Тема 5 Національно-визвольна війна українського народу під

керівництвом Б.Хмельницького середини ХVІІ століття.

1 Причини, характер, рушійні сили, періодизація війни.

2 Початок війни. Перші перемоги українських повстанців.

3 Формування української національної держави. Внутрішня і зовнішня політика гетьмана Б. Хмельницького.

4 Воєнні дії 1649 – 1653 рр.

5 Українсько - російський договір 1654 р. Березневі статті.

6 Історичне значення Переяславської ради. Оцінки в історіографії

7 Слобідська Україна.

У першій половині ХVІ ст. в українських землях, що перебували в складі Речі Посполитої посилювався політичний, соціально-економічний, національний та релігійний гніт українців з боку польських феодалів.

Це призводило до зростання антифеодального та національно-визвольного руху, що вилився в численні повстання українських козаків, селян, міщан, духівництва у 1620—1630-х рр., та нарешті, у війну українського народу на чолі з Б.Хмельницьким.

56

В ХVІ – 1 половині ХVІІ ст. Річ Посполита перетворилася на провідного виробника та експортера сільськогосподарської продукції у Західній Європі. Зростання попиту на хліб, м’ясо та інші продукти харчування, можливість реалізувати ці товари на зовнішніх ринках підштовхували польських та колонізованих українських феодалів збільшувати обсяг продукції, що вироблялася у фільварках шляхом посилення експлуатації селян (збільшення панщини (до 5-6 діб на тиждень), оброків, повинностей, які були змушені відробляти українські селяни).

У складній ситуації перебувало українське міщанство. Більшість українських міст знаходилося у приватній власності польської шляхти, які встановлювали численні податки та повинності. Українські ремісники та купці були обмежені у правах у порівнянні з польськими мешканцями міст, які користувалися привілеями у виробництві та реалізації товарів (наприклад, безлімітне вивезення товарів), платили значно менше податків.

Православні міщани могли селитися лише в спеціально відведених кварталах. У містах із Магдербурзьким правом становище українців було не набагато кращим.

Посилення соціально-економічного та національного гніту селян та міщан вело до масового покозачення українців, які шукали кращої долі на Січі.

Однак польський уряд жорстоко переслідував утікачів. За “Ординацією” 1638 р. реєстр козаків був встановлений у розмірі 6 тис., а всі інші козаки мали повертатися до своїх поміщиків і відбувати панщину, як і решта українських козаків.

За “Ординацією” суворо обмежувалися і права реєстровців (замість гетьмана – польський комісар, посади полковників обіймали польські шляхтичі та ін.), що призводило до наростання незадоволення серед них.

Важливою причиною війни стало і релігійне гноблення українців. Поширення католицької та уніатської церкви польський уряд розглядав як важливий крок у колонізації та асиміляції українців. В 1 половині ХVІІ ст. захоплювалися католиками або руйнувалися православні церкви та монастирі, заборонялися православні церемонії (хрещення, причастя, вінчання, відпівання), православні священники переслідувалися.

По всій Україні каралося вживання української мови, поширення української культури.

Проти релігійних і національних утисків виступали всі верстви українського населення, зокрема і українська верхівка – українська шляхта.

Таким чином всі верстви українського суспільства брали участь у повстанні проти польської влади, яке переросло у національно-визвольну війну, охопивши більшу частину території України.

Рушійними силами війни виступали козаки, селяни, міщани, духівництво, шляхта.

57

Вперше в українській історії війна охопила терени всієї України й супроводжувалася масовим вигнанням і винищенням панів, урядників та орендарів незалежно від їхньої національності й конфесійної приналежності. Панували насильницькі форми боротьби; відбувалися погроми панських садиб і замків, канцелярій судових установ, привласнювалося майно шляхти, магнатів, урядників та орендарів, захоплювалися орні землі й сільськогосподарські угіддя.

Актуальним залишається з’ясування хронологічних меж війни. В радянській історіографії 1950–80-х рр. вони визначилися 1648–1654 рр., а в 1990-х рр. в українській історичній науці набуло поширення датування 1648–1657 рр. Радянські історики пов’язували кінцеву дату війни з Переяславською радою, ряд українських істориків вважає, що війна завершилася у 1657 р. зі смертю Б.Хмельницького.

Існує також погляд, що національно-визвольна війна закінчилась у 1676 році після падіння гетьмана Петра Дорошенка.

Якщо приймати за кінцеву дату національно-визвольної війни 1676 рік, то її можна поділити на такі етапи:

1 лютий 1648 року – серпень 1657 року – найбільше піднесення національно-визвольної боротьби.

2 вересень 1657 року – червень 1663 року – громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

3 червень 1663 року – вересень 1676 року – боротьба за об’єднання Української держави.

Значну роль у національно-визвольній війні зіграв гетьман Б.Хмельницький.

З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та всієї східноєвропейської історії, Хмельницького вважають найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Хмельницький народився у 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, який служив у польського магната і за свою службу отримав хутір Суботів. Богдан Хмельницький навчався у школі ієзуїтів, оволодів польською та латинською мовами. В 1620 р. під час польсько-турецької війни Б.Хмельницький потрапив у полон. Провівши у неволі два роки, Хмельницький повернувся до Суботова, його було включено до реєстрових козаків. У 1638 р. Б.Хмельницький отримав посаду писаря Війська Запорозького, а у 1646 р. став сотником Чигирівського козацького полку.

У 1646 р. коли Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив помститися і вирушив на Січ.

За короткий час він здобув підтримку запорожців і був обраний гетьманом.

Наприкінці січня 1648 р. зарпорожці на чолі з Хмельницьким, за підтримкою реєстрових козаків, вигнали із Запорозької Січі урядовий гарнізон. Січ стала центром формування повстанських сил.

58

Щоб посилити повстанські загони кіннотою і забезпечити свій тил з півдня, Хмельницький у лютому 1648 р. уклав угоду з кримським ханом Іслам Гіреєм ІІІ про спільну боротьбу проти Польщі.

Одночасно з виступом повстанських загонів під проводом Хмельницького на Запоріжжі та Піддніпров’ї спалахнули повстання. На придушення “згубного полум’я” народних повстань на територію України були направлені польські війська на чолі з гетьманом Мартином Калиновським.

У квітні 1648 р. Хмельницький вирушив із Запорізької Січі назустріч польським військам. Замість того, щоб об'єднати свої сили, поляки розділилися: реєстрові козаки на чолі з Іваном Барабашем рушили Дніп­ром, а невеликий загін кінноти, очолюва­ний сином коронного гетьмана Стефаном Потоцьким та козацьким комісаром Шембергом, – берегом. Разом польські війська налічували близь­ко 4 тис. воїнів (1,5 тис. вояків з поль­ського регулярного війська та 2,5 тис. реєст­рових козаків). «Соромно посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї підлих хо­лопів», — говорив молодий С. Потоцький. За авангардом рухалися основні сили польської армії на чолі з Миколою Потоцьким. Усі війська мали з'єднатись біля Кодака.

Б. Хмельницький добре знав, що діється у ворожому таборі, оскільки головним чов­ном флотилії реєстрового козацтва коман­дував М. Кричевський, гетьманів кум.

Щоб не дати можливості польському війську об'єднатися, козаки рушили їм назустріч. Удалим маневром гетьман при­мусив поляків зайняти незручні позиції біля Жовтих Вод. Оточений загін Стефана Потоцького розраховував на допомогу ре­єстрових козаків, але ті перебили своїх полковників, серед них І. Барабаша, і, об­равши собі наказним гетьманом Філона Джалалія (Джеджалія), перейшли на бік Б. Хмельницького.

Українцям вдалося блискуче перемогти розпорошені сили поляків.

Розгромивши передовий загін С.Потоцького (який загинув в бою) під Жовтими Водами, Хмельницький повів своє військо до Корсуня, де укріпилося основне польсько-шляхетське військо (приблизно 20 тис. чол.).

Коли в польський табір надійшло повідомлення про роз­гром під Жовтими Водами, між шляхтою спалахнула тривала суперечка, але в ре­зультаті було прийняте рішення про від­ступ. Розлючені несподіваною поразкою, поляки спалювали на своєму шляху хуто­ри й села, нещадно вбивали селян.

Б. Хмельницький наздогнав ворога, але, враховуючи кількісну перева­гу поляків, у відкритий бій не вступив. Гетьман мав хитрий план: козаць­кий полковник Максим Кривоніс із 6-тисячним за­гоном обійшов польське військо й улаштував засідку в урочищі Горіхова Діброва. Козаки перекопали шлях ровом, зробили з дерев зава­ли й загатили річку. Затоплена балка перетворилася на в'язке багновище. В результаті запеклих боїв польське військо було вщент розгромлено. Лише незначна частина жовнірів змогла втекти, багато загинуло, понад 8500 чол. було взято у полон. Віддані татарами були і воєначальники М.Потоцький та М.Калиновський.

59

Перші перемоги українського народу під Жовтими Водами і Корсунем мали велике значення для розвитку визвольної війни. Польсько-шляхетська армія була розгромлена, а польські феодали тікали з України до Польщі.

Після Корсунської битви, Хмельницький 21 травня підступив до Білої Церкви. Звідси гетьман розіслав по всій Україні універсали й за­кликав усіх, хто може тримати зброю в руках, іти до козацького війська. Усім, хто приєднувався до нього, гетьман обіцяв волю.

До Білої Церкви поспішали люди. Вони везли із собою порох, кулі, зерно, борошно. Формувалися нові козацькі загони. Піднялася вся Україна. Хвиля повстань охопила Чернігівщину, Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Повстанці нищили шляхту, орендарів і уніатів.

З Білої Церкви у червні 1648 р. Б. Хмельницький вирушив до Чигирина, зробивши це місто власною резиденцією. Очевидно, що Хмельницький не мав намір у цей час повністю громити Польську державу і відривати від неї Україну. Наприклад, в червні 1648 р. Хмельницький надіслав посольство до польського короля з вимогами встановити 12-тисячний козацький реєстр, захистити православну віру.

Народні повстання українських селян влітку 1648 р. переросли у велику народно-визвольну війну. У цій війні селянство становило абсолютну більшість повстанських загонів в армії Б.Хмельницького. Селяни оголошували себе козаками, створювали загони, які вливалися в армію Хмельницького. Повстанці виганяли, або вбивали шляхтичів, захоплювали і ділили між собою їхнє майно, руйнували маєтки. Саме селяни стали основною силою визвольної війни, а козацтво, яке мало свою військову організацію та бойовий досвід, набутий у боях проти турків, татар, стало на чолі визвольної війни, взявши в свої руки організацію і керівництво військових справ.

