Представники німецької політичної думки

Представник,

основні праці

Загальна характеристика внеску у розвиток політичної науки

Вебер Макс

(1864-1920 рр.)

“Протестантська етика і дух капіталізму”, “Політика як покликання і професія”, “Господарство і суспільство”

Вважав, що політика – це, насамперед, участь у здійсненні влади або принаймні прагнення впливати на розподіл влади в середині країни чи між державами. Розвинув поряд із категорією “влада” категорію “панування”, розрізнив три типи панування – раціональне, традиційне та харизматичне. Вебер є автором теорій “раціональної бюрократії”, “плебісцитарної демократії”.

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх

(1770-1831 рр.)

“Енциклопедія філософських наук”, “Історія філософії”, “Філософія історії”, “Філософія права”, “Феноменологія духу”

Ставлення до держави еволюціонувало від думки про необхідність подолання її засилля до підняття держави до рівня ідеалу. У молоді роки відстоював ідею вічного миру, а у зрілі – обґрунтував необхідність війни. Розвивав вчення про громадянське суспільство. Прихильник спадкової монархії, яка обмежена законами, що дозволяє запобігти деспотизму.

Гітлер Адольф

(1889-1945 рр.)

“Моя боротьба”

Автор політичної доктрини націонал-соціалізму, яка спиралась на такі основні положення: домінування арійської раси; закон вічної расової боротьби у суспільстві; постійна боротьба за расову чистоту. Держава повинна звертати увагу на націоналістичне виховання, якість праці, расову чистоту.

Дарендорф Ральф

(1929 р.н.)

“Клас та класовий конфлікт в індустріальному суспільстві”

Аналізує суспільство з позиції теорії конфліктів. Вважає, що конфлікт є визначальним чинником будь-якого суспільного об’єднання, є джерелом суспільних змін. На його думку, “не природність, а відсутність конфлікту є чимось дивним і ненормальним”.

Енгельс Фрідріх

(1820-1895 рр.)

“Маніфест Комуністичної партії” (спільно з К.Марксом), “Анти-Дюрінг”, “Роль насильства в історії”, “Про походження сім’ї, приватної власності і держави”

Він вперше систематично виклав основи історичного матеріалізму. Висунув думку про походження і еволюцію класів в суспільстві. Рушійною силою історії вважав класову боротьбу. Пролетаріат має месіанське призначення і реалізувати його може через політичну революцію насильницького типу. Суть державної влади – класове панування. Революція має знищити стару державну владу і створити державну диктатуру пролетаріату. Держава потрібна пролетаріатові не в інтересах свободи, а в інтересах придушення своїх противників. “Свобода прийде тоді, коли держава як така перестане існувати”.

Кант Іммануїл

(1724-1804 рр.)

“Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “До вічного миру”, “Метафізичні початки вчення про право”

Родоначальник німецької класичної філософії й політичної думки. Виклав основи теорії правової держави, громадянського суспільства, поділу влади, взаємовпливу моралі, права і держави тощо. Ідеальною формою державного правління вважав конституційну монархію. Сформував основні принципи міжнародних відносин, які мали б створити умови для переходу людства до ідеального стану “вічного миру” між державами.

Маркс Карл

(1818-1883 рр.)

“Капітал”, “Критика Готської програми”, “Громадянська війна у Франції”, “Маніфест Комуністичної партії” (спільно с Ф.Енгельсом)

Виступав з ідеєю про вирішальну роль класової боротьби в історичному процесі. Пов’язував ідею класової боротьби з думкою про роль пролетаріату у цій боротьби, яка полягала у ліквідації експлуатації, здійснені соціальної революції, ліквідації класів. Звів суть держави до диктатури певного класу. Для здійснення пролетаріатом свого завдання необхідна особлива класова партія, яка перетворила б пролетаріат у самостійну політичну силу. Ця партія має вести безкомпромісну боротьбу з противниками пролетаріату та будь-якими відхиленнями в середині партії.

Міхельс Роберт

(1876-1936 рр.)

“До соціології партійності в сучасній демократії”

Вважав, що демократія як народовладдя має утопічний характер. Еліту класифікував як касту, а масу – як “демокра-тичну декорацію”. Сформулював основний соціологічний закон щодо політичних партій та держав: “Хто говорить “організація”, той в дійсності говорить олігархія”.

Ніцше Фрідріх Вільгельм

(1844-1900 рр.)

“Так говорив Заратуст-ра”, “Поза добром і злом”, “Ессе гомо”, “Антихрист”, “Як філософствують молотом”

Абсолютизував індивідуалізм. Доводив природну нерівність людей, необхідність існування “раси панів” і “раси панів”, зверхність німців і японців над іншими народами, пропагував культ надлюдини.

Хабермас Юрген

(1929 р.н.)

