаційних укриттях або евакуюється. Якщо обставини змушують людей тимчасово залишатися на забрудненій місцевості, то необхідно: вжити заходів щодо зменшення проникнення радіаційних речовин у квартиру, щільно зачинити вікна і двері, щілини заклеїти. Підготувати запас питної води, набрати воду в ємності, що закриваються, підготувати засоби санітарної обробки (мильний розчин для обробки рук), перекрити крани. Не виходити з приміщення без крайньої потреби, час перебування на вулиці максимально обмежити; під час перебування на вулиці використовувати засоби індивідуального захисту (респіратори, плащі, головні убори, рукавиці, взуття). На забрудненій території не можна роздягатися, сідати на землю, курити, споживати їжу. Їжу можна споживати тільки в закритих приміщеннях, перед цим ретельно вимити руки і прополоскати рот 0,5% розчином харчової соди; не споживати харчові продукти і воду, якщо вони не пройшли дозиметричного контролю. Провести йодну профілактику.

Обсяг захисних заходів залежить від рівня радіації. Тому необхідно знати радіаційну обстановку.

Радіаційною обстановкою називають сукупність наслідків радіоактивного забруднення місцевості, що впливають на діяльність виробничого персоналу об’єктів господарювання, сил цивільної оборони і населення. Радіаційна обстановка характеризується масштабами і характером радіоактивного забруднення. Ступінь небезпеки і можливий вплив наслідків радіоактивного забруднення оцінюють за допомогою розрахунків очікуваних доз опромінення, які будуть взяті за основу для визначення способів захисту і дій людей.

Радіаційну обстановку з'ясовують і оцінюють за даними прогнозу та радіаційної розвідки. Прогноз радіаційної обстановки потрібен для розроблення планів захисту виробничого персоналу і населення, а також для прийняття необхідних рішень з організації захисту виробничого персоналу і населення на початковому етапі радіаційного забруднення. Надалі сили радіаційної розвідки з'ясовують фактичну радіаційну обстановку – потужність доз і ступінь радіоактивного забруднення в окремих пунктах місцевості. За даними фактичної радіаційної обстановки уточнюють прийняті раніше рішення і проводять заходи, спрямовані на зменшення радіоактивного ураження людей і забруднення довкілля.

Прогнозовану радіаційну обстановку після аварії на АЕС з'ясовують і оцінюють за даними трьох груп:

1 гр. –дані про АЕС: тип ядерного енергетичного реактора (ЯЕР); його електрична потужність, кількість аварійних ЯЕР; координати АЕС; час початку аварії- діб, годин; частка викинутих із ЯЕР радіоактивних речовин.

2 гр. – метеорологічні дані: швидкість вітру на висоті 10 м; напрямок вітру; стан хмарності.

3 гр. – додаткова інформація: час початку роботи на забрудненій території, її тривалість та ін.

Щоб оцінити радіаційну обстановку на об’єкті за результатами радіаційної розвідки, потрібні такі вихідні дані:

- час вибуху (аварії)

- рівні радіації на об’єкті та час їх вимірювання;

- значення коефіцієнтів ослаблення радіації спорудами, будовами, сховищами, укриттями,

транспортними засобами;

- допустимі дози опромінення, встановлені для людей, які працюють в зоні забруднення.

Під час прогнозування припускають, що напрямок осі поширення сліду радіоактивної хмари збігається з вибраним напрямком вітру. Зони забруднення місцевості зображують у вигляді еліпсів на горизонтальній площині. Виділяють 5 зон: зона Г (надзвичайно небезпечного забруднення – 14 рад /год, 5000 рад); зона В (небезпечного забруднення – 4,2 рад/ год, 1500 рад); зона Б (сильного забруднення – 1,4 рад /год, 500 рад); зона А (помірного забруднення, 140 мрад /год, 50 рад); зона М (радіаційної небезпеки, що передбачена при аваріях на АЕС – 14 мрад /год, 5 рад).

Вихідними даними для з'ясування та оцінювання радіаційної обстановки за даними радіаційної розвідки є рівень радіації в окремих пунктах на місцевості та час його вимірювання. Ці дані є основою для нанесення меж фактичних зон забруднення. Для цього на схемах позначають точки, де вимірювали рівень радіації, з однаковими або близькими за значеннями на межах зон М,А,Б,В,Г, сполучають між собою плвними лініями відповідного кольору.

Оцінку радіаційної обстановки в будинку (квартирі), на садовій ділянці визначають за допомогою побутових дозиметричних приладів-радіометрів "Сосна", "РКСБ", "Прип'ять", індикатора гамма-випромінювання "Белла" та ін. Ці прилади можна придбати через торговельну мережу.

Підготуватися до можливої евакуації означає підготувати документи (паспорт, військовий квиток, документи про освіту і спеціальність, свідоцтва про шлюб і народження дітей), цінності та гроші, речі першої потреби, необхідні ліки (обов’язково йодопрепарати), мінімум білизни та одягу, запас консервованих продуктів на 2-3 доби. Речі упакувати і покласти у найбільш захищеному від проникнення зовнішнього забруднення приміщені.

Дізнатися у місцевих органах державної влади та місцевого самоврядування про місце збору мешканців для евакуації. Від'єднати всі споживачі електричного струму від електромережі, вимкнути газ, джерела водопостачання.

Надати допомогу дітям, інвалідам та людям похилого віку. Вони підлягають евакуації в першу чергу.

Перед виходом з будинку узяти підготовлені речі, одягнути протигаз (респіратор, ватно-марлеву пов'язку), верхній одяг (плащ, пальто, накидку), гумові чоботи.

З прибуттям на нове місце перебування провести дезактивацію засобів захисту, одягу, взуття та санітарну обробку шкіри на спеціально обладнаному санітарно-обмивочному пункті або ж самостійно ( зняти верхній одяг і, ставши спиною проти вітру, витрусити його; повісити одяг на перекладину чи мотузку, віником або щіткою змести з нього радіоактивний пил та вимити водою; обробити відкриті ділянки шкіри водою або розчином з індивідуального протихімічного пакету

ІПП-8, який видається кожному. Для оброблення шкіри можна використовувати вату, марлю, рушник.

Слід дотримуватись таких правил:

- використовувати для харчування лише консервовані молоко і продукти, що зберігалися у

зачинених приміщеннях й не зазнали радіоактивного забруднення;

- не пити молоко від корів, які пасуться на забруднених пасовищах;

- не споживати овочі, які росли на забрудненому грунті;

- не пити воду з відкритих джерел та з мереж водопостачання після офіційного оголошення

радіаційної небезпеки; колодязі накрити плівкою або кришками;

- уникати тривалого перебування на забрудненій території, особливо на пильних дорогах та на

траві, не ходити до лісу, не збирати у лісі ягоди, гриби та квіти, не купатися у водоймах;

- у приміщеннях, що призначені для перебування людей, щодня робити вологе прибирання з мийними засобами;

- знімати взуття перед входом у приміщення, мити його водою або витирати вологою ганчіркою,

верхній одяг витрушувати та чистити вологою щіткою;

- у разі перебування на відкритій, забрудненій місцевості обов’язково використовувати засоби

захисту (особливо під час вітру);

- захищати органи дихання, шкіру, волосся. Засоби індивідуального захисту можна не

використовувати у приміщеннях, у тиху погоду без вітру та після дощу;

- по можливості користуватися індивідуальними засобами промислового виробництва для

захисту органів дихання і шкіри, фільтрувальним або ізольованим протигазом, респіратором типу

Р-2, У-2К, ватно-марлевою пов'язкою, протипиловою пов'язкою ПТМ-1 із тканини, у крайньому

разі – зволоженою марлевою пов'язкою, носовою хустинкою; спеціальним захисним одягом типу

ОЗК, Л-1, у крайньому разі – плащем з каптуром, накидкою, комбінезоном, гумовим взуттям і

рукавицями.

