податок на прибуток підприємств. Прибуток, що оподатковується, формується як різниця між виручкою і затратами підприємства. Виручка може бути одержана в результаті реалізації виробленої продукції так і від позареалізаційних заходів. Прибуток є основним джерелом для розвитку підприємства. Стягування з прибутку податку в принципі зменшує потенціал для розширення виробництва. А тому дуже важливо визначити такі ставки податку на прибуток, щоб вони не підривали інтересу економічних суб’єктів до підвищення ефективності господарської діяльності. У різних країнах діє різна система оподаткування прибутку, але ставки дуже рідко менше 30% і більше 50%.

податки на споживання (непрямі):

• індивідуальні акцизи – збираються з певних товарів по твердій ставці (тютюнові вироби та інші товари масового споживання);

• універсальні акцизи (податок з обороту) стягаються із вартості проданих товарів і послуг, взятих в широкому асортименті;

• податок на добавлену вартість. Добавлена вартість, на яку розраховується податок, визначається як різниця між виручкою підприємств і вартістю його витрат на сировину, полу фабрикатів, послуг, одержаних від постачальників. Платниками цього податку є покупець продукції, а її продавець виступає як збиральник. Як правило, він диференціюється за видами товарів.

4. Цільові (спеціальні) податки – поступають в розпорядження держави для фінансування строго визначених заходів. Більшість із них це податки по різних формах соціального страхування і забезпечення (платежі в пенсійний фонд, фонд соц. страх, фонд зайнятості).

5. інші податки: плата за землю, податки на рухоме і нерухоме майно, податок на спадок і подарунки та інші.

Можна сказати, що сама досконала податкова система буде викликати невдоволення у платників.

Важливою умовою фіскальної політики є помірність податкових зборів. Високі податкові ставки можуть створити ряд проблем:

• здатні підірвати стимули, зацікавленість домогосподарств і підприємств в підвищенні своєї ділової активності;

• може статися така, що держава, застосовуючи більш високі податки, одержить менший дохід від податкових надходжень;

под. ставки

Крива Лаффера

• високі податки можуть стимулювати процес приховування доходів платниками, що є елементом тіньової економіки. Тіньова економіка – це економічна діяльність, пов’язана з обміном товарів і послуг, яка не одержала законної регістрації або обліку.

Функції фіскальної системи:

• Формування бюджетів на закупки товарів і послуг;

• Регулювання виробництва та інвестиційної діяльності підприємств (податкові пільги, диференціація податкових ставок по галузях може зробити більш економічно вигідно виробництво певних товарів і послуг або навпаки);

• Регулювання інфляції (вплив на сукупний попит, через його скорочення збільшивши податкові ставки);

• Перерозподіл доходів.

Державний бюджет: сутність, структура, баланс бюджету, бюджетне сальдо.

Центральне місце в системі державних фінансів займає державний бюджет. Структура бюджету країни залежить від її державного устрою. В країнах, які мають унітарний устрій, бюджет має як би двоякі сну структуру – державний і місцеві бюджети. В країнах з федеративним державним устроєм є проміжна ланка – бюджет штатів, земель і відповідних їм адміністративних утворень.

Державний бюджет – це централізований фонд грошових ресурсів, які має в своєму розпорядженні уряд країни для утримання державного апарату, збройних сил, а також виконання необхідних соціально-економічних функцій.

В сучасних умовах бюджет є:

1. важелем державного регулювання економіки;

2. важелем впливу на господарську кон`юк туру;

3. важелем здійснення антикризових заходів.

Державний бюджет складається із двох частин: структура доходів і витрат держави.

Державні доходи – це поточні грошові і майнові переводи (трансферт) коштів, засобів приватного сектору держави. Передача ця може здійснюватися на основі одержання зустрічних послуг або без якого-небудь відшкодування.

Задачі, які вирішуються політикою доходів:

• Збір коштів для формування фінансового фонду за допомогою якого можна здійснювати вплив на макроекономічну рівновагу;

• Досягнення регулюючого ефекту за рахунок самої техніки збирання ресурсів (н.д, маніпулювання податковими ставками).

Продуценти державних доходів:

• Приватні домогосподарства і підприємства;

• Адміністративно-територіальні одиниці;

• Інші суспільні інститути.

Форми одержання доходів:

• Податкові і неподаткові;

• Постійні і періодичні;

• Доходи державного і недержавного сектору.

Доходи від державного сектору поділяються на кошти одержані від національної держави і ті, які надійшли із-за кордону (допомога, репарації); відокремлюють доходи, які одержані на базі обмінних операцій (процент за кредит).

Друга група доходів – від приватного сектору – обумовлена прямою і непрямою участю держави в економічних процесах.

Прямий варіант – доходи від продажу послуг, які виробляються державою (н.д, електроенергія), від здачі в оренду об’єктів державної власності.

Непряма участь у ринкових процесах приносить дохід у вигляді податків, зборів, мита, доходів від громадського ? і штрафів.

Найважливішим джерелом коштів держави є податки – це обов’язкові платежі, які вилучаються державою з юридичних і фізичних осіб.

Підходи до класифікації державних витрат:

1. трансформаційні – грошовому потоку державних коштів протиставлена послуга, виражена в товарі або в праці (державні кошти як би трансформуються в інші блага), до них відносять: інвестиції, державне споживання товарів і послуг, виплати із бюджету зарплати);

трансфертні витрати – коли витрати не передбачають зустрічної послуги і виступають як пряма передача коштів (трансферт) – субсидії, соціальне забезпечення, допомога домогосподарствам.

2. функціональний принцип класифікації – групування по цільовому призначенню (на освіту, соціальне забезпечення, оборона).

Головна мета політики витрат: підтримка рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією, це взагалі, і зокрема збереження рівноваги між сферою виробництва і природним комплексом.

Витрати державного бюджету здійснюються не лише у вигляді прямого державного фінансування, а й у таких формах як:

Дотації – це особливий вид асигнувань з державного бюджету для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств.

Субсидії – допомога з державного бюджету для підтримки певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей ?, розвиток яких має важливе значення для економіки.

Субвенції – це вид державної фінансової допомоги для місцевих органів влади або окремих галузей під конкретні цілі, а також для санації підприємств і організацій, яким загрожує банкрутство.

Бюджетна система країни залежить від державного устрою: унітарна чи федеральна.

Бюджетна система України – це сукупність бюджетів різних видів: державного, бюджет АРК, обласних, бюджетів міст Києва та Севастополя, міських бюджетів, районних, районних бюджетів у містах, сільських та селищних.

За станом розрізняють державний бюджет:

• збалансовий;

• дефіцитний;

• профіцитний.

* 100%

Для нормального функціонування економіки дефіцит державного бюджету не має перевищувати 3%.

Причини бюджетного дефіциту:

• спад виробництва внаслідок циклічних коливань => зниження доходів => зниження надходжень в бюджет (зниження податків);

• підвищення державних витрат на розвиток військово-промислового комплексу, соціальних програм, фінансування збиткових підприємств;

• значний сектор тіньової економіки;

• підвищення витрат на утримання управлінського апарату;

• непомірні втрати, приписки, розкрадання державних ? тощо.

Заходи щодо обмеження бюджетного дефіциту:

• перехід від фінансування до кредитування;

• ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

• зменшення видатків на фінансування ВПК, соціальних програм, державного управління;

• зміна системи оподаткування.

Нагромаджена сума позичених урядом коштів для фінансування дефіциту державного бюджету – утворює державний борг.

Державний борг існує 2-х видів:

• внутрішній – борг перед юридичними і фізичними особами країни;

• зовнішній – перед іноземними країнами.

Вплив державного боргу на економіку:

Позитивний - у разі економічного спаду стимулює споживчий попит, підвищує рівень зайнятості, сприяє зростанню доходів у суспільстві, стимулює економічне зростання.

Негативний – підвищення податків для обслуговування державного боргу, перекладання боргових зобов’язань на майбутні покоління.

Грошовий ринок: сутність, механізм функціонування.

Грошовий ринок - це сукупність усіх грошових ресурсів країни, що постійно переміщуються ( розподіляються і перерозподіляються ) під впливом попиту та пропозиції з боку різних суб'єктів економіки.

Грошовий ринок складається з багатьох потоків, за яким грошові кошти переміщуються від власників заощаджень до позичальників та інвесторів.

Структура грошового ринку;

1) ринок позичкових капіталів -- охоплює відносини, що виникають з приводу акумуляції кредитними установами грошових коштів фізичних і юридичних осіб та їх надання у вигляді позик на певних умовах;

2) ринок цінних паперів охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння, які оформлюються спеціальними документами (цінними паперами), що можуть купуватись, продаватись, погашатись.

Суб'єкти грошового ринку : банки, держава, спеціальні фінансово-кредитні інститути та інші посередницькі організації, котрі продають і купують, як правило, короткострокові боргові зобов'язання.

Інструментами ринку грошей є : скарбницькі та комерційні векселі, облігації, банки, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо.

Головною функцією грошового ринку є балансування попиту та пропозиції грошей і формування ринкового рівня відсотку, як ціни грошей. У зв'язку з цим, особливого значення набуває пізнання механізмів формування попиту та пропозиції грошей.

Існує два мотиви (джерела) сукупного попиту на гроші : попит на гроші для трансакцій і попит як на активи.

Попит на гроші для трансакцій (угод) - потреба в готівці чи депозитних грошах, щоб оплачувати рахунки або купувати товари. Такі потреби в грошах забезпечується через МІ і пов'язані, здебільшого, з величиною операцій або з номінальним ВНГІ.

Попит на гроші як на активи обумовлений функцією грошей як нагромадження. Раціональні інвестори вкладають своє багатство в цінні папери або інші ліквідні активи. Попит на гроші як активи змінюється обернено пропорційно ставці відсотку : коли ставка відсотку низька, то суб'єкти надають перевагу готівці, якщо ставка відсотку висока, то збереження краще тримати в цінних паперах (наприклад, облігаціях).

На величину реального попиту на гроші впливають : рівень цін (інфляція), реальні доходи, ставка відсотку.

Пропозиція грошей це сукупність платіжних засобів (готівкових і безготівкових), які обертаються в країні в даний момент.

У формуванні грошової пропозиції приймають участь три суб'єкти : центральний банк, система комерційних банків, населення.

Фактори впливу на грошову пропозицію.

1. Розмір грошової бази - це частина грошової пропозиції, яку безпосередньо створює центральний банк.

2. Співвідношення „готівка депозити" (у реальній дійсності, грошові доходи економічні суб'єкти переводять у вклади ( депозити) комерційним банкам, які потім надають кредити і призводять до процесу мультиплікаційного збільшення грошової маси).

3.Співвідношення „резерви - депозити". Обов'язкові резерви - це мінімальний розмір вкладу, який комерційний банк повинен тримати у центральному банку. Норма обов'язкових резервів встановлюється центральним банком : чим вона вища, тим на меншу суму можуть надати кредити комерційні банки, а отже пропозиція грошової маси зменшується і навпаки.

Для населення збільшення ставки відсотку підвищує привабливість депозитів і зменшує частку готівки.

Таким чином, грошова пропозиція залежить від трьох змінних : грошової бази, норми обов'язкових резервів, ставки відсотку.

Пропозиція грошей на грошовому ринку залежить не тільки від самостійної діяльності Центрального банку, а розмір грошової маси зростає за рахунок розширення кредитів комерційними банками. Банки створюють нові гроші, коли надають позики^ і навпаки, грошова маса скорочується, коли клієнти повертають взяті позики.

Наприклад : банк має активи у розмірі - 100 тисяч гривень. Частину цих активів банк повинен зберігати як резерв. Мінімальні розміри резервного фонду встановлює держава і це має важливу регулюючу роль. Нехай рівень резерву - 10%, отже банк може видати позику на суму 90 тисяч гривень. Необхідно врахувати, що коли термін позики закінчиться, 90 тисяч гривень будуть повернені клієнтами, настільки зменшиться кількість грошей в обігу. Гроші включаються в склад грошової маси тільки тоді, коли їх утримають за межами банківської системи.

Припустимо, що клієнти банку взяли позику на 90 тисяч гривень, заплатили юридичним і фізичним особам за товари і послуги, які поклали гроші в інший« комерційний банк. 10% від 90 тисяч гривень ( 9 тисяч гривень)- резерв, на 81 тисячу гривень, збільшились депозити банку. 81-0,1 = 8,1 тисяч гривень, депозити 81- 8,1 = 72,9 тисяч гривень, 90+81+72,9=243,9 тисяч гривень і т.д.

Процес утворення нових грошей банками характеризує мультиплікаційний ефект розширення банківських депозитів і може бути розрахований з урахуванням резервних вимог,100 тис грн. +90 тис грн. +81 тис грн.+72,5тис.грн.,= 100 х (1+0,9+0,9²+0,9³+...)= =1 млн. грн. Отже початковий депозит 100 тисяч гривень обернувся мультиплікаційним ефектом розширення банківських депозитів на І мільйон гривень.

Оцінити розміри розширення грошової маси шляхом створення банками нових грошей дозволяє банківський мультиплікатор або мультиплікатор грошової пропозиції m=1 / r *100%,

де r - обов'язкова резервна норма у відсотках, або m= М / R,

де М - приріст депозитів, r - приріст резервів. У нашому прикладі m=10.

Коливання рівноважних значень ставки відсотку залежить від зміни пропозиції та попиту на гроші (рис 8, рис 9

Рис 8. Вплив зміни пропозиції грошей на ставку відсотку.

Рис 9.3міни попиту на гроші.

Якщо зростає попит на гроші економічні агенти продають цінні папери, що призводить до зростання ставки відсотку. Грошовий ринок досягає нового стану рівноваги.

Ринок праці і механізм його дії

Персоніфікація власності на засобі виробництва та робочу силу різними власниками зумовила появу ринкового механізму залучення робочої сили в систему суспільного виробництва та його організаційного оформлення в ринок праці.

Ринок праці - сукупність економічних відносин з приводу купівлі-пролажу товару робоча сила; система економічних механізмів, суспільних норм та інститутів, які регулюють рух робочої сили та її використання.

З розвитком суспільства умови функціонування ринку праці значно розширилися. Сучасний ринок праці передбачає:

- наявність єдиного правового поля для вільного переміщення населення та вільного вибору виду діяльності;

• розвинуту систему бірж праці та інформації про вільні робочі місця;

• наявність ринку житла;

• існування розвинутого ринку освітніх послуг;

• державне регулювання ринку праці.

Суб'єктами ринку праці є наймані працівники як власники, носії та продавці товару „робоча сила" і роботодавці як її покупці та держава.

Об'єкт купівлі-продажу-робочасида є специфічним товаром, який:

• не відчужується від власника в процесі купівлі-продажу, оскільки є іманентною власністю свого носія;

• не знищується в процесі його використання, але для свого відновлення потребує додаткового споживання життєвих благ;

• кількісно і якісно не може бути абсолютно однаковим у різних індивідів;

• оплачується роботодавцями після його використання протягом певного часу:

• потребує юридичного оформлення умов свого використання, яке здійснює у формі трудового договору (контракту).

Механізм функціонування ринку праці відображає взаємодію попиту і пропозиції на робочу силу, які врівноважуються її ціною - заробітною платою,

Пропозиція робочої сили (праці) - це кількість праці, яка пропонується до реалізації при певних ставках заробітної плати. Величина пропозиції (Ь) (як правило, оскільки є винятки) збільшується по мірі росту ціни - заробітної плати (XV), показано нарис. 3.

Рис. З Крива пропозиції праці

Фактори пропозиції робочої сили:

-загальна чисельність населення, його вікова і статева структура,

- міграційна активність;

- професійно-кваліфікаційні характеристики сукупної робочої сили;

- мотивація до праці (умови праці, місце знаходження, престижність, важкість, екологія тощо);

- вартість засобів існування, необхідних для забезпечення працездатності людини та задоволення потреб непрацюючих членів сім'ї;

- звички, традиції, культура, релігія;

- державне регулювання ринку праці і впив профспілок.

