Література

1.Акт про державну незалежність України. Постанова Верховної Ради України, 24 серпня 1991 р.

2.Баран В. К. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953 - 1985 рр. Л.,1992.

3.Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р.// Правда України. 1990. 17 липня.

4.Дисиденти: опозиційний рух 60 - 80-х рр. Сторінки історії України: XX століття. К.,1992.

5.Кухта Б. З історії політичної думки України. К.,1994.

6.Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.). К.,1994.

7.Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. К.,1991.

8.Україна у ХХ столітті (1900 - 2000): Зб. документів і матеріалів // Україна. - 1991. - № 25.

9.Хрущев Н. С. О культе личности и его последствиях (реабилитация): Политические процессы 30– 50-х годов. М.,1991.

10.Шаповал Ю. І. М.С. Хрущов на Україні. К.,1990.

Тема 8 Суверенна українська держава

1.Україна на шляху виборювання та утвердження державного суверенітету 1990 – 1994 рр.

Ще до проведення референдуму почалася законотворча діяльність парламенту. Законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991р. до Конституції було внесено зміни, за якими назва “УРСР” замінена на “Україну”. Наступним кроком, у запровадженні атрибутів державності, було прийняття 8 жовтня 1991р. Закону “Про громадянство України”. Відповідно до цього документу, всі громадяни, які проживали на території України і не були громадянами інших держав, отримували нове громадянство. 4 листопада 1991р. Верховною Радою України було прийнято Закон “Про державний кордон України”, який зафіксував кордони молодої держави в межах кордонів УРСР, проголошувалася їх недоторканість, та порядок охорони.

В січні-лютому 1992р. низкою постанов парламенту було утверджено мелодію державного гімну на музику М.Вербицького, державний прапор

(синьо-жовтий) та малий герб-тризубець. Слова до державного гімну „Ще не вмерла України, ні слава, ні воля” складені П. Чубинським були затверджені у 2007 р.

Важливим атрибутом державності є Збройні Сили. У серпні 1991р. створено Міністерство оборони УРСР, якому з 1 грудня підпорядковувалися усі збройні формування на території республіки. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон „Про Збройні сили України”, тож саме цей день і став офіційним днем народження українського війська. Більшість військовослужбовців добровільно зробили свій вибір, присягнувши на вірність України. Частина службовців повернулася до Росії та інших республік, траплялися й конфузи. Так, наприклад, з одного із військових аеродромів України до Росії втекли льотчики – офіцери на стратегічному бомбардувальнику. У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла „Воєнну доктрину”, за якою головним завданням, яке покладалося на Збройні Сили, був захист держави та народу.

Впровадження грошової одиниці відбувалося у кілька етапів. В 1992р. на території республіки було започатковано обіг купонів паралельно з рублем, далі впроваджено купонокарбованець, а 1996 р – гривню.

Складною склалася ситуація у соціально – економічній сфері. Із введеням посади Президента та відповідної вертикалі управління, склався конфлікт з Верховною Радою, головною причиною якого, була відсутність чіткого розмежування повноважень. Невпинна боротьба точилася за можливість максимального впливу цих суб’єктів на Кабінет міністрів, місцеві адміністрації. Так, у лютому 1992 р., за ініціативою Л. Кравчука, прийнято доповнення до Конституції (1978 р), за яким Президент ставав главою виконавчої гілки влади, отримував прямий контроль над урядом. У той же час, Верховна Рада зберігала за собою певні функції, які дозволяли їй контролювати уряд. Таким чином, Кабінет міністрів перетворювався на „служку двох панів”. Не було чіткого розмежування влади на місцях, зокрема, між представниками президента і органами місцевого самоврядування. На початку 1994 р. Верховна Рада України приймає Закон „Про формування місцевих органів влади і самоврядування”, за яким виконавча влада на місцях мала передаватися до виконкомів місцевих рад, а інститут представників президента ліквідовувався. Такий крок не міг не викликати загострення конфлікту.

Поряд з цим, політична структуралізація суспільства залишалася слабкою, давалися в знаки відсутність політичної культури та ключових елементів громадянського суспільства. До появи політичних партій в Україні діяло кілька впливових громадських організацій: Народний Рух України за перебудову, товариство „Меморіал”, Українська Гельсінська спілка, Українська демократична спілка. Установчий з’їзд першої Української християнсько – демократичної партії пройшов у Львові в січні 1989 р. У 1993 р. вже існувало 32 політичних партії. Серед партій лівого крила найбільш впливовими стали Соціалістична партія України(СПУ) та Комуністична партія України (КПУ). Партії соціально – ліберального спрямування були представлені партією демократичного відродження України(ПДВУ), соціал – демократичною партією України (СДПУ), партією зелених України (ПЗУ), ліберально – демократичною партією України (ЛДПР). Націонал – демократичний табір представляли Рух, Українська республіканська партія (УРП), Демократична партія України (ДемПУ). Серед крайнє правих виділялися Українська національна самооборона(УНСО) та Українська національна асамблея.(УНА).

Не дивлячись на велику кількість політичних партій, які з’явилися в Україні, більшість з них були вкрай малочисельними, не мали великого впливу на суспільство. Діяльність багатьох партій носила декларативний характер, не було чіткої ідеологічної направленості, у суспільстві домінували настрої обережного, а то й негативного ставлення до партій.

Ситуацію ускладнювала соціально – економічна криза, яка почалася у зв’зку з вкрай повільним переходом на рейки ринкової економіки. В Україні зосереджувалася третина загальносоюзного виробництва продукції військово – промислового, який вимагав величезних капіталовкладень, розумного переходу його частини на мирну продукцію. Негативний вплив мала застарілість, енергоємність, відсталість матеріально – технічної бази промисловості та сільського господарства. Бракувало управлінських кадрів, які були здатні мислити по – новому, населення покладалося тільки на турботу з боку держави. Відсутність радикальних заходів з боку керівництва (так звана „шокова терапія”), призвела за образним висловом дослідників до „шоку без терапії”.

Повільна приватизація, відсутність прозорої та справедливої податкової системи, повноцінної законодавчої бази, супроводжувався накопиченням „первинного капіталу” за рахунок масштабної експлуатації державних коштів особами, які, так чи інакше, були близькими до влади та державної власності. В Україні формувалася своєрідна економіка типу „рантьє”. Основними джерелами доходу стали доступ до експорту-імпорту продукції промисловості та сільського господарства, сировини і, передусім, нафти та газу, доступ до державних кредитів і дотацій. Величезна частина населення швидко збіднювалася, а незначна купка людей отримувала надприбутки. На початку 1990-х рр. почалася інфляція, що переросла у гіперінфляцію і доходила до 2000% на рік. Життєвий рівень населення катастрофічно падав. Витрати на їжу становили до 75% сімейного доходу. Середньомісячний доход на душу населення у 1993 р. складав 15 доларів, тоді як у Польщі – 150, Туреччині – 300, США – 1500.

Таким чином на кінець 1993 р Україна опинилася у стані глибокої кризи вихід з якого політичні сили знайшли у тому аби провести дострокові вибори до парламенту та переобрати президента. Вони були призначені відповідно на березень та червень 1994 року.