Характеристика методів вимірювання продуктивності праці.
Продуктивність праці прийнято вимірювати за допомогою трьох методів, які розрізняються способом виразу обсягу продукції, а саме: натурального, трудового і вартісного.
При натуральному методі продуктивність праці вимірюється шляхом ділення обсягу виготовленої продукції, яка виражена в натуральних (фізичних) вимірювачах, на число працівників або кількість витраченого робочого часу. Такий показник продуктивності називається виробітком у натуральному виразі:
де В – виробіток продукції;
О – обсяг виготовленої продукції;
Т – витрати робочого часу на виробництво продукції або число працівників, зайнятих у її виробництві.
Виробіток у натуральному виразі широко застосовується на робочих місцях, у бригадах, дільницях, цехах, тобто в тих випадках, коли випускається однорідна продукція (наприклад, цукор, вугілля, нафта).
Для розширення можливостей використання показника виробітку в натуральному виразі в деяких галузях застосовують умовно-натуральні вимірювачі продукції, які враховують вміст корисної речовини, трудомісткість або складність виготовлення окремих видів продукції.
Трудовий метод вимірює продуктивність праці за рівнем витрат праці (в людино-годинах, людино-днях) на виробіток одиниці продукції та оцінюється показником трудомісткості. За допомогою трудових вимірювачів можна визначити загальну трудомісткість випуску продукції, врахувати зміни в асортименті тощо.
Метод доцільно використовувати там, де добре поставлена робота з технічного нормування та обліку витрат праці на дільницях як основного, так й допоміжного виробництва.
Найбільш поширеним методом вимірювання продуктивності праці є вартісний. Розрахунок здійснюється так само, як і при натуральному методі, але з оцінкою обсягу виробництва у вартісному виразі. В цьому випадку отримують показник виробітку у вартісному виразі. Основними перевагами вартісного методу є простота вимірювання, можливість узагальнення показників продуктивності праці в межах підприємства, галузі, народного господарства в цілому, порівнянність показників продуктивності праці по підприємствам, які випускають різнорідну продукцію. Між тим універсальність показника вартісної оцінки продуктивності праці обумовлює його й недоліки.
Класифікація резервів зростання продуктивності праці.
Під резервами зростання продуктивності праці розуміють невикористані на підприємстві можливості економії витрат живої та уречевленої праці.
Резерви визначаються в кожний період часу мірою використання на конкретному підприємстві або в галузі досягнутого рівня розвитку науки та техніки, організації виробництва, соціального розвитку.
В залежності від особливостей виявлення та використання резерви продуктивності праці можна поділити на 3 групи:
резерви зниження трудомісткості, тобто можливості скорочення витрат праці робітників, службовців та інших категорій працівників на одиницю продукції за рахунок механізації та автоматизації виробничих процесів, удосконалення організації виробництва і праці;
резерви поліпшення використання робочого часу за рахунок ліквідації різних його втрат, усунення непродуктивних витрат праці (зокрема, пов’язаних з браком, відхиленням у технології), поліпшення умов праці на робочому місці;
резерви удосконалення структури кадрів, які реалізуються за рахунок впровадження технічно обґрунтованих норм праці, перегляду штатного розкладу, централізації допоміжних та обслуговуючих господарств.
В залежності від місця утворення та використання резерви зростання продуктивності праці поділяються на:
народногосподарські, які утворюються на рівні народного господарства, його окремих галузей і пов’язані з нераціональним розміщенням продуктивних сил, неоптимальною галузевою структурою, неефективною системою управління;
галузеві, які проявляються на всіх підприємствах галузі і є результатом недостатнього рівня спеціалізації і кооперування виробництва;
внутрішньовиробничі, тобто резерви безпосередньо даного підприємства, які пов’язані з низькою механізацією праці, втратами ресурсів у виробництві, незадовільним стимулюванням праці.
За функціональною значущістю виділяють резерви основного, допоміжного, обслуговуючого виробництва та резерви управління.
За часом використання резерви бувають поточними (які можна використати в межах року) і перспективними (з терміном реалізації більше одного року).
Всебічний облік та найбільш повне використання резервів зростання продуктивності праці потребує застосування комплексного аналізу резервів, який містить:
а) вивчення всіх факторів підвищення продуктивності праці у їхньому взаємозв’язку та взаємообумовленості;
б) широке залучення усіх категорій працівників підприємства;
в) облік, виявлення і використання резервів, пов’язаних з роботою усіх виробничих підрозділів, починаючи з робочих місць;
г) аналіз і визначення величини резервів по кожній групі факторів.
На основі інформації про виявлені резерви зростання продуктивності праці розробляється комплексний план щодо їхньої реалізації та система контролю за ходом виконання.