При дезактивації внутрішньої поверхні необхідно обмести стелю, стіни приміщень, столи, стільці, шафи щіткою (віником) і протерти зволоженою ганчіркою. М'які меблі, килими спочатку обробити пилососом, а потім зволоженою ганчіркою.

Матраци, ковдри, подушки добре вибити, старанно вимити столовий, чайний посуд і кухонне приладдя, користуючись при цьому ватно-марлевою пов'язкою.

Дезактивацію зовнішньої поверхні приміщень проводити водою, краще під тиском. При цьому необхідно добре закрити двері і вікна. Помити водою огорожу, доріжки, садові дерева і кущі, переорати присадибну ділянку і внести мінеральне добриво 0,3-0,5 кг на 1 кв. м, використовуючи при цьому плащ (спецодяг), гумові чоботи, рукавиці. Після дезактивації провести дозиметричний контроль і якщо рівень забруднення вище допустимих норм, усі заходи, крім оранки, повторити.

При проведенні сільськогосподарських робіт використовувати засоби захисту органів дихання та робочий одяг.

Сільськогосподарську продукцію з індивідуальних господарств, особливо молоко, зелень, фрукти і овочі споживати тільки після їх перевірки.

Випасати тварин на чистих пасовищах, обмежити стійлове утримання.

Населення забрудненої території повинне проходити диспансерний медичний і радіологічний огляд, а також знати радіаційну обстановку в районі проживання.

Санітарна обробка людей проводиться залежно від обстановки, ступеня забруднення людей, наявності часу санітарної обробки і може бути частковою або повною. Часткова проводиться постраждалим самостійно після виходу із зони радіаційного забруднення. Вона полягає у змиванні радіоактивних речовин з відкритих ділянок тіла (обличчя, рук, шиї), одягу, взуття. Спочатку проводять часткову дезактивацію одягу, взуття, засобів захисту, потім миють з милом відкриті ділянки шкіри. Прополіскують рот, горло розчином калію перманганату, після чого проводять дозиметричний контроль і в разі потреби здійснюють повну санітарну обробку, яка полягає в обмиванні всього тіла теплою водою з милом, обробленні слизових оболонок очей, носа, рота 2% розчином питної соди. Така обробка проводиться на стаціонарних або рухомих санітарних обмив очних пунктах (СОП), розгорнутих на базі лазень, санпропускників. Одночасно проводять дезактивацію одягу, білизни і взуття. Повну санобробку слід проводити не пізніше 2-3 год після зараження.

Літом для санобробки можна використовувати чисті відкриті водойми, ще краще – проточну воду. У домашніх умовах можна – ванну, душ.

Санобробка вважається закінченою, якщо радіаційний фон не перевищує допустимої норми.

Захист продуктів харчування і води. У домашніх умовах – зберігати у герметичній тарі або використовувати поліетиленову плівку, клейонку, папір.

Хліб, сухарі, кондитерські вироби загорнути у папір і скласти в металеві каструлі чи поліетиленові пакети. Цукор, борошно, крупу, макаронні вироби потрібно зберігати в пакетах із цільного паперу і складати їх в ящики, вистелені клейонкою або ін. плівковими матеріалами. Хороший захист продуктів забезпечують домашні холодильники. Масло і молоко краще зберігати в металевих або скляних банках, закритих кришками.

Можна використовувати погреби та ін. герметичні приміщення. Картоплю, капусту, моркву та ін. овочі на відкритій місцевості треба накривати соломою і засипати грунтом завтовшки 15-20 см або заривати в ями завглибшки 0,5 м і більше.

Для захисту води – термоси, графини, відра, бідони, ванни. Увесь посуд треба закривати кришками, а відра і ванни – щільними матеріалами. Необхідний запас води – 3-5 л на добу на одну особу. У містах і населених пунктах, де є система водопостачання по трубах, захист води гарантований.

У сільській місцевості колодязі мають бути добре закритими спеціальними кришками, за відсутності часу їх можна закрити брезентом, плівкою або пилонепроникною тканиною.

Захист від випромінювань в організаціях (підприємствах) працівників,

які працюють в умовах опромінювання

Захист часом полягає в тому, щоб обмежити час перебування в умовах опромінення та не допустити перевищення допустимої дози.

Захист відстанню грунтується на наступних фізичних засадах. Випромі­ню­вання точкового або локалізованого джерела поширюється у всі сторони рівно­мі­р­но, тобто є ізотропним. Звідси випливає, що інтенсивність випромінювання зменшується із збільшенням відстані до джерела за законом обернених квадратів.

Принцип екранування або поглинання грунтується на використанні процесів взаємодії фотонів із речовиною. Якщо задані тривалість роботи, активність джерела та відстань до нього, а потужність дози на робочому місці оператора виявляється вище допустимої , немає іншого шляху, крім того, як помістити між джерелом випромінювання та оператором захист із речовини, що поглинає радіацію.

Слід відзначити, що організм беззахисний у полі випромінювання. Існують механізми пострадіаційного відновлення живих структур. Тому до певних меж опромінення не викликає шкідливих змін у біологічних тканинах. Якщо допустимі границі перевищені, то необхідна підтримка організму (посилене харчування, вітаміни, фізична культура, сауна тощо). При змінах у кровотворенні застосовують переливання крові. При дозах, що загрожують життю (600 – 1000 бер) використовують пересадку кісткового мозку. При внутрішньому переопроміненні для поглинання або зв’язування радіонуклідів у сполуки, що перешкоджають їх відкладанню в органах людини, вводять сорбенти або речовини, які утворюють комплекси.

До технічних засобів захисту від іонізуючих випромінювань відносяться екрани різних конструкцій. У якості ЗІЗ застосовують халати, комбінезони, плівковий одяг, рукавиці, пневматичні костюми, респіратори, протигази. Для захисту очей застосовуються окуляри. Весь персонал повинен мати індивідуальні дозиметри.

Тема № 6: " Хімічна безпека"

Невід'ємним компонентом сучасного виробництва та найважливішою складовою професійної діяльності у медичній сфері є використання найрізноманітніших хімічних речовин у вигляді сировини, основних та побічних виробів, а також побічних відходів, з якими постійно контактують працівники охорони здоров'я. Хімічні сполуки сприяють забрудненню повітряного середовища робочих зон, справляють несприятливий вплив на стан здоров'я та рівень працездатності.

Пил – це фізичний стан речовини, подрібненої на надзвичайно малі за розмірами часточки. Він справляє здебільшого не тільки механічний, а й негативний токсичний вплив на організм людини, що зумовлено його хімічним складом та хімічними властивостями.