Пропозицію праці характеризують такі цікаві явища, які одержали назву ефект заміщення та ефект доходу. Ці ефекти проявляються тоді, коди ми хочемо вияснити як відіб'ється на пропозиції праці певної групи працівників або окремої людини підвищення ставки заробітної плати.

На рис. 4 зображена крива, яка показує загальну кількість робочого часу, відпрацювати яку при даній величині заробітної плати згодна певна група працівників. Від звичайної кривої пропозиції праці, про яку говорилось раніше, дана крива відрізняється своєю конфігурацією.

До точки Е крива показує збільшення пропозиції праці при зростанні ставки заробітної плати. Проте після проходження точки Е, крива Ь8 змінює своє направлення і показує, на перший погляд, парадоксальну ситуацію: зменшення величини пропозиції при збільшенні ставки заробітної плати. Чому так відбувається?

При збільшенні заробітної плати кожна відпрацьована година оплачується краще, кожна година вільного часу сприймається робітником як збільшені збитки, упущена вигода. Ця вигода могла б бути реалізована при перетворенні вільного часу в робочий - звідси прагнення замінити вільний час додатковою роботою. Відповідно дозвілля заміняється тим набором товарів та послуг, які можна придбати на збільшену заробітну плату. Вищеописаний процес одержав назву ефект заміщення.

Ефект доходу стає відчутним при досягненні працівником певного, достатньо високого рівня матеріального добробуту. Логічним стає не тільки придбати більше товарів, але й мати більше вільного часу. А зробити це можна лише скоротивши пропозицію праці, купити вільний час не за наявні гроші, а за ті гроші, які могли б бути одержані при відмові від дозвілля на користь додатковій роботі. Після проходження кривою точки Е ефект доходу стає переважаючим, що виражається в скороченні пропозиції праці при зростанні заробітної плати.

Питання про те, який ефект сильніший при даному рівні заробітної плати, не має точної відповіді, оскільки визначається реакцією окремих людей і їх груп на зростання заробітної плати. Ці ефекти характеризують індивідуальну пропозицію праці. Для економіки в цілому крива пропозиції праці має завжди позитивний нахил.

Попит на робочу силу(працю) - це кількість праці, яка буде затребувана при певних ставках заробітної плати. Залежність між ставкою заробітної плати(\¥) і величиною попиту на робочу силу(І.) обернена, що показано на рис.5

Рис.5. Крива попиту на робочу силу(працю). Фактори формування попиту на працю:

• чисельність покупців робочої сили та їхніх грошових доходів, що реально можуть бути інвестовані в трудові ресурси;

• можливості взаємозамінності живої праці й знарядь праці залежно від рівня ціни на них;

• продуктивності праці й ціни створюваного нею товару;

• суб'єктивні фактори(надійність, лояльність працівника, особисті симпатії, зв'язки тощо).

Якщо об'єднати графік попиту і пропозиції, то отримуємо найпростішу модель ринку праці(рис.б).

Рис.6. Модель ринку праці.

У точці Е ринок праці знаходиться у рівноважному стані: попит на працю співпадає з її пропозицією при рівні заробітної плати V. При інших рівнях заробітної плати рівновага порушується. У випадку, коли встановлена заробітна плата (V,) більша рівноважної на ринку праці виникає надлишок пропозиції над попитом (ОЬ₂>ОЬ₃), що призводить до безробіття, якщо заробітна плата нижче рівноважної (\У₂), тоді величина попиту більше ніж величина пропозиції (ОЬ₄>ОЬІ) і виникає ситуація наявності вільних робочих місць. В умовах досконалої конкуренції дані ситуації не можуть бути стійкими, вони підлягають корекції з боку ринкових механізмів у напрямку відновлення стану повної зайнятості.

Ціна рівноваги на ринку праці - це заробітна плата, яка виконує роль координатора у відношеннях між попитом і пропозицією.

На ринку праці існує конкуренція між його суб'єктами за найкращу реалізацію своїх інтересів. Конкуренція серед працівників ведеться за робочі місця. Це означає, що той хто працює по найму або шукає роботу повинен постійно піклуватись про якість своїх трудових послуг, прагнути підвищити свою кваліфікацію, безперервно підтримувати інтерес до своїх трудових можливостей у роботодавця. Іншого, за рідким винятком, не дано. Той, хто хоче мати достаток, гарантії від безробіття, повинен постійно займатися самовдосконаленням, показувати конкурентоздатність своєї праці. А це в свою чергу підвищує якісний рівень ресурсів праці, які має суспільство.

Конкуренція серед роботодавців йде за працівника, за ресурс праці. Вона дає вибір працівникам -- вони можуть реалізувати свої трудові послуги при більш сприятливих умовах, вибрати місце роботи у відповідності до своїх вимог.

Основні показники ринку праці:

• економічно активне населення - населення у працездатному віці;'

• економічно неактивне населення (діти до 16 років, пенсіонери, домогосподарки, - люди, які знаходяться у психіатричних лікарнях і виправних закладах, студенти);

• зайняті - люди, що мають роботу, яка приносить дохід у грошовій або у інших формах;

• безробітні - люди, які не мають роботи, але готові працювати і шукають роботу.

Специфіка ринку праці виявляється в його функціональному навантаженні. Функції ринку праці:

• оцінює робочу силу як ресурс для суспільного виробництва;

• інформує своїх суб'єктів про необхідність корегування їхніх інтересів;

• стимулює кількісно - якісне її зростання та ефективне використання;

регулює розподіл робочої сили, зумовлюючи мобільність цього ресурсу та раціоналізацію його витрат;

- узгоджує величину та структуру сукупної робочої сили з обсягом і структурою виробничих потреб у ній.

Основним регулюючим інструментом ринкового розподілу робочої сили є ціновий механізм - заробітна плата, яка займає особливе місце в ціновому ряду зумовлене її роллю у відтворенні робочої сили як специфічного товару.

Заробітна плата - це доход, який одержує людина в результаті застосування своїх фізичних та інтелектуальних здібностей створювати блага.

Безробіття: сутність, види, соціально – економічні наслідки.

Безробітні – це люди , які не мають роботи, але здатні і готові працювати і шукають роботу.

Головним показником використання ресурсів праці є рівень безробіття в країні - це вираження у % відношення кількості безроб. до економічно активного населення.

Економічно активне населення = зайняті і безробітні.

Тільки в кінці 80-х поч.. 90-х років увага до проблеми безробіття значно виросла як із сторони держави так і вчених. 1991р. З-н « О занятости населения». В 1994р. в Україні було офіціально зареєстровано 100 тис. безробітних.

Типи безробіття:

1) фрикційне – це безробіття пов'язане з добровільною зміною працівником

місця роботи і періодами тимчасового звільнення. Існування цього типу безробіття є природним явищем , це сама легка форма безроб. , оскільки не потребує перенавчання , затрат на нього грошей і часу.

2) структурне - пов'язане із зміною попиту на товари і в технології.(Н.д:попит на якийсь товар знижується, то падає попит на р. с., що його виготовляє ) Це більш складна і довготермінова форма , тут необхідна серйозна допомога зі сторони держави ( перенавчання, проведення заходів в рамках структурної політики держави: регіональне розміщення нових виробництв.)

3) циклічне – це безробіття породжене загальним економічним станом. Циклічне безробіття – це один із наслідків скорочення ВНП. «Лікування» тільки шляхом оздоровлення ситуації в цілому.

Коли ми кажемо про повну зайнятість , то це не означає, що зовсім відсутнє безробіття. Це зв'язано з тим , що наявність фрикційного і структурного безробіття економісти вважають нормальним станом економіки. А тому якщо нема циклічного безробіття , то серйозних проблем із зайнятістю також нема: все йде так як повинно бути.

Повна зайнятість – це відсутність циклічного безробіття. Для кількісної характеристики цього явища використовують ще поняття природна норма безробіття, яка відображає рівень безробіття, що відповідає повній зайнятості.

Сама величина природної норми безробіття визиває у економістів певні розбіжності. Вважається , що для різних періодів часу вона може бути різною, причому , можна спостерігати її зростання у часі. Для теперішнього періоду величина норми прир. безробіття оцінюється багатьма економістами в 5-6,5%. Для тією кількості економічно активного населення, яке є в Україні , це відповідає 1,2-1,6 млн. безробітних.

Причини безробіття

Три основні концепції , що пояснюють безробіття:

1) Класична теорія зайнятості( Д.Рікардо, Дж.Мілль, А.Маршалл). Причина в дуже високій заробітній платі , що породжує надлишок пропозиції праці. Це результат певних вимог самих найманих працівників.

Вирішення проблем безробіття: вільна гра ринкових сил – попиту, пропозиції і заробітної плати – забезпечить необхідну координацію в сфері зайнятості (якщо надлишок пропозиції, то зменшиться заробітна плата і підвищує попит на робочу силу.)

2) Кейнсіанська теорія. На відміну від класиків , які не вбачали в безробітті серйозної проблеми , Кейнс вважав це лихом. Масовий вибух безробіття в період « Великої депресії» в США ( майже 25% ). Одними класичними методами не справитись . Кейнс погоджувався , що зниження з/п може привести до підвищення зайнятості. Але одночасно він вказував , що 1) на практиці важко знизити заробітну плату ; 2) а якщо і удасться , то знизиться попит на споживчі товари, що негативно впливає на виробництво і зайнятість. Кейнс вважав, що в цих умовах не відбудеться і підвищення попиту на інвестиційні товари, оскільки інвестиційні рішення в багатьох випадках базуються на майбутніх очікуваннях, а вони в даних умовах за думкою багатьох господарських суб'єктів несприятливі.

Причина безробіття – низький попит. Ліки від безробіття – експансіоністська політика держави, з використанням фіскальних інструментів.

3) Монетаристська. Співзвучна з ідеями класичної школи. Монетаризм – це направлення в екон. науці, яке кинуло визов в 60-70-х роках кейнсіанцям. Монетаристи намагаються відродити віру в сильний регулюючий механізм ринку, в його можливості забезпечити макроекономічну стабільність. На погляд монетаризму держава обмежила конструктивну здатність ринку. Ринок праці втратив свою гнучкість із-за втручання держави і профспілок.

Дуже висока з/п створює великі проблеми в області зайнятості. Ліки від безробіття – вивільнення ринку від втручання держави (в області з/п) і проведення тонкої державної політики по підвищенню його гнучкості(створення системи освіти, стимулювання міжрегіонального переливу робочої сили).

Наслідки безробіття (економічні, соціальні, психологічні):

1. Індивідуальні:

- знижується або стає нульовим рівень доходів.

- проблема з грошима породжує проблеми з обсягом і якістю споживання.

- втрата кваліфікації

- значні психологічні проблеми.

2. Для суспільства.

- недовиробництво ВНП

Американський вчений Артур Оукен вивів закон, згідно якому при перевищенні фактичного рівня безробіття над природною нормою безробіття на 1% недовиробництво ВНП складає 2,5%

Наприклад: при фактичному рівні безробіття в 8,3% і природній нормі - 6% недовиробництво ВНП складає (8,3 - 6)*2,5 =2,3*2,5=5,75%

- визиває певну соціальну напругу в суспільстві.

- ускладнення криміногенної ситуації в країні.

Економічне зростання.: сутність, показники, фактори, моделі.

Перефразовуючи відоме висловлення , що «чемпіонське звання легше завоювати, а ніж потім його утримати», можна стверджувати, що привести економіку до рівноважного стану – це одна проблема, а довготермінова підтримка її в такому стані – це інша, більш складна проблема.

Економічне зростання – це збільшення основних показників, які характеризують кінцеві результати функціонування економіки.

Економічне зростання – кількісне збільшення і якісне вдосконалення за певний період результатів виробництва (товарів і послуг) та його основних факторів.

Показники економічного зростання можна об`єднати в 2 групи:

1. на основі зміни величини ВНП:

   • абсолютний приріст ВНП= ВНП_t+1 - ВНП_t

   • індекс росту реального ВНП (темп зростання):

• темпи приросту реального ВНП:

2. на основі зіставлення ВНП з чисельністю населення:

   • зміни ВНП на душу населення:

Економічне зростання національного господарства може здійснюватись екстенсивним та інтенсивним шляхами.

При екстенсивному економічному зростанні досягається завдяки збільшенню кількості залучених у виробництво факторів виробництва на попередній технічній основі.

Інтенсивний тип економічного зростання досягається за рахунок раціонального використання факторів виробництва.

Реальне економічне зростання залежить від зміни виробничих можливостей суспільства і міри їх реалізації.

Фактори виробничих можливостей прийнято визначати:

1. як фактори пропозиції. До них відносяться:

• кількість і якість природних ресурсів;

• кількість і якість трудових ресурсів;

• обсяг капітальних ресурсів;

• рівень технології та організації суспільного виробництва.

Але не завжди обсяги виробництва відповідають максимально можливим. Ступінь реалізації потенціалу визначаються:

2. факторами попиту: необхідно збільшити рівень сукупного попиту на товари і послуги, які збільшують сукупні витрати, оскільки нові потенціальні можливості економіки не будуть затребувані.

Н.д, відкрите якесь родовище корисних копалин, але якщо інвестиційні витрати будуть на тому ж рівні, то фактично обсяги ВНП будуть знаходиться не на кривій ВМ, а всередині площини.

3. фактори розподілу: суспільний розподіл і обмін продукту. Крива виробничих можливостей будується виходячи з ідеального розподілу ресурсів між галузями і виробництвами. Але практично такий розподіл виняток. Н.д, існування функціонального безробіття, значить недовикористовується трудовий ресурс, як класифікацію факторів економічного зростання можна привести і за іншим критерієм.

Фактори економічного зростання:

• неекономічні: географічно-кліматичні, національно-демографічні, інституціональні, культурно-духовні, військово-політичні тощо.

• економічні:

індекс росту = Індекс росту кількості Індекс росту віддачі

ВНП застосованих ресурсів * застосованих ресурсів

Екстенсивні фактори Інтенсивні фактори

2. Зростання 1.Підвищення 2.Технічний

1. збільшення обсягу рівня прогрес

чисельності інвестицій кваліфікації

зайнятих 3. залучення в госп.

обіг додат. прир. 3.Ефективність

ресурсів розподілу ресурсів

Сучасне ринкове господарство характеризується переходом до нової якості економічного зростання. Нова якість полягає в тому, що:

1. виключно інтенсивним характером, який супроводжується підвищенням ефективності виробництва на основі досягнень НТП, застосовуючи ресурсозберігаючі технології.

2. матеріальне наповнення приросту виробництва складається в основному із продукції тих галузей, які визначають технологічний прогрес і обслуговують потреби людини.

3. економічне зростання супроводжується установленням меж, за якими економічний розвиток визначається соціально небезпечним.

В сучасних умовах немає держав, де б ці три умови додержувались в повній мірі. До нової якості економ. зростання штовхає економіку розвинутих країн ринкові стимули, закони ринкового господарювання.

Роль і наслідки економічного зростання для людської цивілізації оцінюються не одночасно. Як нам не здається дивним, але існують досить вагомі аргументи проти економічного зростання. Група вчених, які об`єдналися в 60-70-ті роки в «Римський клуб» виступили з призивом відмовитись від економічного зростання і добитися нульових темпів росту.

Аргументи проти економічного зростання:

1. економічне зростання приводить до забруднення навколишнього середовища і руйнації середовища проживання людей. Опубліковані «Римським клубом» доклади привернули увагу вчених. Активно почали розроблятися проблеми переходу до ресурсозберігаючих технологій, безвідходних і маловідходних. А тому сьогодні вчені стурбовані не досягненням нульових темпів зростання, а вирішенням проблеми стабільного економічного зростання.

2. Економічне зростання вирішує соціальні проблеми і перш за все проблеми бідності.

3. Економічне зростання породжує стан невпевненості. Але не дивлячись на цю опозицію існує і підтримка економічного зростання.

Аргументи на користь економічного зростання:

1. Економічне зростання дозволяє послабити протиріччя між безмежними потребами і обмеженими можливостями.

2. Економічне зростання створює реальну основу для загального підвищення рівня життя.