Перші перемоги селянсько-козацьких військ послужили потужним поштовхом до посилення визвольного руху на Україні. Величезні маси повсталих селян і міщан влилися в козацькі полки, повсюдно створювалися повстанські загони. Російські воєводи повідомляли, наприклад, у Москву, що селяни, «міщани й міщанські діти, й з буд будники й всякіє люди до козаків пристають і збирають разом». Повстання охоплювало всі нові й нові землі. У першу чергу була звільнена територія Лівобережжя. Дрібні незначні групи шляхти не могли робити опору потужному напору повстанських сил. Об’єднанню народного руху у великій мері сприяло запорізьке козацтво, загони якого були спеціально послані Б. Хмельницьким на Лівобережну Україну. За його допомогою 15 тисяч повстанців штурмом опанували Лубнами – резиденцією магната І. Вишневецького. У найкоротший строк повстанські загони звільнили також територію Лубенщини, Полтавщини, Переяславщини, Нежинщини. 13 червня 1648 р. вони опанували Новгород-Сіверським, а незабаром у їхні руки перейшли Борзна, Чернігів, Стародуб і інші міста. Таким чином, польсько-шляхетське панування на Лівобережжі було ліквідовано. Помітних успіхів досягли повстанці й в інших районах України.

60

Ще в травні 1648 р. повсталі скасували шляхетську адміністрацію в східних повітах Київського воєводства. У Києві спалахнуло повстання городян. Частина шляхти й міських верхів була знищена, інша врятувалася втечею. На допомогу киянам Б. Хмельницький направив тритисячний загін козаків. На території Правобережної України народно-визвольну боротьбу очолили полковники Іван Ганжа, Максим Кривоніс та ін. За допомогою місцевих жителів 31 травня 1648 р. повстанці звільнили Немирів. У червні в результаті жорстоких боїв були звільнені міста: Тульчин, Вінниця, Умань, Брацлав, Червоне, Ладижин, Бершадь та ін. Незабаром повстання спалахнули на території Східної Галичини й Волині. Шляхта поспішно залишала свої маєтки й бігла на Захід. Вістря народного гніву направлялося також проти католицької церкви й монастирів.

Тим часом польсько-шляхетський уряд, рушивши свої війська на Правобережну Україну, почало силою («вогнем і мечем») придушувати народні повстання. На чолі шляхетського війська стояв І. Вишневецький, що відрізнявся особою жорстокістю стосовно повсталих. Перші великі бої відбулися в червні 1648 р. під Махновкою (Волинь). Незважаючи на значну перевагу в живій силі й озброєнні, польсько-шляхетське військо не змогло досягти успіху. Загони М. Кривоноса і Білоцерківський полк під командуванням І. Гирі звільнили Махновку, Полонне й незабаром наздогнали ворога під П'ятою. Однак І. Вишневецький встиг переправитися через р. Случ. Вирішальна битва між польсько-шляхетськими військами й загонами М. Кривоноса відбулися 16—18 червня під Староконстантиновим на Волині. Військо І. Вишневецького було розгромлено.

Потім загони Кривоноса звільнили частину Східної Подолії й Волинь. Зокрема, вони оволоділи містами-фортецями Бердичевом, Острогом, Луцьком, Заславлем, Меджибожем, Баром. Почалася облога першокласної фортеці Кам'янець-Подільська. Однак незабаром, одержавши наказ гетьмана, М. Кривоніс об'єднав свої загони з основними силами селянсько-козацької армії.

Під впливом подій на Україні активізувалася визвольна боротьба народних мас Молдавії й Білорусії. Сотні вихідців із цих земель разом з українськими селянами боролися проти загального ворога – феодалів. Повстанські загони поповнювалися також російським селянством, городянами, служивими людьми.

Польському урядові вдалося зібрати велике військо – близько 40 тис. шляхтичів та найманців. Армія була добре озброєна й мала 100 гармат. Серед більшості поляків панував піднесений настрій. «Таку сволоту, — говорили пани про козаків, — ми розженемо канчуками, нема для чого витрачати кулі». Польський військовий табір був розгорнутий біля маленької річки Пилявки (Ікви), неподалік від містечка Пилявці, що на Поділлі. Су­часник згадує, що шляхетська армія заздалегідь святкувала перемогу. Разом з військом до табору прибуло багато слуг з винами, медом, солодощами, навіть постіллю й ваннами. З ранку до вечора лунали музика й співи. Шляхтичі вихвалялися один перед одним багатим одягом та прикрасами.

61

На польському сеймі було прийняте рішення, що військо очолять 3 регіментарі: князь Владислав-Домінік Заславський, відомий своїм багатством та розбещеністю, молодий і недосвідчений Олександр Конецпольський та Микола Остророг, знавець багатьох наук. Б. Хмельницький так і охрестив цю трійцю: «Перина, дитина й латина».

Незважаючи на рішення сейму, Ярема Вишневецький, як і деякі інші магнати, готувався проводити свою власну воєнну тактику. І замість того, щоб прямувати до генерального штабу Заславського, значна частина шляхти приєдналася саме до Я. Вишневецького. Таким чином, В.-Д. Заславському довелося звертатися до князя із закликом об'єднати війська. Урешті-решт Я. Вишневецький погодився брати участь у військових радах, але про об'єднання військ не схотів навіть слухати.

Так вийшло, що всі польські війська були роз'єднані, у них не було єдиного командування, що не могло не позначи­тися на перебігу та результаті наступної битви.

Стотисячна повстанська армія виступила в похід у липні 1648 р. На першому етапі Б. Хмельницький уникав великих боїв. Його план полягав у тому, щоб до моменту вирішальної битви дрібними, незначними ударами знекровити й вимотати супротивника. Велику втрату ворогові наносили діючі в його тилу повстанські загони. Лише через два місяці, на початку вересня 1648 р., полки селянсько-козацької армії наблизилися до Пилявців (25км від Староконстантинова). Місце дислокації військ Б. Хмельницький вибрала дуже вдало – навколишня місцевість була пересічена великою кількістю ярів, озер, боліт. Крім того, табір (за р. Пилявою) зміцнили возами й земляним валом. Неподалік розташувалися загони М. Кривоноса.

Перше зіткнення під Пилявцями відбулося 8 вересня 1648 р. Триваючи кілька днів, воно не принесло, однак, помітних успіхів ні тій, ні іншій стороні. 11 вересня розігрався великий бій за греблю на р. Іква — переправу, що вела до головного табору селянсько-козацьких військ. Б. Хмельницький цього разу обрав оборонну тактику. Одночасно він уводив у бій козацькі загони, що винищували живу силу супротивника. Лише 13 вересня 1648 р., коли стало відомо, що головні сили польсько-шляхетського війська зібрані в одному місці, Б. Хмельницький дав вирішальний бій. Він закінчився повним розгромом королівської армії, залишки якої панічно бігли з-під Пилявців на захід.

Польські воєначальники О.Конєцпольський тікав, перевдягнувшись селянином, Ярема Вишневецький – на простому селянському возі. Українцям дісталися величезні трофеї – 100 гармат, багато зброї та спорядження.

Крім властиво військових, битва під Пилявцями мала ряд політичних наслідків.

Блискуча перемога селянсько-козацьких військ сприяла активізації народно-визвольної боротьби, насамперед на західноукраїнських землях. Восени 1648 р. повстання почалися в ряді районів Східної Галичини й Прикарпаття. Досить велике повстання відбулося в Теребовлі. 5 жовтня півторатисячний загін

62

городян напав на старостинський замок і зруйнував католицький костьол. До вечора влада в місті перейшла в руки повсталих. Під впливом цих подій активізувалися антифеодальні виступи селян сіл і містечок. У Подгайцях, Кровинцях, Янове жителі знищували шляхту, ліквідували існуючі порядки. Значні виступи мали місце також у Хоростковє, Тлустом, Чорткові й інших містах. У цьому районі було охоплено хвилюваннями близько 50 населених пунктів.

Поряд з невеликими на західноукраїнських землях діяли великі добре збройні загони повсталих. Серед них особливе місце належало 15-тисячному загону під керівництвом Семена Височана. У його склад входили селяни, дрібна українська шляхта. Загін дислокувався в районі м. Отінія, складався з полків, сотень, куренів. Всіма діями загону керував штаб. Протягом осіни 1648 р. повстанці домоглися ряду успіхів. Були захоплені фортеці в Пневе, Езуполе (Покуття) та інших містах. З огляду на необхідність подальшого розширення району повстання, С. Височан направив свої загони в Товмакське староство, м. Обертин, Делятинську волость.

Великі повстання народних мас відбулися в Калуському старостві (вересень–грудень 1648 р.). Вони охопили близько 20-ти сел. Повстанці (до 5 тис. чоловік) на чолі з Іваном Грабовським звільнили Калуш і перейшли в Долинське староство. Свої дії вони координували із загоном С. Височана. Не менш значні були виступи селянських мас і трудового населення міст Подністров'я. У Жидачеві, Журавко й інших містах, по суті, королівських органів влади не існувало. Величезні території Східної Галичини й Прикарпаття були звільнені від польсько-шляхетського панування. Тут створювалися органи самоврядування за зразком козацьких. Селяни й міщани відмовлялися виконувати феодальні повинності й оголошували себе вільними від кріпосницької залежності. Велике значення для подальшого розгортання народно-визвольного руху мав похід селянсько-козацьких військ Б. Хмельницького під Львів і Замостя.

Після звільнення Староконстантинова 16 вересня 1648 р. гетьман скликав старшинську раду, що вирішила продовжити похід на західноукраїнські землі. Уже 17 вересня головні сили повстанців через Базалію, Збараж, Тернопіль, Зборов, Глиняне рушили на Львів. Частина війська слідувала манівцями, звільнивши Кременець, Теребовлю й інші міста. 26 вересня 1648 р. передові загони селянсько-козацької армії наблизилися до Львова й почали його облогу. У той час місто був першокласною фортецею – його оточували потужні стіни й вали, численний гарнізон був добре озброєний. Незважаючи на опір шляхетських військ, селянсько-козацькі полки заволоділи висотами, що домінують над містом. Зокрема, завдяки героїчним зусиллям М. Кривоноса й донських козаків був узятий штурмом Високий Замок. По суті, доля міста була вирішена. Успіхам повстанських загонів у значній мірі сприяла всіляка підтримка місцевого міського населення, що виводило з ладу ворожу артилерію, що збирали розвідувальну інформацію й тощо.

63

У цих умовах, бачачи безвихідність свого положення, міська верхівка й командування шляхетського гарнізону почали переговори з Б. Хмельницьким. Гетьман, не бажаючи допустити грабежу древнього українського міста кримськими татарами, погодився на переговори. У результаті досягнутої угоди воєнні дії поблизу Львова припинилися. Місцева шляхта й міський патриціат змушені були сплатити Б. Хмельницькому 200 тисяч талерів контрибуції.

