4.3. Особистісно-професійний саморозвиток викладача

Креативний освітній процес передбачає кожному, хто навчається, опанувати сучасну методологію творчості, сформувати системне мислення, не тільки розвинути вихідний творчий потенціал, але й сформувати потребу в подальшому самопізнанні, творчому саморозвитку, сформувати у людини об'єктивну самооцінку. А це створює передумови до самореалізації у пізнанні, в навчальній діяльності, а потім - у професійній творчій діяльності.

Практика переконує, що на формування рівня готовності до творчої діяльності впливає складна і багатоманітна система психологічних передумов, адаптованих до кожної вікової категорії і освітнього рівня. Тому всі види і форми організації творчої діяльності в цій системі спрямовані на формування позитивної мотивації і задоволення результатом творчої діяльності.

Висвітлення принципу саморозвитку „самості" в цій праці обумовлене тим, що з аналізу праць багатьох видних філософів категорія „самості" знижується як якийсь науково неосяжний еквівалент духовної сутності людини, що іде з глибин народної свідомості, загострюючись на зламах епох. З позиції християнства людина як духовна особистість, будівельник і носій культури повинна розуміти своє сходження як об'єктивно цінне й істинне, що підіймає її над природою, робить її здатною до високої духовної самотворчості. В сучасній філософії особливої уваги надається питанню духовності особистості. Поняття духовності традиційно використовувалось релігійними філософами у зв'язку з дією самостійної духовної субстанції, але у нього існує й інше

171

значення - воно застосовується в культурно-антропологічному контексті: духовність як характеристика внутрішнього, суб'єктивного світу людини -„духовного світу особистості". Хоча духовність не може розвиватися й існувати поза розумом, раціональністю, культурою мислення, рівнем і якістю знань, але до них вона не зводиться, більше того, вона означає щось, що ніби протистоїть" цьому. З іншого боку, духовність не можна розглядати і як культуру переживань, емоцій чуттєво-вольового світопізнання, хоча й без цього її неможливо уявити. Доцільно стверджувати, що поняття духовності окреслює ті цінності, на основі яких вирішуються смисложиттєві проблеми, які звичайно виявляються для кожної людини (різного рівня і типу освіченості) в системі вічних питань людського буття, які існують в тій чи іншій формі для кожної людини, і складність їх вирішення пов'язана з мінливістю історичних умов і відмінностями в інтегральній індивідуальності людей. Саме на шляху їх вирішення здійснюється духовне сходження особистості, набуття духовної культури. В сучасному значенні проблема духовності - це проблема розвитку у людини здатності до сенсопородження в своєму житті, набуття сенсу життя. Духовність тому може розглядатися як показник наявності в особистості ієрархії цінностей, цілей, сенсів, у якій пріоритетними є ті, що характеризують вищий рівень духовного пізнання людиною світу.

В різних галузях філософського знання розробляються різні шдходи до розуміння сутності саморозвитку як процесу. Так, в рамках матеріалістичної діалектики саморозвиток може бути зображений у вигляді спіралі, що розширюється, вибудовується на основі дій законів діалектики - „заперечення заперечення", „єдності і боротьби протилежностей", „поєднання еволюційного і революційного шляхів розвитку" та ін., що пов'язано з уявленням про розвиток, результатом якого є прогрес.

В професійній підготовці майбутнього викладача повинна домінувати ідея адаптивності, здатності репродукувати відомі науці і

172

практиці методи, прийоми, форми навчання, щоб найбільш успішно розвивати здібності, вивчати традиційну педагогічну діяльність особливим чином: зрозумівши її; дискредитувати і відкидати, конструюючи, згідно зі своїм педагогічним кредо, систему, в тому числі і діяльність, нетрадиційну — за рахунок розвитку мисленнєвої діяльності.

Інакше кажучи, це означає, що майбутній викладач повинен постійно повертатися до традиції, до попередніх педагогічних напрацювань, їх аксіологічно осмислювати відповідно до нових підходів, що розробляються психологією, педагогікою та іншими науками про людину, і нове „накладати" на власну, особистісно вибудувану технологію навчання.

