18. Кредитно-інвестиційна політика нбу: кредитна експансія і рестрикція.

Залежно від цілей, на які орієнтована кредитно-інвестиційна політика, а також від порядку використання інструментів регулювання, прийнято розрізняти рестрикційну та експансивну кредитно-інвестиційні політики .

1. Рестрикційна кредитно-інвестиційна політика («політика дорогих грошей») проводиться з метою отримання інвестиційної активності шляхом обмеження пропозиції грошей і націлена на отримання інфляції. Вона передбачає підвищення відсотків за кредити і робить кредитні ресурси менш доступними, скорочує інвестиційні витрати. У результаті цієї політики зменшується сукупний попит і стримується збільшення загального рівня цін в економіці. Таким чином, мета «політики дорогих грошей» — отримання інфляційного тиску. Разом з тим рестрикційна політика несе в собі небезпеку збільшення безробіття, що пов'язано зі зменшенням інвестиційних витрат і ступеня ділової активності.

2. Експансивна кредитно-інвестиційна політика ("політика дешевих грошей") проводиться з метою розширення інвестиційної активності шляхом збільшення пропозиції грошей і націлена на стимулювання зростання виробництва і зайнятості. Її втілення пов'язане зі зниженням відсотків за кредити, розширенням доступу до позичок. Результатом відповідних дій стає збільшення інвестиційних витрат (на думку монетаристів, також й інших елементів сукупних витрат), збільшення сукупного попиту, і в результаті — збільшення обсягів виробництва, розширення кількості робочих місць. Але одночасно експансивна політика несе загрозу збільшення інфляції.

19. Фінансово-кредитна система як суб'єкт інвестиційного процесу. Її структура. Фінансові посередники.

Фінансові посередники — спеціалізовані професійні оператори ринку, фінансово-кредитні установи, що перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового капіталу, тобто між інвесторами (кредиторами) та реципієнтами коштів.

Рис.2. Схема фінансово-кредитної системи України

Фінансові посередники є інституційними учасниками фондового ринку. На відміну від індивідуальних учасників, вони проводять різні види професійної фінансової діяльності і розподіляють прибуток між засновниками відповідно до правових норм і конкретної угоди. Прибуток індивідуального інвестора повністю належить йому.

20. Інвестиційні операції комерційних банків: три моделі організації ринку цінних паперів.

Інвестиційні операції комерційних банків пов'язані в основному з операціями з цінними паперами, що здійснюються банками на комісійних засадах або за власний рахунок. Діяльність банків на ринку цінних паперів багатогранна. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, фінансових посередників та інфраструктурних учасників ринку.

Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану.

Банківська (європейська) модель характеризується найактивнішою роллю банків на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери. так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку. У найдосконалішому вигляді ця модель діє в Німеччині.

Небанківська (американська) модель обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитно-кредитних) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США, згідно з законом Гласса-Стігала (1933р.) банкам забороняється займатися розміщенням (андеррайтингом), купівлею і продажем акцій нефінансових компаній, також обмежена їхня діяльність з корпоративними облігаціями.

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інститутів.