Отже, виробничий пил – це тверді часточки розміром від кількох мікрометрів до міліметрів, що зависли у повітрі й повільно осідають. Таким чином, пил – це аерозоль, тобто дисперсна система, в якій дисперсною фазою є тверді часточки, а дисперсним середовищем – повітря.

Виробничий пил поділяють на види:

1. За походженням: органічний, неорганічний, змішаний.

Органічний пил може бути природним (тваринного або рослинного походження – з дерева, бавовни, шерсті та ін.) і штучним (пластмасовий, гумовий, зі смол, барвників та ін.).

Виділяють різновиди неорганічного пилу: мінеральний (кварцовий, силікатний, азбестовий та ін.) і металевий (цинковий, залізний, свинців та ін.).

До змішаних видів належить пил, який включає до своєї структури як органічні, так і неорганічні складові та утворюється переважно у металургійній промисловості і хімічному виробництві.

2. Залежно від способу утворення розрізняють аерозолі дезінтеграції та конденсації.

Аерозолі дезінтеграції утворюються внаслідок механічного подрібнення твердих речовин (буріння, розмелювання порід та ін.) або механічної обробки виробів (очистка литва, полірування та ін.).

Аерозолі конденсації є результатом термічних процесів, що полягають у випаровуванні твердих речовин (плавлення, електрозварювання та ін.) або охолодженні і конденсації парів металів та неметалів, насамперед пластичних мас. Саме такий пил є характерним для повітря стоматологічних кабінетів та приміщень техніків-лаборантів стоматологічних поліклінік.

3. Відповідно до ступеня дисперсності розрізняють: видимий (часточки розміром понад 10 мкм), мікроскопічний (часточки розміром від 0,25 до 10 мкм) та ультрамікроскопічний (часточки розміром до 0,25 мкм) пил.

Серед властивостей виробничого пилу з фізіолого-гігієнічних позицій найбільшого значення набувають: хімічний склад, форма часточок, розчинність, дисперсність, вибухонебезпечність, електричний заряд і радіоактивність. Вони визначають провідні біологічні ефекти впливу пилу на організм людини, до числа яких слід віднести: фіброгенний, токсичний, подразнювальний, алергенний, канцерогенний, радіоактивний, фотосенсибілізаційний.

Основні види пилової патології – пилові захворювання легень, є найтяжчими за перебігом та найпоширенішими у світі видами професійних захворювань.

Пневмоконіоз – це хронічне професійне пилове захворювання легень, яке характеризується розвитком фіброзних змін в їх структурі внаслідок тривалого інгаляційного впливу фіброгенонебезпечних виробничих аерозолів. За етіологічними ознаками та особливостями перебігу розрізняють наступні види пневмоконіозів:

Силікоз – пневмоконіоз, зумовлений вдиханням кварцового пилу, який містить вільний діоксин кремнію (силіцію), тобто кремнезем, та його модифікації у кристалічній формі: кварц, кристобаліт, тридиміт.

Силікатози (каоліном, антракоз, азбестоз, талькоз та ін.) – пневмоконіози, що розвиваються внаслідок вдихання пилу, який містить діоксин кремнію у зв’язаному стані з різними хімічними елементами та сполуками (Al, Mg, Fe, Ca та ін.).

Металоконіози (сидероз, баритоз, алюміноз та ін.) – пневмоконіози, які розвиваються внаслідок вдихання пилу таких металів, як Fe, Ba, Al, Mg та ін..

Пневмоконіози, зумовлені впливом змішаного пилу:

- зі значним вмістом вільного діоксину кремнію (понад 10%);

- з незначним вмістом вільного діоксину кремнію (до 10%).

Пневмоконіози, зумовлені впливом органічного пилу:

- рослинні: бісиноз (пил бавовни і льону), багасоз (пил цукрової тростини). "фермерські легені" (сільськогосподарський пил, якій містить мікроскопічні грибки, що з'явилися в результаті переробки лікарських рослин);

- синтетичні (пил пластичних мас).

Існує декілька теорій щодо механізму розвитку професійних захворювань легень.

Механічна теорія пояснює розвиток фіброзних змін у легенях фізичними властивостями пилу: що твердішими є часточки пилу та гострішими їх краї, то агресивніший пил. Проте, пил карборунду має значно більшу твердість порівняно з кварцом, а пневмоконіози практично не спричинює.

Токсико-хімічна теорія пояснює фібро генні властивості пилу його високою розчинністю у різних біологічних середовищах організму. Однак сучасною наукою встановлено, що прямої залежності між ступенем розчинності пилу та ступенем її фіброгенності немає (наприклад, цукровий пил значно краще розчиняється в біосередовищах організму порівняно з кварцовим, проте його ступень фіброгенності значно нижчий).

Біологічна теорія розкриває провідну роль у розвитку фіброзних змін макрофагів, які активно фагоцитують пилові часточки у легенях. Загибель макрофагів вважають першим етапом розвитку фіброзних змін. Надалі на їх основі формуються склеротичні порушення в легеневій паренхімі.

Найтяжчою формою пневмоконіозів є силікоз, який поширений серед шахтарів вугільних шахт, бурильників тощо. Ступень поширення, швидкість розвитку захворювання та рівень його вираження перебувають у прямій залежності від умов праці, дисперсності та концентрації кварцового пилу. В основі виникнення захворювання знаходяться розвиток вузлуватого фіброзу в легеневій паренхімі, а також розростання фіброзної тканини вздовж бронхів і судин.

Крім пневмоконіозів пил виробничого походження може призводити до розвитку таких професійних хвороб, як риніт, бронхіт, пневмонія та бронхіальна астма. У структурі пилових захворювань очей поширеними є кон’юнктивіти і кератити. Пил тринітротолуолу може призвести до професійної катаракти; пил, якій містить солі срібла (арґентуму) – до професійного аргірозу кон’юнктиви і рогівки. До найпоширеніших захворювань шкіри відносять дерматити, дерматози, екзематозні ураження.

Профілактика. Основою для проведення профілактичних заходів є гігієнічне нормування (ГДК). Так, ГДК вільного діоксину кремнію він від 1 до 2 мг /м куб.; для інших видів пилу ГДК у межах від 3 до 10 мг/ м куб.

2. Технологічні заходи в основі яких знаходяться адекватні зміни у технології виробництва: запровадження безвідходних технологій і технологій замкнутого циклу, автоматизація та механізація виробничих процесів, використання дистанційного управління та змінених технологій (заміна сухих процесів "мокрими", заміна порошкових продуктів брикетами, гранулами, пастами тощо).

3. Санітарно-технічні заходи передбачають забезпечення герметизації пило небезпечного обладнання, установлення потужної загальної та місцевої витяжної вентиляції тощо. Важливе місце посідає використання індивідуальних засобів захисту: протипилових респіраторів, захисних окулярів, спеціальних захисних протипилових костюмів.

4. Організаційні заходи спрямовані на раціональну організацію трудового процесу, а також на встановлення низки обмежень (до роботи у підземних умовах не допускають осіб віком до 20 років). Для гірників та ін. категорій працівників пилових виробництв встановлено такі пільги: скорочений робочий день, додаткова відпустка, вихід на пенсію за віком у 50 років.

5. Лікувально-профілактичні заходи передбачають проведення попередніх та періодичних медичних оглядів, а також підвищення реактивності організму (ультрафіолетове опромінення у фотаріях, дихальна гімнастика, лікувально-профілактичне харчування тощо). Абсолютним протипоказанням до прийняття на роботу, пов’язану із впливом пилу, є туберкульоз, хронічні захворювання дихальної та серцево-судинної систем, очей та шкіри.