3. Економічний прогрес вивільняючи ресурси дозволяє ефективніше вирішувати екологічні проблеми (н.д, Японія завдяки економічному зростанню більш ефективніше вирішує проблеми забруднення навколишнього середовища).

Економічні цикли: сутність, причини, види. Теорії економічних циклів. Принцип акселератора.

Економічні цикли та економічні кризи займають особливе місце в курсі політекономії, що обумовлено щонайменше двома обставинами:

з одного боку, суспільство завжди націлене на постійне підвищення рівня рішення своїх економічних проблем, забезпечення себе все більшою кількістю товарів і послуг, а з другого боку – одержані результати далеко не завжди адекватні цим прагненням.

Досягнуті рівень обсягу національного виробництва, цін, зайнятості не стабільні і їх зміна складає серйозну проблему для національної економіки, вона проникає в усі куточки економічної діяльності і впливає на діяльність всіх економічних суб’єктів.

Економіка періодично проходить періоди зростання обсягів виробництва: їх скорочення. Стабільність повторення національною економікою спадів і зростання дає нам право говорити про циклічність її розвитку.

Економічний цикл – це регулярне повторення певних станів національної економіки – розширення і скорочення обсягів виробництва.

Економічний цикл нерідко називають циклом ділової активності або кон`юнктурним циклом.

За допомогою малюнку покажемо економічний цикл:

Економічний цикл

Ми бачимо, що економічний розвиток відбувається хвилеподібно, тобто йде чергування підйомів і спадів ділової активності, розширення і скорочення обсягів національного виробництва.

Існує декілька підходів до визначення стадій (фаз) економічного циклу. Різниця пов’язана з кількістю визначених стадій і їх назвою.

З точки зору кількості в літературі можна зустріти виділення двох стадій: спад, для якого характерно скорочення обсягів виробництва і підйом – розширення. Переломні точки називають максимумом (пік) і мінімумом (впадина).

Проте, частіше всього економісти виділяють чотири стадії економічного циклу: криза (спад), депресія, пожвавлення, підйом.

Криза (спад). Перша криза відбулась в Англії 1825 р., потім Англія і США – 1836, США – 1841. 1857 р. – перша світова циклічна криза. Самою руйнівною світовою кризою була криза 1900-1901, 1929-1933 р. Характерні риси: спад виробництва, зростання безробіття, криза збуту ? до падіння цін. В умовах кризи лише підприємства з крупним капіталом і великими фінансовими можливостями зберігають можливість одержання прибутку шляхом скорочення витрат. Середні і малі підприємства особливо ті, які не мають високопродуктивного обладнання і технологій не можуть стабілізувати економічне положення і стають банкрутами. Розорення слабих в технічному відношенні підприємств має плюси для розвитку промисловості в цілому, так як веде до підвищення загального рівня п/е.

Депресія, нижня частина економічного циклу, його дно. Ця фаза може мати досить тривалий характер. Рівень виробництва стабільний, але дуже низький, найбільших масштабів досягає безробіття, кількість банкрутств, продовжується зниження загального рівня цін.

Пожвавлення – поступове підвищення рівня виробництва, і в кінці стадії пожвавлення обсяг виробництва досягає передкризового рівня, підвищення підприємницької активності, зростання доходів підприємств і домогосподарств, що збільшує попит на споживацькі товари і ресурси. Зростання виробництва забезпечує створення нових робочих місць. Криза збуту пройшла, намічається деяке підвищення цін.

Підйом. Перевищення передкризового рівня виробництва означає входження економіки в нову стадію економічного циклу. Подальше розширення виробництва, скорочення безробіття, зростають доходи. Інвестиції і споживацькі витрати безперервно розширяються. Росте попит на товари і послуги, але в силу того, що економік працює на повну потужність, а сукупний попит зростає, то набирає силу тенденція росту цін. Починають формуватись передумови для входження економіки в новий цикл.

Перша пол.. 70-х р. ХХ ст.. ознаменувалась виникненням структурних криз, які поглиблювали циклічні кризи або ж навпаки згладжували прояви циклічних криз. Нафтовий, продовольчий, енергетичний, екологічна криза.

Тривалість економічних циклів:

• Короткострокові (цикли Джозефа Кітчина) – 3-4 роки;

• Середні економічні цикли (цикли Жуглера) – 7-11 років;

• Великі економічні цикли «довгі хвилі» (М.Д. Кондрат`єв) – 48-55 років.

Але базисними вважають середні цикли: вони найближче взаємодіють із малими циклами і найдієвіше впливають на розвиток економічних процесів.

Вплив циклів на різні галузі економіки.

Ми уже говорили, що вплив циклів зазнають всі суб’єкти, і всі сфери. Але різні галузі по-різному відчувають вплив циклу. Галузі, що виробляють споживацькі товари довготривалого використання і засоби виробництва більш, ніж інші сприймають економічні коливання.

1. знижуються інвестиційні витрати, знижується покупка товарів довготривалого використання;

2. рівень конкуренції нижчий і не поспішають знижувати ціни.

Причини економічних циклів (біля 200):

Зовнішні – фактори знаходяться за межами економічної системи:

• зміна чисельності населення;

• політичні, воєнні та інші події (розпад СРСР);

• поява винаходів революційного характеру (автомобіль, літак, синтетичні матеріали, комп’ютери).

Внутрішні:

• нестабільність інвестиційних витрат;

• нестабільність споживчих витрат;

• діяльність держав в області економічного регулювання.

Учені, які досліджували середньо тривалі економічні цикли, звернули увагу на те, що зміни в попиті на готову продукцію тягнуть за собою, як правило, значне зростання попиту на засоби виробництва. Кларк.

Зростання попиту на предмети споживання породжує ланцюгову реакцію, яка веде до багатократного збільшення попиту на машини і обладнання. Ця закономірність є ключовим моментом процесу циклічного розвитку і була визначена Кларком як принцип акселерації (ефект акселератора). До Кларка на явище акселерації звернув увагу француз Афтальон, як на причину середніх економічних циклів.

Він порівнював економіку з процесом розтоплення печі. Спочатку піч загружають вугіллям. Оскільки згорання вугілля відбувається повільно, то приміщення деякий час не нагрівається, але піч все більше загружають вугіллям. Для досягнення бажаного рівня виробництва споживання відбуваються попередні затрати на виготовлення засобів виробництва.

Через деякий час у приміщенні встановилась бажана температура, але піч продовжує віддавати тепло, і може так статися, що через деякий час жара буде нестерпною.

Афта льон використав порівняння економіки з піччю, щоб підкреслити, що всяке зростання попиту на товари споживання може викликати більш значне розширення виробництва засобів виробництва, в результаті чого частина вироблених товарів споживання на ринку буде надлишковою.

На основі принципу акселерації порушується рівновага, що неминуче призводить до чергування періодів недовиробництва з періодами перевиробництва.

Отже, акселератор можна представити у вигляді відношення між інвестиціями і приростом споживацького попиту (готової продукції) або НД.

V – акселератор,

I – інвестиції,

Y – дохід або споживацький попит,

t – рік, коли були здійснені інвестиції.

Н.д, якщо приріст споживацького попиту відбувався в період між 1999 і 2000 роками, то інвестиції будуть здійснені в 2002 р., або .

Ефект мультиплікатора – збільшення інвестицій приводить до збільшення до збільшення НД суспільства, причому на величину більшу, чим первісний ріст інвестицій (Н.д, камінь кинутий у воду і викликає кола на воді, так і інвестиції кинуті в економіку, викликають ланцюгову реакцію у вигляді зростання доходу і зайнятості).

Інвестиції дають первісний поштовх для виведення економіки зі стану застою і депресії з високим рівнем безробіття. Ті інвестиції можуть здійснюватись як приватним сектором, так і державою.

Н.д, для будівництва дороги держава виділила 1000 грн. Це значить, що всі хто володіє факторами виробництва і надасть їх для будівництва, одержить дохід. Н.д, робітник частину своєї зарплати пред’явить у вигляді попиту на телевізори. Другу частину він зберігає. Значить, виробники телевізорів одержать дохід, частину якого також використають на покупку споживацьких товарів, а другу будуть зберігати. Процес починає захвачувати все нові і нові шари населення, які, одержавши свій дохід, частину його пред’являють у вигляді попиту на споживацькому ринку.

Виникає ланцюжкова реакція: початкова тисяча інвестицій визве ріст сукупного попиту або використаного НД більше, чим на 1000, тобто 1000 треба помножити на якийсь коефіцієнт, що і є мультиплікатором.

Як його визначити.

Використовуючи основний психологічний закон, ми знаємо, що з приростом доходу, не вся величина його росходується, а тільки частина.

Нехай МРС = 0,8, тобто із 1000 тільки 800 буде витрачено, а все інше зберігається, тобто MPS = 0.2.

Наступний ріст доходів призведе до того, що із 800 доларів, тільки 80% буде направлено на споживання 800*0,8=640

640*0,8=512 S=128

Який же буде ріст НД, викликаний початковими ін?

Необхідно 1000+800+640 і т.д. Межа суми геометричної прогресії з якого ми маємо справу, складе 5000 доларів. Ця цифра підрахована по формулі

1000*(1+0,8+0,8²+0,8³+0,8⁴+…)=1000* = =5000

Таким чином інвестиції в 1000 доларів визвали 5-ий ріст НД.

Державна антициклічна політика

Політика стабілізації (анти циклічна політика) – це заходи держави, направлені на згладжування коливань в економіці.

Існує два типи політики стабілізації: стримування і експансії. І той і другий тип політики зв’язаний з регулюванням сукупного попиту, з впливом на сукупні витрати.

Головні інструменти макроекономічної стабілізації:

• фіскальне (податково-бюджетне) регулювання (через податки і бюджетні витрати впливає на ділову активність);

• монетарне (кредитно-грошове) регулювання – вплив на рівень ділової активності за допомогою державного контролю за грошовим обігом в країні.

Вибір пріоритетів у використанні тих чи інших важелів впливу залежить від багатьох факторів: особливості національної економічної системи, гостроти макроекономічних проблем, світогляду людей, які здійснюють державне управління і т.д. Тому не можна перенести механічно прийоми, які застосовувались н.д в США на економіку України. Оскільки те, що було ефективним для однієї системи може бути малоефективним для іншої. А тому тут необхідна управлінська майстерність, здоровий глузд.

Політика стримування – політика держави направлена на обмеження сукупного попиту. Застосовують тоді, коли економіка знаходиться на стадії підйому. У цей час в економіці накопичується інфляційний потенціал, розігрівається кон`юк тура – підвищується попит, виробники прагнуть до розширення виробництва. Але це розширення має свої межі і наступає момент, коли на зростанні попиту виробнику реагують підвищенням цін, а на підвищення випуску товарів.

І тут необхідні заходи, щоб розрядити інфляційний потенціал, тобто обмежити сукупний попит: підвищення податків, зменшення державних витрат, подорожчання кредиту і т.д.

Політика стримування може бути антиінфляційним засобом, але в той же час, визиває загострення проблеми зайнятості.

Політика експансії – це діяльність держави, направлена на розширення сукупного попиту. Застосовується, коли економіка знаходиться на стадії спаду. І держава намагається оживити виробництво, розігріти кон`юктуру: зниження податків, зростання витрат із державного бюджету, зниження ставок банк. % за позичку і т.д.

Політика експансії створює передумови для економічного зростання і скорочення безробіття, але несе в собі загрозу росту цін.

Ми з вами визначили тільки загальні підходи та інструменти макроекономічної стабілізації. Само по собі проведення стабілізаційної політики є справою дуже складною. До того ж серед економістів існують різні погляди щодо того, що повинна робити держава в плані підтримки стабільного розвитку національної економіки. До більш детального аналізу ми звернемось в наступних темах.

Теорія споживацького вибору

1. Корисність. Закон спадної граничної корисності

Кожен споживач вирішує для себе три запитання: 1) що потрібно купувати? 2) скільки це коштує? 3) чи в змозі він купити це? Щоб відповісти на перше запитання, потрібно визначити корисність блага для споживача, на друге – дослідити ціну блага, на третє – проаналізувати доход споживача.

Мікроекономічний аналіз поведінки індивіда-споживача будується на мотиваційній концепції його прагнення задовольнити свої потреби. Споживач здійснює свій вибір благ, керуючись власними потребами та наявними коштами. Загальною основою для зіставлення різноманітних варіантів заведено вважати корисність (U) благ – їх здатність задовольняти потреби. Корисність – поняття суб’єктивне, для різних споживачів корисність тих самих благ суттєво різниться: що для одного може мати високу корисність, іншим може сприйматися як антиблаго.

Аналіз поведінки споживача виходить з того, що між корисністю та кількістю споживаних продуктів існує певний функціональний зв’язок. Його відображає функція корисності, як співвідношення між обсягами споживаних благ і рівнем корисності, що досягається споживачем:

u = f (Q₁, Q₂,…,Q_n),

де u – рівень корисності; Q₁, Q₂,…,Q_n- кількість споживаних благ;

n – кількість видів благ.

Сумарна корисність усіх споживаних одиниць блага називається сукупною корисністю (ТU), а прирощення сукупної корисності за збільшення споживання блага на одиницю – граничною корисністю (МU) = ΔТU / ΔQ (рис. 2.1.).

За умови, що споживання інших благ не змінюється, а благом Х споживач насичується, задоволення від споживання наступної одиниці цього блага зменшується, тобто гранична корисність кожної наступної одиниці блага Х знижується. Це емпіричне положення має фундаментальний характер, стосується всіх економічних благ і називається законом спадної граничної корисності (перший закон Г.Госсена). Закон є справедливим передусім для одного акту споживання, його дія для більшості благ розпочинається, як правило, з другої одиниці.

Рішення споживача щодо кількості, в який варто споживати блага, завжди пов’язане з відмовою від якоїсь кількості інших благ задля придбання однієї додаткової одиниці певного блага. Споживач керується принципом раціональності, а саме маючи обмежені кошти і бажаючи максимізувати сукупну корисність від споживання благ, він розподіляє свій бюджет (доход) так, щоби корисність, отримана від останньої грошової одиниці, витраченої на те чи інше благо, стала однаковою (другий закон Г.Госсена):

, або ,

де MU_x, MU_y – гранична корисність, відповідно, блага Х та У, ютиль;

Р_х, Р_y – ціна, відповідно блага Х та У, грош. од.

Це рівняння означає досягнення стану рівноваги споживачем. Звідси можна зробити висновок, що за зміни ціни одного з благ, скажімо, Х, і незмінності доходу споживача та цін на інші блага вказана рівність порушується. Зменшення ціни блага Х означатиме зацікавленість споживача у збільшенні його купівлі, а значить, падіння МU_x. Це буде продовжуватися до відновлення рівності.

Рівновага споживача – це стан, у якому досягається оптимальна структура закупок (згідно з принципом раціональності), будь-яка зміна в структурі закупок знижує рівень задоволення споживача.

2. Споживацькі переваги та криві байдужості

Споживач, вибираючи блага, керується певними послідовними індивідуальними вподобаннями. Вони формують систему споживацьких переваг, яка базується на таких аксиомах:

• не насиченість споживача благом: більша кількість товару привабливіша для споживача, ніж менша;

• здатність споживача до упорядкування (ранжирування) благ та їх наборів. Якщо є два набори благ (А і В), то споживач може віддати перевагу А (А В); В (В А) або визнати їх рівноцінність (А = В);

• транзитивність: якщо споживач віддає перевагу набору товарів А порівняно з набором В, а набору В порівняно з набором С, то він віддає перевагу набору А порівняно з набором С;

• субституціональність: товари можуть заміщувати один одного у наборах;

• раціональність вибору.

Система переваг дає змогу моделювати оптимальний вибір споживача за порядковою функцією корисності. Згідно з нею споживач завжди може визначити, якому набору благ він віддає перевагу, але не може визначити, наскільки цей набір кращий від іншого.

Графічно система переваг споживача досліджується за допомогою кривих байдужості. Для їх побудови введемо припущення, що споживач формує свій набір лише за рахунок двох товарів (Х і У). Тоді функцію корисності можна подати у спрощеному вигляді: u = f (Q_х, Q_у).