У різні райони західноукраїнських земель направили загони М. Кривоноса, Л. Капусти й інших полковників. Вони звільнили Рогатин, Городок, Перемишль, ряд містечок і сел. Завдяки їхнім успішним діям на території Російського й Белзького воєводств влада польсько-шляхетської адміністрації була знищена. Селянсько-козацька армія Б. Хмельницького рухалася в напрямку фортеці Замостя. На всьому шляху проходження знищувалися шляхетські загони, у містах і селах установлювалася нова влада. Наближення військ Б. Хмельницького до етнічних польських земель сприяло також посиленню боротьби місцевих селян, що виступали дуже часто разом з українськими народними масами проти загального ворога – феодалів.

Облога Замостя, що почалася 27 жовтня, проходила в дуже складній обстановці. Б. Хмельницький, що керувався політичними міркуваннями (у Польщі тоді проходили вибори нового короля), не вживав активних воєнних дій, посилаючи на штурм міцності лише незначні загони. Проте облога Замостя у великій мірі вплинула на наступний хід подій. Новообраний король Ян II Казимир, стурбований можливістю подальшого настання селянсько-козацьких військ, змушений був почати переговори про перемир'я. Б. Хмельницький, з огляду на епідемію чуми, що почалася, (від неї помер М. Кривоніс), настання холодів, утруднення з доставкою продовольства, також погодився на припинення воєнних дій. 14 листопада 1648 р. облога Замостя була знята.

Урочиста зустріч переможців на чолі з Б. Хмельницьким у Києві Припинивши воєнні дії під Замостям, Б. Хмельницький з полками через Сокаль, Дубно, Острог, Житомир вернувся на Подніпров'я. На Волині й Подолії лише в деяких великих містах були залишені козацькі гарнізони. 23 грудня 1648 р. у Києві відбулася зустріч героїв визвольної війни. Тисячі жителів міста й козаки місцевого гарнізону вийшли на древній Волинський тракт, щоб привітати Б. Хмельницького. У Золотих воріт зустрічали гетьмана також ієрусалимський патріарх Паїсій (перебував проїздом у Києві на шляху до Москви) і вище православне духівництво. Студенти й викладачі Київського колегіуму з нагоди цієї знаменної події декламували вірші, називаючи в них Б. Хмельницького «рятівником і визволителем народу від ярма лядського». Прибуття селянсько-козацьких військ кияни зустріли гарматним і рушничним салютом. Місцевий магістрат і православне духівництво влаштували на честь Б. Хмельницького врочистий прийом, на якому гетьманові було надано почесне місце. Очевидець цих подій писав, що Б. Хмельницькому «кияни радувалися й повагу віддавали у два рази, а може й у десять разів більше, ніж коли–або

64

воєводам». Цим самим жителі Києва, як і весь український народ, високо оцінили заслуги Б. Хмельницького.

Перебування в столичному місті гетьман використовував для підготовки до подальших переговорів з російським урядом. Наприкінці грудня 1648 р. він кілька разів зустрічався з ієрусалимським патріархом Паїсієм, що направлявся в Москву. Під час конфіденційних бесід гетьман просив його використовувати свій авторитет і вплив, щоб схилити царя дати згоду на возз'єднання України з Росією.

Через кілька днів Б. Хмельницький переїхав з Києва в Переяслав. Почалася активна підготовка до продовження воєнних дій проти Речі Посполитої.

Таким чином, у результаті вирішальних перемог селянсько-козацьких військ під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями величезна територія України від Запорізької Січі на півдні до Стародуба, Новгорода-Сіверського на півночі була звільнена від польсько-шляхетського панування. Королівська адміністрація скасовувалася також на Правобережній Україні й у Східній Галичині. На звільнених територіях уводився полково-сотенний адміністративний пристрій, створювалися органи влади феодальної державності, що складалася.

Перші перемоги на полях боїв визвольної війни сприяли посиленню об'єднавчих тенденцій серед самих широких верств населення України. З огляду на це, Б. Хмельницький знову звернувся до царського уряду із проханням про прийняття України до складу Російської держави.

Однак матеріальні ресурси шляхетської Польщі були ще далеко не вичерпані. Обидві сторони активно готувалися до подальших воєнних дій.

Восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир'я під Замостям. Що це було: виважений крок чи фатальна помилка козацького ватажка? Які ж фактори вплинули на такі рішення і остаточно визначили їхній вибір?

Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала проблема боєздатності власного війська, адже з численними перемогами накопичувалася і втома збройних формувань повстанців. Джерела свідчать про значне скорочення козацького війська після битви під Пилявцями. Це пояснюється тим, що частина полків за наказом гетьмана почала діяти самостійно, а певна кількість повстанців, захопивши здобич, самовільно втекла. Свою роль відіграли і відірваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Тому перед вирішальними діями Б. Хмельницький міг розраховувати лише на 30–40 тис. вояків. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дій у зимових умовах військо було не підготовлене.

Не міг у цей час Б. Хмельницький повною мірою розраховувати і на кримських татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648 р. неподалік від Ямполя з'єдналося з ордою Крим-Гірея. За свідченням деяких джерел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць. І справді, після облоги

65

Львова, обтяжені здобиччю, основні сили орди на чолі з Калга-султаном повертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається лише незначна частина формувань Тугай-бея.

Гетьман мусив також зважати на те, що Польща мала ще досить могутній воєнний потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви. Крім того, після укладення в жовтні 1648 р. у Мюнстері миру, який фіксував закінчення тридцятилітньої війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї союзниці Австрії.

Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не вирушати на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти в характер війни. Створювалася цілком реальна загроза переростання національно-визвольної боротьби в несправедливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських землях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір, вели б партизанську боротьбу.

Козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достатньо міцні позиції, водночас боялася народного гніву, який, вийшовши з-під контролю, міг би суттєво зачепити й інтереси заможного козацтва. Тому в своїй більшості старшина вимагала негайного укладення перемир'я. Гетьман чудово розумів, що в нього за плечима розбурхане, розбалансоване суспільство. Терміново необхідно було взяти під контроль суспільні процеси, визначити подальші перспективи українських земель.

Бурхливий розвиток подій, постійне збройне протистояння призвели до того, що майже вся енергія та розум козацької верхівки були спрямовані на військову, а не політичну сферу. Ці обставини, а також природний консерватизм старшини не дали змоги побачити нових перспектив, перспектив створення незалежної української держави. Б. Хмельницький та його соратники у цей час твердо стояли на позиціях традиційного «козацького автономізму». Тому й мета в них була не радикальна — започаткування власної державності, а порівняно поміркована — реформування державного устрою Речі Посполитої, утвердження абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, як Литві. З огляду на це зрозумілою стає поведінка козацької верхівки. Підтримку обрання на трон короля Яна Казимира, відмову від контролю над західним регіоном (третина визволеної території України з високорозвинутим виробництвом та значним людським потенціалом) історики вважають невиправними помилками, але ці кроки абсолютно логічно випливають з ідей автономізму, прихильниками яких були у цей час як гетьман, так і більшість його прибічників.

Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії комплексу чинників. Найголовніші з них — прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та

66

Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його прибічниками ідеї «козацького автономізму», нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.

Формування української національної держави. Внутрішня і зовнішня політика Б.Хмельницького

На кінець 1648 року, внаслідок перемог козацьких військ під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, величезна територія України від Запорозької Січі на півдні до Стародуба і Новгорода-Сіверського на півночі була звільнена від польського панування. Королівська влада також була ліквідована на Правобережній Україні та в Галичині. В цих умовах на перше місце висунулось питання про створення нових органів влади. В основу перетворень, що здійснювались в Україні, було покладено традиції Запорозької Січі. Вся територія звільнених українських земель була поділена на полки, які у свою чергу поділялись на сотні. Ці територіальні одиниці водночас були і адміністративними, і військовими.

На чолі полку стояв полковник, який або обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Помічниками його були полкові старшина, писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий. При сотникові була сотенна старшина. Формально влада належала загальновійськовій раді, в якій могли брати участь всі козаки, але з часом, зі зміцненням влади козацької старшини, усі головні питання життя Війська Запорозького почала розв’язувати більш вузька старшинська рада. До її компетенції входили військово-політичні питання, здійснення адміністративних перетворень, ведення господарських справ, зовнішньополітичні відносини. Хоча це також було здебільшого формальністю, оскільки на 1649 рік Богдан Хмельницький зосередив у своїх руках необмежену владу.

Йому належала вища військова адміністративно-політична й судова влада. Панівною верствою стала козацька старшина, яка і взяла до своїх рук управління українськими землями.

Найближчим постійним помічником гетьмана була генеральська військова старшина – гетьманський уряд. До генеральської старшини входили обозний (керував артилерією), два осавули (помічники гетьмана у військових справах), два судді, писар (очолював гетьманську канцелярію), хорунжий (охоронець бойового прапора), бунчужний (носій гетьманського бунчука), підскарбій (керував фінансовими справами). Столицею гетьмана в часи визвольної війни стало м.Чигирин.

На визволених від польських магнатів і шляхтичів землях козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками, козаками вважалися ті, хто служив у війську, а решта – селянами, посполитами.

Однак зберігалося землеволодіння православних монастирів, української шляхти, козацької старшини.

67

Для організації та утримання адміністративного апарату й війська, проведення дипломатичної діяльності Хмельницький приділяв велику увагу налагодженню господарсько-фінансової справи, стану військового скарбу.

Головним джерелом прибутків були податки, якими обкладалося населення (податок від хат, дворів, землі, бренди млинів, шинків, промислів, торгівлі).

Головною метою зовнішньої політики Б.Хмельницького під час війни був пошук союзників для визволення України з-під гніту шляхетської Польщі. Для посилення української армії татарською кіннотою Б.Хмельницький на початку 1648 р. уклав воєнний союз з кримським ханом. Кримське ханство було союзником Туреччини, тому Б.Хмельницький вів переговори із турецьким султаном, намагаючись забезпечити добросусідські відносини з південним сусідом.

Дипломатичні стосунки підтримував гетьман із європейськими країнами – Валахією, Семиграддям, Венецією, Молдовою, Швецією. Однак, головним вектором зовнішньополітичної діяльності гетьмана Б.Хмельницького залишалися відносини з Росією.

Вже в червні 1648 р. Б.Хмельницький написав свого першого листа до Московського царя Олексія Михайловича, в якому розповідалося про перші перемоги українського народу над шляхетським військом. Одночасно Б.Хмельницький просив царя надати Україні військову допомогу, захистити православні землі від польських магнатів і шляхти.

Московський цар відмовив гетьману у наданні воєнної допомоги. Однак уряд дозволив українцям безмитно ввозити в Україну хліб, сіль, продукти харчування, зброю та сприяв переселенню українців у межі Росії.

У січні 1649 р. Хмельницький послав до Москви своє перше посольство на чолі з полковником С.Мужиловським. У квітні 1649 р. в Чигирин, в резиденцію Б.Хмельницького, прибув посол російського уряду Григорій Унковський.

У травні 1649 р. Б.Хмельницький послав до Москви посольство на чолі з Чигиринським полковником Федором Вишняком.