Вплив хімічних речовин на організм людини. Виробнича токсикологія

У процесі життєдіяльності людина постійно стикається з великою кількістю шкідливих речовин, які можуть викликати різні види захворювання, розлади здоров’я, а також травматизм як у процесі контакту, так і через певний проміжок часу. На сьогодні відомо близько 7 млн. хімічних речовин та сполук, із яких 60 тис. використовуються у діяльності людини. На міжнародному ринку кожного року з’являється від 500 до 1 000 нових хімічних сполук та сумішей.

Виробнича токсикологія – розділ гігієни праці, який вивчає дію на організм хімічних чинників, насамперед токсичних речовин хімічного походження, з метою створення нешкідливих і безпечних умов праці на виробництві в цілому та на робочому місці працівника зокрема.

Робоча зона – простір, в якому знаходяться робочі місця постійного або тимчасового перебування працівників.

Робоче місце – місце постійного або тимчасового перебування працівника у процесі трудової діяльності.

Шкідлива речовина є речовиною, яка в умовах взаємодії з організмом людини у разі порушення вимог охорони праці та техніки безпеки може спричинити певні відхилення у стані здоров'я та зумовити виникнення певних захворювань або безпосередньо під час контакту з ними, або у віддалені терміни життя як теперішнього, так і прийдешніх поколінь. Найпоширенішим наслідком впливу шкідливих хімічних речовин є професійні отруєння, які можуть мати гострий або хронічний перебіг.

Гострим професійним отруєнням називають захворювання (отруєння), яке виникає після одноразового впливу шкідливої речовини хімічного походження. Вони можуть спостерігатися внаслідок аварій, серйозних порушень технологічного режиму, правил техніки безпеки та промислової санітарії, тобто в умовах, коли кількість шкідливої речовини значно (у десятки або в сотні разів) перевищує ГДР.

Хронічне професійне отруєння – це захворювання (отруєння), яке розвивається після систематичної тривалої дії малих концентрацій або доз шкідливих хімічних речовин та їх сполук.

Класифікація небезпечних хімічних речовин

Залежно від практичного використання хімічні речовини можна поділити на:

- промислові отрути, які використовуються у виробництві (органічні розчинники, барвники) і є джерелом небезпеки гострих і хронічних інтоксикацій при порушенні правил техніки безпеки (наприклад, ртуть, свинець, ароматичні сполуки тощо);

- отрутохімікати, що використовуються у сільському господарстві для боротьби з бур’янами, гризунами, комахами (гербіциди, пестициди, інсектициди);

- лікарські препарати;

- побутові хімічні речовини, які використовуються у якості харчових добавок, засобів санітарії, особистої гігієни, косметичних засобів;

- біологічні отрути: рослинні та тваринні, які містяться у рослинах і грибах, тваринах і комахах;

- отруйні речовини: зарин, іприт, фосген та ін.

Шкідливими називають речовини, які при контакті з організмом людини можуть викликати травми, захворювання або відхилення у стані здоров’я.

Більша частина хімічних речовин являють собою відходи різних виробництв і надходять у навколишнє середовище у вигляді газів, рідин, твердих хімічних сполук. Вони вступають у взаємодію з компонентами навколишнього середовища, потрапляють в організм людини і можуть виникати різні отруєння.

Шляхи проникнення шкідливих речовин в організм людини: через органи дихання, шкіру, рани, шлунково-кишковий тракт. Вплив шкідливих речовин на організм людини залежить від кількості речовини, що потрапила в нього, її токсичності, тривалості надходження і механізму взаємодії. Крім того, він залежить від статі, віку, індивідуальних особливостей організму, метеорологічних умов навколишнього середовища, хімічної структури і фізичних властивостей речовини.

Токсичність – це ступінь фізіологічної активності шкідливої речовини. Фізіологічну активність шкідливих речовин вивчає наука токсикологія, яка є однією з галузей медицини. Токсикологія називає шкідливими такі речовини, які в умовах різної діяльності людини можуть викликати погіршення здоров’я або смерть.

За ступенем токсичності хімічні речовини поділяються на:

1.Загальні токсичні речовини – це речовини, що викликають отруєння усього організму людини або впливають на його окремі системи (наприклад, кровотворення, ЦНС). Ці речовини можуть викликати патологічні зміни певних органів, наприклад, нирок, печінки. До таких речовин належать такі сполуки, як чадний газ, селітра, концентровані розчини кислот чи лугів тощо.

2.Подразнюючі речовини викликають подразнення слизових оболонок, дихальних шляхів, очей, легень, шкіри (наприклад, хлорацетофенон, адамсит, хлор, фтор і азотомісткі сполуки).

3.Мутагенні речовини призводять до порушення генетичного коду, зміни спадкової інформації (свинець, радіоактивні речовини тощо).

4.Канцерогенні речовини – викликають, як правило, злоякісні новоутворення – пухлини (ароматичні вуглеводні, циклічні аміни, азбест, нікель, хром тощо).

5.Речовини задушливої дії призводять до токсичного набрякання легень (оксид азоту, отруйні речовини).

Прикладом речовин, що впливають на репродуктивну (народжувальну) функцію, можуть бути радіоактивні ізотопи, ртуть, свинець тощо.

6. Сенсибілізатори – речовини, що діють як алергени. Це, наприклад, розчинники, формалін, лаки на основі нітро- та нітрозосполук тощо.

7.Серед небезпечних хімічних речовин виділяється особлива група речовин, що є найбільш небезпечними для людей у випадку потрапляння в навколишнє середовище. Речовини цієї групи називаються сильнодіючими отруйними речовинами (СДОР).

Токсична дія шкідливих речовин на організм людини

Зазначалося раніше, організм людини є єдиною складною системою взаємопов’язаних органів, зміна в яких впливає на організм у цілому. Інтенсивний обмін речовин всередині організму, а також постійний обмін його із зовнішнім середовищем – необхідна умова підтримання життя. В обміні речовин між навколишнім середовищем та організмом беруть участь органи дихання і травлення, через які в організм потрапляють кисень і поживні речовини, та органи виділення, що виводять із організму людини шлаки.

Потрапляючи в організм, шкідливі речовини переносяться кров’ю до всіх органів та тканин. Тому порушення процесів обміну в будь-якому органі призводить, як правило, до порушення інших функцій організму.

Зміна складу певних речовин, що беруть участь у нормальних процесах обміну здорової людини, не може не впливати на обмін речовин у будь-якому органі, тому і на нормальне функціонування організму в цілому. Залежно від ділянки в ланцюгу обміну речовин, в якому під дією тієї чи іншої токсичної сполуки відбувається порушення нормальних процесів, ступінь її токсичності буває більшим або меншим. Найбільш токсичними є ті хімічні сполуки, які впливають на найважливіші ферментні системи організму.