Теоретичні основи саморозвитку особистості - це ті знання, які можуть бути основою і спонукальною силою особистісно професійного становлення майбутнього викладача, але отримати ці знання студенту складно через відсутність джерел і обмеженість часу. Таким джерелом (поганим чи хорошим) здебільшого і стає вузівський педагог в умовах спілкування: освітнього, офіційного і міжособистісного, неформального. Педагогічна відповідальність будь-якого викладача ВНЗ, коли саме життя ставить його в умови не просто добросовісного виконання своїх функцій, а „проживання" зі студентами складних моментів їх особистісно-професійного становлення, саморозвитку, надзвичайно висока. Саме тому нам здається важливим розглянути в загальних рисах теоретичні основи саморозвитку особистості під кутом професійного і особистісного становлення майбутніх педагогів ВНЗ.

Сутність саморозвитку полягає в принциповому превелегіюванні, в цілеспрямованому використанш особистістю власної внутрішньої енергії в загальному процесі її визрівання. На нашу думку, саморозвиток особистості найбільш повно можна розглянути через зміну саморегуляції особистості - рух від саморегуляції гомеостатичної (адаптивної), що визначається внутрішніми регуляторами - совістю, обов'язком, іншими

173

високими почуттями, і тими нормами моральності, які особистість прийняла як цінності і спеціально розвивала в собі як принципи своєї поведінки і ставлення до світу і до самої себе. Такий підхід до розуміння саморозвитку особистості як удосконалення нею саморегуляції в діяльності, поведінці, самопочутті з метою досягнення здатності самокерування, вияву повноти своєї суб'єктності (спочатку з великою, а потім з усе меншою участю наставників) „у знятому вигляді" містить в собі всі попередні підходи, оскільки зміна саморегуляції не відбувається сама собою та ізольовано від цілісного процесу розвитку особистості, а здійснюється разом з ним, в ньому, через нього і, значною мірою, для нього ж, знаменуючи новий виток саморозвитку і новий спосіб, більш досконалий та ефективний, включення у взаємодію з дійсністю -свідомою, цілеспрямованою регуляцією. Ідеться не про заміну зовнішніх регуляторів внутрішніми, не про витіснення одних іншими, а про діалектику їх становлення.

Продуктивність особистісно-професійного саморозвитку

майбутнього викладача у ВНЗ значною мірою залежить від ряду передумов, від попереднього порівняно високого рівня загальнокультурного розвитку, від глибини самопізнання, від сформованості „комунікативного ядра особистості" як системи здатностей відображення, ставлень і поведінки; від наявного досвіду цілеспрямованої самозміни та ін. (див. рис. 4.1.). Провідними факторами саморозвитку особистості в умовах ВНЗ є: зміст освіти, сам процес організації освіти (методика навчання, яка одночасно пробуджує активне самопізнання, стимулює самоосвіту, особистіший саморозвиток); ділове і міжособистісне спілкування в системі „студент-студент", „студент-група", „студент-викладач" та ін. (рис. 4.2.).

174

Рис. 4.1. Передумови продуктивності особистісно-професійного саморозвитку майбутнього педагога в період навчання

Ставлячи в основу підготовки майбутнього спеціаліста-викладача принцип розвитку і саморозвитку (замість принципу „накопичення знань, умінь і навичок"), сучасна вища педагогічна освіта повинна повернути на служіння цій ідеї не тільки зміст освіти, але також і методи (способи взаємодії педагогів зі студентами в ім'я набуття останніми не тільки знань, умінь і навичок, але й формування „образу „Я" відповідно до соціально-особистісного призначення, сходження до потреби і здатності відповідного саморозвитку). Саме тому у навчанні у ВНЗ неухильно зростає роль не просто „активних методів засвоєння матеріалу", а принципово змінюється „ключ" навчання: методи проведення навчальних занять усіх видів (лекції, семінари, практикуми, педагогічна практика та ін.) націлюються на формування „питань" до педагогів, до наукової літератури, до вчених, інтенсивного попиту на нові знання і досвід, на розвиток „попиту" на все те, що породжує і збагачує професіоналізм викладача, а також на формування готовності ці знання відшукувати, вибудовувати в систему, будувати похідне, особистісно значуще, ціннісно забарвлене власне знання-переконання.

175

Рис. 4.2. Провідні фактори саморозвитку особистості майбутнього педагога в умовах ВНЗ

Ідеться не просто про преваліювання у вузівській освіті проблемного навчання, частково пошукових і дослідницьких методів, що саме собою значуще, а про таку їх інтерпретацію та інструментування, за якої той, хто навчається, сам бачить сенс власної роботи такими методами і в процесі вивчення матеріалу одночасно стане опановувати „технологічну сторону" процесу власного навчання, стане справжнім суб'єктом освітньої діяльності.

