1.5. Виховання студента як розвиток особистості

Дослідження проблем виховання особистості обумовлює постійне звертання науковців до розуміння сутності людини взагалі і, перш за все, тих її об'єктивних суспільних відносин, що детермінують структуру її поведінки, діяльності, інтереси, орієнтації, потреби. Варто визнати, що тривалий час у пізнанні людини превалювала занадто висока абсолютизація ролі суспільних відносин, виключався у певній мірі психологічний аспект процесу самодетермінації розвитку і це дало свої негативні наслідки. Матеріальна і духовна діяльність перестала виконувати своє пряме призначення, а саме, розвиток самої людини, творче оновлення на основі цього системи суспільних відносин, перетворились у засіб тиражування стереотипів поведінки та мислення людей. Це у певній мірі стримувало розвиток творчого потенціалу кожної людини.

Абсолютизація ролі суспільних відносин стала гальмом у теорії і практиці виховання людини як суб'єкта вдосконалення існуючого ладу, активного використання своїх здібностей, самоутвердження. Аналізуючи сутність людини як сукупності суспільних відносин, не потрібно впадати в крайності, а саме, акцентувати увагу на об'єктивних умовах існування особистості, конкретно-історичних умовах розвитку суспільства, не можна упускати з поля зору особливості психічного розвитку особистості у контексті її життєдіяльності, розвитку її індивідуальних якостей. Діяльністю, в якій проходить формування людини як особистості і індивідуальності, є суспільна, соціальна діяльність. За допомогою неї лю-

36

дива включається в систему об'єктивних суспільних відносин. Частіше всього нею є предметна діяльність людини. Саме в соціальній, суспільно значимій діяльності відбувається перехід суспільного в індивідуальне і тим самим створюється конкретна єдність внутрішнього, інтрапсихічного із зовнішнім, інтерпсихічним. Будучи включеною в процес розвитку і функціонування соціальної системи, особистість бере на себе певні соціальні ролі, у їх виконанні проявляє свою індивідуальну сутність. У залежності від ступеня соціальної активності, а це також є результатом виховання і самовиховання, особистість більш чи менш успішно функціонує, розвивається і вносить певні корективи у розвиток суспільної системи. Творче, продуктивне виконання покладених на особистість функцій залежить як від її суб'єктивного, психологічного моменту (ціннісних установок, позицій, мотивації тощо), так і від характеру існуючих суспільних відносин. Це все разом визначає чи буде сформована дійсно творча, активна особистість, індивідуальність, чи просто індивід без певного обличчя, яким можна будь-як маніпулювати. У випадках, коли в суспільстві появляється невідповідність між соціальними функціями, об'єктивним змістом діяльності і суб'єктивними установками особистості, проявляється її соціальна пасивність, відчудження від виконання суспільних завдань і громадянських обов'язків. Суспільство, у якому людина не знаходить задоволення потреб у творчій активності, стає для неї чужим. Почуття апатії захоплює всі сфери життєдіяльності людини і перетворюється в характер її поведінки, в ставлення до справ, до інших людей тощо. Подібні факти мають місце і в діяльності студентів. Саме пошук і створення умов для різнобічного розвитку особистості в більш екстремальних умовах життєдільності - сучасна проблема виховання студентської молоді, формування її готовності до професійної діяльності. У випадках побудови взаємостосунків студентів, які не стимулюють подальший психічний, фізичний, професійний розвиток їх особистості, вони проявляють схильність до створення близького їм по духу

37

мікросередовища, як позитивного за соціальною спрямованістю, так і негативного (різних неформальних груп, об'єднань на основі певних сублімацій в інші сфери діяльності).

Про людину як особистість можна судити, лише враховуючи суспільну корисність діяльності, в якій вона активно бере участь. В ній вона знаходить реалізацію свого внутрішнього смислу. На це вказував Гегель, коли говорив, що дія є самим повним і виразним розкриттям людини, розкриттям її умонастроїв, мети. Якою б діяльністю людина не займалась, вона завжди хоче щось змінити, перетворити як у зовнішньому, так і у внутрішньому світі. Саме тому, у випадку погано організованого навчально-виховного процесу, де немає умов для реалізації цієї важливої потреби, особистість робить спробу компенсувати її в інших, інколи асоціально спрямованих діях, поведінці.