Крива байдужості для певного споживача – лінія з’єднання точок на площині, що означають однакові за своєю корисністю альтернативні набори благ (табл.2.1. і рис. 2.2.).

Табл. 2.1. Сітка споживача

Рис. 2.2 – Крива байдужості

Між наборами А, В, С та Д споживач не вбачає ніякої різниці, бо вони надають йому однакове загальне задоволення. Набір товарів, що відповідає координатам точки N, забезпечує рівень задоволення споживача більший, ніж будь-який набір, що належить кривій байдужості u. Однак можна знайти інші набори, що мають таку саме корисність, як і набір у точці N. Тому через будь-яку точку, що відповідає певному набору товарів, можна провести криву байдужості. Набір кривих байдужості для певного споживача і певної пари благ, що відображають різні рівні сукупної корисності, утворюють карту кривих байдужості (рис. 2.3).

Р ис. 2.3- Карта кривих байдужості

Карта кривих байдужості має певні властивості:

1. Набори товарів на кривих, більш віддалених від початку координат, відповідають вищому ступеню споживацького задоволення, ніж ті, що лежать на менш віддалених кривих (u₃ > u₂> u₁).

2. Криві байдужості ніколи не перетинаються згідно за принципом транзитивності.

3. Звичайно криві байдужості мають спадний характер.

Аналізуючи криві байдужості, слід звернути увагу на здатність товарів до взаємозамінювання. У нашому прикладі (табл.2.1) при переході від комбінації А до В зменшення обсягу споживання товару У з 7 до 5 одиниць компенсується збільшенням обсягу товару Х з 4 до 5 одиниць. При цьому споживач буде на одній і тій самій кривій байдужості, тобто отримувати однакове задоволення.

Гранична норма заміщення (MRS) товаром Х товару У – це кількість товару У, від якої споживач відмовився б, щоб отримати ще одну одиницю товару Х, залишаючись на незмінній кривій байдужості:

MRS_xy = - ΔQ_y / ΔQ_x | U = const

При пересуванні вниз по кривій байдужості гранична норма заміщення зменшується. В основі цього процесу лежить дія закону спадної граничної корисності. Якщо споживач, вибираючи інший набір, хоче залишитися на тій самій кривій байдужості, то приріст корисності від споживання додаткової одиниці товару Х повинен бути рівним зменшенню корисності від споживання товару У:

ΔQ_x · MU_x = - ΔQ_y · MU_y => - ΔQ_y / ΔQ_x = MU_x / MU_y = MRS_xy

Блага, між якими існують співвідношення виключної замінності у споживанні (досконалі субститути), мають криві байдужості у вигляді прямих ліній, MRS – постійна. Блага, що спільно споживаються для задоволення однієї потреби, в якій вони ніяк не можуть замінити один одного (досконалі комплементарні блага), мають криві байдужості у вигляді прямих кутів, MRS = 0.

3. Бюджетні обмеження

Вибір споживача залежить не тільки від його уподобань і переваг, а й від бюджету, тобто кількості грошей, яка доступна споживачеві для витрат у певний період часу. Доход споживача та ціни товарів визначають бюджетні обмеження споживача.

Якщо весь доход споживач витрачає на придбання товарів Х та У, не робить заощаджень і не залучає попередні збереження, не дає та не бере кредит, то увесь його доход дорівнюватиме всім його витратам:

I = P_x · Q_x + P_y · Q_y,

де P_x , P_y – відповідні ціни товарів Х, У.

З а цим рівнянням можна визначити альтернативні набори певних товарів, для придбання яких споживач витратить однакові кошти. Бюджетна лінія (лінія бюджетних обмежень) – це геометричне місце точок, що показують набори благ, покупка яких потребує однакових витрат за незмінних цін на блага.

Якщо вирішити бюджетне рівняння відносно Q_y, отримуємо :

,

де співвідношення цін товарів Р_х/Р_у визначає нахил бюджетної лінії. Отже, tg α = Р_х/ Р_у.

Зміна доходу та цін на товари змінює положення бюджетної лінії. Якщо змінюється тільки доход , то крива пересувається вправо (збільшення) чи вліво (зменшення доходу). Навпаки, якщо змінюється ціна на один чи обидва товари, то це призводить до зміни кута нахилу лінії.

Якщо бюджетна лінія фіксована, то праворуч неї на площині розміщені недосяжні набори, ліворуч – такі, що не вичерпують бюджет.

Побудова кривої байдужості споживача та його бюджетної лінії дає змогу визначитися з положенням рівноваги споживача.

4. Оптимальний споживацький вибір

Раціональний споживач максимізує корисність при наявності певних бюджетних обмежень, тому завданням моделі поведінки споживача є пояснення того, як на його вибір впливають уподобання, доход і ціни на товари. Сумістимо на одному графіку карту кривих байдужості та бюджетної лінії певного споживача (рис. 2.5). Оптимальне рішення досягається у точці, де найвища з можливих кривих байдужості дотична до бюджетної лінії, що й означає найбільш високий з можливих рівнів добробуту.

Рівновага споживача (оптимум споживача) відповідає такій комбінації придбаних товарів, яка максимізує корисність при заданому бюджетному обмеженні. Як тільки споживач отримує такий набір, у нього зникають стимули замінювати його на інший.

Рівновазі споживача можна дати геометричне тлумачення. Якщо рівновага досягається у точці дотику лінії бюджетних обмежень І, до кривої байдужості u₂,

то це означає, що у точці Е нахил цих двох ліній збігається (довідково: нахил кривої у будь-якій точці відповідає нахилу дотичної, проведеної до неї у цій точці). Тоді

MU_x / MU_y = P_x / P_y або MU_x / P_x = MU_y / P_y

Споживач, який максимізує свою корисність, купуватиме два види товару таким чином, щоб їх граничні корисності у розрахунку на грошову одиницю ціни були рівні. Цей підхід називається еквімаржинальним принципом рівності питомих граничних корисностей. Він є спільним для обох теоретичних підходів: кардиналістського та ординалістського.

Теорія споживацького вибору має широке практичне застосування. Найпоширенішою сферою її використання є маркетингові дослідження. Прогнозування поведінки споживача, розуміння механізму прийняття ним рішення про вибір того чи іншого набору товарів дають змогу опрацьовувати ефективнішу стратегію фірми та приймати більш обґрунтовані економічні рішення.

Тема 3. Моделювання поведінки споживача на ринку товарів

1. Реакція споживача на зміну доходу. Крива “доход-споживання”

Якщо ввести в модель споживацького вибору положення про вибір між даним товаром (Х) та всіма іншими товарами (У_і), то формула бюджетного обмеження матиме вигляд:

I = P_x Q_x + Σ P_yi Q_yi .

Тепер, на графіку, з одного боку, буде кількість товару Х, яку може придбати споживач, виходячи із свого доходу, а з іншого – витрати в грошовій формі на придбання всіх інших товарів. Гранична норма заміщення благом Х витрат споживача на інші блага виражається в грошовій формі й означає міру готовності пожертвувати можливістю витратити бюджет на інші блага задля споживання додаткової одиниці Х, залишаючись на даній кривій байдужості. Якщо припустити, що гранична корисність грошей для споживача залишається незмінною, то його рівновага досягається за умови рівності цінності товару для нього (у грошовій формі) та витрат на його придбання: M U_x = P_x .

Рішення споживача про придбання блага Х залежить від доходу, яким він розпоряджається в певний проміжок часу. Зміни у доході (бюджеті) можуть привести до зміни кількості блага Х, що купується. Моделювання цього явища здійснюється за допомогою переміщення бюджетної лінії

Рис. 3.3 – Побудова кривої Енгеля на основі лінії “доход-споживання”

паралельно самій собі (нахил залишається без змін, оскільки незмінним є співвідношення цін) та знаходження нового положення точок оптимуму (рівноваги) споживача. Якщо з’єднати усі точки рівноваги, які відповідають різним величинам доходу, будемо мати лінію “доход-споживання” або криву життєвого рівня (W) (рис. 3.1).

Характер кривої “доход-споживання” буде залежати від оцінки товару споживачем. Нормальні товари – це такі товари, які людина споживає у більшій кількості, коли зростає її доход. Неякісні товари – це такі товари, споживання яких зменшується за умови зростання доходу споживача. Таким чином, належність товару до групи нормальних чи неякісних залежить не стільки від його специфічних властивостей, скільки від сприйняття цього товару споживачем, а також – від його доходів. Графічно, для нормальних товарів крива “доход-споживання” матиме зростаючий характер, для неякісних – спадний, а для тих, обсяги споживання яких не залежать від

Рис. 3.2 – Криві “доход-споживання” для різних категорій товарів:

а - нормальний; б – неякісний; в - нейтральний

2. Криві Енгеля

Від кривої “доход-споживання” перейдемо до так званих кривих Енгеля. Е.Енгель (1821 – 1896 рр.) – німецький статистик, один з засновників Міжнародного статистичного інституту (1885), вивчав характер споживання товарів і послуг залежно від доходу сім’ї.

Індивідуальна крива Енгеля показує взаємозв’язок між кількістю придбаного блага Х і доходу споживача за незмінних цін і уподобань. Вона будується на основі кривої “доход-споживання” (рис. 3.3). Якщо Е₁, Е₂, Е₃ – точки рівноваги споживача при рівнях його бюджету (І₁, І₂, І₃), то точки F₁, F₂, F₃ з координатами відповідно Х₁І₁; Х₂І₂; Х₃І₃ – точки кривої Енгеля товару Х.

На практиці ми частіше цікавимся витратами на агреговані групи товарів – продовольчі, непродовольчі, послуги і т. ін. У цьому разі крива Енгеля модифікується у криву витрат Енгеля, що показує залежність витрат на ту чи іншу групу товарів від рівня доходів споживача.

З рис. 3.4 видно, що перш за все споживач насичується продовольчими

Рис. 3.4 – Криві витрат Енгеля

товарами, потім – промисловими товарами стандартної якості і далі – високоякісними товарами і послугами.

Для більшості нормальних товарів крива Енгеля має зростаючий характер із затуханням, що насамперед пояснюється дією закону спадної граничної корисності. Однак для певної групи товарів така крива може зростати з прискоренням. Ці залежності ввійшли в економічну теорію як закони Енгеля:

1. При незмінних цінах на всі блага частка сімейного бюджету, що витрачається на продукти споживання, має тенденцію до зменшення за умови зростання доходів сім’ї.

2. Споживання освітніх, юридичних, медичних послуг і послуг, пов’язаних з відпочинком, має тенденцію зростати швидше, ніж зростають доходи.

3. Реакція споживача на зміну ціни. Крива “ціна-споживання”

Якщо за незмінної величини бюджету змінюється ціна тільки блага Х (наприклад, знижується), то бюджетна лінія здійснює поворот до нової точки її перетину з віссю Х, більш віддаленої від початку координат. Точка перетину бюджетної лінії з віссю У за таких умов залишиться попередньою. Якщо з’єднати усі точки дотику створених таким чином бюджетних ліній з різними кривими байдужості (точки рівноваги споживача), то отримуємо криву “ціна-споживання”.

Вона показує, як реагує споживач на зміну ціни одного із благ. Різновид такого взаємозв’язку, в свою чергу, залежить від характеру пов’язаності благ у споживанні. Для благ-замінників крива “ціна-споживання” має від’ємний нахил, а для доповнюючих благ – додатний (рис. 3.5 і 3.6).-

Від кривої “ціна-споживання” можна перейти до кривої індивідуального попиту на товар Х (рис. 3.7). Для цього із точок оптимуму споживача (Е₁, Е₂, Е₃) потрібно спустити перпендикуляри на вісь Q_х, а на вертикальній вісі – зафіксувати відповідні значення ціни Р_х. Крива попиту та крива “ціна-споживання” – це два різних способи описання того, як придбана кількість товару змінюється при зміні ціни на нього (за умови, що інші фактори незмінні).

4. Ефект доходу та ефект заміщення. Парадокс Гіффена

Реакція споживача на зміну ціни блага може бути поділена на два моменти, що важливо для моделювання поведінки споживача.

Ефект доходу – це тільки ті зміни у споживанні, що спричинені зміною реального доходу (купівельної спроможності) споживача під впливом руху цін.

Ефект заміщення – це тільки ті зміни у споживанні товару, які є результатом змін цін цього товару відносно цін на інші товари, тобто це зміна структури споживання благ.

Існують два способи розділення загального ефекту зростання величини попиту при зменшенні ціни на ефект доходу та ефект заміщення: за Дж.Хіксом і за Є.Слуцьким.

Р ис. 3.8 – Ефект доходу та ефект заміщення за Дж.Хіксом

KL – початкова бюджетна лінія. Їй відповідає точка рівноваги Е₀ і кількість споживаного товарі х₀. Після зменшення ціни товару Х бюджетна лінія приймає положення KL₁ (Е₁ - нова точка рівноваги, х₁ – нова кількість споживаного товару). Реальне зростання споживання товару Х буде х₁ – х₀. Розділимо його на дві частини. Для того, щоб визначити яким повинен бути грошовий доход споживача (при новому співвідношенні цін) для забезпечення старого рівня задоволення, будується допоміжна бюджетна лінія K΄L΄. Вона паралельна новій бюджетній лінії KL₁ і в той же час дотикається початкової кривої байдужості U₀ в точці Е₂. Лінія K΄L΄ показує нове співвідношення цін, а набори Е₀ і Е₂ забезпечують однаковий рівень корисності, тому зростання споживання (х₂ – х₀) є наслідком дії ефекту заміщення, а відрізок х₁ – х₂ є зростанням попиту внаслідок дії ефекту доходу.

Ці два ефекти діють одночасно. Тому реальна спрямованість змін споживання буде рівнодіючою ефектів доходу та заміщення. Щодо нормальних товарів обидва ефекти діють в одному напрямку, тому прогнозувати зміни споживання у таких випадках дещо простіше. Що ж до впливу зміни ціни на споживання неякісних товарів, то спрямованість впливу ефектів доходу та заміщення протилежна. Залежно від того, який ефект спрацьовує сильніше, динаміка ціни та динаміка споживання матимуть однакову або протилежну спрямованість.

Існує група неякісних товарів, для яких ефект доходу переважає над ефектом заміщення, тобто при зростанні ціни зростає і споживання, а при її зменшенні споживання також зменшується. Такий товар називають Гіффеновим товаром, а зростання споживання цього товару із підвищенням ціни на нього – парадоксом Гіффена.

Р.Гіффен (1837 - 1910 рр.) – англійський вчений, виявив, що незаможні робітники в Англії збільшують споживання дешевих неякісних продуктів харчування (зокрема, житнього хліба) у разі їх подорожчання.

Теорія поведінки виробника

Тема. Теорія виробництва

1. Виробництво та виробнича функція

Виробництво – це процес використання праці, капіталу, природних ресурсів (факторів виробництва) для створення необхідної продукції та надання послуг.

Капітал у речовинній формі – це засоби виробництва, що належать підприємцю. Земля є обов'язковим компонентом процесу виробництва. Будь-яка виробнича споруда, цех розташовуються на землі. Вирішальну роль земля відіграє в сільському господарстві. Земля також містить у собі природні ресурси і сировину. Праця – це елемент виробництва, що з'єднує сировину, матеріали, устаткування в єдиний виробничий процес. Без використання праці створення нових благ і послуг було б неможливе. У 70-і роки XIX століття Альфредом Маршаллом був виділений четвертий фактор виробництва – організація. Пізніше Й.Шумпетером цей фактор був названий підприємництвом. Таким чином, виробництво є процесом об'єднання таких факторів, як капітал, праця, земля і підприємництво з метою одержання необхідних споживачу нових благ і послуг.

Мікроекономіка вивчає, головним чином, виробництво як продуктивну систему, здатну постачати на ринок певну кількість товару, витративши при цьому деякі кошти та споживши певні обсяги ресурсів. Підприємство – основна організаційна ланка економіки країни. Головною метою діяльності будь-якого підприємства є одержання максимального прибутку при мінімумі витрат. Умовами досягнення цієї мети можуть бути: максимізація валового доходу, обсягів продажу, захоплення більшої частки ринку даного виду продукції.