Масовий вихід викладачів ВНЗ на такі форми освітньої взаємодії зі студентами, щоб стати справді значущим фактором оновлення освіти, можливий за умови створення справді наукової, висококваліфікованої, динамічної, регулярної науково-методичної служби - з метою колективної рефлексії стану методичного аспекту освітньої діяльності, обговорення методичних знахідок вузівських педагогів, науково-дослідницьких досягнень в галузі методики, інноваційних технологій, які стали відомими, та ін. Організовувана цією службою науково-методична робота на факультетах, періодичні зустрічі спеціалістів суміжних дисциплін, різних кафедр, вузівські і міжвузівські науково-методичні конференції могли б

176

„тримати мету реального оновлення вузівської освіти, стимулювати особистісне і професійне зростання викладачів.

Наступним кроком розвитку професійно значущих особистісних якостей викладача повинна бути зміна стилю міжособистісного, у тому числі й педагогічного, спілкування у ВНЗ. Створення атмосфери, в якій тільки і можуть розвиватися вільні і пристрасні, толерантні і терплячі викладачі, здатне здійснюватися у тому випадку, якщо:

■ буде поступово встановлюватися взаємне безумовне, безоцінне прийняття одним одного — не за соціальною роллю, а за людською сутністю;

■ коли будуть стверджуватися неписані (і писані) норми внутрішньовузівської спільності, згідно з якими і педагогам, і студентам слід виявляти уміння і бажання максимально слухати і бачити іншого („пильна увага", емпатійне слухання, „читання обличчя" співрозмовника, реалізація установки не на відчуження і конфронтацію, а на розуміння і підтримку);

■ коли кожен матиме в душі відчуття „захищеності" своєї альма-матер і вдячності тим, у взаємодії з ким проходили роки учнівства (це справджується і стосовно викладачів, тому що роки тісної особистісної взаємодії з тими, хто навчається, були і для них роками учнівства - самопізнання, самозміцнення, саморозвитку).

Викладачам ВНЗ буде необхідно, хоч це і непросто, усвідомити цінність фасилітуючої педагогічної діяльності, спеціально розвивати у собі індивідуальний досвід фасилітації студентів, опановувати її прийоми і засоби, словом, зробити принципи фасилітації освіти і виховання основою власного педагогічного кредо, основаного на гуманних принципах:

■ бачити в студенті самоцінну й унікальну особистість, яка має право на загальнолюдську рівність із тим, хто її навчає;

177

■ вважати основною точкою опори в педагогічній діяльності власну гідність студента;

■ усвідомлювати широку потенційність студента і сприяти її розгортуванню, допомагати його самоактуалізації;

■ демонструвати довіру до студента з самого початку і протягом усієї взаємодії з ним;

■ підтримувати і розвивати індивідуальне і групове цілепокладання, сходження до більшого вияву суб'єктності -своєї і студента;

■ визнавати і поважати внутрішню мотивацію поведінки і діяльності студентів, виходити з неї в організації освітньої діяльності;

• бути не носієм „істини в останній інстанції", не ревізором, а „довідником", в кращому випадку - значущим експертом з питань, що цікавлять студента, джерелом досвіду;

■ бути доступним для кожного студента, знайти „ниточки" духовного зв'язку з ним;

■ виявляти активність у взаємодії, не стаючи „спостерігачем зі сторони";

■ розвивати власні здібності співпереживань, входження в становище іншої людини і виходити з цього у своїй педагогічній діяльності;

■ виявляти відкрито свої почуття, переживання у взаємодії;

■ розвивати свою здатність відчувати емоційний настрій групи;

■ навчатися добре розуміти себе, знати свої можливості і керувати собою.

Осмислення і прийняття для себе названих принципів педагогічної діяльності, яке веде за собою глибинні особистісні перетворення педагога - зміна цінностей, мотивації, установок, здібностей, досвіду спілкування, взаємин, діяльності і поведінки та ін., - не може відбутися одразу, це

178

завдання на досить довгий період самозміни, саморозвитку, і в його вирішенні вимагається психологічна підтримка, тому в колективі однодумців таке оновлення може здійснюватися упевненіше.

