4.] Упирі бувають живі й мертві. Живого упиря легко пізнати: в нього лице дуже

червоне,[Труды Чубинск., III, 205.] неначе налите кров'ю, і він дуже любить пити

горілку. Упиреві дуже важко вмирати; він мучиться і конає кілька день, закриває

очі й рот, лежить зовсім уже мертвий, але знов лупає очима, розкриває рота, дише

і знов замирає. Кажуть, що одному дідові упиреві, щоб він скоріше вмер, заливали

очі й рот топленим воском, але упир, полежавши трохи, ніби зовсім уже мертвий,

знов лупав очима, роззявляв рота і топлений віск одлітав з очей і рота.[Семигори

Канівськ. пов.] Щоб упир скоріше вмер, кажуть, треба зірвати дошку з стелі. Як

тільки він умре, то зараз підіймається коло хати страшний вихор, чорти хапають

упиреву душу і несуть у пекло. Мертвий упир лежить на лаві червоний і поглядає

одним оком. Як його поховають, він не гниє в домовині, лежить червоний, і в

нього виростають пазурі на пальцях і довге волосся. На упиревій могилці буває

дірочка або пора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глупу північ, ходить по

хатах і ссе кров з людей, а найбільше з маленьких дітей. Упир ходить через

зачинені <105> двері або прогризає залізними зубами дірку в дверях. З кого упир

виссе кров, той швидко вмре. Кажуть, що треба потрусити в хаті попелом або

тертою сіллю, то зостануться сліди од його ніг на долу. Як тільки заспівають

півні, упирі тікають на кладовище в домовину, а як опізняться, то падають додолу

навзнак. Упирі не тільки ссуть з людей кров, але держать у своїх руках дощ,

насилають засуху і неврожай. Щоб упир перестав шкодити, кажуть, треба одкопати

упиря і пробити його за одним разом осиковим кілком в груди або в спину, або

забити осиковий кілок просто в могилку. Як упир і потім не перестане ходити, то

треба його викопати і спалити. Недавно в Таращанському повіті в засуху народ

викопував одного старовіра; його били по голові, лили на нього воду з решета,

приказуючи: «давай дощ!». Розказують, як одного упиря викопали і вкинули в огонь

з осичини. Тільки що схопилося полум'я, упир лопнув, з нього полізли гадюки,

черви, полетіли сороки й ворони. Люди обступили багаття з мітлами, лопатами й

кочергами і загрібали всю нечисть в огонь, щоб упир не виліз яким-небудь

черв'яком або гадюкою.

Прикмети упиря такі самі, як і прикмети відьми. Упирі люблять ссати кров, а за

життя люблять дудлити горілку, як відьми люблять доїти, а часом і ссати молоко з

корів, або доїти й кров; вони крадуть дощ, насилають засуху, перекидаються

звірями й птицями так само, як і відьми. В домовині в упирів росте довге

волосся, як і відьми люблять розпускати по плечах коси. В упирях ми <106> бачимо

півміфічну істоту, таку саму як і відьми, тільки в чоловічому образі, од чого

народна фантазія тільки трохи змінила поетичні фарби. Упир то демонічний образ

хмари, то сам демон хмари, що висисає з неї дощ, змінюється на всякий спосіб і

пропадає зовсім у небесному огні, в блискавці. На Червоній Руси в засуху й

холеру палили упирів і відьом навіть на терновому вогні, а терновий огонь — то

символ небесного огню, блискавки, і грає чималу роль в українській міфології.

Сам вихор, що хапає упиреву душу, показує, що упир не хто інший, як сам демон

вітру й хмар, втілений в образі червономордого п'яниці-знахаря.

Міф про вовкулаків не розвивається гаразд у народній фантазії. Кажуть, що

вовками перекидаються самі знахарі, а часом обертають у вовків парубків, на

котрих вони сердиті. Стрічаючи людей в лісі або в полі, вовкулаки не рвуть їх, а

тільки жалібно дивляться їм в очі. Як їм хто кине хліба, то вони їдять, а овечок

тільки душать, але не їдять. Хто догадається і назве вовкулаку людським йменням,

то він зараз знов стає чоловіком. Кажуть, що вовкулаки ссуть кров як і відьми.

Віра у вовкулаків є у всіх індоєвропейських народів, а Поляки навіть вірять, що

люди стають вовкулаками два рази на рік: на Коляду й на Купайла, тоді саме, як

відьми збираються на Лису гору. Вовкулаки належать до одного міфічного типу з

відьмами, відьмаками і упирями; вони півміфічні істоти, стоять на переході од

зооморфічних до антропоморфічних міфічних образів хмар. У <107> народній

міфології хмари часто описуються як череда вовків, а св. Юрія народна фантазія

настановила пастухом вовчої череди, перенісши на нього прикмети громовика, як

пастуха небесної череди. <108>