Основу всіх процесів життєдіяльності будь-якого організму складають тисячі хімічних реакцій, що відбуваються з великими швидкостями. Висока швидкість процесів розщеплення пов’язана з тим, що всі вони мають каталітичний характер, а роль каталіза-торів відіграють ферменти. Жоден процес в організмі людини не відбувається без участі ферментів (наприклад, у засвоєнні білків беруть участь протенози, жирів – ліпази, вуглеводнів – кінази та фосфатази і т. д.). Усього в організмі людини міститься близько 1 тисячі різних ферментних систем, що каталізують різні процеси. Для всіх ферментів характерною є висока специфічність дії, тобто кожен фермент може каталізувати лише певний процес. Незначна зміна в будові або в умовах дії ферменту призводить до втрати каталітичної активності. Таким чином, токсичність тих чи інших сполук проявляється в хімічній взаємодії між ними та ферментами, що призводить до гальмування або припинення цілого ряду життєво важливих функцій організму. Повне інактивування тих чи інших ферментних систем викликає загальне ураження організму, а в деяких випадках і його смерть.

Велика кількість захворювань, а також отруєнь виникає із проникненням токсичних речовин в організм людини, головним чином, через органи дихання. Цей шлях дуже небезпечний, тому що шкідливі речовини безпосередньо потрапляють у кров і розносяться по всьому організму. Для досягнення максимального ефекту отруйні речовини використовуються у вигляді газів, парів, аерозолів. Аерозолі викликають загальнотоксичну дію у результаті проникнення пилових часточок (до 5 мкм) у глибокі дихальні шляхи, в альвеоли, частково або повністю розчиняються в лімфі і, надходячи у кров, викликають інтоксикацію. Дрібнодисперсні пилові часточки дуже важко уловлювати.

Отруйні речовини потрапляють у шлунково-кишковий тракт завдяки невиконанню правил особистої гігієни, наприклад, харчування або куріння на робочому місці без попереднього миття рук. Ці речовини відразу можуть потрапити у кров із ротової порожнини. До таких речовин, наприклад, відносяться жиророзчинні сполуки, феноли, ціаніди.

Потрапляючи у шлунок, такі отруйні речовини як, наприклад, ртуть, мідь, церій, уран, можуть викликати подразнення його слизистої оболонки.

Шкідливі речовини можуть потрапляти в організм людини через шкіру як при дії рідини при контакті з руками, так і у випадках високих концентрацій токсичних парів і газів у повітрі на робочих місцях. Розчиняючись у шкіряному жирі та потових залозах, речовини можуть потрапляти у кров. До них належать легкорозчинні у воді і жирах вуглеводні, ароматичні аміни, бензол, анілін тощо. Ураження шкіри, безумовно, прискорює проникнення отруйних речовин в організм.

Характеристика отруйних речовин

Дуже негативні наслідки виникають із впливом отруйних речовин на живі організми, повітря, ґрунт, воду тощо. Своєю дією ці речовини призводять до критичного стану навколишнього природного середовища (знищення людей, тварин, рослин), впливають на здоров’я та працездатність людей, на їх майбутнє покоління.

Отже, отруйні речовини – це токсичні хімічні сполуки, які призводять до ураження всіх живих організмів, особливо людей та тварин, а також до забруднення місцевості.

Ступінь ураження отруйними речовинами залежить від їх токсичності, вибіркової дії, тривалості, а також від їх фізико-хімічних властивостей.

За токсичністю отруйні речовини можна поділити на:

– нервово-паралітичної дії (наприклад, зарин-СВ, зоман-СД) – виклик бронхоспазмів, задухи, паралічу;

– загальнотоксичної дії (наприклад, синильна кислота, хлорціан) – набрякання, кома, параліч, судома, прискорене серцебиття;

– подразнюючої дії (Сі-Ар, Сі-Ес) – подразнення слизових оболонок носа, ротової порожнини;

– шкірнонаривної дії (наприклад, іприти) – місцеві запалення та некротичні зміни у поєднанні із загальнотоксичними резорбтивними явищами.

За ступенем токсичності:

- надзвичайно токсичні;

- високотоксичні;

- помірно токсичні;

- малотоксичні.

За вибірковою дією отруйні речовини можна поділити на:

– серцеві – кардіотоксична дія: ліки, рослинні отрути, солі барію, калію, кобальту, кадмію;

– нервові – порушення функцій нервової системи (чадний газ, аміак, вуглеводні, фосфорорганічні сполуки, алкогольні вироби, наркотичні засоби, снотворні ліки та ін.);

– печінкові – хлоровані вуглеводні, альдегіди, феноли, фосфор, селен та ін.;

– ниркові – сполуки важких металів, етиленгліколі, щавлева кислота та інші;

– кров’яні – похідні аніліну, анілін, нітрити;

– легеневі – оксиди азоту, озон, фосген.

За тривалістю дії отруйні речовини можна поділити на три групи:

– летальні, що призводять або можуть призвести до смерті (у 5 % випадків): термін дії до 10 діб;

– тимчасові, що призводять до нудоти, блювоти, набрякання легенів, болі у грудях: термін дії від 2 до 5 діб;

– короткочасові – тривалість декілька годин. Призводять до подразнення у носі, ротовій порожнині, головного болю, задухи, загальної слабості, зниження температури.

За ступенем впливу на організм у цілому: надзвичайно небезпечні (1-й клас); високо небезпечні (2-й клас); помірно небезпечні (3-й клас) та мало небезпечні (4-й клас).

Кількісне оцінювання ступеня токсичності і небезпечності промислових отрут вважають головним завданням такого розділу токсикології, як токсикометрія.

Гранично допустимі концентрації шкідливих речовин

Для послаблення впливу шкідливих речовин на організм людини, для визначення ступеня забрудненості довкілля та впливу на рослинні та тваринні організми, проведення екологічних експертиз стану навколишнього середовища або окремих об’єктів чи районів нині в усьому світі користуються таким поняттям, як якість природного середовища. Нормативи якості виражаються у гранично допустимих концентраціях (ГДК) шкідливих речовин (полютантів), гранично допустимих викидах (ГДВ), гранично допустимих екологічних навантаженнях (ГДЕН), максимально допустимому рівні (МДР), тимчасово погоджених викидах (ТПВ) та орієнтовно безпечних рівнях впливу (ОБРВ) забруднюючих речовин у різних середовищах.

Мета нормативів якості – забезпечити науково обґрунтоване поєднання екологічних і економічних інтересів як основи суспільного прогресу. Це свого роду вимушений компроміс, що дозволяє розвивати господарство, охороняти життя і благополуччя людини. В основі нормативів якості лежать три показники: медичний, технологічний, науково-технічний.

Медичний показник установлює граничний рівень загрози здоров’ю людини.

Технологічний показник оцінює рівень встановлених меж техногенного впливу на людину і середовище існування.

Науково-технічний показник оцінює можливість науково-технічних засобів контролювати дотримання меж впливу за всіма необхідними характеристиками.

Гранично допустимі концентрації (ГДК) належать до показників якості навколишнього середовища стосовно здоров’я людини. ГДК змісту шкідливих речовин, а також шкідливих мікроорганізмів та інших біологічних речовин належать до нормативів санітарно-гігієнічного характеру.

Цей вид нормування охоплює не тільки екологічну, але й виробничу, житлово-побутову сфери життя людини.

Гранично допустима концентрація (ГДК) (норматив) – кількість шкідливої речовини в навколишньому середовищі, яка при постійному контакті або взаємодії за певний проміжок часу не впливає на здоров’я людини і не викликає небажаних наслідків у майбутніх поколінь.