Істотну роль в оновленні атмосфери ВНЗ здатне також відіграти зміцнення і збагачення неформального спілкування як між його суб'єктами, так і між ними і людьми, групами, організаціями ззовні, із соціального оточення ВНЗ, за рахунок розширення кола спілкування. І в цю галузь важливо внести організованість, створювати і зміцнювати традиції, які протягом останніх років були втрачені. Тут потрібні не окремі сплески активності, а цілісна інфраструктура зв'язків: між цим ВНЗ та іншими ВНЗ регіону, органами освіти, різними типами освітніх установ, у тому числі і додаткової освіти, з громадськими організаціями, центрами культури, театрами, музеями, бібліотеками; з яскравими особистостями міста і регіону; з видатними педагогами-професіоналами та ін. Це дасть свіжий „матеріал" для студентів і викладачів, на основі якого вони „в ґорні своєї душі виплавлять власні переконання" (К.Д. Ушинський). Це дасть приріст простору для вияву педагогічної активності майбутніх викладачів, надасть більшої актуальності їх освіті.

Серйозним кроком до системного оновлення вузівської освіти повинно стати посилення уваги до особистісного зростання викладачів ВНЗ, щоб усі ключові педагогічні позиції у ВНЗ посіли педагоги-гуманісти, звичайно, змістовні, яскраві, особистості, які самореалізуються і саморозвиваються, здатні виявити перед студентами свою глибоку повагу до людей, до культури, захоплення своєю професійною справою, а також постати як цікаві вчені, які здійснюють актуальні дослідження, здатні захопити ними своїх учнів, налаштовані на емпатійні взаємини люди, орієнтовані на глибинне гуманістичне спілкування і взаємодію як у професійній праці, так і в житті. Саме тому не тільки для науки, але перш за все для здійснення якісної гуманістичної освіти майбутнього викладача життєво важливо всіляко допомагати справжній науково-дослідній

179

діяльності, творчості педагогів, яка одухотворює як викладання, так і в цілому їх особистісне самоподання, здатне викликати „зараження" студентів, магістрів і аспірантів прагненням до професіоналізму, до максимальної самовіддачі справі. Таким чином, особистісно орієнтована освіта передбачає, перш за все, той самий підхід до педагога, максимальне сприяння його не статусному, соціальному, а внутрішньому особистісному зростанню, оскільки саме „особистісна спрямованість і особистісна зрілість найважливіші інструменти і технології"" (К. Роджерс).

4.4. Психологічна характеристика особистісних якостей сучасного викладача

Викладач - це вихователь, наставник, лектор і саме тому в нього повинна бути сформована ціла низка спеціальних якостей і властивостей особистості. Про них вдало сказав у своєму трактаті „Про оратора" Марк Тулій Цицерон: „Оратор повинен володіти гостротою розуму діалектика, думками філософа, словами чуть не поета, пам'яттю законознавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв. Ось чому у роді людському ніщо не попадається так рідко, як досконалий оратор". Розвиток у собі таких властивостей - справа нелегка і тривала. Головною метою індивідуальної підготовки повинна стати готовність викладача до проведення занять, до виховної роботи з студентами. Така готовність являє собою складне утворення особистості, що поєднує в собі такі компоненти: мотиваційну, професійну та емоційно-вольову готовності.

У перший компонент входять якості, які характеризують спрямованість особистості на людей, на спілкування з ними (інтерес, любов, повага до людей, бажання передати їм свої знання, допомогти зрозуміти складні явища, почуття колективізму, переконання в необхідності проведення навчальних занять, виховної роботи з студентами тощо).

180

Професійна готовність охоплює знання, вміння і навички, якими повинен володіти викладач, лектор, та достатньо високий рівень розвитку психічних пізнавальних процесів: сприймання, уваги, мислення, пам'яті, уяви та інших.

Емоційно-вольова готовність викладача визначається його здатністю до управління аудиторією, вмінням регулювати свої дії, поведінку, спілкування за різних умов навчально-виховного процесу, впливати на поведінку слухачів тощо.

Мотиваційна готовність до роботи в ролі викладача характеризується тим, наскільки у людини сформована потреба в інших людях, у контакті з ними, у публічному виступі, у впливі через слово на аудиторію. У спілкуванні через слово люди можуть пізнати своє минуле, теперішнє, заглянути у майбутнє, з допомогою слова їх думки стають доступними іншим, слово заставляє діяти і змінювати світ, допомагає пізнати і змінити себе самого. Такою є людина, у якої сформована мотиваційна готовність до діяльності в ролі викладача.