Кожне підприємство постійно вирішує три питання : що робити (продукція, робота, послуги і їхні обсяги); як робити (технологія, фактори виробництва); для кого робити (ринки, споживачі, ціни)? При цьому велику роль відіграє визначення часового інтервалу, протягом якого зважуються питання розвитку виробництва. Для підприємства виділяють наступні часові інтервали:

• короткостроковий – зміна обсягу виробництва можлива за рахунок використання додаткових факторів виробництва змінного характеру (робочої сили, сировини і матеріалів) при незмінному обсязі використання інших факторів (виробничі потужності, капітальні споруди);

• довгостроковий – зміна обсягу виробництва можлива за рахунок зміни всіх факторів виробництва.

Для організації виробничого процесу фактори виробництва необхідні у певній кількості. Виробничою функцією називається залежність максимально можливого обсягу виробленого продукту від певної кількості використовуваних факторів виробництва:

Q = f(K, L, M),

де Q – максимальний обсяг продукту, який можна виробити при заданій технології і визначених факторах виробництва; К – витрати капіталу; L – витрати праці; М – витрати матеріалів.

Для аналізу і прогнозування обсягу виробництва частіше використовується виробнича функція, яка має назву функція Кобба–Дугласа:

Q = k·K^a· L^b·M^g,

де Q – максимальний обсяг продукту при заданих факторах виробництва;

K, L, M – відповідно витрати капіталу, праці, матеріалів;

k – коефіцієнт пропорційності (чи масштабності);

a, b, g – коефіцієнти еластичності обсягу виробництва відповідно до капіталу, праці і матеріалів (коефіцієнт приросту Q, що припадає на 1 % приросту відповідного фактора).

Різні комбінації факторів виробництва дають різні обсяги виробленої продукції. У короткостроковому інтервалі існує межа росту обсягу виробництва при збільшенні змінного фактора (наприклад, праці), якщо інші (наприклад, капітал) залишаються постійними. Ця властивість одержала назву закону спадної граничної продуктивності. Цей закон характерний для виробничої функції з одним змінним фактором:

Q = f(X, Y),

де Y – величина постійного фактора; X – величина змінного фактора.

При зміні кількості сполучень факторів виробництва змінюється й обсяг випуску продукції.

Показниками результативності виробництва є сукупний продукт (TP), середній продукт (AP), граничний продукт (MP).

Сукупний продукт – це загальна кількість виробленого продукту. Він змінюється в процесі збільшення використання змінного фактора Х за інших незмінних умов.

Середній продукт – це відношення сукупного продукту до кількості використаного у виробництві змінного фактора: АР = ТР/Х.

Граничний продукт – це приріст випуску продукції при використанні додаткової одиниці змінного ресурсу: МР = ΔТР/ΔХ.

Зазначені залежності можна показати графічно:

Крива сукупного продукту відображає, як змінюється випуск продукції при зміні одного з факторів виробництва, тоді як інші залишаються незмінними (рис. 6.1).

Середній продукт змінного фактору можна визначити, якщо виміряти нахил променя, проведеного від початку координат через відповідну точку кривої сукупного продукту. Так, нахил променя ОА можна визначити через співвідношення координат точки А: Q₁/Х₁. Це буде середній продукт у точці А: АР = tgα = AX₁/OX₁ = TP/Х. Він досягне свого максимуму у т. С, яка відповідає точці дотику променя, що виходить від початку координат до кривої сукупного продукту. Якщо проведемо дотичну в т. А на кривій сукупного продукту та знайдемо тангенс кута β, то отримаємо граничний продукт: МР = tgβ = АХ₁/LХ₁ = ΔТР/ΔХ. (Рис. 6.2).

Середній продукт буде збільшуватися доти, поки граничний продукт буде більший за нього. В точці перетину кривих середнього та граничного продуктів середній продукт максимізується.

З’ясування динаміки обсягів виробництва залежно від динаміки змінного фактора для конкретного виробництва має важливе практичне значення. Це використовується насамперед для визначення меж, в яких доцільно вести виробництво з точки зору раціоналізації використання факторів. Для короткотермінового періоду виділяються три стадії виробництва:

• перша стадія: від початку виробництва до досягнення середнім продуктом максимального значення. Вона характеризується надлишком постійного фактора та недостачею змінного фактора виробництва;

• друга стадія: від максимального значення середнього продукту до досягнення нульового значення граничного продукту. Це найпривабливіша (ефективна) стадія для виробника, оскільки досягається збалансованість факторів виробництва;

• третя стадія: після досягнення граничним продуктом нульового значення. На ній виробництво стає перенасиченим працею і найчастіше призводить до збитків виробника.

2. Ізокванта

Розглянемо варіант, коли змінними є два фактори виробництва (наприклад, праця і капітал), що при визначеному співвідношенні дають у результаті однаковий обсяг виробленого продукту. Наприклад, візьмемо витрати праці і капіталу при виробництві взуття. Витрати праці позначимо Х, а витрати капіталу – Y. При визначеній комбінації цих двох факторів може бути вироблено 200 пар взуття (Q = 200). Зміна капіталу і праці може відбуватися в різних напрямках. Якщо кількість капіталу збільшується, то застосування праці зменшується, при цьому загальний обсяг виробництва не змінюється. Цю залежність можна представити графічно з використанням ізокванти (кривої рівного обсягу випуску).

І зокванта – крива, на якій розташовані всі співвідношення факторів, використання яких дає однаковий обсяг випуску продукції (рис. 6.3). При збільшенні обсягів факторів відбувається збільшення обсягу випуску продукції. Ізокванта, що показує виробництво більшого обсягу продукту, буде розташована праворуч і вище попередньої. Ізокванти, що відповідають різним обсягам продукції, утворюють карту ізоквант (рис. 6.4).

Ізокванти мають негативний нахил. Це пояснюються тим, що збільшення використання одного фактора (при визначеному обсязі випуску продукту) можливе тільки при зменшенні іншого фактора. Показником такої зміни співвідношення факторів є гранична норма технологічного заміщення факторами виробництва один одного.

Гранична норма технологічного заміщення працею капіталу (MRTS_LК) – розмір капіталу, який може замінити кожна додаткова одиниця праці без зміни обсягу випуску продукції.

Гранична норма технологічного заміщення фактора Y фактором Х розраховується як відношення зміни обсягів їх використання. MRTS_x,y береться зі знаком мінус, тому що заміна факторів відбувається в зворотному напрямку:

.

Якщо ми візьмемо яку-небудь точку на ізокванті, наприклад, точку А (рис. 6.5), і проведемо до неї дотичну КМ, то тангенс кута a дасть нам значення MRTS_x,y = tg a.

І зокванти випуклі до початку координат. У верхній частині ізокванти кут a буде досить великим. Це означає, що для зміни фактора C на одиницю вимагаються значні зміни фактора Y. Отже, у цій частині кривої значення MRTS_x,y буде велике. В процесі руху вниз по ізокванті значення граничної норми технологічного заміщення буде поступово убувати. Це означає, що для збільшення фактора C на одиницю буде потрібно незначне зменшення фактора Y.

MRTS_x,y зв'язана з граничною продуктивністю факторів виробництва:

а) приріст випуску продукції можливий за рахунок збільшення використання капіталу (К – вісь Y): DQ_K = MP_K´DK;

б) за рахунок збільшення використання праці (L–вісь X): DQ_L= MP_L´DL;

в) у рамках однієї ізокванти приріст випуску дорівнює нулю (обсяг виробництва не змінюється), тому:

DQ_К + DQ_L = MP_К´DK + MP_L´DL = 0 Þ MP_К´DK = - MP_L´DL Þ

Þ .

Можна зробити висновок, що гранична норма технологічного заміщення визначається співвідношенням граничних продуктів факторів виробництва.

У реальних виробничих процесах зустрічаються два виняткові випадки в конфігурації ізоквант:

1) два фактори ідеально взаємозамінні (рис. 6.6) MRTS_x,y = const;

2) два фактори жорстко доповнюють один одного (рис. 6.7).

3. Зміна масштабу виробництва

Важливою задачею для підприємств в довгостроковому періоді є вибір необхідного масштабу обсягу виробництва фірми. Для рішення цієї задачі необхідно знати залежність приросту обсягу випуску продукції від збільшення факторів виробництва. Ця залежність характеризується поняттям ефекту масштабу виробництва. Розрізняють: позитивний ефект масштабу; постійний ефект масштабу; негативний ефект масштабу.

П озитивний ефект масштабу – це така ситуація, коли при n-кратному збільшенні факторів виробництва обсяг випуску продукції збільшується більш ніж у n разів (відрізок ВС на рис. 6.8).

Постійний ефект масштабу – це така ситуація, коли n-кратне збільшення факторів виробництва викликає n-кратне збільшення обсягу випуску продукції (відрізок АD). Негативний ефект масштабу – це така ситуація, коли n-кратне збільшення факторів виробництва приводить до збільшення обсягу випуску продукції менш ніж у n разів (відрізок DР).

Тема 7. Виробництво та теорія витрат

1. Витрати виробництва

Кожне виробництво пов'язане з витратами сировини, робочої сили, устаткування, землі, електроенергії і т. ін. Нові блага неможливо створити без необхідних ресурсів. Усі ресурси мають обмежений характер. Кожен з них може бути використаний для виробництва різних продуктів. Ресурси, що витрачені на виробництво даного товару, втрачені (загублені) для виробництва інших товарів. Наприклад, для виробництва велосипедів використовуються металеві труби, які можна застосувати при створенні дитячих візків, каркасів для теплиць. З деревини можна робити меблі та папір. З цих прикладів видно, що будь-які витрати на виробництво якого-небудь товару носять альтернативний характер.

Виробники повинні постійно рахувати витрати на виробництво того чи іншого продукту. Витрати – це сума коштів, витрачених на виробництво продукції. Існує два підходи до визначення витрат: бухгалтерський і економічний. Поняття бухгалтерських і економічних витрат пов'язане з зовнішніми і внутрішніми витратами. Зовнішні (явні) витрати – це витрати підприємства на придбання ресурсів у зовнішніх постачальників. Внутрішні (неявні) витрати можна визначити як вартість факторів виробництва, що знаходяться у власності господаря підприємства.

Бухгалтерський підхід до визначення витрат розглядає тільки зовнішні витрати (рис. 7.1). Усі ці витрати відбиваються в бухгалтерських рахунках і поділяються на прямі і непрямі. При визначенні економічних витрат окрім бухгалтерських беруться й внутрішні витрати, що враховують вартість ресурсів, що належать фірмі (рис. 7.2).

П рямі		Непрямі
Витрати на сировину, матеріали, напівфабрикати		Накладні витрати
		Амортизація
Витрати на паливо та енергоресурси		Зарплата управлінському персоналу
Зарплата робітників		Відсотки на позикові засоби

Рис. 7.1 - Склад бухгалтерських витрат

Рис. 7.2 - Склад економічних витрат

2. Доходи виробництва

Мета кожного підприємства – дістати максимальний прибуток. У мікроекономіці розглядаються поняття доходу і прибутків, досліджуються умови їх максимізації.

Сукупний доход (TR) – це виторг від продажу продукту: TR = Р·Q,

де Р – ціна одиниці продукції; Q – кількість проданих одиниць продукції.

Середній доход (АR) – це доход на одиницю проданої продукції: АR = TR/Q.

Граничний доход – це приріст сукупного доходу при продажі додаткової одиниці продукції: MR = dTR/dQ.

Прибуток (Pf) – це різниця між сукупним доходом (виторгом) і витратами на виробництво. Розрізняють нормальний прибуток, бухгалтерський та економічний. Нормальний прибуток – плата, яку повинна зробити фірма, щоб придбати й утримати (у рамках даного підприємства) підприємця. Бухгалтерський прибуток – це різниця між доходами фірми і бухгалтерськими (зовнішніми) витратами. Економічний прибуток – це надлишок доходу над економічними витратами.

Видно, що економісти і бухгалтери по-різному визначають величину прибутку. Прибуткова справа для бухгалтера може бути збитковою для економіста. Така ситуація складається тоді, коли використовувані ресурси дають менший результат, ніж могли б отримати при використанні іншим способом.

Економічний підхід при розрахунку прибутку має винятково важливе значення для прийняття рішень. Бухгалтерський підхід важливий для поточної господарської діяльності (для оподатковування, розрахунку амортизаційних відрахувань). Економічний підхід має універсальне значення в організації бізнесу.

Щоб прийняти правильне рішення про вкладення капіталу й обсяг випуску, фірма також розраховує показники середнього прибутку (Apf) і граничного прибутку (MPf). Apf = Pf/Q; MPf = dPf/dQ.

3. Функція витрат і рівновага виробника

Кожен виробник, купуючи фактори для організації виробництва, має обмеження в засобах. Нехай фактор "праця" (L – вісь X) і фактор "капітал" (K – вісь Y) є змінними. Вони мають визначені ціни (r – ціна капіталу, w- ціна праці на період аналізу залишаються постійними). Тоді витрати на придбання фактора "праця" складуть wL, а фактора "капітал" – rK. Сукупні витрати (TC) складуть: ТС = wL + rK.

К рива, що показує всі сполучення трудового і капітального факторів виробництва, що мають однакову вартість, називається ізокостою. Зі збільшенням коштів на придбання факторів лінія ізокости буде зрушуватися вправо і вгору. Графічно ізокоста виглядає так само, як бюджетна лінія споживача. При незмінних цінах ізокости являють собою прямі рівнобіжні лінії з негативним кутом нахилу. Чим більше бюджетні можливості виробника, тим далі від початку координат знаходиться ізокоста (рис. 7.3). Ізокосту також називають лінією рівних витрат підприємства.

Обсяги задіяного капіталу (К) і праці (L) становлять:

; .

Якщо змінюється ціна фактора, то змінюється і кут нахилу ізокости a (рис. 7.3), що визначається співвідношенням w/r.

Р івновага виробника забезпечується тоді, коли він досягає максимуму обсягу виробництва при мінімальних витратах. Для стабільної технології це досягається в окремих точках ізоквант, де кут нахилу ізокванти збігається з кутом нахилу дотичної до неї ізокости (рис. 7.4).

Іншими словами, оптимум виробника визначається рівністю граничної норми технологічного заміщення одним ресурсом іншого (характеристика ізокванти) і співвідношенням цін ресурсів (характеристика ізокости), і виникає в тому випадку, коли гранична норма технологічного заміщення дорівнює відношенню цін факторів виробництва.

або .

Останнє рівняння відображає принцип найменших витрат, суть якого у тому, що виробництво заданого обсягу продукції з мінімальними витратами вимагає, щоб ресурси, які одночасно використовуються, мали однакову величину питомого граничного продукту.

Якщо з’єднати точки, що відповідають комбінаціям факторів виробництва, які мінімізують витрати при різних заданих обсягах виробництва, то дістанемо так звану траєкторію зростання.

4. Витрати в короткостроковому періоді

У короткостроковому періоді виділяють сукупні, постійні, змінні, середні і граничні витрати.

Постійні витрати (FC) – це витрати, що не залежать від обсягу виробництва продукції. До них відносяться орендна плата, витрати на рекламу, плата за банківський кредит, оплата праці директора й управлінського персоналу. Постійні витрати існують навіть при нульовому обсязі виробництва (рис. 7.5).

Змінні витрати (VC) – це витрати, величина яких змінюється при зміні обсягу виробництва. До них відносяться витрати на сировину, паливо, електроенергію, оплату робочої сили (рис. 7.6).

С укупні витрати (TC) – це сума постійних і змінних витрат фірми TC = FC + VC. Графічно сукупні витрати зображуються як результат підсумовування кривих постійних і змінних витрат (рис. 7.7).

Кожного виробника цікавить, чому дорівнюють витрати в розрахунку на одиницю продукції (середні витрати). Виділяють середні сукупні витрати, середні постійні і середні змінні витрати.