Гранично допустимі концентрації встановлюються головними санітарними інспекціями у законодавчому порядку або рекомендуються відповідними установами, комісіями на основі результатів комплексних наукових досліджень, лабораторних експериментів, а також відомостей, одержаних під час і після різних аварій на виробництвах, воєнних дій, природних катастроф з використанням тривалих медичних обстежень людей на шкідливих виробництвах (хімічні виробництва, АЕС, шахти, кар’єри, ливарні цехи).

В Україні стан довкілля контролюється кількома відомствами. Основний контроль здійснюють Міністерство охорони здоров’я - санітарно-епідеміологічні служби; республіканська гідрометеослужба та її відділи в районах та областях.

Допоміжний екоконтроль здійснюється службами міністерств комунального господарства, рибнагляду, геології, товариства охорони природи, “зеленими службами” Управління екологічного моніторингу Міністерства охорони навколишнього природного середовища.

В основу нормування всіх забруднювачів у нормативах різних країн покладено визначення ГДК у різних середовищах. За основу приймають найнижчий рівень забруднення, що ґрунтується на санітарно-гігієнічних нормах.

Хімічна зброя

Одним із видів зброї масового ураження є хімічна зброя. Її дія базується на використанні бойових токсичних хімічних речовин, до яких відносять отруйні речовини і токсини, що уражають людей, тваринні та рослинні організми. Вони мають високу токсичність і можуть викликати як тяжкі, так і смертельні ураження. Для отруйних речовин і токсинів характерним є проникнення у приміщення, споруди, сховища і ураження усього живе. Іноді з визначенням факту застосування цього виду зброї та визначенням її типу виникають труднощі. Застосування ж хімічної зброї може призвести до важких екологічних і генетичних наслідків.

Вперше хімічну зброю було використано німецькими військами ще у 1915 році проти французів, використовуючи сприятливий напрямок вітру, щоб скерувати отруйний газ на позиції противника. Саме з цього і почалося використання отруйних речовин у вигляді хімічної зброї.

Основою хімічної зброї є отруйні речовини.

Характеристика класів небезпеки. Дія на організм людини.

Свинець (Pb) – це важкий метал сірого кольору, надзвичайно пластичний під час оброблення. Використовується для виготовлення хімічної апаратури, свинцевих пігментів, у типографській справі, фармацевтичній галузі. Потрапляє в організм людини в основному через дихальну систему, а також через шкіру, травний тракт.

Це політропна отрута, яка впливає практично на всі органи і системи. Зрушення переважно реєструються у системі крові, ЦНС, серцево-судинній системі, органах травлення.

Хронічні отруєння свинцем (сатурнізм) перебігають у формах:

- початкова форма (малосимптомна, мають місце зміни показників периферійної крові);

- легка форма (астеновегетативний синдром, полі невропатії, зміни периферійної крові);

- виражена форма: анемія (до 90-100 г/ л), ураження травного тракту, печінки та серцево-судинної системи, енцефалопатія, а також подальше прогресування поліневропатії (парези, паралічі розгиначів кисті і пальців рук) та проявів астеновегетативного синдрому (депресивні та астенічні психічні розлади).

Найтиповішим ураженням органів травлення слід вважати розвиток диспепсичних явищ та появу так званої свинцової кишкової кольки (переймистий інтенсивний біль у черевній порожнині, який не піддається дії знеболювальних лікарських засобів) та свинцевої сірувато-лілової облямівки на яснах. Для ураження печінки найхарактернішим є розвиток токсичного гепатиту.

Профілактика полягає в запроваджені технологічних (автоматизація та механізація технологічних процесів), санітарно-технічних (витяжна вентиляція) і лікувально-профілактичних заходів (особиста гігієна, проведення медоглядів не менше одного разу на рік), а також застосування засобів індивідуального захисту органів дихання. ГДК свинцю у повітрі робочої зони становить

0,01 мг /м куб.

Ртуть (Hg) – сріблясто-білий рідкий важкий метал, що використовується у приладобудуванні, електротехніці та фармпромисловості, у стоматологічній справі для виготовлення амальгам. Ртуть – сильна протоплазматична отрута. Пари ртуті (а саме вони є найнебезпечнішими) проникають в основному через органи дихання. Деякі сполуки – через шкіру. Інтоксикації ртуттю можуть мати як гострий, так і хронічний характер.

Гострі інтоксикації можуть виникати внаслідок аварій, що супроводжуються великими викидами ртуті у повітря робочої зони, під час чистки котлів і печей на ртутних заводах тощо. Симптоми гострого отруєння спостерігаються через 8-24 год: з'являються загальна слабкість і головний біль, підвищується температура тіла; згодом – біль у животі, диспепсія, хвороби ясен.

Хронічні інтоксикації ртуттю (меркуріалізм) виникають у працівників в умовах тривалого контакту із ртутними сполуками. Ознаками отруєння є: зниження працездатності, швидка стомлюваність, ослаблення пам'яті та головний біль; в окремих випадках можливі катаральні прояви з боку верхніх дихальних шляхів, кровотечі з ясен, легке тремтіння рук та розлади шлунково-кишкового тракту. Тривалий час ніяких ознак може й не бути, але потім поступово наростають стомлюваність, слабкість, сонливість; з'являються головний біль, апатія й емоційна нестійкість; порушується мовлення, тремтять руки, повіки, а у тяжких випадках – ноги і все тіло. Ртуть уражає нервову систему, а її тривалий вплив спричинює навіть божевілля. У разі попадання до організму людини через органи дихання ртуть акумулюється і залишається там на все життя.

Профілактика отруєнь спрямована насамперед на запровадження технологічних рішень, які передбачають заміну ртуті в ході виробничих процесів не менш шкідливі речовини. Крім того, надзвичайно ефективним є проведення заходів, спрямованих на демеркуризацію промислових приміщень шляхом застосування засобів механічної очистки предметів прці та виробів з використанням розчину заліза. Обов'язковим є використання спецодягу та проведення не менше одного разу на рік медичних оглядів. ГДК ртуті у повітрі робочої зони становить 0,01 мг/ м куб.

Якщо у приміщенні розбито ртутний термометр, необхідно:

- вивести із приміщення всіх людей, перш за все дітей, інвалідів, осіб похилого віку;

- розчинити усі вікна;

- максимально ізолювати від людей забруднене приміщення, щільно зачинити всі двері;

- захистити органи дихання хоча б вологою марлевою пов'язкою;

- негайно зібрати ртуть: великі кульки – гумовою грушею і відразу кинути їх у склянку з розчином (2 г калію перманганату на 1 л води), дрібніші – щіточкою на папір і теж кинути в банку. Банку щільно закрити кришкою. Використання пилососа забороняється;

- вимити забруднені місця мильно-содовим розчином (400 г мила і 500 г кальцинованої соди на 10 л води) або розчином калію перманганату (20 г на 10 л води);

- зачинити приміщення після обробки так, щоб не було сполучення з іншими приміщеннями, і провітрювати протягом 3-х діб;

- утримувати у приміщенні, по можливості, температуру повітря не нижче 18-20*С для скорочення термінів обробки протягом проведення всіх робіт;

- вичистити та промити міцним, майже чорним розчином калію перманганату підошви взуття, якщо наступили на ртуть;

- негайно повідомити у СЕС.