Воєнні дії 1649–1653 років

У лютому 1649 року в Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. Польський уряд спробував зупинити процес утворення самостійної Української держави, надавши українцям певну автономію у складі Речі Посполитої. Королівські посланці привезли Б. Хмельницькому багаті.

І подарунки та гетьманські клейноди. Б. Хмельницький зустрів послів з булавою, в оточенні бунчуків та корогов. Цим він хотів підкреслити, що не потребує королівського визнання, бо давно є гетьманом. Сподвижник Б. Хмельницького полковник Ф. Джалалій заявив польським посланцям: «Маєте свою Польщу, а України не займайте, нехай зостанеться нам, козакам». Таким чином, польській делегації був висунутий чіткий ультиматум: ліквідувати в українських воєводствах уніатську церкву; не будувати в Україні будь-яких

68

католицьких чи уніатських церков; сан київського митрополита вважати найвищим після польського примаса; назначати тільки православних воєвод на українські землі; повернути запорізькому війську всі його привілеї та вільності; уважати гетьмана васалом польського короля; виселити орендарів з українських земель; заборонити Яремі Вишневецькому командувати військом. Гетьман також заявив на переговорах, що має намір «відірвати від ляхів усю Русь і Україну».

Українсько-польські переговори велися в гострих суперечках, а тим часом обидві сторони готувалися до нової війни. Король Ян-Казимир видав наказ про посполите рушення й загальну мобілізацію регулярного війська, що дало можливість полякам підготувати для наступу три великі армії: армія, у лавах якої перебував князь Ярема Вишневецький, була сконцентрована на кордонах Галичини й Волині; армія, що була під командуванням самого короля та складалася з посполитого рушення, тобто з мобілізованої шляхти; литовська армія, що мала наступати з півночі.

До Хмельницького в Чигирин сходилися козаки, селяни, міщани й всі, хто міг тримати зброю.

В травні 1649 р. на поміч гетьману прибули татари на чолі з ханом Іслам -Гіреєм ІІІ та донські козаки.

Улітку 1649 року Б. Хмельницький атакував польські війська в Галичині та змусив їх відступати до Збаража. Кілька разів козаки йшли на штурм міста, завдавали великих утрат шляхті, але так і не змогли оволодіти фортецею, обороною якої керував князь Я. Вишневецький. У битві загинув полковник Нестор Морозенко, були поранені Кіндрат Бурляй та Іван Богун.

Тоді козаки взяли місто в облогу, що спричинило страшний голод. Городяни, як свідчить літописець, мусили їсти собак і котів. Шляхті вдалося надіслати послання до короля, у якому вони просили в Яна-Казимира допомоги.

Перед походом на Збараж частину своїх військ Б. Хмельницький вислав на Білу Русь проти литовської армії Яна Радзивілла. Проте козацькі війська під проводом М. Кричевського зазнали поразки під Лоєвом, а сам керівник помер від отриманих ран.

Польське військо отаборилося під містом Збаражем (сучасна Тернопільська область). Українські повстанці оточили польську армію і вели запекли атаки по табору. Шляхетське військо опинилося в безнадійному стані. В його таборі почався голод. На допомогу обложеним з-під Любліна вирушило 30-тисячне військо на чолі з королем Яношем ІІ Казимиром. Дізнавшись від розвідки про наступ королівського війська, Хмельницький розташував частину війська на лівому берегу р. Стрипи біля м.Зборова. Коли польське військо розпочало переправу з правого берега річки на лівий, на нього несподівано вдарили козацькі кінні загони.

69

У результаті запеклих боїв польське військо опинилося в катастрофічному становищі. Але від повного розгрому поляків врятували татари, які не були зацікавлені у перемозі і посиленні України. Хан пішов на таємні переговори з польськими воєначальниками і уклав угоду з польським королем, який обіцяв виплатити татарам велику суму контрибуції і дозволив їм брати ясир (полонених) та грабувати українські землі на шляху до Криму. Не маючи можливості воювати одночасно і проти поляків, і проти татар, Хмельницький був вимушений піти на підписання мирного договору у м. Зборів.

Зборівська угода була укладена між Богданом Хмельницьким і королем Речі Посполитої Яном Казимиром 8 серпня 1649 р. Умови Зборівського договору:

- гетьман визнавався найвищим керівником козацького війська, його резиденцією було м. Чигирин;

- питання про церковну унію церковні права й маєтності мали бути розглянуті на найближчому сеймі;

- київський митрополит отримував місце в сенаті;

- козацький реєстр налічує 40 тисяч чоловік, всі селяни, міщани, козаки, які не входили до реєстру, мали повертатися до свого попереднього стану – міщан або селян;

- на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств заборонялося перебування польських військ, це була територія влади гетьмана;

- воєводства Волинське і Подільське залишалися під владою короля;

- усі керівні посади обіймали українці;

- єзуїтам не дозволялося відкривати свої школи в Києві;

- усім учасникам повстання оголошувалася амністія;

- магнати і шляхта дістали право повертатися до своїх маєтків.

Зборівська угода зовсім не відповідала інтересам повстанців. Вона мало чим узгоджувалась з політичними та соціальними вимогами українського народу. Внаслідок обмеження реєстру більша частина армії Богдана Хмельницького мала повернутись до кріпосної праці. До того ж польська шляхта і не думала дотримуватись умов Зборівської угоди і почала повертатись на свої колишні землі. Католицьке духівництво також проігнорувало угоду, не допустивши київського митрополита до сенату.

Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався наУкраїні.

Поразка польської армії, яку очолював Ян II Казимир, під Зборовом і укладення Зборівського мирного договору відбилися голосним ехом по всій тодішній Західній Європі. Поразка шляхетської Польщі, яка тоді вважалася

70

однією з найсильніших держав Європи, і визнання нею автономії козацької України були сприйняті як своєрідна сенсація. Майже кожна країна в тій чи іншій мірі відреагувала на ці події.

Слід зазначити, що польсько-шляхетський вплив на об'єктивне висвітлення подій Визвольної війни в європейських країнах був доволі значним, але на захід проникала і велика кількість достовірної інформації.

Найбільшим був резонанс в Німеччині, чому сприяли і близькість країни і присутність німецьких найманців у польському війську, які приносили звістки на батьківщину. В Німеччині поширювалась велика кількість брошур і "летючих листків" про події під Зборовом, звідки вони попадали в інші країни; активно подавали інформацію про хід повстання цілий ряд газет і журналів.

Писала про Зборівську битву та договір і французька преса, яка тоді підтримувала тісні контакти з Річчю Посполитою.

Особливий інтерес Визвольна війна викликала і в Англії, де в цей час теж відбувалася революція. Тому цілий ряд англійських газет регулярно висвітлювали перебіг повстання, опублікувавши матеріали про Зборівську битву та Договір.

В Австрії події під Зборовом викликали негативну реакцію, але надати військову допомогу Польщі вона наважилася через загрозу з боку Швеції, яка позитивно ставилася до Визвольної війни (оскільки це послаблювало Річ Посполиту), але поки що на контакти з Хмельницьким не йшла. Тому Австрія обмежилася лише моральною підтримкою.

Привернула увагу Зборівська битва і італійців. Саме італійські історики першими почали робити спроби масштабного висвітлення Визвольної війни.

Окремо потрібно сказати і про позицію Ватикану, який негативно сприйняв укладення Зборівського договору, оскільки він зачіпав і релігійні питання. Курія розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на підтримку Польщі і послаблення умов договору.

Інформація про події Визвольної війни потрапляла і в такі країни як Іспанія і Португалія.

В значній мірі в Європі Визвольну війну українського народу сприймали як продовження Тридцятилітньої війни 1618–1648 років, яка теж йшла під релігійними гаслами. Тому зрозумілим є такий інтерес в Європі до Хмельниччини, в тому числі і до Зборівської битви та договору.

Зборівський договір був переломним і в дипломатичній історії Української держави. Саме після нього дипломатична активність Богдана Хмельницького різко зросла і Україну визнають та укладають з нею договори цілий ряд держав. Серед європейських країн в період з другої половини 1649 — початку 1651 років крім Англії це зробила і Венеція. Місія А.Віміни як спроба укласти українсько-венеціанський союз проти Туреччини заздалегідь була приречена на невдачу, але сам факт посольства теж багато що значить.

71

Суперечливо розвивалися в цей період відносини з Московським царством. Хмельницький, прагнучи вступу Московії у війну з Річчю Посполитої на його боці, намагався здійснювати тиск на царя. Він то погрожував війною, то підтримував самозванця Анкудінова. Врешті - решт у Москву поїхало козацьке посольство і було досягнуто домовленостей про підтримку Московським царством України – це і допомога продовольством і пропуск козацьких військ через Брянську волость. Хмельницькому таки вдалося схилити царя на свій бік і Москва зайняла стосовно Польщі ворожий нейтралітет.

Дуже успішною виявилася політика і в Дунайському регіоні. В результаті Молдавського походу було укладено союз і досягнуто домовленості про династичний шлюб з Молдавією, підписано угоду з Валахією. Дружні стосунки підтримував Богдан Хмельницький і з Юрієм II Ракоці. Але трансільванський князь все-таки побоювався виступити проти Польщі, хоча й претендував на польський престол.

Зі своїм давнім союзником – Кримським ханством – Хмельницькому довелося вести дуже складну політичну гру. Добре пам'ятаючи зраду хана під Зборовом, гетьман розумів, що вона може знову повторитися. Тим більше, хан намагався використати козаків в своїх цілях. Але Хмельницькому вдалося дипломатично переграти татар. Він використав їх у Молдавському поході, не дав можливості напасти на Московщину, а коли хан розпочав таємні переговори з поляками, примусив того через султана поновити союз з Україною. Правда, це згодом привело до зради татар під Берестечком, оскільки хан був невдоволений, що Хмельницький на нього тисне через Стамбул.

Дуже добре в цей період розвивалися відносини Богдана Хмельницького з Туреччиною. Порта визнала Україну (її посол прибув туди першим), а згодом уклала вигідний для козаків договір. І, на відміну від татар, залишилась йому вірною — загін яничар у битві під Берестечком поліг на полі бою, але, як татари, не відступив.

Хоча Зборівський договір був чинним лише півтора року, він прдовжував відігравати значну роль в міжнародних відносинах козацької держави.

Роль Зборівського договору 1649 року в процесах Українського державотворення дуже велика. Адже за нім вперше з княжих часів була відновлена державність українського народу. І хоча нова Українська козацька держава за договором не була повністю самостійною і не включала в себе всіх українських етнічних земель, але в тій чи іншій формі проіснувала аж до другої половини XVIII століття, незважаючи на те, що сам Зборівський договір втратив юридичну силу і політичне значення через декілька років після свого підписання.

10 серпня 1649 р. Хмельницький вирушив з-під Зборова і на початку вересня був вже у Чигирині.

72

Кримський хан, повертаючись до Криму, пограбував багато українських міст та сел. І захопив багато людності в полон (згідно з угодою з королем, а Хмельницький не мав права перешкоджати татарам).

