Тема 3 Теорії кредиту .

1. Теорії кредиту та їх загальна характеристика.

2. Сутність натуралістичної теорії кредиту. Теоретичні доктрини представників натуралістичної теорії кредиту: А.Сміта, Д.Рікардо, Ж.Сея, Д.Мак-Кулоха.

3. Сутність капіталотворчої теорії кредиту. Теоретичні постулати економістів капіталотворчої теорії кредиту: Дж. Ло, Дж.Гана, Дж.Кейнса, Р.Хоутра, І.Шумпетера, П.Самуельсона, ЛЛернера,С.Харріса, Е.Хансена, Дж.Гелбрейта.

4. Розвиток капіталотворчої теорії кредиту в теорії монетаризму: Р.Руза,А.Бсрнса, О.Файта.

5. Грошово-кредитна політика України у світлі сучасних теорій кредиту.

Виділяють дві теорії кредиту — натуралістичну і капіталоутворюючу.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії Адам Сміт, Давід.Рікардо (Англія), Ан Робер Жак.Тюрго (Франція), Джеймс.Міль. (Англія)

Суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:

-об’єктом кредиту визначається тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних речових благ які можуть бути позичені одним економічним агентом іншому;

-кредит розглядається як форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту зводиться до перерозподілу цих благ у суспільстві;

-позичковий капітал співпадає з реальним капіталом;

-банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позику;

-пасивні операції є первинними порівняно з активними.

А.Сміт і Д.Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не позичковий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого. Він підкреслював: “Кредит є засобом, який чергово переноситься від однієї особи до іншої для використання фактично наявного капіталу; він не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований”.

Погляди на кредит класиків політекономії згодом підтвердили такі відомі економісти, як Жан-Батіст .Сей (Франція), А.Вагнер, Альфред.Маршал (Англія), та інші.

Натуралістичний підхід у трактуванні суті і ролі кредиту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову політику. Якщо позичковий капітал це лише дзеркальне відображення реального капіталу, то випуск банкнот повинен обмежуватися лише повним забезпеченням.

Переваги натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній може виникнути тільки в процесі виробництва.

Недоліки -не змогла до кінця розкрити відмінності між позичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового капіталу розглядалося лише як відображення нагромадження реального капіталу.. Роль банків вони зводилися до простих посередників у креддиті, не визначаючи їх активного впливу на процес відтворенн. Така одбокість виявилася і в трактуванні позичкового процента. Вони виводили норму процента з норми прибутку і не розгледіли залежності процента від зміни попиту і пропозиції на позичковий капітал, відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон’юнктури.

. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність з реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями ¾ експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які виросли з так званої капіталотврочої теорії кредиту.

Капіталоутворююча теорія має декілька етапів становлення: перші ідеї належали

Джон. Ло (1671-1729): із кредитом ототожнюються гроші і багатство; банки не посередники, а установи, що створюють капітал; кредит не залежить від процесу відтворення і має вирішальну роль у розвитку економіки.

Генрі. Маклеод: кредит приносить прибуток, тобто він є "виробничим капіталом". У зв'язку з новою роллю банку роль капіталоутворюючої теорії зростає

А.Ган і Йозеф.Шумпетер: кредит безмежний, тобто це рушійна сила розширеного відтворення; кредит створює депозити, а отже, капітал; активи передують пасивам; банки всесильні.

. Криза 1929-1933 років розвінчала капіталотворчу теорію кредиту. . Зокрема, були обґрунтовані прин­ципи кредитного регулювання економіки через зниження норми позикового відсотка і відповідне розширення ін­вестицій, що призводить у кінцевому підсумку до збіль­шення виробничого і споживчого попиту, а відтак - до зменшення безробіття.

Послідовниками Кеинса виступали представники неокейнсіанської школи грошово-кредитного регулювання (П. Семюелсон, Л. Лернет, Дж. Гелбрейт). В основу їх поглядів покладено ідею Кеинса про необхідність актив­ного втручання держави в господарські процеси, у тому числі і за допомогою кредиту.

Капіталотворча теорія отримує дальший розвиток у теорії монетаризму (М. Фрідмен, А. Берне, О. Файт), згідно з якою основними інструментами регулювання економіки є зміни грошової маси і процентних ставок, що дає змогу застосовувати кредитну рестрикцію чи експансію. Грошово-кредитна політика (ГКП) - це сукупність економічних за­дів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що їх здійснює держава з етою регулювання економічного росту, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і рівноваги платіжного балансу.

Сутність ГКП складається в зміні пропозиції грошей (грошової маси). В економічній літературі існує декілька трактувань ГКП:

1) всі економічні заходи, що стосуються сфери грошового обігу, включаючи й ті, котрі здійснюються без участі ЦБ (зміна рівня опо­датковування, структури бюджетних витрат) - дуже широке поняття;

2) сукупність економічних заходів держави з забезпечення оптимально­го валового курсу. При такому підході тактична мета - тільки регулю­вання валового курсу. Це збіднює механізм ГКП - дуже вузьке поняття.