Людина, по мірі найбільш повного засвоєння предметного світу, починає краще в ньому орієнтуватись. На думку О. М. Леонтьєва [26], особистість людини з одного боку створюється суспільними відносинами, а з іншого, навпаки, суспільство творить діяльність утворюючих її індивідів. Виховні завдання суспільства, заломлюючись через психіку, внутрішній світ людини, отримують індивідуальну форму виявлення, відповідно до її здібностей. Тому розвиток людини відбувається лише в міру прийняття нею поставлених завдань. А поскільки виховання сьогодні у більшій мірі представляє тиск із зовні по відношенню до внутрішньої орієнтованості індивіда, то немає нічого дивного, що замість розвитку, вдосконалення здібностей проходить інколи пошук пристосувальних форм поведінки, що детермінуються зовнішніми умовами. Таким чином, у процесі такого виховання може виникнути небезпека формування людини не як активного суб'єкта життєдіяльності, а людини як придатка до певного виду практичної діяльності. Саме близький цьому процес проходить, напевне, у сучасній системі виховання у ВНЗ.

38

Варто враховувати, що соціальні умови діяльності людини - це не просто певний фон, який позначається на формуванні соціально-психологічних якостей, властивостей особистості та її індивідуальних відмінностей, а необхідна соціальна атмосфера, на грунті якої відбувається цей процес.

Людина - це, перш за все, особистість і вона прагне захистити своє існування, розвинути свої власні здібності, задовольнити актуальні потреби. Все це вона може реалізувати тільки в суспільстві. Людина соціальна настільки, наскільки вона особистість. Система „людина-суспільство" повинна уявлятись нами в діалектичній єдності суб'єктивного і об'єктивного, індивідуального і соціального. Надмірна суб'єктивація сутності людини може привести до явно вираженої ізольованості її в суспільстві, а ототожнення її з останнім практично знімає проблему „людського" в людині, проблему індивідуальності.

Важливою методологічною проблемою у вихованні є розмежування понять „особистість", „індивід", „індивідуальність". Смисл поняття „індивід" розкривається представниками різних наук по-різному, шляхом виділення якихось відмінних особливостей. Це має як позитивні моменти, так і негативні в контексті досліджуваної проблеми. Використання різних точок зору щодо даного поняття може бути корисним у випадку найбільш раціонального його розуміння. Разом з тим неоднозначність його тлумачення, ототожнення з близькими йому поняттями, такими, наприклад, як „індивізуальність", „особистість" приводить часто до появи проблем у поглядах на процес, методи, засоби виховання. На думку С. Л. Рубінштейна, „реальний індивід" є діючою людиною і носієм загальних властивостей психіки. Поняття „індивід" може використовуватись як для характеристики окремого представника, конкретної людини, так і загальної характеристики людини як носія найбільш типових якостей, властивостей. Тобто, індивід у такому випадку - це не просто одиничне, а окремий представник певної, популяції живих організмів (людей) як

39

дечого цілого. Якщо спостерігаються відмінності між людьми, то вони є проявами індивідів. У психології під індивідом частіше всього розуміють людину з притаманними тільки їй якостями, властивостями, які відрізняють її від усіх інших людей. Кожна людина появляється на світ як людський індивід, а особистістю вона може стати лише в суспільстві, у системі певних соціальних взаємовідносин. У процесі сумісної діяльності, спілкування у людини як індивіда формуються соціально значущі якості, проходить процес їх саморозвитку, тобто йде становлення людини як особистості. Особистістю людина стає лише тоді, коли вона сама, самостійно, як суб'єкт, активно включається в суспільну діяльність на основі певних норм, цінностей, зразків, які вироблені соціумом. Способи діяльності, виховання людина засвоює із зовні і по мірі цього вона із об'єкта людської діяльності перетворюється в її суб'єкт. Це проходить починаючи з раннього дитинства за допомогою дорослих шляхом поступового перетворення з процесу виховання у самовиховання.