Професійна готовність викладача, лектора не тільки проявляється, але й формується у викладацькій діяльності. Проте процес „говоріння" перед аудиторією не такий вже простий, яким він представляється некомпетентним людям. До особистості викладача ставиться цілий ряд соціальних вимог. Перша з них: знати свій предмет. З першого погляду все просто. Проте скільки невдач, промахів, гіркоти зустрічається у молодих викладачів із-за неволодіння предметом на рівні вимог, які сьогодні ставляться суспільством, учасниками Болонської конвенції щодо входження України у світовий освітянський простір. Знати предмет, вільно володіти всім необхідним об'ємом безперечних фактів, вміти вірно їх оцінювати, пояснювати і використовувати - необхідні якості викладача. Ерудиція не падає з неба, не дається з молоком матері, її потрібно формувати, вперто і настирливо працювати щоденно. На думку відомого лектора І. Шведова, „якою б довгою в астрономічному смислі не була

181

ваша промова, але якщо вона грунтується на знанні предмета, складається з окремих думок, викладених зрозумілою, лаконічною мовою - для початку все благополучно. Вас будуть слухати". Аудиторія в таких випадках добровільно визнає право лектора на це, буде прислуховуватись до його думок, оцінок, готова йти за ним, як за своїм лідером.

Наступна вимога до якостей особистості викладача закладена у такій відомій аксіомі педагогіки: словесне повчання небагато коштує, якщо воно не підкріплено моральним прикладом вихователя. Доступ до людських душ, подолання психологічних бар'єрів у спілкуванні, зменшення опору переконуючому впливу викладача можливі при умові прояву останнім таких моральних якостей, як патріотизм, правдивість, чесність, доброзичливість, почуття власної гідності, інших. Сучасні молоді люди чекають від викладача, як мінімум, особистості цікавої, сильної, яскравої, здатної захопити і повести за собою.

У сучасного викладача повинно бути сформовано цілий ряд умінь: вміння сконструювати і виконати промову, вміння заставити себе слухати, вміння залишити від цього слід у людей, інші. Усі їх можна у певному наближенні звести, на думку професора О. О. Леонтьєва [26], до таких видів умінь: комунікативних, гностичних, перцептивних.

Комунікативні уміння характеризують здатність людини до розповсюдження знань і соціальних оцінок, до організації взаємодії із студентами, встановлення з ними контакту, атмосфери довір'я, взаєморозуміння, готовність до розвінчування неприйнятних позицій, розгляду можливих аргументів, спонукання аудиторії до певних дій тощо.

Серед засобів комунікативного впливу виділяють вербальні (мовні) та невербальні (немовні). До перших відносяться всі засоби, якими багата державна українська мова. З цією метою необхідно досконало оволодіти державною мовою, мати достатній запас слів, понять, категорій, які торкаються основних розділів, тем навчальної дисципліни, вміло використовувати інтонацію, висоту, силу звуку, паузи, наголос тощо. У

182

того, хто проводить заняття, голос повинен бути чітким, приємним, мова виразною, чистою. Слід навчитись правильному диханню, голосотворенню, дикції під час промови. Робота над цим вимагає великих зусиль і терпіння. Так, відомий філософ Плутарх писав, що маючи від природи слабкий голос, погану дикцію Демосфен, щоб досягти вершин публічного говоріння, закривався на тривалий час у підземеллі і перед зеркалом шліфував свою мову. А щоб відбити охоту появлятись на цей час до людей, він побрив собі півголови.

Перші фрази лектора повинні обіцяти щось цікаве, захопити аудиторію. Людський голос має багатющі можливості і дозволяє збільшити впливову силу слова. Відомий лікар древності Авіценна говорив: „Три знаряддя є у лікаря - слово, рослина і ніж". І саме слово він у лікуванні ставив на перше місце. Вміло і вчасно використане слово лікує, виховує, а в іншому випадку - калічить, ранить, деформує людину.