“Криза леґітимності”, “Проблеми леґітимації в умовах пізнього капіталізму”

Проаналізував кризу леґітимності політичної влади, яка була наслідком економічних, правових й моральних засад індустріального суспільства. Вважав, що ця криза стала дезінтегратором суспільної системи, перешкодою для “суспільної інтеграції”.

Шопенгауер Артур

(1788-1860 рр.)

“Світ як воля і вистава”

Розглядав суспільство, державу, відносини між людьми з позиції антиісторизму, консерватизму, песимізму. Характери-зував суспільство як стадо ворогуючих тварин. Визнавав ідею договірного походження держави. Держава необхідна як противага егоїзму, вона слугує “намордником”, який стримує звірячі зуби людської істоти. Державна влада не повинна до-пускати ніякої свободи, бо це загрожує анархією. Найкращою формою правління вважав абсолютну монархію. Виділив 3 види аристократії: 1) за народженням і за чином; 2) грошова аристократія; 3) аристократія розуму, що і є найвищою.

Ясперс Карл

(1883-1969 рр.)

“Витоки історії та її мета”.

На його думку, свобода людини починається з моменту, коли в державі вступають в дію прийняті закони, і це називається політичною свободою. Її реалізація можлива в правовій державі, в якій закони приймаються і змінюються законним шляхом і де мають однакову силу для всіх. До ознак політичної свободи відносив: правову державу, демократію, вільні вибори, природність впливової опозиції, природність стабільної конституції тощо.

Представник,

основні праці

Загальна характеристика внеску у розвиток політичної науки

Бакунін Михайло

(1814-1876 рр.)

“Кнуто-Германська імперія і соціальна революція”, “Державніть і анархія”

Теоретик анархізму. Виступив з вимогою економічного й соціального зрівняння класів, оголосив себе “колективістом”, але негативно ставився до комунізму. Закликав до зруйнування держави, на місці якої виникне природне суспільство і народ поверне свої природні права.

Бухарін Микола

(1888-1938 рр.)

“Теорія пролетарської революції”, “Теорія історичного матеріалізму”, “Етюди”

Теоретик марксизму. Розвинув думку про перспективи російської общинної державності, вважав за необхідне розглядати общину, артіль, комуну як структурні елементи механізму реальної передачі державної влади трудящим на місцях. Виступав за безпосередню участь масових організацій в управлінні державою.

Герцен Олександр

(1812-1870 рр.)

“З того берега”, “Старий світ”, “Росія”, “Російсь-кий народ і соціалізм”

Противник кріпацтва та самодержавства, виступав за розвиток общинних початків у російському житті. Він був автором відомої фрази: “Комунізм – це російське самодержавство навпаки”.

Кропоткін Петро Олексійович

(1842-1921 рр.)

“Етика”, “Записки революціонера”, “Сучасна наука та анархізм”

Теоретик анархізму. Розглядав державу як штучне утворен-ня, що мало на меті “тримати в покорі інших та примушува-ти їх на себе працювати”. Критично ставився до появи зако-нів. Обґрунтував закон взаємної допомоги та солідарності як всезагальний біосоціологічний закон. Бездержавне суспіль-ство уявляв у формі асоціації вільно об’єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу щодо конкретного індивіда.

Ленін (Ульянов)

Володимир

(1870-1924 рр.)

“Імперіалізм як вища стадія капіталізму”, “Держава і революція”, “Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції”

Сформулював марксистську (більшовицьку) політичну доктрину, центральне місце у якій відведене питанню про класову боротьбу. Складовою частиною доктрини була ленінська концепція соціалістичної революції. Розвинув концепцію держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, тактики державної політики (з акцентом на примус і насильство). Висунув думку про соціально-класову структуру суспільства, дав визначення поняття “клас”. Прихильник ідеї світової соціалістичної революції.

Сталін (Джугашвілі) Йосиф

(1879-1953 рр.)

“Марксизм і національне питання”, “Про основи ленінізму”, “До питань ленінізму”

Вважав, що мета диктатури пролетаріату – в реалізації можливості виховання та загартування пролетаріату, у перевихованні дрібнобуржуазних верст. Суть диктатури пролетаріату полягає в тому, що це влада “більшості населення над меншістю, держава цієї більшості, вираз її диктатури…”. Висунув тезу про загострення класової боротьби й посилення державної влади в процесі розвитку соціалізму.

Столипін Петро

(1862-1911 рр.)

“Нам потрібна Велика Росія”

Приділяв увагу проблемі влади, яку розглядав як “засіб для збереження життя, спокою і порядку”. Проведення реформи, на його думку, можливе лише після відновлення порядку: “спочатку заспокоєння, а потім – реформи”. Впровадив у політичну практику застосування армії “на допомогу цивільній владі”. Провів аграрну реформу.