З філософської точки зору особистість являє собою одночасно і продукт суспільних відносин, і суб'єкт суспільного життя. Вона діалектично поєднує в собі загальне (людина), одиничне (індивід), суттєве (індивідуальність). Особистість - це не людина взагалі, а завжди конкретна людина, в суперечливій єдності загального, особливого і окремого, що дозволяє судити про міру її соціальності. Таким чином, можна сказати, що особистість - це людський індивід, який займає певне соціальне положення і по особливому, характерно тільки для нього, виконує суспільну роль. С. Л. Рубінштейн говорить, що особистість є людина, у якої є свої позиції, своє яскраво виражене свідоме ставлення до життя, світогляд, до якого вона прийшла в результаті великої свідомої роботи. В особистості є своє обличчя. Така людина не просто виділяється враженням, яке вона справляє на іншого, вона сама свідомо виділяє себе із оточення.

40

Під індивідуальністю розуміють неповторну своєрідність розвитку у людини певних якостей, властивостей, сфер особистості. Це можуть бути в однієї людини певні, оригінальні особливості в розвитку пам'яті, в іншої - особливості емоційно-чуттєвої сфери, у третьої - особливості вольової сфери чи всіх разом взятих. Кожна людина народжується як індивід і в процесі життєдіяльності формується як особистість. Одночасно за певних умов вона може проявитись і як індивідуальність. На нашу думку, особистість отримує певний смисл у своїй неповторній індивідуальності.

Процес становлення особистості занадто складний. Як елемент суспільної структури, особистість часто постає як виконавець певних соціальних ролей, функцій, як об'єкт у системі соціальних зв'язків. З точки зору такого власне соціологічного підходу, поза полем зору залишається практично вся гама людських якостей, властивостей. Більш суттєвою є соціально-психологічна сторона цього процесу, а саме, об'єктивні міжособистісні взаємостосунки реальних людей, які детермінують розвиток кожної особистості як індивідуальності та розвиток суспільства в цілому. Щоб відбувся процес перетворення людини в особистість, необхідно створити умови для самостійного проникнення її в суть самих різноманітних питань практики, матеріального і духовного світу. Наштовхуючись на проблеми пізнання, усвідомлюючи основні життєві протиріччя, проявляючи при цьому свою активність, людина в повній мірі може відчути себе особистістю. Індивід як особистість існує лише тому, що він постійно активно засвоює і відтворює у своїй суспільно корисній діяльності форми і зміст взаємостосунків, які існують у суспільстві. Він стає свого роду об'єктом, у якому проявляється нерозривна єдність внутрішнього, індивідуального і зовнішнього, соціального, між якими існують складні взаємопереходи. Причому психічний, внутрішній компонент, який утворюється під впливом зовнішніх умов, у значній мірі регулює поведінку людини, дозволяє зберегти їй свою індивідуальність,

41

самостійність, неординарність. Таким чином можна сказати, що особистість - це мікросистема у макросистемі. Виникаючи на певному етапі розвитку суспільства, а в онтогенезі проявляючись вперше на певному віковому етапі (психологи вказують, що це проходить близько трьох років), особистість змінюється як у змістовному, так і в структурному плані в процесі зміни соціальних стосунків.

Одним із важливих аспектів розвитку особистостей, а відповідно і їх виховання, є виділення в суспільстві певних їх типів, тобто сукупності властивостей, які притаманні окремій групі індивідів. Це має велике значення в практиці виховання і прогнозування поведінки особистості в конкретних умовах її діяльності. При організації процесу виховання варто враховувати діалектичну єдність соціально-типового і індивідуально-особливого в особистості.

З моменту народження людина попадає в певну систему соціальних зв'язків, які визначають її суспільне положення, рівень освіти, виховання і т.п. Випадкові зовнішні обставини, які не детерміновані індивідуальними особливостями особистості, також впливають на людину. Саме сукупність цих впливів зумовлює розвиток особистості у процесі виховання.

