2.2.3. Ефективні фінансові системи перехідної економіки

Головна мета фінансової системи полягає в оптимальному розподілен­ні фінансових ресурсів. Це завдання не з легких, особливо для країн Центральної і Східної Європи з урахуванням обмеженої інформації про підприємства, якою володіють інвестори, і нестачі досвіду та на­вичок у кредиторів.

В будь-якій країні є тисячі, якщо не мільйони фірм і можливостей для інвестицій. Інвестори і кредитори повинні переорієнтувати потоки нового капіталу від „невдах" до „переможців", які мають найбільші шанси на успіх. В цьому відношенні найбільш серйозна проблема в країнах регіону полягає в недостатній оперативності і рішучості у вирішенні проблеми „невдах". Занадто великий обсяг капіталу все ще направляється фірмам, чиї шанси на успіх дуже малі. Цей капітал часто надається у вигляді банківських позичок за вказівкою або під тиском уряду. Навіть фірми - потенційні „переможці" не досягають максимізації касових надходжень за рахунок скорочення витрат. У країнах Заходу „переможці" частіше фінансують свою діяльність за рахунок внутрішніх надходжень, а не за допомогою банківського чи ринкового фінансу­вання.

Більш досконала інформація дозволяє фінансовим інститутам і ринкам більш оперативно переводити ресурси від неефективних компаній до ефективних і, тим самим, прискорювати економічне зростан­ня. Найбільшою слабкістю фінансових систем в країнах Центральної і Східної Європи є продовження фінансування „невдах", що скорочує обсяг фінансування потенційних „переможців".

2.2.4. Фінансові системи і корпоративне управління

Система корпоративного управління країни визначається не тільки законами про компанії і ринки цінних паперів, але і складними взаємо­діями різних елементів економічного законодавства. Незначні відмін­ності в законодавчих системах можуть привести до серйозних розбіж­ностей в методах контролю, фінансового управління і інституційної структури фінансової системи. Так, в США ринки цінних паперів віді­грають важливу роль у фінансовій системі, а нефінансові корпорації є головними суб'єктами контролю за діями керівництва. В Японії і Німеччині такими суб'єктами є банки, які мають суттєвий вплив на призначення керівництва підприємств, особливо тих, які опинились у важкій ситуації.

Ситуація в США, де фінансова система покладається виключно на ринкову дисципліну, не є результатом природного розвитку. Тут ця система знаходиться під сильним впливом обмежувального банківсь­кого законодавства, що не дозволяє банкам володіти нефінансовими корпораціями і створювати філії в інших штатах, вести брокерські операції і гарантувати розміщення цінних паперів. Страхові компанії і позикові фонди також зв'язані жорсткими обмеженнями в тому, що торкається придбання великої частки акцій і активного управління корпораціями. Оскільки керівництво компаній також контролює про­цес довірчого голосування (і призначення членів ради директорів), єдиний механізм контролю, що залишається у розпорядженні індивіду­альних інвесторів, це „вихід" з фондового ринку. Достатньо висока ставка ринкового дисконту приваблює інші корпорації (особливо багатих приватних осіб) до поглинання компаній з метою заміни керівництва. У розвинених країнах з ринковою економікою тривають жваві дискусії про те, яка з цих систем має перевагу. Прибічники банківської системи стверджують, що банки володіють більш точною інформацією і здатні більш оперативно реагувати на недоліки керівництва. З іншого боку, прибічники фондового ринку стверджують, що така система забезпечує фірмам більший обсяг фінансування, тоді як банківська система занадто консервативна. Вони також відмічають потенційний ризик для банківської системи у тому разі, коли банки стануть великими власниками ризикових підприємств. Не можна не бачити й конфлікту інтересів, який виникає між роллю банків як кредиторів і власників підприємств. Наприклад, у Чехії і Словаччині висловлюють побоювання з приводу контролю з боку банків над великими ваучерними фондами, які, у свою чергу, є великими акціонерами підприємств.

У Росії існує стурбованість у зв'язку з „круговою власністю", коли підприємства володіють банками, а банки володіють підприємствами.

Практичні дослідження не змогли заперечити твердження, що банки спроможні більш ефективно контролювати діяльність корпорацій, ніж фінансові ринки, і що існування (наявність) універсальних банків має сприятливий вплив на економічне зростання.

Однак різниця між цими системами незначна; окрім того, тут можуть діяти інші фактори (наприклад, система освіти).

Ця дилема, можливо, має академічний характер. Є можливість ви­користання сильних сторін обох систем, впровадивши диверсифіковану фінансову систему, в якій різні типи установ і ринкових методів можуть конкурувати між собою. Іншими словами, якщо банки підпорядкову­ються належним нормативам економічної діяльності (таким як дивер­сифікація портфеля, ліквідність та фідуціарні правила), немає підстав для обмеження активної участі банків в діяльності фінансових ринків і в нагляді за компаніями. Якщо банки, позикові фонди або інші фінансові установи не виконують нагляд і контроль за діяльністю компаній, виникає можливість поглинення їх іншими нефінансовими корпораціями, за умови, що акціонери будуть впевнені в перевагах таких операцій. Хоча загалом кількість поглинань в банківських фінансових системах є незначною.