Умови Зборівського договору не задовольняли ні українців, ні шляхтичів. Отже перемир’я не могло бути тривалим.

Наприкінці 1649 р. – на початку 1650 р. у свої маєтки стали повертатися польські шляхтичі, відновляючи кріпацтво. У відповідь спалахнули повстання селян, особливо на Волині й Брацлавщині.

На початку 1651 р. польський уряд знов розпочинає підготовку до наступу на українські землі.

Польсько-шляхетське військо, зосереджене в м.Барі на Поділлі, під командуванням Каменовського в ніч з 9 на 10 лютого 1651 р. несподівано вдарило на містечко Красне, де розташовувалися повстанські загони, очолювані брацлавським полковником Данилом Нечаєм. Захоплені зненацька, українці були майже всі знищені.

Польські війська готуючись до загального наступу на Україну, збиралися біля містечка Соколь. Хмельницький збирав свої сили під Зборовом на Волині.

У середині червня 1651 року два війська зустрілися на кордоні Галичини й Волині, під Берестечком. Військо Речі Посполитої налічувало 80 тис. поляків, а також 20 тис. німецьких найманців. Крім цього, польська армія мала велику кількість слуг і челяді, тому історики доводять її загальну кількість до 150 тис. осіб. Українсько-татарське військо складалося зі 100 тис. козаків та 20 тис. татар.

Битва розпочалася 28 червня 1651 року. Протягом перших двох днів битви відчувалася значна перевага козаків. На третій день сталося несподіване: поляки почали обстріл татарського табору, і кримчаки почали відступати, відкриваючи фланги козацького війська. Щоб заспокоїти татар, Б. Хмельницький разом з генеральним писарем Іваном Виговським поїхав до хана. Проте скоїлася нечувана річ – хан захопив гетьмана й усіх, хто прибув з ним, у полон і відступив разом з військом з-під Берестечка. Козаки залишилися без головнокомандувача. Серед них зчинилася така метушня, що старшина ледве змогла заспокоїти їх. Наказним гетьманом був обраний Ф. Джалалій, за декілька днів на його місце обрали І. Богуна.

Під шаленим вогнем польських гармат козаки возами, наметами, власним одягом вимостили шлях через болото. Існує переказ, що прикривати відступ залишилося 300 козаків. Маленький загін переправився на один з островів і там цілий день стримував наступ поляків. Усі козаки полягли, хоч ворог, зважаючи на їхню відвагу, обіцяв їм помилування.

Так трагічно для України закінчилася битва під Берестечком. Унаслідок Берестецької битви:

- козаки втратили понад 30 тис. осіб;

- до рук поляків потрапила канцелярія гетьмана, 28 гармат та багато різної зброї;

- Тугай-Бей захопив українського гетьмана в полон.

73

Однак знищити козацьку армію не вдалося, більша її частина під командуванням І. Богуна відступила на Київщину. Визволившись із татарського полону, Б. Хмельницький мобілізував нові сили й з великою армією виступив проти ворога. Це послужило сигналом до розгортання партизанської боротьби. Міщани й селяни палили свої оселі, нищили запас харчів. Ворогам доводилося здобувати в бою кожне місто й кожне село.

Б. Хмельницький почав організовувати оборону на лінії Білої Церкви, і 13 серпня 1651 року під Таборівкою козацькі війська спинили прохід поляків на Київщину.

Тим часом у наступ перейшло литовське військо, якому вдалося захопити Київ. Щоб славне місто не дісталося ворогові, кияни, жертвуючи собою та своїм майном, підпалили його з усіх боків. Очевидці розповідали, що ця пожежа не була заздалегідь спланованою, це був акт відчаю. Першим підпалив свою домівку якийсь ремісник, а потім і сам кинувся в полум'я. Його прикладом скористалися й інші ремісники, і незабаром горіло вже більше 50 будинків.

У результаті запеклих боїв в червні-липні 1651 р. і польська і українська армії опинилися в тяжкому становищі –нехватка продовольства, зброї, фуражу, у таких умовах, обидві сторони погодилися на підписання мирного договору.

Договір було підписано 18 вересня 1651 р. у Білій Церкві. Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. чоловік. Влада гетьмана поширювалась лише на Київське воєводство. Шляхтичі дістали право повернутися до своїх маєтків. Всі селяни, що не увійшли до реєстру, мали повертатися під владу панів. Гетьман немав права здійснювати зовнішню політику.

Таким чином, Білоцерківський договір змушував більшість українських селян знову повертатися до стану кріпаків. Не маючи сил терпіти соціально-економічне, політичне, релігійне та національне гноблення з боку польських феодалів українські козаки, селяни, міщани цілими селами переходили російський кордон, шукаючи захисту у Московського уряду. В 1650 - х рр. виникають слободи, які поступово перетворюються у міста, такі, як Харків, Суми, Лебедин, Охтирка, Білопілля. Ці поселення отримали назву слободи, а територія, де вони виникали – Слобідська Україна.

Російський уряд, який був зацікавлений у заселенні неосвоєних прикордонних земель, сприяв українській колонізації (наділяв переселенців землею, виділив їм кошти, посівні матеріали, звільняв на певний час від сплати податків).

Протягом 1650–1652 рр. посилився обмін дипломатичними посольствами між російським урядом та Б.Хмельницьким.

Умова Білоцерківського договору не задовольнили ні польську, ні українську сторони.

Після укладення Білоцерківського договору магнати й шляхта стали повертатися в Україну, відновлюючи феодально-кріпосницькі порядки. Селян примушували виходити на панщину, виконувати повинності в маєтках феодалів. Це спричинило нову хвилю повстань на Подніпров'ї, Чернігівщині, Полтавщині і Брацлавщині.

74

Масове обурення викликала поява в Україні 20-тисячного польського війська на чолі з коронним гетьманом М. Калиновським, яке стало табором біля урочища Батіг (поблизу теперішнього с. Четвертинівки Вінницької обл.). «Хмельницький боїться нас, — запевняв шляхту Мартин Калиновський, — настав час готуватися до битви». Коронний гетьман планував розбити козацькі сили по частинах. Вибір упав на військо, яке вів до Молдови син гетьмана Тиміш. Для того щоб Калиновський не встиг одержати допомогу від короля, 22 травня 1652 року Богдан Хмельницький з усіх боків оточив ворожий табір і атакував його. Уночі козаки й татари вдерлися в розташування ворога. Значна частина шляхтичів намагалася втекти. Скориставшись метушнею, козаки підпалили польський табір.

Уранці 23 травня Б. Хмельницький розпочав загальний наступ проти польської армії. Жорстока й кривава битва тривала аж до самої ночі. Польське військо було знищене. За всю середньовічну історію Польща не знала такої нищівної поразки. Загинуло 8 тисяч найкращих воїнів, серед них половина гусарських частин і сам гетьман М. Калиновський. Битва під Батогом піднесла славу великого полководця Богдана Хмельницького, сучасники навіть порівнювали перемогу під Батогом із перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами 216 року до н. е.

Унаслідок Батозької битви 1652 року майже вся територія України була звільнена з-під ярма Речі Посполитої. Білоцерківський договір утратив свою чинність, влада шляхетської Польщі на більшій частині України була ліквідована.

З початку 1653 р. польсько-шляхетські війська відновили руйнівні напади на українські міста і села.

У квітні 1653 р. старший син Б.Хмельницького Тиміш здійснив похід у Молдавію на допомогу союзнику молдавському правителю Юрію Ракоці, проти якого виступили таласький, семиградський правителі. Козацько-молдаські загони зазнали поразки, а Тихіша було смертельно поранено.

Наступна битва українського війська з польським військом відбулась восени 1653 під м. Жванцем (сучасна Хмельницька обл.).

Українські війська і татарські загони оточили польське військо, але татари уклали сепаратну угоду з польським королем (поляки виплатили татарам 100 тис. польських злотих і дозволили їм протягом 40 днів брати ясир на Волині). Зраджений татарами Хмельницький був вимушений погодитися на перемир’я на умовах Зборівської угоди.

Політична ситуація істотно змінилась восени 1653 року, коли Росія погодилась прийняти Гетьманщину до свого складу.

Українсько - російський договір 1654 року. Березневі статті

Першого жовтня 1653 р. царський уряд скликав Земський собор, на якому окрім бояр були присутні представники дворянства, ду­ховенства, царські чиновники, представники міст, купецтва, селянства, стрільців. Учасники собору висловилися за рішення:

75

"Гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями принять".

9 жовтня 1653 р. на виконання рішення Земського собору Московський уряд послав в Україну надзвичайну дипломатичну місію - велике посольство на чолі з боярином і намісником тверським В. В. Бутурліним.

23 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів "обьъявить войску идти на недруга земли русской и веры православной – короля Речи Посполитой и Лит­ви – Яна-Казимира". 1 листопада посольство опинилося в Пу­тивлі й у цьому прикордонному місті перебувало майже два місяці. Чекали повернення Богдана Хмельницького з місць бойо­вих дій. Треба було з'ясувати, яке саме місто буде обрано для зустрічі і проведення всіх офіційних церемоній: переговорів, присяги, вручення царської грамоти, клейнодів – регалій для гетьмана і Запорозького Війська, подарунків; Москва хотіла, щоб був обраний Київ. А Богдан Хмельницький, навпаки, прагнув ділових переговорів і тому відмовився від Києва, щоб уникнути неминучих тут урочистостей. До того ж Києву загрожувала військова небезпека з боку Литви.

Отже, Богдан Хмельницький обрав Переяслав – місто за Дніпром; центр Переяславського полку з численним населенням і розвинутою торгівлею. Як і більшість великих міст в Україні, в той час Переяслав був також і фортецею, тут зосеред­жувалася козацька гармата з пороховим запасом.

8 січня 1654 р. було скликано загальновійськову генеральну раду. На раді в Переяславі Богдан Хмельницький з'явився під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, він вказав, що єдиний порятунок – це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу – Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога". Учасники Переяславської ради – старшина усіх рангів, козаки і міщани висловилися: "Волимо під царя московського православного".

Посли вручили царську грамоту Богданові Хмельницькому, який і передав її генеральному писареві Івану Виговському, а той за­читав "всем людям явно". У грамоті говорилося, що цар "велел принять под свою высокую руку гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им против недругов ратными людьми". Після того Богдан Хмельницький і Бутурлін обмінялися промовами.

Потім мала відбутися присяга. У зв'язку з церемонією при­сяги гетьмана і старшини в церкві виникли серйозні усклад­нення, гостра колізія. Гетьман, який прибув у кареті з послами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські посли присягнули від імені царя Олексія. Михайловича в тому, що він не видасть їх польському королеві, не порушить їхніх прав і вольностей і надасть їм грамоти на їхні маєтності.