Навчальна діяльність студентів є складним поліфункціональним видом дільності, новою системою суспільних відносин і тому викликає цілий ряд протиріч, які пов'язані з процесом подальшого виховання особистості. Саме в умовах ВНЗ, і особливо на її початковому етапі, виникають протиріччя між індивідуальними потребами особистості і вимогами нового соціального інституту, можливостями їх задоволення в ньому. Саме виховання у цей момент стає тією силою, яка здатна найбільш повно забезпечити співпадання інтересів окремого студента з інтересами всього суспільства. Виховання, пристосовуючи людину до існуючої системи відношень у колективі, є необхідним інструментом його оптимального функціонування, розвитку, життєдіяльності. Разом з тим це

42

зовсім не означає, що виховання є якимось супроводом інших видів діяльності. Виховання є одночасно не що інше, як самозміна людини, яка співпадає із змінами зовнішніх, по відношенню до неї, обставин. Таким чином, виховання у ВНЗ, на нашу думку, не варто розглядати як систему різного роду виховних впливів. Воно повинно стати в умовах реальної навчальної діяльності процесом реалізації сутнісних сил людини, задоволення її актуальних і зростаючих потреб.

З точки зору філософії в теорії виховання існує парадокс. Якісні і кількісні зміни, які проходять у людині під впливом виховання, варто розглядати як позитивний момент. Разом з тим велика різноманітність людей, які мають унікальну неповторність, створює проблему і труднощі у їх вихованні. Як загальну систему виховання підлаштувати під кожну особистість? У цьому випадку мова повинна йти про індивідуальний і диференційований підхід у процесі виховання. Саме при такому підході можна говорити про розвиваюче виховання. Виховання повинно стати необхідною умовою, формою саморозвитку людини. Саме тому розвиток, становлення особистості у процесі виховання повинні стати головною метою.

Важливою методологічною проблемою виховання є проблема діалектичного взаємозв'язку природного і соціального у розвитку людини. Людина не повинна виступати простим об'єктом соціальних впливів. Природний, біологічний фактор, який проявляється в антропологічних можливостях індивіда, в анатомо-фізіологічних особливостях будови його мозку, тіла, в задатках, є основою для розгортання цих потенційних можливостей людини в її соціальні потреби, орієнтації, здібності, мотивацію діяльності тощо. Проте абсолютизувати роль як біологічного, так і соціального початку в структурі людини не можна. Це може привести до антидіалектичного розгляду проблем розвитку і виховання людини. На жаль, до сьогодні існують такі два крайніх напрямки у поглядах на джерела розвитку особистості як біогенетичний та

43

соціогенетичний. Біологічне в структурі людини є передумовою для виникнення самих різних її індивідуальних проявів. Суть проблеми полягає не тільки у визнанні дії біологічних закономірностей, а й у необхідності їх різностороннього врахування в процесі життєдіяльності людини та у процесі її виховання. Але для цього необхідно мати чітке уявлення про її індивідуальні можливості і особливості, в іншому випадку некомпетентність, а інколи і стихія, що існує на жаль у виховному процесі, приведе до ігнорування ролі виховного процесу у розвитку особистості. Часто серед простих людей, а це можна почути у вислові, що дитину виховати не можна тому, що „такою вона вже народилась". Варто прийняти до уваги, що на думку багатьох вчених, особливо вроджених соціальних програм поведінки в особистості не існує. Біологічні параметри людини можуть слугувати основою для формування одночасно як позитивної, так і негативної за спрямованістю особистості. Разом з тим біологічні особливості людини визначають, наприклад, не тільки динаміку її психічної діяльності (процесів, станів тощо), а й поведінки. А цей факт необхідно враховувати при „конструюванні" програми індивідуального виховання особистості.

Конкретний соціально-історичний період, в якому формується і розвивається особистість, позначається, у певній мірі, на природніх передумовах розвитку людини шляхом стимулювання чи гальмування розвитку її задатків, потягів, фізіологічних систем організму тощо.

Людина, напевне, самий складний об'єкт наукового пізнання. І це не тільки тому, що її формування проходить у результаті складної взаємодії природних і суспільних систем детермінації, вплив яких нерівномірний і суперечний. Головне полягає в тому, що людина є активним суб'єктом, який створює власне життя, свою власну „природу" і реалізує в діяльності свої творчі сили, задатки, що перетворюються у різноманітні здібності. Саме тому для глибокого розуміння процесу розвитку людської особистості недостатньо знань закономірностей

44

розвитку суспільства, хоч це і необхідно, важливо також розуміти психологічні механізми, закономірності її становлення у процесі спілкування та взаємодії з іншими людьми.