На успішність спілкування впливають і невербальні засоби: міміка, жести, пантоміміка, погляд, відстань, взаємне розташування в просторі людей, що спілкуються та інші. Так, підсилити мовлення можна не тільки з допомогою зміни інтонації, сили звуку, але й міміки, жестів. Міміка повинна бути достатньо стриманою, вчасною і зрозумілою слухачам. В аудиторію варто входити з доброзичливим, лагідним виглядом обличчя. Воно повинно свідчити про готовність до спілкування, зацікавленність у розмові і про повагу до присутніх. Виступаючий повинен вміти „подати себе", тобто скинути з себе побутову мішуру, попередню неприємну „маску обличчя", зробити певне перевтілення у роль викладача, відібрати і мобілізувати для цього всі свої сили, найкращі якості та риси.

Велика сила впливу на аудиторію погляду. Адже він передає ставлення автора до того, про що він говорить, його власний емоційний стан, виконує інтерактивну функцію, тобто заставляє аудиторію діяти, змінювати свої поведінку, погляди та інше. Немаловажне значення має жестикуляція керівника під час бесіди, лекції, зміна відстані до окремих

183

студентів та інші невербальні засоби спілкування. Так, мова жестів має сотні чітко відмінних один від одного сигналів.

У структурі комунікативних умінь вагоме місце посідають організаторські вміння - це здатність викладача організувати аудиторію, включити її у спілкування, „провокувати" слухачів на запитання, відповіді, полеміку, .диригувати" всім цим. До організаторських слід також прирахувати вміння викладача організовувати і свою власну діяльність на заняттях: розподіляти час, подавати матеріал так, щоб він легко сприймався аудиторією, вміти вислухати її тощо.

Гностичні уміння, пов'язані із здатністю особистості добирати потрібну інформацію, матеріал, швидко, у разі необхідності, змінювати їх, будувати у певній логічній послідовності, за певною смисловою структурою і організацією. Знання предмета, змісту теми, відбір необхідного для заняття матеріалу - важливий момент. Але не менш значимим етапом у підготовці повинен стати етап конструювання майбутнього виступу, створення його схеми, скелету, вибір слів, стильових особливостей тощо. Виступ цікавий, коли він у певній мірі ще й імпровізується. Імпровізувати - означає бути здатним відмовитись від завчасно заготовлених пунктів викладу, з тим, щоб на ходу, з допомогою мислення, новими засобами зліпити дещо свіже, добре засвоєну головну думку теми, ідею. Привід для певної імпровізації на занятті дають інколи самі студенти. Якщо викладач проявляє на занятті вміння з окремих фактів робити правильні висновки, логічно будувати свої судження, може при необхідності пофантазувати з студентами, виявляє впевненність, захоплення, емоційний підйом, то він постає перед аудиторією у якості справжнього лідера.

Велике значення надається у процесі підготовки до заняття -запам'ятовуванню. Мистецтво запам'ятовування здавна цінувалось надзвичайно високо. Деякі відомі оратори, філософи доводили свою пам'ять до такого ступеня досконалості, що вражали сучасників, як такі,

184

що творили чудеса. Так, наприклад, Олександр Македонський знав по імені всіх своїх воїнів, а їх було не мало, не багато - аж 30000. Аналогічні якості пам'яті приписують Юлію Цезарю та іншим історичним постаттям. Практична діяльність викладача тримається на пам'яті. Йому слід пам'ятати багато фактів, цифр, деталей, імен тощо. Проте ми не завжди запам'ятовуємо їх добре. Як навчитись працювати з пам'яттю? Перш за все, наша пам'ять має вибірковий характер, тобто краще запам'ятовується той матеріал, ті факти, які представляють для нас певний інтерес, задовольняють наші потреби. Найкраще проходить запам'ятовування того матеріалу, з яким ми постійно маємо справу, взаємодіємо: читаємо, повторюємо, обдумуємо його тощо. На запам'ятовування впливає використання різних методів мнемотехніки, наприклад, асоціацій за суміжністю, за контрастом, за подібністю. Так, Марк Тулій Цицерон, готуючись до чергової промови, вибирав який-небудь маршрут по своєму будинку, пов'язуючи всякий черговий розділ суджень з конкретними предметами обстановки. У його голові, таким чином, складався цілий ланцюг асоціацій за суміжністю. Виступаючи в сенаті Цицерон мисленно проходив по своєму дому і легко відтворював те, над чим у свій час думав. Психологи стверджують, що осмислене запам'ятовування у 10-20 разів ефективніше механічного, тобто такого запам'ятовування матеріалу, що проходить без встановлення логічних зв'язків між його частинами, деталями тощо.