76

Царські посли категорично відмовилися присягати за царя: тільки піддані присягають цареві – "чинят веру царям". Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками й "усіма людьми", і вийшов з церкви. Він вирушив до двору переяславського полковника Тетері і там довгий час розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство й посли чекали в церкві. Нарешті прибули переяславський та миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович-Лісницький і повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що "непристойно за государя присягати подданым". Полковники аргументували свої вимоги тим, що при укладанні угод козаків з польським королем присягали від його імені коронні гетьмани, "пани-рада" (тобто Сенат); московські посли вдалися до іншої мотивації: королі польські "не самодержавцы, не хранят присяги своей, а государское слово переменно не бывает".

Однак козацькі полковники Тетеря і Лісницький заявили, що "гетьман і вони дають у тому віру, але козаки не вірять: сії останні домагаються присяги за государя". На що була різка заява: "Царь изволил принять их под свою высокую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сию милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать". Бояри намагалися нав'язати козацтву ті принципи, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя – це ласка, "пожалування", і в нього не може бути рівноправних стосунків з людьми. Такі поняття були чужими світогляду українців, сформованому у відповідності до західноєвропейських конституційних норм.

Богдан Хмельницький і козацька старшина, щоб не зірвати переговорів, змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське й українське духовенство - архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій із священиками і дияконами всіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Після присяги гетьман з послами в кареті, а старшина і полковники пішки дісталися знову до "съезжего" двору. Там відбулося урочисте вручення гетьманові надісланих царем клейнодів – булави, прапора з дорогоцінних тканин, хутра, ферязів (каптанів) і шапок. Старшину, окрім іншого, наділили царськими дарунками - соболями. Ті представники старшини, які зігнорували Переяславську раду, заявляли потім, що вони не хочуть продаватися та йти в неволю за "царських котів", маючи на увазі соболині хутра.

На другий день присягали сотники, осавули, козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони згодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав у Переяслав славетний Іван Сірко. Не присягнув уманський і брацлавський полковник Йосип Глух. Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали

77

після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Як писав до польського короля обозний Андрій Потоцький, Іван Богун – з тих козаків, для яких "найвища державна рація – щоб не бути ні під "вашою королівською милістю, ні під царем".

"Статейним списком" Бутурліна зображується картина нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенародное множество мужского и женского пола".

В "Історії України-Русі" Михайло Грушевський подає знайдені ним в архіві іменні списки тих, хто присягав у Переяславі: лише 284 особи прийняли присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславської ради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількість переяславських міщан - чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і не присягали.

Хмельницький і старшина, не задовільнившись царським словом і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Керівники української держави навіть зажадали від послів письмових підтверджень їхніх словесних обіцянок.

12 січня до московських послів прийшли ге­неральний писар Виговський, військовий суддя Богданович-Зарудний, полковники Тетеря і Лісницький та інша старшина з вимогою видати лист "за своєю рукою, щоб вольностям, і пра­вам, і маєтностям бути як колись", оскільки вони, посли, наділені високими повноваженнями. Старшини пояснили, що лист їм необхідний для того, щоб повідомити народ, на яких умовах приймається царський протекторат, "кожному полковникові потрібно буде його показати, коли він прийде у свій полк". Коли такий лист не буде виданий, то не можна буде послам їхати в міста приймати присягу, оскільки усім людям "в містах буде в сумнів". Старшина справедливо вважала, що неможливо примусити український народ, який внаслідок кількарічної війни звільнився від іноземного панування присягати цареві не відомо за яких умов.

Під час переговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякі умови майбутнього договору, поки що дуже узагальнені: Україну, її "гетьмана Богдана Хмельницького й Військо Запорозьке польському королю не видавати, і за них стояти, і вольностей не порушувати". Поняття "непорушні вольності" передбачало збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежності від польського короля. Застерігалось про неможливість порушувати соціальну і станову структуру українського суспільства, його внутрішній військовий лад. Ставилася вимога надати підтвердження царської грамоти власникам маєтностей різного стану в Україні...

78

У Переяславі Богдан Хмельницький зі старшиною обумов­лювали 60-тисячний реєстр Запорозького Війська, тобто визна­чався кількісний склад збройних сил України. Йшлося і про утворення козацької громади, а також про ще одне досить прин­ципове питання – збирання податків самими українцями.

13 січня гетьман зі старшиною і послами прибув до Бутурлі­на; після короткої промови Богдан Хмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, що прийняв їх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали до Чигирина.

14 січня 1654 р. Бутурлін, діставши від гетьмана список міст і містечок, що були під владою Війська Запорозького і яких налічувалося 177, роздав царські подарунки старшині, розпрощався і виїхав у Київ, Ніжин і Чернігів приймати присягу. Не всюди і не всі згодилися присягати. Київське духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта від присяги відмовилися. Боярин, прийнявши присягу від ніжинців і чернігівців, повернувся до Москви. Московські урядовці продовжували приймати присягу в інших українських містах, хоча в низці міст проявилася опозиція і протистояння. У полках Полтавському і Кропивенському царських урядовців навіть побили киями.

Український історик Ю. А. Мицик знайшов у краківських архівах листи свідків подій, написані на початку 1654 р. Один з цих свідків Ш. Павша в двох листах повідомляє адресатові: "Сповіщаю, що Кропивенський та Полтавський полки відірвалися від Хмельницького і відмовилися присягати московському цареві... Між простими людьми виникли значні заворушення...".

Кияни теж не хотіли йти присягати до церков, але їх "наче бидло, гнали козаки до присяги... Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дане їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли... Митрополит не дозволяв присягати, і отець архімандрит, і все духовенство... Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава, і серед тієї України стався розкол".

Козацька старшина з гетьманом після від'їзду царських послів приступили до вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні й Чигирині. 17 лютого 1654 р. з Чигирина вирушає до Москви україн­ське посольство для укладання міждержавного договору. Очо­лили це посольство генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря. Посли везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя і проект договору, який містив 23 статті. Український гетьман просив царя "права, устави, привілеї і всякіє свободи... утвердити і своїми грамотами государськими укрепити".

11 березня 1654 р. українське посольство прибуло до Москви. 12 березня був його офіційний в'їзд у столицю Московської держави, а 13-го відбулася урочиста аудієнція в царя. Крім подарунків від гетьмана – п'яти коштовних турецьких коней-аргамаків – посли привезли також його лист до царя від 17 лютого, написаний українською мовою, що був, по суті, акредитаційною грамотою для посольства.

79

У той же день, 12 березня, почалися переговори на Казенному дворі. Царський уряд, надаючи першорядного значення цим переговорам, доручив проводити їх особам, які займали найвищі посади в Московії. Це – боярин і намісник князь О. Трубецькой, боярин В. В. Бутурлін, окольничий, намісник каширський П. П. Головін, думний дяк Алмаз Іванов.

Висловлені усно українськими послами умови Богдана Хмельницького були занотовані московськими дяками протокольно. Існують дві редакції цього протоколу. У них зазначено 20 і 16 статей без послідовного викладу. Усі 20 статей ідуть під загальним заголовком "Разговорные пункты без всякого решения", а кожна з них починається словами: "И посланниками говорено...", "И посланники говорили...". Завершилися переговори першого дня пропозицією українським послам подати письмово свої умови ("Статьи на письме"). Ця частина протоколу закінчується так: "Здесь окончились разговорные пункты словесные без решения, следуют письменные статьи".

Статті проекту договору 1654 року стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних стосунків України й Росії. У статті 1 йшлося про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорозького, тобто прав і вольностей України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорозьким" репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що складалася в ході Визвольної війни 1648-1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових стосунках, зокрема в "добрах", тобто у матеріальній власності. Стаття 2 обумовлювала кількість козацького війська збройних сил України – 60 тисяч. 3-тя стаття передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти в "добрах", судах та виборах місцевої адміністрації: своїх урядників і суддів вони могли й надалі обирати самі. У 4-й статті було поставлено умову, щоб податки на царя збирали урядники з місцевих людей, тобто була українська фінансова адміністрація, і, таким чином, Україна могла зберегти свої фіскальні права. У 5-й статті йшлося про надання Чигиринського староства на гетьманську булаву, 6-та – закріплювала право Війська Запорозького обирати гетьмана. Стаття 7 декларувала недоторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми. Статті 8, 9, 10, 11 і 12 були присвячені питанню виплати грошей і надання млинів та маєтків на утримання урядів, військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного, а також козацької громади.

У статті 13 була сформульована ідея про недоторканість прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. 14-та стаття затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорозького з іншими державами. Конкретно йшлося про право "вільно приймати" послів з чужих земель, а царя оповіщати тільки у випадках їх ворожого до нього ставлення. Статті 15 і 16 стосувалися виплати цареві данини у формі прибутку та способів збирання податків для цієї данини.

80

У статті 17 мовилося про те, що права населення України гарантують царські "хартії, писані на вольності козацькі, а другі – на шляхетські". 18-та стаття зазначала, що посли мають порушити питання про Київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У 19-й статті викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб запобігти об'єднанню поляків з іншими ворожими силами. 20-та стаття ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У 21-й статті встановлювались розміри платні рядовим козакам, полковникам, осавулам військовим, сотникам. У 22-й статті говорилося про спільні дії проти нападів татар, а в останній, 23 - про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Український історик і юрист Андрій Яковлів у результаті докладного глибокого аналізу 23-х статей дійшов висновку, що українським проектом договору "гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалось будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України".

10 статей - 1, 2, 3, 5, 6, 7, 9, 11, 13, 17 – затверджувалися беззастережно. Статті 4, 8, 12, 15, 16 ніби й стверджувалися царським указом, однак із деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювало їх не на користь української сторони. Щодо статей 18, 19, 22, то позитивні їх рішення були висловлені в іншій формі. У статтю 14 царським указом було внесено обмеження. Статті 10, 12, 23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме. А стосовно статті 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже 11 статей. У цю редакцію не були внесені 7 статей 1-го варіанта, 5 статей було об'єднано в три, а ще З – в одну. У цьому 2 варіанті ратифіковано всі (за винятком останньої) статті, щоправда із деякими змінами і поправками, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р.: "Мы, великий государь, тех статей выслушали милостиво и что на которую статью нашего царского величества указом велели дать тем же посланникам Самойлову и Павлу".

Ця грамота, що стисло викладала головне із санкціонованих статей, не тільки підтверджувала ратифікацію другого варіанта – редакції з 11-ти статей, а також ратифікувала статті пер­шого варіанта – редакції, які не ввійшли до другого варіанта. Таким чином, у грамоті йдеться про підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького, про кількісний склад збройних сил України, про право Війська Запорозького обирати гетьмана, про спадкування козацьких маєтків і прав козаків їхніми вдовами і дітьми. В додаток були видані царські грамоти (за 27 бе­резня): на Чигиринське староство Богдану Хмельницькому та українській шляхті, які називалися "конфирмовательными".