Якщо об’єм розлитої ртуті більше, ніж у термометрі, необхідно:

- зберігати спокій, уникати паніки;

- вивести з приміщення всіх людей, надати допомогу дітям, інвалідам та особам похилого віку (вони підлягають евакуації в першу чергу);

- захистити органи дихання хоча б вологою марлевою пов'язкою;

- розчинити усі вікна;

- максимально ізолювати забруднене приміщення, щільно зачинити усі двері;

- швидко зібрати документи, цінності, ліки, продукти та інші необхідні речі;

- вимкнути електрику, газ, загасити вогонь у грубах перед виходом з будинку;

- негайно викликати фахівців через місцевий відділ з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення райдержадміністрації або за телефоном 2101". У крайньому разі зателефонувати в міліцію.

Боротьба з наслідками розлиття великої кількості труті та її парів дуже складна. Фахівці-хіміки називають її демеркуризацією. Демеркуризація проводиться двома способами:

1) хіміко-механічним – механічне збирання кульок ртуті з подальшою обробкою забрудненої поверхні хімічними реагентами (після обробки приміщення потребує посиленого провітрювання);

2) механічним – механічне збирання кульок ртуті з поверхні з наступною заміною підлоги, штукатурки або капітальним ремонтом будівлі (цей спосіб може застосовуватися разом із хіміко-механічним).

Марганець (Mn) – це твердий, але водночас досить крихкий метал, що має темно-сірий колір з червонуватим блиском. Використовується в металургії для розкислення та видалення сірки зі сталі та інших сплавів, як легувальна добавка під час виробництва чавуну і сталі тощо.

В організм людини марганець (манган) надходить переважно інгаляційним шляхом у вигляді аерозолів конденсації і дезінтеграції.

У промислових умовах найчастіше трапляються хронічні форми отруєнь у працівників зі стажем роботи понад 2-5 років. Однак відомі випадки отруєнь, які спостерігалися уже через кілька місяців після початку професійної діяльності. Виділяють 3 стадії хронічної інтоксикації марганцем.

Перша стадія малосимптомна і характеризується проявами астеновегетативного синдрому та змінами у стані травного тракту (гастрит, гастроентерит).

На другій стадії приєднуютья початкові явища енцефалопатії.

Третя стадія характеризується розвитком явищ марганцевого паркінсонізму та манганоконіозу.

Профілактика має здійснюватися шляхом заміни марганцю як складової технологічних процесів на менш токсичні сполуки. За наявності імовірного запилення робочої зони – використання індивідуальних засобів захисту органів дихання (протигази, респіратори). Медичні огляди – не менш ніж 1 раз на півроку або на рік. ГДК марганцю у повітрі робочої зони становить 0,05 мг /м куб.

Оксид вуглецю (СО) – це газ без кольору і запаху, який входить до складу як гримучого (до 60%), так і багатьох виробничих газів (доменного, генераторного). В організм людини оксид вуглецю надходить інгаляційним шляхом. При цьому в крові утворюється карбоксигемоглобін (СОНb), який вирізняється надзвичайно стійким зв’язком з гемоглобіном крові, а отже, зумовлює виникнення таких станів, як гіпоксемія та гіпоксія, порушення тканинного дихання.

Отруєння як на виробництві, так і в побуті можуть мати гострий та хронічний характер.

У промислових умовах переважно трапляються гострі отруєння. Так, легка форма гострого отруєння СО (рівень СОНb не досягає 20%) характеризується головним болем, слабкістю, нудотою та явищами артеріальної гіпотензії. Отруєння середнього ступеня тяжкості (рівень СОНb 20-30%) супроводжується непритомністю. Тяжка форма (рівень СОНb – понад 30%) характеризується розвитком коматозного стану.

Для перебігу хронічної інтоксикації СО влатива наявність двох основних стадій. Для першої (початкової) стадії хронічної інтоксикації характерна поява вегетативних розладів з ознаками ангіодистонічного синдрому, для другої стадії (що трапляється рідко) – явища енцефалопатії.

Профілактика отруєнь Со полягає у герметизації технологічних процесів; улаштуванні ефективної загально обмінної природної і припливно-витяжної локальної штучної вентиляції. ГДК СО у повітрі робочої зони становить 20 мг /м куб.

Амідо- і нітросполуки (NH3, NO2, NO3) використовуються у миловарній промисловості та виробництві парфумів, органічному синтезі, у виробництві штучних смол та анілінових барвників, як вибухові матеріали (тринітротолуол), а також у медичній та фармацевтичній галузях.

Надходять в організм нітро- та аміносполуки переважно через дихальні шляхи та неушкоджену шкіру (особливо у спекотну пору року), досить імовірним є – надходження чрез органи травлення внаслідок ковтання пилу. До основних різновидів шкідливого впливу на організм людини відносять метгемоглобін утворювальний, гемолітичний, гепатотропний, загально токсичний та алергенний ефекти.

Азотовмісні сполуки вирізняються наявністю виражених кумулятивних властивостей і таким чином створюють своєрідне депо у підшкірній жировій клітковині, у паренхіматозних органах і насамперед у печінці.

Перші симптоми гострих інтоксикацій амідо- та нітросполуками, як правило, з'являються через 3-5 год після початку контакту працівників з азотовмісними токсичними речовинами.

Основними клінічними проявами є запаморочення, слабкість, серцебиття, нудота, блювання, ціаноз шкіри і слизових оболонок, які можуть набувати жовтого або брудно-зеленуватого відтінку. У тяжких випадках спостерігаються непритомність і смерть від паралічу дихального та судинорухового центрів.

Для хронічних інтоксикацій амідо- та нітросполуками характерні жовте забарвлення долонь, крил носа та нігтів, коричнево-жовте забарвлення волосся, розвиток гастриту, гепатиту та астеновегетативного синдрому, у жінок досить часто розвиваються порушення менструально-оваріального циклу.

Профілактика передбачає організацію безперевного технологічного процесу, вентиляцію і герметизацію обладнання, а також проведення санітарної очистки технологічних і вентиляційних викидів. ГДК аніліну в повітрі робочої зони становить 0,1 мг/м куб, ГДК тринітротолуолу –

0,5 мг/м куб.

Повітряне середовище багатьох лікувально-профілактичних закладів різного профілю і особливо стаціонарних відділень, операційних блоків, а також аптечних закладів, патологоанатомічних відділень, як правило, забруднене великою кількістю шкідливих хімічних речовин та їх сполук унаслідок використання анестетиків і наркотичних препаратів, парів ефірів, спиртів, а також мийних та дезінфекційних засобів.

Отже, належна гігієнічна регламентація і проведення комплексу науково-обгрунтованих заходів запобіжного змісту є обов’язковим компонентом забезпечення оптимальних умов для продуктивної й безпечної діяльності працівників медичної та фармацевтичної галузей.

Аварії (катастрофи) на хімічно небезпечних об’єктах

На хімічно небезпечних виробництвах СДОР (сильно діючі отруйні речовини) можуть бути початковою сировиною, проміжними та побічними продуктами, кінцевим продуктом, а також розчинниками і засобами оброблення. Запаси СДОР зберігаються у цистернах, інших ємностях, технологічній апаратурі, транспортних засобах.