Даючи визначення ГКП, важливо відзначити, що економічні заходи по­винні здійснюватися безпосередньо ЦБ або за його участю і реалізуватися через грошовий ринок, включаючи валютний.

При такому підході ГКП здобуває чіткі економічно обгрунтовані межі, єдину внутрішню інституційну основу, тобто охоплює грошовий ринок і бан­ківську систему.

ГКП виступає як системний, регулюючий механізм зі своїми специфічни­ми цілями, інструментами і роллю в економічній системі.

Головний суб'єкт - НБУ, крім нього у виробленні ГКП беруть участь Міністерство фінансів, Міністерство економіки, уряд, Верховна Рада.

Органи виконавчої і законодавчої влади визначають основні макроеко-номічні показники, що слугують орієнтирами для формування цілей ГКП (об­сяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний і торговельний баланси, рівень зайнятості).

Є і зворотний зв'язок. Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує Доповіді голови НБУ й одержує інформацію банку про стан ГКП ринку в Україні.

Вирішальну роль у розробці і реалізації монетарної політики відведено НБУ Відповідно до Конституції України (ст. 100) Рада НБУ самостійно розроб-ляє основні положення ГКП і здійснює контроль за їх проведенням.

Монетарна політика НБУ має цільовий характер, який можна представити трьома групами: стратегічні, проміжні й тактичні ціліСтратегічні цілі є ключовими в загальноекономічній політиці держав^

1. Стабільність банківських і процентних ставок.

2. Стабілізація цін (погашення інфляції).

3. Стабільність фінансових ринків.

4. Економічне зростання.

5. Висока зайнятість.

Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що уряд може стави. ти перед собою одночасну їх реалізацію, тобто держава має у своєму розпо. рядженні широкий спектр регулятивних інструментів для рішення таких задач

Однак за допомогою тільки інструментарію монетарної політики досяг-ти всіх цілей неможливо. Наприклад, стабілізація цін викликає використання визначених монетарних показників, що приводять до погіршення кон'юнк­тури, спаду виробництва і зайнятості. І навпаки, для зростання виробництва необхідно прийняти міри, що можуть привести до пожвавлення кон'юнкту. ри і викликати ріст цін. Тому ЦБ вибирає в залежності від конкретної еконо­мічної ситуації одну зі стратегічних цілей. Це, як правило, стабілізація цін (зниження інфляції), тому що цим досягається стабільність національної гро­шової одиниці.

Дуже важливо, щоб на державному рівні були погоджені стратегічні цілі монетарної і загальноекономічної політики. Якщо такого узгодження не відбу­вається, ЦБ доводиться або змінювати свою стратегічну мету, або відстоювати її, загострюючи відносини з виконавчою і законодавчою владою.

Приклад: у 1991 -1993 рр. пріоритетною ціллю загальнодержавної політи­ки було стримування темпів падіння виробництва. На це була спрямована і монетарна політика, звідси ж випливає і гіперінфляція 1993 р.

У 1994 -1996 рр. НБУ, розуміючи свою відповідальність за стан монетар­ної сфери, почав відстоювати таку стратегічну мету - подолання інфляції і стабілізація цін. Уряд і Верховна Рада теоретично підтримали НБУ, однак фактично не використовували інструменти конкурентної і структурної пол­ітики, гальмуючи процеси приватизації і реструктуризації виробництва. Мету економічного росту не було підтримано немонетарними заходами, звідси -зниження виробництва, зайнятості, криза неплатежів, погіршення фінансо­вого стану економіки на тлі існуючого зниження темпів інфляції, що їх забез­печив НБУ.

Проміжні цілі полягають у зміні визначених економічних процесів для якнайшвидшого досягнення стратегічних цілей.

До проміжних цілей відносять спрямовані зміни ринкової кон'юнктури й економічних перемінних: маси грошей у обігу, процентної ставки, валют­ного курсу, швидкості обігу грошей, обсягу виробництва, рівня цін. Зміни визначених економічних процесів служать якнайшвидшому досягненню стра-тегічних цілей. Встановлюються такі мети на тривалий час. Так, пожвавлення кон'юнктури ринку через ріст грошової маси або зниження процентних ставок

короткостроковому періоді може викликати зростання попиту та цін. І тільки за умови, що ці міри активізують інвестиції і зростання виробництва, буде більпгуватись пропозиція, зупинить ріст цін і стабілізує них. Однак це довгост­роковий процес.

Тактичні цілі - це оперативні завдання банківської системи, що регулю­ють ключові економічні перемінні. Успішне регулювання ринкової економіки означає використання різних типів грошово-кредитної політики. Різні види такої політики можна згрупувати У три відокремлені блоки.