26 березня цар видав указ про від'їзд українських послів. 27 березня, тобто на другий день Великодня, їм вручили текст договору, що містив 11 статей, з царськими і боярськими указа­ми і санкціями під ними, а також 3 вищезазначені царські грамоти. Разом з цими документами посли отримали царську жалувану

81

грамоту місту Переяславу і царський привілей Богдану Хмельницькому на Чигиринське староство й підтвердження його володінь на Суботів, Новоселицю, Медведівку, Кам'янку, а також 3 царські листи особисто гетьманові.

В листах йдеться про відпускну грамоту українському посольству, про надіслання нової державної печатки для України, про оголошення війни Польщі й відправлення 18-тисячного козацького війська і про поїздку Київського митрополита до Москви для пояснень у зв'язку з конфліктом з московським воєводою в Києві.

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору 1654 року містяться в двох різних актах. Отже, українсько-російський договір 1654 року в його остаточному московському тексті складається з 11 статей від 21 березня й узагальнюючої царської жалуваної грамоти гетьманові й Війську Запорозькому від 27 березня, які становлять одну цілість.

Гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким виклали свої умови у формі "чолобитної" в статтях від 14 і 21 березня. Акти, що виходили від царя, мали форму "жалования", тобто царських указів. Така форма договірних документів була, певною мірою, даниною часу. І петиції з козацької сторони, і резолюції царського уряду не відповідали внутрішньому змісту документів, які, безперечно, мали договірний характер. Акти, якими обмінялися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Історичне значення Переяславської ради. Оцінки в історіографії Переяславська рада 18 січня 1654 р. належить до тих знакових подій, які істотно вплинули на хід суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного розвитку українського народу.

Переяславська рада 1654 р. була важливою ланкою української політики, спрямованої на боротьбу з Річчю Посполитою за визволення всіх українських етнічних земель, об'єднання їх в єдину адміністративно-територіальну одиницю й утвердження України на міжнародній карті світу.

Михайло Грушевський справедливо закидав козацькій старшині, що вона припустилася великої помилки на переговорах з царськими боярами, не подавши Олексію Михайловичу чітких умов для майбутніх взаємовідносин Війська Запорозького з Московською державою, які грунтувалися б на тогочасних державно-правових нормах; Звідси походить розмаїтість і неоднозначність оцінок Переяславської ради.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона – Москва. Царська грамота називає гетьмана і Військо Запорозьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашею, царского величества, рукою, по своим прежним правам и привилеям и по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, передбачало не "підданство", а номінальну протекцію царя над Україною.

82

Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною від феодального примусу працею на землі була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче рано чи пізно царський уряд мав почати наступ на автономію України.

Уже при укладенні договору це виявилося у більш-менш прихованій тенденції царя і бояр встановити контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також над міжнародними зв'язками, стосунками України з зарубіжжям. Однак українські посли відповідно до твердих і рішучих інструкцій Богдана Хмельницького протистояли цій тенденції.

Лютнева революція 1917 р., новий характер українсько-російських відносин, що починали складатися після повалення царизму, стали приводом до нових досліджень на цю тему. "Наша стара гетьманська Україна мала автономію широку, – писав М. Грушевський у своїх тодішніх публіцистичних творах, – була правдивою державою, хоч не суверенною; а як зв'язалася з централістичною Московською державою – навіть за обостороннім договором, який не міг бути порушений односторонньою волею Москви, так її автономія стала на похилу площину".

У 1920-х роках, у зв'язку з пожвавленням науково-організаційної діяльності ВУАН, зокрема Комісії ВУАН для вивчення історії західноруського та українського права, темою юридичного статусу України після її приєднання до Московської держави у 1654 р. зацікавилися численні історики. Розгорілася дискусія про характер українсько-московського союзу. І хоч її учасники давали свої різні оцінки, все ж вони сходилися в одному головному висновку: на період кінця 1653 – початку 1654 рр. Україна в постійних війнах під проводом Богдана Хмельницького виборола свою незалежність від Речі Посполитої, створивши основи власного політичного й господарського державного механізму. Найбільшого значення щодо цієї теми набули спеціальні праці Р. Лащенка, А. Яковліва, В. Щербини, В. Гарасимчука, М. Петровського, а також почасти тодішні узагальнюючі дослідження І. Крип'якевича, В. Юркевича, І. Борщака, Д. Дорошенка та інших істориків.

Помпезне святкування 300-літнього ювілею Переяславської ради у 1954 р. актуалізувало дослідження теми в радянській історіографії. Набула популярності теорія, що Переяславський договір 1654 року був головним документом всієї української історії, що він здійснив споконвічну мрію, багатовікове прагнення українського народу до возз'єднання України з Росією.

Форму державно-правових зв'язків України з Росією за договором 1654 р. з'ясувати складно через низку обставин, передусім відсутністі офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654 p., а також різними поглядами на кінцеву мету цього договору з обох сторін, Україна понад усе прагнула до

83

військового союзу з Росією проти Польщі. А Росія, як свідчать статейні списки посла В. Батурліна, вже під час переговорів стала на позицію приєднання України до складу Російської держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову форму зв'язків України та Росії за договором з їхнім реальним втіленням у життя, а також змінами, які сталися незабаром після 1654 р. Правовий науковий аналіз ускладнюється також давністю державно-правових подій, що розглядаються.

Крім того, досі немає єдиної наукової термінології, яка б допомогла усунути суперечності у розумінні, тлумаченні державно-правових зв'язків України і Росії за Березневими статтями. Тому не дивно, що й тепер у науці існують різні погляди на відносини України та Росії за Березневими статтями.

Є автори, які обмежуються загальною вказівкою на об'єднання України і Росії, не з'ясовуючи при цьому ні форми, ні змісту цього об'єднання (М. Аркас, Н. Полонська-Василенко).

Більшість дослідників точніше характеризують це об'єднання і висловлюють про нього такі думки. Це — воєнний або воєнно-політичний союз (І. Борщак, В. Василенко, В. Ліпинський, А. Оглоблін); персональна унія (Р. Лащенко, В. Сергієвич, А. Філіпов); реальна унія (М. Дьяконов); інкорпорація (І. Розенфельд).

У радянській історичній та історико-правовій науці протягом кількох десятиліть (з 1947 р.) панувала думка, що за договором 1654 р. Україна возз'єдналася з Росією і увійшла до складу Російської держави як самоврядна автономна територія (С. Юшков). Цей погляд і тепер поділяють деякі автори (А. Гуржій, І. Ісаєв, Г. Кладова, В. Кульчицький, І. Усенко).

Нарешті, існує ще одна серйозна позиція: за договором 1654 р. Україна увійшла в підданство Росії, тобто під її протекцію. Форма зв'язків, відносини України і Росії за цим договором є протекторатом. Це — точка зору М. Грушевського, Д. Дорошенка, 3. Когута, І. Крип'якевича, О. Мироненка, В. Смолія, М. Слабченка, В. Степанкова, О. Яковлева. В. Ліпинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою протекторату.

Враховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип історизму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в під­данство під протекцію Росії як васальна держава. Протекторат — це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої і слабкої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють конкретні обставини укладення союзу, але першою і обов'язковою його вимогою є воєнна допомога протектора державі, якій вона протегує, державі-васалу.

Такі слова, як з'єднання, приєднання, возз'єднання для визначення відносин протекції неприпустимі. Немає їх також і в документах і матеріалах, які зібрані в трьох томах, що видані АН СРСР у 1953 р. і присвячені подіям 1648—1654 pp. Однак редактори збірки, прагнучи підтримати офіційну версію про договір 1654 p., і самому виданню, і багатьом документам у ньому дали назву «возз'єднання України з Росією».

84

Припускають, що термін «возз'єднання» був уведений в науковий оборот, за однією версією, П. Кулішем, за іншою — М. Максимовичем. Останнім часом замість терміна «возз'єднання» використовують термін «входження». Але він не має однозначного змісту. Рівною мірою «входження» може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу Росії на правах автономії.

Але держава, яка протегується, не входить до складу держави-протектора. І Україна за договором 1654 р. залишалася за межами Росії. Якби в 1654 р. Україна прагнула увійти до складу Російської держави, то Б. Хмельницький у промові на Переяславській Раді не ризикнув би запропонувати народу обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур: турецького султана, кримського хана, короля польського і царя православної Росії. Проте про вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й мови.

Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний кордон.

Звичайно ж, протекторат — це одна з форм залежності. Зміст, ступінь залежності України від Росії визначало конкретне співвідношення сил не тільки України і Росії, а й у тому міжнародному співтоваристві, де і Україна, і Росія виступали як формально рівноправні суб'єкти. Ю. Немирич вважає, що Україна бажала протекції Росії, щоб «...зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків».

За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зв'язки України. І не дивно, що чимало вчених розглядають це обмеження права України як номінальну протекцію царя над Україною, номінальну васальну залежність.

Отже, становище України за договором 1654 р. ніяк не можна розцінювати як автономію у складі Росії. Автономія і протекторат— різні явища.

Протекція Росії над Україною не була і конфедерацією, навіть своєрідною. Конфедерація передбачає реальну рівність сторін і створення на засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не передбачав.

Цей договір — значна подія в історії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо. Часом змішують сам договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що виявилося пізніше в міру розвитку відносин за договором.

Приклад науково-об'єктивного підходу до оцінки договору дав М. Драгоманов. Він пропонував з'ясувати та уважно розглянути і переваги договору — «добрі зерна», і його негативні для України положення — «злі зерна».

Виходячи з цих принципів, можна прийти до висновку: за договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі. І не випадково П.

85

Орлик писав, що договір 1654 р. «...повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і лад на Україні». О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності і національного гноблення. Не заперечуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М. Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р,, вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Мос­ковській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького.

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 р. як велику милість Росії до України, оскільки у тексті документів прямо говорилося про цю «милость». Однак це формулювання — не більш як данина традиціям сюзеренітету-васалітету.

В дійсності Російській державі було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з майже трьохмільйонним роботящим, хоробрим, талановитим народом. Росія враховувала також вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалася наказом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох сторін.

Слобідська Україна

У середині XVII ст. територія Слобожанщини почала швидко залюднюватися. Тут оселялися кріпаки-втікачі з Московщини, російські служилі люди, які для протистояння татарам будували прикордонні укріплення та фортеці. В адміністративному відношенні Слобідська Україна була підпорядкована білгородському воєводі. З часом у Москві був створений наказ «Велика Росія», який відав цим краєм.

Перша велика хвиля української колонізації розпочалася в першій половині XVII ст. після поразки козацько-селянських повстань на території Лівобережної України. Поразка козацького війська під Берестечком 1651 року викликала нову хвилю переселенського руху. Тисячі козаків разом з родинами та майном переселялися в російські володіння.

86

Нові переселенці, як писав російський воєвода, розселилися в «Дикому полі», куди раніше досить часто робили набіги татарські орди. Переселенців приваблювали багаті вільні землі, тому швидко зростали села й міста.