За ступенем тяжкості аварії на ХНО поділяються на такі види:

- без ураження людей, тварин;

- одиничні (кількість потерпілих 1-2 особи);

- малі (кількість потерпілих 3-10 осіб);

- середні (кількість потерпілих 11-50 осіб);

- великі (кількість потерпілих 51-1 000 осіб);

- гігантські (кількість потерпілих понад 1 000 осіб).

Аварії з викидом СДОР відбуваються при їх виробництві, переробці, зберіганні (переховуванні) та транспортуванні. Деякі хімічні речовини за певних умов (при пожежі, вибухах) унаслідок хімічних реакцій можуть утворювати СДОР.

Характер хімічно небезпечних аварій залежить від таких факторів:

- фізико-хімічних властивостей сировини, напівфабрикатів та продуктів;

- характеру технологічного процесу;

- умов зберігання і транспортування;

- ефективності попереджувальних профілактичних засобів4

- метеорологічних умов ( температура, швидкість вітру тощо) характер місцевості.

Важливим показником властивостей СДОР є відносна густина пари ( густина пари до густини повітря). Якщо відносна густина пари менша за одиницю, то речовина легша від повітря і швидко розсіюється, при відносній густині пари вище одиниці СДОР довше утримується на поверхні землі і її вплив на людину більш тривалий.

Аварії можуть різнитися масштабами поширення, уражаючими властивостями, тривалістю дії. Особливі ускладнення виникають у випадках транспортних аварій при пошкодженнях та руйнуванні ємностей, що пов’язане з труднощами своєчасного виявлення викиду чи витоку, а також наступної дегазації.

Ступінь хімічної небезпеки визначається видом СДОР та його сумарною кількістю, дає змогу оцінити його небезпечність для населення, сільськогосподарських тварин і довкілля, а також розробити засоби їх захисту.

Відповідно до токсикологічної класифікації всі СДОР поділяють на 6 груп:

1. Речовини з переважно задушливою дією (хлор, три хлористий фосфор, фосген, хлориди сірки та ін.);

2. Речовини переважно загально токсичної дії (кислота синильна, вуглецю діоксин та ін.);

3. Речовини, яким властива задушлива і загально отруйна дія (сірководень, сульфатний ангідрид, азоту оксид та ін.);

4. Нейротропні отрути, що діють на виникнення, проведення і передавання нервового імпульсу (ВОС – фосфорорганічні сполуки, сірковуглець та ін.);

5. Речовини із задушливою і нейротропною дією (аміак);

6. Метаболічні отрути (діоксин, метил бромід, метилхлорид, спирт метиловий та ін.).

Унаслідок аварій із викидом СДОР утворюється зона хімічного зараження і виникає осередок хімічного зараження. Зона хімічного зараження включає територію, на яку поширюється хмара. Площі хімічного зараження СДОР визначаються напрямком і швидкістю вітру та ін. параметрами. Осередок хімічного ураження включає територію, на якій відбулися масові ураження людей, тварин і рослин.

Правила поведінки населення під час аварій на ХНО

На всіх ХНО мають бути створені локальні системи оповіщення працівників, керівників цих об’єктів, а також населення. При аваріях оповіщаються чергові зміни аварійних служб (газорятівники, пожежна та медична служби, воєнізована охорона) а також керівники підприємств, закладів (у першу чергу дитячих), органи місцевої влади, населення.

Сирени і переривчасті гудки підприємств – це сигнал "Увага всім!". Потрібно включити радіоприймач, телевізор і слухати інформацію про надзвичайну ситуацію та порядок дій.

Треба уникати паніки, слід негайно застосувати працівникам об’єкту засоби індивідуального захисту (діяти відповідно інструкцій); укритись у підготовлених сховищах чи вийти із зони зараження. Особи, які отримали ураження, звертаються в медичний пункт.

В усіх випадках під час аварії вхід у виробничі зони приміщень, підвали та ін. будівлі дозволяється лише після контрольної перевірки наявності в них СДОР.

На об’єкті, де виникла аварія, в першу чергу проводять роботи з припинення подальшого викиду (виливу) СДОР:

- вимикають ушкоджену ділянку;

- перекривають канали та ін. запірні пристрої;

- на різні розриви у трубопроводах і ємностях накладають пластирі, муфти, забивають пробки;

- СДОР перекачують із пошкоджених ємностей до непошкоджених;

- за необхідності проводять підготовку котлованів та обладнання земляних валів;

- район забезпечують охороною.

Під час роботи в осередку СДОР слід суворо дотримуватися правил безпеки:

- усі люди, які беруть участь у роботах, повинні бути забезпечені протигазами і захисним одягом;

- за необхідності їм видають спеціальні протихімічні пакети й аптечки індивідуальні (АІ-2);

- кожен з них повинен уміти користуватися індивідуальними і медичними засобами захисту;

- перед початком роботи проводиться ретельний інструктаж;

- після закінчення роботи зорганізується спеціальна санітарна обробка.

Населення після повідомлення повинне негайно застосувати засоби індивідуального захисту органів дихання і шкіри; щільно зачинити вікна, двері, щілини заклеїти. Підготувати запас питної води: набрати воду у герметичні ємності, підготувати мийний розчин для оброблення рук. Увімкнути телевізор, радіоприймач.

Уражуюча дія СДОР залежить від їхньої концентрації в повітрі і тривалості дії. Тому якщо немає можливості залишити небезпечну зону до надходження зараженої хмари, необхідно продовжувати вживати заходів захисту. Під час перебування на вулиці не слід торкатися будь-яких предметів. За відсутності протигазів на вулиці й у приміщенні можна використовувати маски з тканини, хутряні чи ватяні частини одягу. Маски (пов'язки) необхідно змочити певним розчином залежно від виду СДОР. За наявності в повітрі :

аміаку – 5% розчином кислоти лимонної;

бензолу, водню арсенату, парів кислот, сірководню, хлору – 2% розчином натрію гідрокарбонату.

За відсутності зазначених розчинів можна використовувати воду, а якщо її немає – змочити пов'язки власною сечею.

Для захисту шкіри – рукавички, плащі, шапки або ін. предмети одягу.

Залежно від виду СДОР треба орієнтуватися, в яких приміщеннях потрібно укритися:

- якщо пари СДОР легші за повітря ( густина пари менша за одиницю : аміак, бензин, бензол) – укриватися у підвалах, на нижніх поверхах;

- якщо пари важчі (щільність більше одиниці: сірководень, тетраетил свинець, хлор) – на верхніх поверхах.

За наявності часу і можливості проводиться евакуація населення. Треба підготуватися: упакувати у герметичні пакети та скласти у валізу документи, цінності і гроші, предмети першої необхідності, ліки, мінімум білизни та одягу, запас консервованих продуктів на 2-3 доби. Напрямок виходу з небезпечної зони вказують представники цивільної оборони чи міліції (в бік, перпендикулярний напрямку вітру, за можливості на підвищену і добре провітрювану ділянку місцевості). Перед виходом з будинку – вимкнути джерела електро-, водо-, газопостачання, взяти підготовлені речі, надягнути засоби захисту.

У деяких випадках передбачається можливість укриття населення у сховищах, обладнаних фільтровентиляційними установками, однак після проходження первинного огляду за несприятливих умов вирішується питання про евакуацію.

Розділ "Соціально-політичні небезпеки"

Тема № 7: " Поведінкові реакції населення у НС"