Середні постійні витрати (AFC) – це постійні витрати, що припадають на одиницю продукції. Середні постійні витрати розраховуються за формулою:AFC = FC/Q. При збільшенні обсягу виробництва вони будуть зменшуватися.

Середні змінні витрати (AVC) – це змінні витрати, що припадають на одиницю продукції. Середні змінні витрати розраховуються за формулою: AVC = VC/Q.

Р исунок 7.8 - Криві середніх і граничних витрат

Середні сукупні витрати (ATC) показують сукупні витрати на одиницю продукції і визначаються за формулою:

TC/Q = (FC + VC)/Q = AFC + AVC.

Граничні витрати (MC) – це витрати на виробництво додаткової одиниці продукції. Вони визначаються за формулою: MC = ΔTC/ΔQ.

Зміна граничних витрат визначається зміною тільки змінних витрат у результаті випуску додаткової одиниці продукції. Математично граничні витрати можна записати й так: MC = ΔVC/ΔQ = dVC/dQ .

Розміри граничних і середніх витрат мають важливе значення, тому що враховуються при виборі фірмою обсягу виробництва. На рис. 7.8 представлена сукупність кривих середніх і граничних витрат. З графіків видно, що криві ATC, AVC і МС мають U-подібну форму. Між ними складаються важливі співвідношення:

1. MC не залежать від FC, тому що FC не залежать від обсягу виробництва, а MC – це прирістні витрати.

2. Поки MC менше ATC (AVC), криві середніх витрат мають негативний нахил. Це означає, що виробництво додаткової одиниці продукції зменшує середні витрати.

3. Коли MC дорівнюють ATC (AVC), це значить, що середні витрати перестали зменшуватися, але ще не почали рости. Це точка мінімальних середніх витрат (AVC = min, ATC = min).

4. Коли MC стають більшими за ATC (AVC), криві середніх витрат ідуть вгору, що говорить про збільшення середніх витрат у результаті виробництва додаткової одиниці продукції.

5. Витрати фірми в довгостроковому періоді

У довгостроковому періоді фірма може змінити масштаби своїх виробничих потужностей. Галузь у цілому може змінювати свої масштаби (нові фірми можуть вступити в галузь, а вже існуючі – залишити її). Усі витрати в довгостроковому періоді є змінними. Це пояснюється великими можливостями фірм. Фірма може розширити виробничі площі, залучити додаткові позикові засоби, перейти до більш прогресивних методів виробництва. На великих підприємствах у довгому періоді можливе застосування потокових і конвеєрних ліній, нових технологій (автоматизація виробництва).

Крива середніх сукупних витрат у довгостроковому періоді (LATC) так само, як і крива АТС у короткому періоді, має U-подібну форму. АТС у короткому періоді має U-подібну форму в результаті дії закону спадної граничної продуктивності фактору виробництва.

Кожна фірма в той чи інший момент має визначений масштаб виробництва. Цьому масштабу відповідає своя крива середніх витрат короткострокового періоду. Таких кривих існує стільки, скільки масштабів виробництва досліджується. Змінюючи ці масштаби, фірма переходить від однієї кривої АТС до іншої. При цьому переході середні витрати спочатку будуть зменшуватися, а потім будуть поступово зростати (на рис. 7.8 це видно при переході від АТС₁ до АТС₃, а потім від АТС₃ до АТС₅). З'єднавши точки мінімуму АТС₁, АТС₂, АТС₃, АТС₄, АТС₅, одержимо середні витрати в довгостроковому періоді LATC (рис. 7.9).

Р ис. 7.9. Криві короткострокових і довгострокових середніх витрат

Зменшення АТС у довгостроковому періоді (від АТС₁ до АТС₃) до обсягу Q₃ пояснюється тим, що з розширенням виробництва темпи приросту готової продукції більші темпів приросту витрат. Це відбувається в результаті дії ефекту економії від масштабу (чи позитивна віддача від масштабу). На початковому етапі збільшення кількості використовуваних факторів виробництва дозволяє використовувати більш продуктивну техніку і технологію, знизити число зайнятих, заощадити на будівництві будинків, комунікацій, зменшити витрати на рекламу, навчання, маркетинг. Але подальше розширення виробництва приведе до того, що на фірмах зростуть витрати на додаткові структури керування – відділи, зміни, ділянки; відповідно - на адміністративний апарат; знизиться ефективність керування. Усе це викликає збільшення витрат виробництва і крива LATC стане зростати.

Ефективним масштабом виробництва вважаються такі його розміри, коли при зростанні обсягу випуску (Q₁, Q₂, Q₃) LATC знижуються. Неефективним масштабом виробництва вважаються такі розміри виробництва, коли фірма несе збитки від збільшення випуску (Q₄, Q₅). Оптимальним масштабом вважається той, при якому досягається мінімум витрат. При обсязі Q₃ фірма оптимізує свою діяльність у довгостроковому періоді.

Тема. Теорія ринкових структур Ринок досконалої конкуренції

7.1 Ознаки та умови досконалої конкуренції

Найважливішими ознаками, за якими виділяють різні моделі ринку, є: кількість фірм-продавців на ринку; тип продукту, що пропонується для продажу; можливості контролю за цінами з боку продавців; умови вступу в галузь додаткових виробників та виходу з неї; метод конкуренції, який є переважаючим на цьому ринку. Для ринку чистої (досконалої) конкуренції ці ознаки повинні бути такими:

1. Дуже багато продавців, які на рівних умовах конкурують між собою. Поняття “дуже багато” не має кількісного виразу. Це можуть бути тисячі, їх десятки або навіть сотні. Головне, щоб частка кожного з них на ринку була настільки малою, що збільшення чи зменшення обсягів продаж кимось з них ніяк не позначалося на ринковій ситуації взагалі.

Звичайно, такі умови зустрічаються досить не часто. Однак з певною умовністю цьому ознаку відповідають ринки сільськогосподарської продукції в розвинених країнах, біржові торги чи продаж іноземної валюти в обмінних пунктах.

2. Стандартна продукція, що пропонується для продажу. Це означає, що споживач не відрізняє товар одного продавця від товару іншого, навіть якщо вони фактично мають відмінності. Тому йому однаково, у якого з продавців придбати товар.

3. Відсутність можливості у окремого продавця впливати на ринкову ціну. Звичайно, продавець здатний запропонувати свою продукцію за нижчими цінами, порівняно з тими, що склалися на ринку. Однак це, по-перше, не вплине на ринкову ціну взагалі, оскільки доля окремого продавця на ринку мізерна, а по друге – буде суперечити вихідному допущенню про максимізацію вигоди як основний мотив поведінки економічних суб’єктів. Адже у останньому випадку прибуток продавця зменшиться порівняно з варіантом продажу товару за ринковою ціною. Йому не залишається іншого вибору, як продавати товар за ринковими цінами. Тому продавця в умовах досконалої конкуренції найчастіше називають “тим, хто погоджується з ціною”.

4. Вільний вступ до галузі та вихід з неї. Ринок буде конкурентним лише тоді, коли не існує ніяких законодавчих, технологічних, фінансових чи інших перепон, що могли б завадити появі чи зникненню нових фірм, які виробляють певний продукт. На цю особливість досконалої конкуренції слід особливо наголосити, оскільки якраз вона лежить в основі пояснення механізму пристосування галузі до вимог ринку у довготерміновому періоді.

5. Відсутність нецінової конкуренції. Основою для проведення нецінової конкуренції, як правило, виступає диференціація товару. Оскільки на конкурентному ринку товари стандартні, то підстав для нецінової конкуренції немає.

Співставлення перелічених ознак з існуючим конкурентним середовищем у реальній економіці показує, що чиста конкуренція – явище унікальне. Сьогодні майже не знайдеться сфер, де можна було б виявити усі ці ознаки. Однак це зовсім не означає, що досконала конкуренція не заслуговує спеціального аналізу. Чому?

По-перше, існує кілька сфер (галузевих ринків), де ситуація більше схожа на чисту конкуренцію, ніж на будь яку іншу модель ринку. По-друге, для пізнання складніших ринкових ситуацій необхідно розпочинати аналіз з найпростіших варіантів, до яких належить ринок досконалої конкуренції.

В умовах чистої конкуренції, як уже відзначалося, фірма не може проводити власної цінової політики. Вона може лише пристосовуватися до тих цін, які на даний момент склалися на ринку. Звідси витікає дуже важливий висновок: скільки б продукції для продажу не запропонувала конкурентна фірма, це ніяк не вплине на ринкову ціну. Інакше кажучи, на відміну від ринкового попиту крива попиту, з якою стикається окремий конкурентний виробник, абсолютно еластична (рис.7.1).

Р Р

d D

Q Q

а) крива попиту для б) крива ринкового попиту

конкурентної фірми

Рис.7.1 Відмінність ринкового попиту та попиту для конкурентної фірми

Така відмінність між ринковим попитом та попитом по відношенню до окремої конкурентної фірми ніби ще раз попереджає дослідника про помилковість широко розповсюдженого твердження: те, що вірно по відношенню до окремого учасника асоціації, завжди вірно і по відношенню до усієї асоціації.

Особливості попиту на продукт конкурентної фірми проявляються і через динаміку основних показників, що характеризують її доходи, в залежності від обсягів продаж. До таких показників належать:

1. Валовий (сукупний) дохід (TR) – це загальна виручка від продажу всього обсягу продукції.

2. Середній дохід (AR) – це валовий дохід у розрахунку на одиницю проданої продукції:

AR = TR/Q. (7.1)

3. Граничний дохід (MR) – це приріст валового доходу, який є результатом продажу ще однієї одиниці продукту:

MR = TR/Q. (7.2)

Графічно залежність динаміки перелічених показників від обсягів виробництва представлена на рис.7.2.

Р TR

AR=MR=P

Q

Рис.7.2. Валовий, середній та граничний дохід конкурентної фірми

Валовий дохід конкурентної фірми зростатиме прямо пропорційно обсягу продаж. Ціна за одиницю товару, середній та граничний дохід в умовах конкурентного ринку завжди будуть рівними між собою.

З’ясування загальних ознак конкурентного ринку та особливостей функціонування на ньому фірми і формування її доходів дає достатньо підстав для розробки моделі вибору фірмою обсягів виробництва, які забезпечують їй максимальний прибуток. Така модель має свою специфіку для короткотермінового та для довготермінового періодів. Тому розглянемо ці дві ситуації окремо.

7.2 Максимізація прибутку у короткотерміновому періоді

Оскільки у короткотерміновому періоді капітал залишається незмінним, то пристосування обсягів виробництва фірми до ринкових умов для максимізації прибутку чи (а таке теж буває досить часто) мінімізації збитків досягається маневруванням змінними витратами.

Побудова моделі поведінки виробника вимагає з’ясування механізму пошуку відповіді на такі три питання:

• варто чи не варто виробляти продукт;

• якщо варто, то скільки;

• які прибутки чи збитки принесе це виробництво?

У мікроекономіці існує два підходи до пошуку відповідей та прийняття рішень: на підставі співставлення валового доходу та сукупних витрат чи граничного доходу та граничних витрат. Зупинимося на кожному з них окремо.

Фірмі варто виробляти певний обсяг продукції, якщо це приносить їй економічний прибуток, або ж якщо збитки будуть меншими, ніж у випадку припинення виробництва. Економічний прибуток фірма отримуватиме у тому разі, коли валовий дохід виявиться більшим, ніж сукупні витрати. Отже, якщо різниця між валовим доходом та сукупними витратами фірми при якомусь обсязі виробництва має позитивне значення, фірмі краще виробляти, ніж припинити виробництво. У цьому випадку вона буде вирішувати завдання максимізації прибутку.

Складніша справа, коли за будь-яких обсягів виробництва сукупні витрати перевищують валовий дохід. За цих умов треба шукати таке рішення, яке мінімізує збитки. Якщо фірма припинить виробництво, то її збитки будуть дорівнювати постійним витратам. Тому за умови загальної збитковості виробництва, варто виробляти якийсь обсяг продукції, якщо загальні збитки фірми будуть меншими, ніж постійні витрати. Не важко переконатися, що такий результат буде тоді, коли валовий дохід перевищує змінні витрати:

TC – TR < FC (7.3)

(FC + VC) – TR < FC (7.4)

VC < TR (7.5)

Таким чином, в узагальненому вигляді відповідь на перше питання буде мати такий вигляд: фірмі доцільно здійснювати виробництво у короткотерміновому періоду за умови, що вона отримує економічний прибуток , чи коли її збитки менші, ніж постійні витрати. При цьому слід мати на увазі, що збиткове виробництво можна розглядати лише як тимчасове явище, як передишку, що її бере собі фірма для прийняття кардинальніших рішень, спрямованих на усунення постійних витрат та припинення виробництва взагалі або зниження витрат та отримання прибутку.

Маючи на увазі загальний принцип поведінки виробника, досить легко відповісти і на друге питання: у короткотерміновому періоді фірмі слід виробляти такий обсяг продукції, при якому вона максимізує свої прибутки чи мінімізує збитки.

Для відповіді на третє питання необхідно співставлення валового доходу та сукупних витрат при обраному обсязі виробництва: економічний прибуток чи збиток фірми буде дорівнювати різниці між валовим доходом та сукупними витратами.

Проаналізуємо дані, які наведені у табл.7.1, та зробимо висновки відносно бажаних обсягів виробництва та їх результатів.

Таблиця 7.1

Вибір обсягів виробництва у короткотерміновому періоді

Якщо на ринку склалася ціна 147 грн. за один стілець (а ми продовжуємо розглядати приклад, про який мова йшла в попередній темі), то у цьому випадку валовий дохід (ТR1) при виробництві 5-7 стільців приноситиме економічний прибуток (ЕР1). Тому фірмі слід розпочинати виробництво. Максимальний прибуток фірма отримає, якщо зупиниться на виробництві шести стільців. Він буде дорівнювати 36 грн.

При ринковій ціні 130 грн. валовий дохід (ТR2) ні за яких умов не перевищуватиме сукупних витрат. Тому виробництво завжди буду збитковим. То чи варто взагалі виробляти? Для відповіді на це запитання порівняємо валовий дохід зі змінними витратами. Він перевищує ці витрати уже при виробництві першої одиниці, що приводить до зменшення збитків порівняно з постійними витратами. Найменшими ці збитки будуть при виробництві п’яти стільців – 65 грн. (порівняйте, якщо не виробляти продукцію взагалі, то збитки становитимуть 200 грн.).

Зниження ціни до 90 грн. робить виробництво взагалі недоцільним: у жодному випадку збитки не стають меншими за постійні витрати.

Моделі вибору виробником варіантів поведінки на базі співставлення сукупних витрат та валового доходу можна дати графічну інтерпретацію (рис.7.3).

Рис.7.3. Варіанти максимізації прибутку, мінімізації збитків та закриття фірми.

Якщо лінія валового доходу перетинає криву сукупних витрат та існує її дільниця, що розташована вище кривої, то обсяги виробництва, які відповідають цій дільниці, будуть приносити фірмі економічний прибуток. Свого максимального значення він досягне у тій точці, де вертикальний розрив між лінією валового доходу та кривою сукупних витрат найбільший.

Фірма вирішуватиме завдання мінімізації прибутку, якщо лінія валового доходу знаходитиметься нижче кривої сукупних витрат, але перетинатиме криву змінних витрат. Мінімальними збитки будуть тоді, коли вертикальний розрив між лінією валового доходу та кривою сукупних витрат досягатиме найменшого значення.

Якщо ж лінія валового доходу розташована навіть нижче кривої змінних витрат, то найменші збитки фірма матиме, коли припинить виробництво.

Аналогічні висновки можна отримати, якщо порівнювати граничний дохід з граничними витратами. У табл.7.2 наведені дані про граничні витрати та граничний дохід в залежності від рівня ринкових цін. Якщо ціна одного стільця на ринку дорівнюватиме 147 грн., то продаж першого з них принесе фірмі додатково 147 грн. доходу, тоді як додаткові витрати її на виробництво цього стільця склали 100 грн. Тому розширення виробництва у цьому випадку буде збільшувати доходи фірми. Подібний висновок можна зробити і по відношенню до другого, третього та інших стільців. Тому будь-яку одиницю продукції, граничний дохід від продажу якої перевищує граничні витрати, пов’язані з її виробництвом, доцільно виробляти.