Для заохочення переселенського руху мешканцям надавалися «слободи», зокрема звільнення від податків. Тому й поселення ці називалися «слободами», а територія, на якій вони виникали, дістала назву Слобожанщини. У цей період засновано багато міст Слобідської України.

1652 року Іван Дзиковський, полковник з-під м. Острога, привів із собою на нові землі тисячу козаків разом із жінками й дітьми, а також полкову старшину: обозного, сотників, осавулів, полкового писаря й навіть двох священників. Так було закладене місто Острогозьк. Того ж року було засновано місто Суми.

1654 року сотник Харко заснував місто Харків. Трохи пізніше сюди прибули 600 чоловік, які побудували Харківську фортецю. Цього ж року виникло місто Охтирка.

Адміністративний устрій Слобідської України значно відрізнявся від Гетьманщини. Основою автономії Слобідської України були царські жалувані грамоти, які видавалися слобідським полкам. Посад гетьмана тут не існувало. На території Слобожанщини було сформовано п’ять козацьких полків: Острогозький; Харківський; Сумський; Охтирський; Ізюмський.

Кожен полковник мав на території свого полку таку саму владу, як і полковник на Гетьманщині: відав організацією полку, керував у своїх округах усіма військовими та адміністративними справами. Списки обраних на місцях полковників білгородський воєвода подавав цареві на затвердження. Адміністрацію полку становила полкова старшина, що обиралася довічно. Полки поділилися на сотні.

Як на Лівобережній Гетьманщині, так і в Слобідській Україні в другій половині XVII ст. стали швидко складатися різні стани.

Звичайно, головним станом суспільства дули козаки. Вони мали значні привілеї: підлягали владі гетьмана та старшини, мали право вільно проживати в містах і займатися ремеслом, торгівлею, промислами. Козацтво несло військову службу й не сплачувало податків.

Козаки поділялися на дві категорії: «виборних» і «під помічників». Виборні козаки несли службу, а підпомічниками були небагаті козаки, які самі не служили, а допомагати виборним: виділяли кошти на придбання коней, амуніції, одягу, зброї. Окрім того, під помічники давали провіант та фураж армії, брали участь у державних роботах, вели господарство у старшини. У другій половині XVII ст. посилилася майнова та соціальна нерівність між козацькою старшиною та рядовим козацтвом.

Великими землевласниками на українських територіях стало російське та іноземне дворянство, що отримувало від царя землі за службу.

З розвитком монастирського та церковного землеволодіння на великих землевласників перетворилося й духовенство. Монастирі організовували власне господарство, розселяли на своїх землях селян. Водночас вони відкривали

87

школи й ставали справжніми культурними осередками краю. Часто засновниками монастирів виступали козаки й козацька старшина.

З виникненням і розвитком міст зріс і прошарок міського населення, але найчисленнішим станом українського суспільства все ж таки залишалося селянство. Селяни жили на землях козацької старшини та заможних козаків, не бажаючи брати землі із земельного фонду за військову службу. Тяжка козацька служба приваблювала далеко не кожного – переселенці-хлібороби були не дуже охочі міняти плуг на шаблю.

Хліборобство та скотарство стали головними заняттями населення Слобожанщини. Крім зернових культур, селяни вирощували різноманітну городину й технічні культури (коноплі, тютюн тощо), плекали садки. Удосконалювалися сільськогосподарські знаряддя праці: наприкінці XVII ст. з’явилися спеціальні пристрої для виорювання степових земель – важкий плуг та соха на колесах.

Основою економічного життя як на Слобожанщині, так і на Гетьманщині було землеволодіння. За законами Російської держави земля належала цареві. Цар видавав полку жалувану грамоту, якою передавав йому в розпорядження землю. Вільних земель у цьому краї було дуже багато, тому кожен міг узяти собі стільки, скільки спроможний був обробити.

У другій половині XVII ст. багато переселенців одержували царські жалувані грамоти, якими закріплювалося вічне користування зайнятими землями. Завдяки цим грамотам старшина захопила собі великі земельні володіння. Найбільшим землевласникам – гетьману та старшині – належали ще й млини, рудні, ґуральні (горілчаний промисел). Великими землевласниками стали також монастирі і церкви. Незабаром землевласники почали розселяти на своїх землях хліборобів, які за право користуватися наділами мусили обробляти й хазяйську землю. Проте ці хлібороби, або, як їх іще називали, «посполиті», залишалися вільними людьми – сплачуючи податок цареві, вони могли вільно переходити від одного землевласника до іншого.

Поряд із землями, заселеними українцями-переселенцями, на Слобожанщині існували землеволодіння російських поміщиків, пожалувані царем за службу. Маєтки ці заселялися привезеними з центральних російських земель кріпаками. Спочатку становище «посполитих» у маєтках козацької старшини і кріпаків у «московських» помістях сильно відрізнялося. Та згодом, під впливом росіян, старшина поступово змінила своє ставлення до селян, що на неї працювали. Так особисто вільні селяни перетворювалися на феодально залежних, прикріплених до землі багатого козака-пана. Уже в 50-60 рр. XVII ст. селяни Лівобережжя почали відбувати панщину та повинності: виконували польові роботи, заготовляли дрова, ловили рибу тощо.

В економіці Лівобережжя та Слобожанщини, крім хліборобства, важливу роль відігравали різні промисли й торгівля.

88

На Лівобережжі та в Слобідській Україні швидко розвивалося ґуральництво, млинарство, гутництво (виробництво скла), збільшувалося виробництво заліза. Частина населення Слобожанщини займалася солеварінням: у 60-х роках на соляних розробках працювало близько 10 тис. осіб. Протягом другої половини XVII ст. у багатьох містах Лівобережжя виникли нові ремісничі спеціальності й цехи. Ремісники виготовляли товари як для місцевих потреб, так і на продаж.

Торгівля на Лівобережжі була традиційним заняттям. Привілеї в торгівлі належали козацтву, хоч займалися нею також купці, міщани, посполиті. Наприклад, за жалуваною грамотою Харківському полку 1684 року, козаки одержали право безмитної торгівлі різними товарами. Торгівля велася переважно на ярмарках. Великі ярмарки відбувалися в Харкові (чотири рази на рік) і в Сумах (тричі на рік). Багато товарів туди привозилося з російських міст та з-за кордону. З Тули до України російські купці привозили зброю (рушниці, пістолі), казани, дзвони; торгівці з Галичини, Криму, Польщі завозили мануфактурні та продуктові товари. Усе це скуповували на ярмарках гуртом, а потім розвозили по Гетьманщині та Слобожанщині.

Питання для самоконтролю:

1 Причини, характер, рушійні сили війни та проблеми її періодизації.

2 Богдан Хмельницький.

3 Початок війни, універсали Хмельницького до українського народу.

4 Перші перемоги козацько-селянського війська під Жовтими водами та Корсунем /травень 1648 року/.

5 Наростання повстанського руху. Діяльність Б.Хмельницького по створенню народної армії.

6 Воєнні дії в другій половині 1648 року. Розгром польсько-шляхетських військ під Пилявцями /вересень 1648 року/, облога Львову / вересень – жовтень року / та Замостя /жовтень – листопад 1648 р./.

7 Вступ повстанської армії до Києва /грудень 1648 р./.

8 Відновлення воєнних дій у 1649 р. Облога Збаража /червень-липень 1649 року/.

9 Битва під Зборовом / серпень 1649 р./. Зборовський договір /серпень 1649 року/.

10 Формування української козацької держави. Становлення нового адміністративного апарату. Організація армії. Судова система. Налагодження соціально-економічного життя.

11 Активна зовнішня політика, її головні напрямки. Необхідність та суперечливість союзу з Кримом. Українсько-російські взаємини.

12 Хід воєнних дій 1650-1653 рр. Битва під Берестечком /червень 1651 р./. Білоцерківський договір /вересень 1651 р./.

13 Розгром польсько-шляхетського війська під Батогом /травень 1652 р./. Бої під Жванцем /восени 1653 р./.

89

14 Козацькі дипломати у Москві. Рішення земського собору /жовтень 1653 року/. Переяславська Рада /січень 1654 р./.

15Березневі статті. Ставлення українського народу до Переяславської Ради.

16 Приєднання України до Росії. Наукові оцінки договору 1654 р.

17 Основні етапи заселення та особливості устрою Слобідської України.

Список рекомендованої літератури:

1 Воронянський А. Історія України. Навчальний посібник. – Х.,2005.

2 Історія України: Курс лекцій. У 2-х кн. – К., 1991–1992.

3 Рибалка І. Історія України. – Х., 1995.

4 Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.

5 Історія України. – Львів, 1996.

6 Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999.

7 Семененко В., Радченко Я. Історія України з прадавніх часів до сьогодення. – Х., 2000.

8 Борисенко В. Курс української історії. – К., 1998.

9 Новітня історія України – К., 2000.

10 Історія України. – Львів, 2000.

11 Історія України. – К.,2001.

12 Історія України (під ред. Темко Г.Д., ТупчієнкоЛ.С.) . – К., 2002.

13 Iсторія України (під ред. Світлічна В.В.). – К., 2002.

14 Історія України. – К.,2003.

15 Історія України. – Львів,2003.

16 Історія України: нове бачення: У 2-х кн. – К., 1995.

17 Юрій М. Історія України. – К.,2004.

18 Баран Н. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.). – Львів, 2003.

19 Калініченко В., Рибалко І. Історія України. Частина 3 (1917–2003). –

Х.,2004.

Додаткова:

1 Аркас М. Історія України - Русі. – К ., 1990.

2 Грушевський М.С. Історія України -Русі: У 2-х тт., 12 кн. – К. 1995.

3 Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – К., 1991.

4 Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2-х тт. – Львів, 1991.

5 История Украинской ССР: В 10 тт. – К., 1981–1983.

6 История Украинской ССР: В 8 тт. – К., 1977–1979.

7 Історія та історіографія України. – К., 1985.

8 Історія Української РСР: Короткий нарис. – К., 1991.

9 Історія України в запитаннях і відповідях. – К., 1989–1991. – Вип.1–3.

10 Костомаров М.І. Історія України в життєписах визначних її діячів. – К., 1991.

11 Крип'якевич І. Історія України: У 2-х тт. – Львів, 1990.

12 Страницы истории Украины. Ч.1. Учебное пособие. Материалы к лекциям и семинарам. – Запорожье, 1992.

90

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….2

Тема 1 Територія і населення України в далекому минулому. Давні слов’яни….4

Тема 2 Середньовічна держава Київська Русь…………………………………….19

Тема 3 Феодадьна роздробленість Київської Русі. Галицько – Волинська держава (ХІІ – XIVст.)……………………………………………………………...27

Тема 4 Українські землі в складі Литви та Польщі (друга половина XVІ – перша половина XVІІ ст.). Козацтво в Україні…………………………………………..34

Тема 5 Національно – визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького середини XVІІ ст. ………………………………………………..56

92