1.3.4. Процеси управлінської трансформації

Для визначення перспективних напрямків стійкого розвитку РГК важливе значення має процес переходу до програмування розвитку РГК. За умов планової економіки розвиток РГК директивно планувався V центрі, як правило, без участі регіональних планових органів і, часто, не рахуючись з інтересами регіонів. В умовах ринкової економіки на перший план виходить програмно-цільове планування (програмування розвитку) РГК, яке орієнтується на визначення стратегічних пріоритетів у його розвитку. Серед них основними є стабілізація, реструктуризація, соціальна орієнтація та підвищення ефективності виробництва, упровад­ження інновацій, енергозбереження, самофінансування тощо. Важливого значення набуває і вироблення стратегії територіально-комплексного розвитку РГК, оскільки вона є базою для розробки програм розвитку комплексу [Коломийчук та ін., 2002].

Програмно-цільове планування РГК, хоча і є рекомендаційним (індикативним), все ж має певні переваги перед директивним. Передусім тому, що передбачає системну ув'язку (за цілями, засобами й строками) галузевих і регіональних планів економічного розвитку. Воно, правда, вирішує вужче коло проблем, але є більш конкретним оскільки [Пила, Лбрамов, 1998]:

■ передбачає глибоку наукову й практичну обгрунтованість розвитку

РГК;

■дозволяє зістикувати інтереси й ресурси багатьох суб'єктів господарювання, причому різних форм власності;

■ намічає координацію зусиль загальнодержавних і місцевих органів влади у вирішенні проблем РГК, зокрема регулювання територіально-галузевих пропорцій.

Саме тому регіональне програмування вважається найважливішим інструментом державного регулювання РГК, у т.ч. й політики ринкової трансформації [Павлов, 2000, с. 80, 81].

Це пояснюється тим, що програми розвитку РГК передбачають і підпрограми їх ринкової трансформації. Такі підпрограми в першу чергу мають розроблятися для РГК, що формуються у депресивних регіонах. Основу їх має складати блок цільових інвестицій у пропуль-сивні галузі (що є "локомотивами" економічного зростання).

У процесі зміни форм власності й утворення регіональних корпоративних структур, як правило, удосконалюються старі та ви­никають нові організаційні форми управління РГК. Для успішного проведення інституційних змін і управління держав­ною власністю у РГК важливо відпрацювати процедуру делегування відповідних повноважень регіональним органам щодо управління пакетами акцій, що належать державі [Чернюк та ін., 1997, с. 71].

Н.Ю. Брюховецька [2000, с. 45] конкретно пропонує передати регіо­нальним органам влади корпоративні права на управління часткою державної власності тих підприємств, що мають стратегічне значення для держави й регіону.

Ринкові перетворення в РГК потребують відповідних організаційних форм. Цим цілям може відповідати і створення в регіонах спеціальної державної плануючої структури. До її обов'язків має входити макро-економічний аналіз ситуації в регіоні, у країні і за її межами; визначення актуальних потреб регіону, потреб і запитів потенційних покупців; стратегічний аналіз факторів виробництва, кон'юнктури ринків товарів і послуг; підтримка конкурентного статусу більшості господарських суб'єктів регіону (у т. ч. на основі використання ефекту регіонального зосередження та інтеграції виробництва). Зрозуміло, що створення такої структури слід проводити в контексті перерозподілу функцій управління РГК між загальнодержавними й регіональними органами влади.

Для стабілізації виробництва в РГК та зміцнення доходної частини регіональних (обласних і прирівняних до них) бюджетів⁹ необхідно створювати регіональні корпорації. Ю.В. Гончаров [1995, с. 21], зокрема, виступає за створення в регіонах консорціумів, до яких увійшли б органи регіональної влади, банки та підприємницькі структури. В.В. Масла-ков [2000] пропонує створювати регіональні квазікорпорації з орієнта­цією на концентрації капіталу та дифузію нововведень. Коли таких корпорацій стане багато, то сам РГК можна буде розглядати як квазі-компанію.

Ця ідея до певної міри була реалізована у колишніх раднаргоспах, які мали форму багатогалузевої регіональної корпорації. В ринкових умовах вона не має поки що не тільки практичного втілення, але й достатнього наукового обґрунтування.

В сучасних умовах регіональною квазікомпанією, на нашу думку, може стати регіональний кластер, створений не за галузевою, а функ­ціональною ознакою (див. розділ 11).

Регіональні кластери мають створюватися за координуючої ролі управлінь економіки обласних держадміністрацій, а оперативні функції могли б взяти торгово-промислові палати чи спеціально створені організаційні структури. У їх складі доцільно створити підрозділи з розпорядними, аналітичними та плануючими функціями, а також служби з маркетингу та замовлень, взаєморозрахунків і реструктури­зації підприємств, координації внутрішньорегіональних коопераційних зв'язків та розвитку виробничої інфраструктури і міжгалузевих вироб­ництв тощо. При цьому вони повинні наділятися правом приймати рішення, які є обов'язковими для підприємств, що входять до регіональ­ного кластера.

Утворення регіональних кластерів сприятиме поєднанню галузевих і територіальних інтересів, забезпечить міжгалузеву інтеграцію влас­ності, полегшить підприємствам (у т. ч. малим та середнім) вихід на регіональний, національний і світовий ринки, сприятиме розвитку кооперування на регіональному рівні, створенню інфраструктурних об'єктів, вирішенню екологічних і соціальних проблем, ефективному використанню робочої сиди тощо.

З переходом до ринкових відносин регулювати стійкий розвиток РГК стало набагато важче, ніж за умов планової економіки. Отже, важливу роль відіграє процес становлення нового механізму регулю­вання РГК. Це пов'язано з тим, що втрачають значення адміністративні методи регулювання, а на перший план виходять організаційно-правові та економічні, передусім програмування розвитку РГК. Що­правда, останнє виріїшає далеко не всі питання, пов'язані з регулю­ванням стійкого розвитку РГК. Тому важливо задіяти й інші важелі та інструменти регулювання, а саме: оптимальний розподіл повноважень між центром та регіонами, участь центру у фінансуванні регіональних програм розвитку промисловості (дотації, субвенції, податкові пільги,

цільове кредитування, регіональне замовлення тощо), упорядкування відносин власності (корпоративних прав тощо), введення реальної плати за регіональні ресурси, створення регіональних корпоративних структур тощо [Стеченко, 2000, с. 191].

Певне значення може мати розвиток базових елементів ринкової інфраструктури (бірж, комерційних банків, інвестиційних фондів, центрів зайнятості), малого й середнього бізнесу тощо. Завдяки їм можна поглибити інституційні перетворення й активізувати промислове підприємництво навіть у периферійних, депресивних регіонах (див. п. 12.3).

Для успішної реалізації регіональних програм важливе значення має стимулювання процесу зміцнення фінансового стану РГК. Вона передбачає систему практичних заходів з оптимізації бюджетного й позабюджетного процесів у регіоні та залучення необхідних інвести­ційних ресурсів.