Таблиця 7.2.

Граничні витрати та граничний дохід

Починаючи з сьомого стільця виробництво кожної додаткової порції продукції буде обходитися виробнику дорожче, ніж додатковий дохід, отриманий від їх продажу. У цій ситуації виробництво доцільно скорочувати, а не збільшувати. Тому якщо граничні витрати додаткової одинці продукції перевищують граничний дохід від її реалізації, то виробництва цієї одиниці слід уникати.

Між ситуацією зацікавленості фірми у розширенні виробництва та зацікавленості у зменшенні виробництва знаходиться точка рівноваги, коли фірма бажала б зберегти досягнуті обсяги виробництва. Не важко дійти висновку, що цією точкою буде обсяг виробництва, при якому граничні витрати зрівняються з граничним доходом, а фірма отримає максимальний прибуток чи мінімальний збиток:

MR = MC. (7.6)

Це рівняння отримало назву правила визначення обсягів виробництва. Воно має кілька характерних особливостей, які слід враховувати в подальшому аналізі:

- правило можна застосовувати лише за умови, що фірма віддає перевагу виробництву, а не закриттю. Для останнього випадку потрібні додаткові порівняння: середніх змінних витрат та граничного доходу. Коли останній більший ніж середні змінні витрати, фірма приймаючи рішення про виробництво може максимізувати прибуток чи мінімізувати витрати; коли співвідношення зворотне – доцільніше припинити виробництво;

- застосування правила не обмежується лише умовами конкурентного ринку. Його з таким же успіхом можна використовувати і для аналізу інших моделей;

- для конкурентного ринку можна застосовувати особливий випадок цього правила:

МС = Р. (7.7)

На рис.7.4 наведене графічне порівняння граничного доходу, граничних та середніх витрат.

Рис. 7.4. Співставлення граничного доходу, граничних та середніх витрат

Якщо лінія граничного доходу перетинає криву середніх витрат, то фірма вирішує проблему максимізації прибутку. Його максимальний розмір досягається у точці, де перетинаються лінія граничного доходу та крива граничних витрат (Q1). Загальний розмір прибутку при цьому дорівнюватиме площі прямокутника, який утворюють вісь цін, лінія граничного доходу, лінія обсягу виробництва та лінія, що відповідає середнім витратам при цьому обсягу виробництва.

Якщо лінія граничного доходу проходить нижче кривої середніх витрат, але перетинає криву середніх змінних витрат, то обираючи певний обсяг виробництва фірма вирішує проблему мінімізації збитків. Вони будуть найменшими теж у точці перетину кривої граничних витрат та лінії граничного доходу. Як показано на рис.7.4, їх розмір теж можна визначити через площу відповідного прямокутника.

Якщо ж лінія граничного доходу навіть не перетинає криву середніх змінних витрат, то для неї доцільніше відмовитися від виробництва та концентрувати увагу на пошуку шляхів усунення постійних витрат, які у цій ситуації ї будуть дорівнювати збиткам.

Аналіз взаємозв’язку граничних витрат та граничного доходу надає можливість побудувати криву пропозиції фірми у короткотерміновому періоді. Якщо ціна товару встановляється нижче мінімального значення середній змінних витрат, пропозиція фірми буде дорівнювати нулю. Фірма розпочне виробництво, а відповідно і запропонує продукцію для продажу, починаючи з того моменту, коли ціна перевищить мінімум середніх змінних витрат. Подальше збільшення ціни буде приводити до виробництва такого обсягу продукції, який відповідатиме координатам точки перетину лінії ціни (граничного доходу) з кривою граничних витрат. Тому відрізок кривої граничних витрат фірми, який лежить вище кривої середніх змінних витрат, є кривою її пропозиції у короткотерміновому періоді.

Таким чином, використання як першого, так і другого підходу приводить до однакових висновків. В узагальненому вигляді модель прийняття рішень, які максимізують вигоди підприємства у короткотерміновому періоді, запропонована у табл.7.3.

Таблиця 7.3

Модель прийняття рішень по максимізації вигоди конкурентної фірми у короткотерміновому періоді

7.3 Максимізація прибутку у довготерміновому періоді

Перехід до аналізу довготермінового періоду потребує переходу від аналізу поведінки окремої фірми до з’ясування їх взаємодії в процесі утворення ринкової пропозиції та формування ринкової ціни. Це передбачає введення деяких нових допущень:

1. Допускаємо, що єдиним способом пристосування галузі до потреб ринку у довготерміновому періоді відбувається шляхом залучення в галузь нових виробників чи їх виходу з галузі.

2. Допускаємо, що усі фірми у галузі мають однакові або дуже близькі криві витрат, що дає можливість говорити про певну середню, типову фірму.

Нехай ринкова ціна на стільці установилася на рівні 147 грн.(Р1), що дає змогу типовій фірмі у галузі отримувати економічний прибуток. Як поведуть себе у цьому випадку підприємці інших галузей? Логічним буде спрогнозувати, що вони спробують переорієнтувати свою діяльність теж на виробництво стільців, оскільки воно приносить не тільки нормальний, але і економічний прибуток. Як відомо, під впливом збільшення кількості виробників крива ринкової пропозиції переміститься вправо, що приведе до зниження ринкової ціни рівноваги (рис.7.5). Тому вступ у галузь нових виробників ліквідує економічний прибуток.

Рис.7.5. Зміна ринкової ціни під впливом зміни пропозиції

Якщо ціна знизиться до рівня Р2, то типова фірма не зможе отримувати економічного прибутку. Більше того, вона зіткнеться з проблемою збитків (рис. 7.6), оскільки ціна буде нижча, ніж мінімальний рівень середніх витрат. У довготерміновому періоді розпочнеться відтік фірм з цієї галузі у ті, де є можливість отримати хоча б нормальний прибуток. Зменшення кількості виробників зменшить ринкову пропозицію, що призведе до встановлення нового рівня цін. Тому масовий відтік фірм з галузі ліквідує збитки.

Рис.7.6. Рівновага конкурентної фірми у довготерміновому періоді

Такі припливи та відливи капіталу в галузь призведуть до встановлення у кінцевому рахунку ціни, що буде забезпечувати лише відшкодування мінімальних середніх витрат виробництва, тобто типова фірма буде отримувати нормальний прибуток, але не зможе мати економічного. Це дає змогу сформулювати загальний висновок відносно досягнення фірмою рівноваги у довготерміновому періоді: після того, як усі довготермінові пристосування завершені, тобто коли досягнута довготермінова рівновага, ціна продукту буде повністю відповідати точці мінімуму середніх сукупних витрат фірми і виробництво прийдеться на цю ж точку.

7.4 Чиста конкуренція та ефективність Як з’ясовано при викладенні попереднього питання, рівновага у довготерміновому періоді досягається при встановлені наступної рівності:

MR = P = MC = ATC. (7.8)

Конкурентна фірма може отримувати економічний прибуток лише у короткотерміновому періоді. У довготерміновому періоді вона буде просто покривати свої витрати.

Більшість дослідників сходиться на тому, що чиста конкуренція найбільше відповідає вимогам ефективності суспільного виробництва. Про ефективність тієї чи іншої моделі ринку можна судити, виходячи з того, як вона виконує покладені на неї головні функції. Оскільки ресурси суспільства завжди обмежені, то ефективнішою вважається та система, яке, з одного боку, виробляє необхідний продукт при найменших витратах, а з іншого – забезпечує оптимальний розподіл обмежених ресурсів між галузями та окремими виробництвами. Відповідно виділяють ефективність виробництва та ефективність розподілу ресурсів.

Економіка конкурентних цін націлена на розподіл обмежених ресурсів, що є у розпорядженні суспільства, таким чином, щоб максимізувати задоволення потреб.

Виробнича ефективність конкурентного ринку реалізується в тому, що в кінцевому рахунку ціна встановлюється на рівні мінімальних середніх витрат. Це означає, що споживачі одержують потрібні їм товари за найнижчими з усіх можливих цін при існуючій технології виробництва.

Конкурентна фірма, керуючись мотивом максимізації прибутку, буде залучати ресурси та виробляти кожний товар до тієї точки, в якій ціна зрівняється з граничними витратами. Це означатиме, що ресурси розподілені найбільш ефективно.

Разом з тим, було б помилкою ідеалізувати конкурентний ринок, приписуючи йому нехарактерні властивості. Перш за все, слід мати на увазі, що конкурентний ринок через структуру виробництва лише дзеркально відображає структуру доходів суспільства. Конкурентна фірма орієнтована виробляти те, що у неї купують. Якщо у суспільстві склалася викривлена структура доходів на користь заможних за рахунок бідних, то ринок чистої конкуренції буде готовий запропонувати за найнижчими цінами предмети розкоші, зате в обмеженій кількості пропонуватиме товари першої необхідності. І розрішити цю суперечність ринок просто не здатний.

Обмеженість ринкового механізму саморегулювання проявляється і у тому, що він готовий пропонувати тільки ті продукти, які можуть бути кимось оплачені. Фірма не стане виробляти так звані товари громадського користування, за споживання яких немає можливості отримати відшкодування від споживача. Тому ринковий механізм у сучасній економіці завжди доповнюється державним регулюванням.

Орієнтація не безпосередню максимізацію прибутку конкурентної фірми досить часто приводить до неможливості оптимального поєднання поточних та перспективних цілей (згадайте ефект Робін Гуда, про який мова йшла у першій темі). Однак попри усі ці обмеження конкурентний ринок слід визнати найефективнішою моделлю ринку.

Тема 8. Монопольний ринок

Прямою протилежністю конкурентному ринку є ринок чистої монополії (монопольний ринок), тобто такий, де виробники представлені виключно одним продавцем. Це накладає досить суттєвий відбиток на модель прийняття виробником рішення про обсяги виробництва, що максимізують його прибутки. Пізнання цієї моделі разом з розглянутою уже моделлю поведінки виробника на конкурентному ринку дає змогу з’ясувати механізми прийняття відповідних рішень на ринках монополістичної конкуренції та олігополії.

8.1 Основні риси чистої монополії

У попередній темі мова йшла про критерії, за якими виділяють окремі моделі ринків. Стосовно ринку чистої монополії вони мають такі характеристики:

1. На ринку функціонує лише один виробник якоїсь продукції. Цей факт означає, що справедливим буде твердження: фірма-монополіст – це і є певна галузь виробництва. Тоді для монопольного ринку відсутній поділ на попит по відношенню до окремої фірми та ринковий (галузевий) попит, а також на пропозиція окремої фірми та ринкова пропозиція. Для чистого монополіста ці поняття будуть синонімами.

2. У товару, що його виробляє монополіст, немає близького замінювача. Звичайно, практично немає таких товарів, які неможна було б замінити на щось інше. Однак по відношенню до товару монополіста справедливим буде допущення, що у споживача існує лише два можливих варіанти поведінки: або взагалі відмовитися від споживання цього товару, або ж звернутися за його придбанням до монополіста.

Слід зазначити, що у чистого монополіста відсутні прямі конкуренти на ринку товарів. Але це зовсім не означає, що він взагалі не вступає у відносини конкуренції. Перш за все необхідно прийняти до уваги той факт, що монополіст у свою чергу стає покупцем на ринку ресурсів, де він зіштовхується з іншим конкурентним середовищем. Однак про це мова піде у наступному розділі.

3. Чистий монополіст сам установлює ціну на свій товар. Якщо конкурентну фірму ми назвали такою, що погоджується з ціною, то монополіст – це той, хто диктує ціну. Щоб зрозуміти механізм диктату монополіста, треба згадати, як взагалі формується ринкова ціна. Ціна рівноваги є результатом взаємодії попиту та пропозиції. Оскільки для монополіста попит співпадає з ринковим і його можна розглядати як заданий, то встановити рівноважну ціну він може через маневрування пропозицією: збільшення пропозиції зменшує ціну і, навпаки, зменшення пропозиції призводить до зростання цін.

4. Вступ у галузь інших виробників заблокований. Практично кожний виробник бажає стати монополістом та обмежити конкуренцію на ринку його товарів. Монополізація ринку може досягатися кількома шляхами:

1. Зростання фірми за рахунок капіталізації прибутку, банкрутство конкурентів, їх поглинання до досягнення фірмою повного панування у галузі.

2. Об’єднання капіталів на добровільній основі та перетворення такого об’єднання у пануючого виробника. Відомі різні форми монополістичних об’єднань, зокрема:

- картель, як досягнення угоди про розподіл ринків збуту, цін та квот виробництва при збереженні кожним учасником виробничої та комерційної самостійності;

- синдикат, як створення учасниками, що зберігають виробничу самостійність, спеціального спільного підрозділу, який здійснює постачально-збутові операції для усіх членів об’єднання;

- трест, в якому об’єднуються раніше самостійні підприємства однієї галузі, втрачаючи і комерційну, і виробничу самостійність.

Однак всякий монополіст зможе зберегти своє монопольне становище лише у тому випадку, коли вступ до цієї галузі для інших виробників буде надійно заблокований. Тому блокування вступу в галузь, встановлення відповідних бар’єрів – обов’язкова умова для існування чистої монополії. Бар’єри для вступу в галузь мають відношення не тільки до випадку чистої монополії, але й для олігополії чи монополістичної конкуренції, а тому заслуговують на особливу увагу.

Ці бар’єри можуть набувати різних форм:

а) масштаби виробництва. Як правило, фірма-монополіст – це досить велике підприємство, а тому для створення достойного конкурента необхідно вкласти значні кошти, що для абсолютної більшості потенційних конкурентів не під силу та й не доцільно;

б) легальні бар’єри. Це певні законодавчі норми, які регламентують той чи інший вид діяльності. Найпоширенішими серед них є патенти (виключне право на виробництво якого-небудь продукту чи використання якоїсь технології) та ліцензії (право на заняття якимось видом діяльності;

в) власність на найважливіші види ресурсів. Утримати своє монопольне становище на ринку можна, захопивши ті види ресурсів, за допомогою яких здійснюється виробництва продукції монополіста. Це спрацьовує у тому випадку, коли обмеженість ресурсів абсолютна і у них немає близького замінника;

г) недобросовісна конкуренція. Деякі фірми-монополісти застосовують методи боротьби з конкурентами, які не тільки не відповідають кодексу часті підприємця, але і у більшості країн заборонені законом. Це може бути тиск на постачальників сировини, профспілки, банки, переманювання провідного персоналу, цінова війна з метою банкрутства конкурента тощо. Однак виявити порушника закону та застосувати до нього відповідне покарання досить складно.

Проаналізовані риси монопольного ринку виявляють вирішальний вплив на ціни та обсягів виробництва монополістом.

8.2 Визначення ціни та обсягів виробництва монополістом

Вирішальна відмінність між чистою конкуренцією та чистою монополією полягає в своєрідності кривої попиту (рис.8.1): якщо для конкурентної фірми вона має абсолютно еластичний характер (пряма лінія), то для чистого монополіста – спадаючий характер.

Рис.8.1. Відмінності попиту для конкурентної фірми та чистого монополіста

Спадаючий характер кривої попиту суттєво впливає на розробку моделі поведінки монополіста на ринку при виборі обсягів виробництва. Перш за все, слід мати на увазі, що ціна реалізації додаткової одиниці продукції для монополіста завжди перевищує додатковий дохід, отриманий від її продажу (граничний дохід). Справ в тім, що виробник не зможе продати більше продукції без зниження ціни на неї. Однак він буде змушений одночасно знизити ціну не тільки на додаткову одиницю продукції, але і на весь обсяг продаж. Якщо на конкурентному ринку граничний дохід продавця формується лише за рахунок виграшу від збільшення обсягу продаж, то для чистого монополіста цей виграш зменшується на розмір програшу від зниження ціни на попередній обсяг проданої продукції.