Асоціації за контрастом проявляються у тому, що значно краще запам'ятовується людьми матеріал контрастний: у яскравих кольорах, звуках, запахах, емоційний тощо. Саме тому при відборі матеріалу до чергової теми заняття це варто враховувати. Позитивно впливає на запам'ятовування об'єктів, матеріалу така ознака, як їх схожість, подібність до тих, з якими ми уже колись мали справу, знайомились з ними у свій час. У цьому випадку працюють асоціації за подібністю.

185

Тривалість запам'ятовування письмового тексту, усного викладу теми залежить від того, на який термін зроблена установка студентам їх запам'ятати: на „завтра" чи на „все життя". У останньому випадку запам'ятовування проходить значно краще.

Напередодні виступу перед слухачами слід складати план-конспект заняття, конспект думок. Його зміст, структура і об'єм залежить від природних даних того, хто має виступати та рівня розвитку його пам'яті.

До перцептивних умінь відносяться, перш за все, такі властивості уваги, як спостережливість, стійкість, переключення, розподіл, вибірковість та інші. Спостережливість - це здатність викладача помічати і враховувати все, що відбувається в аудиторії й поза нею і змінювати при цьому відповідно свою діяльність. Це готовність лектора правильно сприймати, оцінювати і пізнавати емоційні стани, настрої всіх слухачів разом і кожного зокрема, вміння адекватно, з розумінням, відгукуватись на них. Стійкість уваги характеризується тим, як довго викладач може зосереджувати свою увагу на одному і тому ж об'єкті (думці, людині, позиції тощо). Переключення оцінюється за тим, як швидко він здатний переводити свою увагу з одного об'єкта діяльності на інший, наприклад, з одного слухача на іншого, зі слухання людини на власне свою промову іт. п.

Важливою властивістю, яка повинна бути сформована у викладача, повинен бути розподіл уваги. Це здатність людини одночасно виконувати декілька видів діяльності: говорити, спостерігати за аудиторією, думати про подальший план дій, показувати щось на плакаті тощо.

Зазначені вище знання, навички та уміння формуються на основі практичної (мовленнєвої, предметної) та внутрішньої (психічної) діяльності викладача. Саме тому, щоб сформувати якості, властивості перераховані вище, він повинен включаючись у різнопланову пізнавальну діяльність, у спілкування, у самопідготовку до занять.

186

Емоційно-вольова готовність до проведення занять формується лише у процесі роботи зі студентами, з різними типами аудиторії. Саме там, часто спонтанно, створюються ситуації, у яких приходиться приймати вольове, зважене рішення, витримувати „тиск" окремих студентів, заставляти себе мобілізуватись у певний момент, стримувати свої емоції, почуття тощо. При оцінці вольової сфери викладача виділяють такі властивості, як цілеспрямованість, рішучість, вірність слову, що ним дане, вміння повести за собою людей. Серед емоційних у нього повинні виділятись такі якості як доброзичливість, тактовність, емпатійність, вміння зрозуміти стан інших людей тощо.

Резюме

Реально педагогіка вийшла сьогодні на нові підходи. Виклик часу формує абсолютно новий образ педагога, який свідомо бере на себе відповідальність, що як учитель, перетворює будь-яку зустріч з студентами в радість відкриття світу. Процес цей, як і сам світ, невичерпний і тому кожного разу неповторний. Таким чином, слово „Учитель" набуває особливо широкого значення: це учасник двостороннього педагогічного процесу, який включає студентів не тільки у зміст спеціальних знань, але й уміє залучити їх до спільного пошуку загальнолюдського універсального змісту цих знань, роблячи їх доступними для кожного особисто. Якщо ми дбаємо про збереження цілісності особистості студента, про розвиток його емоційно-вольових якостей, про формування його самобутності, єдиний спосіб для цього - самому педагогу бути таким.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Які особистісні якості повинен мати викладач сучасної вищої школи? 2. В системі безперервної освіти, яка ланка є провідною?

187

3. Як ви розумієте діяльність „викладача ВНЗ" і „викладача як ученого"?

4. Як ви розумієте вислів „культура викладача вищої школи"?

5. Як ви розумієте вислів „педагогічне спілкування"?

6. Якою повинна бути роль викладача у формуванні духовної культури студентів?

7. Які якості повинен мати успішний викладач?

Завдання: Опишіть вашого улюбленого викладача.

188