Нехай монополіст по ціні Р1 = 150 грн. може продати 40 одиниць продукції. Для збільшення обсягу продаж до 50 одиниць він змушений знизити ціну до Р2 = 140 грн. Приріст сукупного доходу (Q) буде становити 1000 грн., а граничний дохід – 100 грн., тоді як ціна додатково проданої одинці продукції – 140 грн.

На рис. 8.2, де відображена описана ситуація, видно, що втрата доходу від зниження ціни дорівнює площі фігури АBСD (S1), а додатково отриманий дохід від збільшення обсягу продаж – площі фігури DKNM (S2). У залежності від співвідношення цих площин граничний дохід може бути позитивною величиною (S2 > S1), від’ємною величиною (S2 < S1) або дорівнювати нулю (S2 = S1).

Рис.8.2 Формування граничного продукту чистого монополіста

Продовжимо розглядати приклад фірми, що виробляє стільці, про яку йшла мова у попередній темі. Припустимо, що вона працює не на конкурентному ринку, а є чистим монополістом. Тоді збільшення обсягів продаж буде супроводжуватися зниженням ціни, як це показано у табл.8.1.

Таблиця 8.1.

Основні показники діяльності фірми-монополіста

Слід звернути увагу, що валовий дохід фірми-монополіста при збільшенні обсягів продаж зростає не завжди: продаж дев’ятої та десятої одиниці продукції супроводжується зменшенням загальної виручки. Не важко помітити, що динаміка валового доходу тісно пов’язана з рівнем граничного доходу. Якщо граничний дохід має позитивне значення, то валовий дохід зі збільшенням обсягів продаж зростає. Якщо ж граничний дохід набуває від’ємного значення, то валовий дохід зменшується:

MR >0 TR ; (8.1)

MR<0 TR. (8.2)

Тому максимального значення валовий дохід набуває у тій точці, де граничній дохід дорівнює нулю:

MR = 0 TR – max. (8.3)

Аналізуючи еластичність попиту (тема 4), ми дійшли висновку, що при еластичному попиті зменшення ціни збільшуватиме валовий дохід продавця. Якщо ж попит нееластичний, валовий дохід продавця буде мати таку саму спрямованість змін, що і ціна. Максимуму він досягне при одиничній еластичності попиту (TR1 – max) . Поєднавши ці висновки з попередніми, отримаємо залежності, що представлені на рис. 8.3. Їх аналіз дозволяє визначити межі, у яких виробник буде обирати співвідношення “ціна-продукт”. Якщо він обере ціну, яка відповідає нееластичній дільниці кривої попиту (Р2), то легко помітити, що отриманий ним валовий дохід (TR2) може принести і продаж значно менших обсягів продукції (Q3<Q2). Тому очевидно, що виробник, який намагається максимізувати прибуток, буде завжди намагатися уникнути нееластичної дільниці кривої попиту на користь певної комбінації “ціна-продукт” на еластичній дільниці.

Яку ж конкретну комбінацію ціни та кількості проданого продукту обере монополіст? Це залежить не тільки від попиту, але і від його витрат на виробництво. Звернемося до аналізу витрат монополіста, що наведені у табл.8.1. Як з’ясовано в попередній темі, виробник буде виробляти кожну додаткову одиницю продукції до того часу, поки дохід від її продажу буде перевищувати додаткові витрати на її виробництво. Так для збільшення виробництва з двох до трьох одиниць продукції виробник витратив додатково 99 грн., а отримав додатковий дохід від збільшення обсягу продаж 160 грн. Якщо ж розглядати перехід від п’яти до шести одиниць продукції, то граничний дохід та граничні витрати становитимуть, відповідно, 131 грн. і 70 грн., що підтверджує недоцільність такого переходу. Таким чином, монополіст зможе максимізувати свій прибуток при такому співвідношення ціни та обсягу продаж, яке урівнює граничній дохід та граничні витрати. Для наведеного у таблиці прикладу це становитиме 175 грн. та 4 одиниці продукції.

Рис.8.3. Вибір монополістом дільниці кривої попиту

Аналогічного висновку можна дійти, аналізуючи співвідношення валового доходу та сукупних витрат. Максимальний прибуток як перевищення валового доходу над сукупними витратами (100 грн.) виробник отримує при виробництві чотирьох одиниць продукції.

На рис. 8.4 наведене геометричне тлумачення моделі вибору монополістом співвідношення ціни та обсягів продаж, що максимузує його прибуток. У довгостроковому періоді для конкурентної фірми рівновага установлюється тоді, коли ціна досягає мінімальних середніх витрат. Інакше страва виглядає для монополіста. Оскільки крива граничного доходу монополіста не співпадає з кривою ціни (кривою попиту), то точка максимізації прибутку буде завжди знаходитися лівіше точки перетину кривих попиту та граничного доходу. Тобто монополіст максимізує прибуток при обсягах виробництва менших, ніж це могло бути на конкурентному ринку (Q1 < Q2). При цьому він реалізує продукцію за цінами (Р1), що перевищують середні витрати для запропоновано обсягу продаж (АТС1), і отримує економічний прибуток. На рис.8.4 розмір економічного прибутку монополіста відповідатиме площі заштрихованої фігури.

Рис.8.4. Максимізація економічного прибутку монополістом

Оскільки вступ у галузь, де панує монополіст, заблоковано, то для нього немає загрози з боку конкурентів, які збільшивши пропозицію та відповідно пересунувши її криву вправо знизили б ціну рівноваги та ліквідували економічний прибуток. На відміну від конкурентної фірми монополіст має змогу як у короткотерміновому, так і у довготерміновому періоді отримувати економічний прибуток.

Інколи на побутовому рівні розуміння економічних проблем складається помилкове враження про цінову політику монополіста. Найпоширенішими є такі помилки:

1. Монополіст намагається установити найвищу ціну. Ця помилка грунтується на неусвідомленні того факту, що збільшення ціни для монополіста обертається зменшенням обсягів продаж. Насправді ж монополіст не задається метою максимізації ціни, а шукає такий її рівень, що забезпечив би йому максимальних прибуток.

2. Чим більша різниця між ціною реалізації продукції та середніми витратами на виробництво одиниці продукції, тим більший прибуток отримує монополіст. Це твердження справедливе лише по відношенню до дохідності з одиниці продукції. Монополіст же ставить за мету максимізувати загальний прибуток. Його максимізація далеко не завжди співпадає з максимізацією продукту з одиниці продукції. Порівняйте, що доцільніше для монополіста, продати по 10 грн. 40 шт. продукції при витратах на виробництво одиниці продукції 5 грн., чи по 9 грн. 100 шт. продукції при витратах 6 грн. на одиницю? У першому випадку монополіст отримає 100% прибутку з кожної одиниці продукції, а у другому – тільки 50%. Однак загальний прибуток монополіста у другому випадку становитиме 300 грн. проти 200 грн. у першому випадку.

Тому для монополіста буде привабливішим той варіант, який максимізує його загальний прибуток, хоча при цьому може і не досягатися максимальний прибуток з одиниці продукції.

3. Монопольне положення на ринку завжди гарантує беззбиткову роботу. Для монополіста існуватиме варіант беззбиткової роботи у тому випадку, коли крива попиту перетинатиме криву середніх витрат. Так найчастіше буває, оскільки, як правило, крива попиту на продукцію монополіста має досить еластичну дільницю з великим кутом нахилу. Однак неважко уявити ситуацію, коли крива попиту проходить взагалі нижче кривої середніх витрат, не маючи з нею жодних спільних точок (рис. 8.5).

Рис.8.5. Варіант збитковості чистого монополіста

Така ситуація складається у тому випадку, коли монополіст продовжує випускати продукції, попит на яку різко впав. Навіть якщо якесь підприємство було б сьогодні абсолютним монополістом по виробництву рахівниць чи примусів, це не надало б йому гарантій беззбиткової роботи.

8.3 Економічні наслідки монополізму

Логічним завершенням дослідження монопольного ринку повинна стати оцінка впливу монополізму на економічні процеси взагалі. Найсуттєвішими серед економічних наслідків чистої монополії є такі:

1. Монополіст вважає за доцільніше продавати менший обсяг продукції та назначати вищі ціни, ніж це зробив би конкурентний виробник (рис.8.4). Тому, з одного боку, суспільство перевитрачає певну кількість ресурсів, оскільки рівноважний обсяг виробництва не співпадає з мінімальним рівнем середніх витрат. Перерозподіл ресурсів на користь монополізованої галузі зменшив би середні витрати, що свідчило б про підвищення ефективності розподілу ресурсів. З іншого ж боку, споживачі змушені сплачувати свого роду монопольний податок, оскільки ціни на продукцію встановлюються вище, ніж середні витрати на виробництво. Цей “податок” складає економічний прибуток монополіста. Оскільки вступ у галузь нових виробників заблоковано, то механізм ліквідації економічного прибутку у довготерміновому періоді, властивий конкурентному ринку, тут не діє.

2. Середні витрати монополіста, як правило, не співпадають з середніми витратами конкуруючої фірми. До цього часу про можливості такого неспівпадіння мова не йшла. Насправді ж середні витрати монополіста (АТСм) можуть бути як нижчими, так і вищими ніж у конкуруючої фірми (АТСк).

Оскільки монополіст – це, як правило, велике підприємство, то на розмірі середніх витрат може позначитися ефект масштабу (рис. 8.6). Інколи нижчі середні витрати навіть з урахуванням економічного прибутку, що його закладає у ціну монополіст, можуть трансформуватися у нижчі ринкові ціни на продукцію монополіста порівняно з конкурентною фірмою. Однак така ситуація складається досить рідко.

Рис. 8.6. Вплив ефекту масштабу на середні витрати монополіста та конкурентної фірми

Усі криві середніх витрат, які ми використовували раніше, грунтуються на припущенні, що виробник використовує залучені ресурси з максимальною ефективністю. Однак по відношенню до чистого монополіста це припущення досить часто стає необгрунтованим. Справа в тім, що у монополіста фактичні витрати фірми для будь-якого обсягу виробництва, як правило, більші, ніж мінімально можливі. Це явище отримало назву “Х-неефективність”. Воно пояснюється такими причинами:

а) цілі менеджерів монополіста не співпадають з метою мінімізації витрат. Вони можуть реалізувати завдання росту фірми, не рахуючись з витратами; ухилятися від надмірного ризику, погоджуючись на більші витрати; приймати на роботу некомпетентних друзів та родичів, знижуючи загальну ефективність управління тощо;

б) монополіст, не відчуваючи “подиху в потилицю” конкурента, стає в’ялим, не орієнтується на пошук технологій, які мінімізують витрати;

в) монополія змушена нести додаткові витрати по збереженню свого монопольного становища. Це можуть бути як офіційні (легальні) платежі за придбання патентів, ліцензій, так і неофіційні (нелегальні) витрати на підкуп посадових осіб, тиск на постачальників ресурсів тощо.

3. Монополія суперечливо впливає на науково-технічний прогрес. З одного боку, масштаби монополії позволяють їй виділяти значні кошти на проведення наукових досліджень та розробку нових технологій. Це, як правило, не під силу дрібним виробникам на конкурентному ринку. Більшість сучасних відкриттів дійсно зроблено за участю монополій. Однак, з іншого боку, у чистого монополіста немає автоматичних стимулів до науково-технічного прогресу. Тому він може дозволити собі бути неефективним.

4. Чистий монополіст має можливість проводити цінову дискримінацію. Вона має місце тоді, коли певний продукт реалізується більше ніж по одній ціні і ці відмінності не пов’язані з відмінностями у витратах. Продавець-монополіст може застосовувати цінову дискримінацію за умови, що він має можливість виділити різні групи покупців, та якщо первинний покупець не може перепродувати товар чи послугу. Прикладів такої дискримінації досить багато, особливо коли мова йде про природну монополію. Так, електропостачання населення та підприємств в Україні ведеться за різними тарифами, заниження тарифів на пасажирські перевезення перекриваються Укрзалізницею за рахунок підвищених тарифів на перевезення вантажів тощо.

Таким чином, монополізм має суперечливі економічні наслідки. Однак одне незаперечно: від підриває конкуренцію як основу ринкового саморегулювання. Тому однією з функцій держави в сучасних умовах вважається обмеження монополізму, підтримка конкурентного середовища.

Тема 9. Ринок монополістичної конкуренції

Монополістична конкуренція є чи не найпоширенішою моделлю сучасного ринку. Особливо це стосується товарів народного споживання. Тому кожен з нас як покупець найчастіше зустрічається з виробником чи продавцем, який орієнтується у своїй поведінці на монополістичну конкуренцію. Пізнання моделі цієї поведінки і становить головну мету теми. Її досягнення дасть змогу не тільки набути певних професійних знань, а і краще зрозуміти свого контрагента на ринку у повсякденному житті.

9.1 Монополістична конкуренція та її основні риси

Монополістичну конкуренцію не слід плутати з монопольним ринком. Хоча ці терміни досить співзвучні, але відображають зовсім різні ситуації на ринку. Риси монопольного ринку нами розглянуті у попередній темі. Зупинимося тепер на характеристиці особливостей монополістичної конкуренції.

1. На ринку представлена досить велика кількість продавців. Що означає словосполучення “досить велика”? Для існування монополістичної конкуренції кількість продавців повинна відповідати таким критеріям:

- вона не повинна бути надто великою, щоб попит не перетворився у абсолютно еластичний, що властиво для чистої конкуренції;

- вона повинна бути не надто малою, щоб кожна фірма володіла відносно незначною часткою ринку та мала обмежений контроль над ціною (але все-таки мала);

- вона повинна бути досить значною, щоб виключити можливість таємних угод, погоджених дій окремих фірм з метою обмеження обсягів виробництва та штучного підвищення цін;

- вона повинна бути достатньою, щоб фірми у галузі не відчували взаємної залежності між собою, кожна з них щоб визначала свою політику, не озираючись на можливу реакцію конкурентів.

Тому якщо для чистої конкуренції на ринку необхідно мати сотні або й тисячі фірм, то для монополістичної конкуренції достатньо 30, 50 чи 70 фірм.

2. Продукти, що пропонуються на ринку, хоча й належать до однієї товарної групи, достатньо диференційовані. В основі цієї диференціації можуть бути як реальні відмінності, так і удавані. Реальні відмінності досягаються за рахунок:

а) якості товару. Товари можуть відрізнятися певними функціональними особливостями, матеріалами, з яких вони виготовлені, дизайном, якістю роботи тощо. Товарні ринки України переповнені товарами з однаковою товарною маркою, але виготовленими у різних країнах: Польщі чи Італії, Японії чи Малазії, Кореї чи Болгарії. При цьому їх якість може мати досить суттєві відмінності;

б) поглиблення післяпродажного обслуговування. Фірми намагаються виділити свій товар серед інших аналогічних тим, що збільшують термін гарантійного обслуговування, безкоштовно доставляють товар покупцеві, здійснюють зібрання та установку меблів у квартирі покупця тощо;

в) місця продажу товару. Це особливо стосується товарів, потреба в яких виникає в певному місця і задовольнити яку краще якраз там. Скажімо, кафе, що розташоване у людному місці на березі Дніпра з чудовим краєвидом, чи бензоколонка на трасі з активним рухом автомобілів будуть привабливішими для покупців за інших рівних умов;

г) стимулювання збуту. З метою виділення свого товару серед інших фірма може стимулювати збут, встановлюючи призи для покупців. Наприклад, Тростянецька кондитерська фабрика “Корона” при придбанні 0,5 кг цукерок видає кожному покупцеві спеціальний пакет з її емблемою, а бензоколонка “Південь” при придбанні 30 л бензину безкоштовно вручає водію пляшку мінеральної води.

Разом з тим, диференціація товару часом ґрунтується на удаваних відмінностях. Найчастіше на них спрямована активна рекламна політика фірми (“Наша зубна паста – це єдиний надійний захист від карієсу” чи “Наш пральний порошок чистить усе, крім ваших кишень”). Цьому ж підпорядковане використання відомих торгових знаків чи торгових марок.

3. Обмежена можливість впливу на ціни. Було б помилковим вважати, що при монополістичній конкуренції фірма взагалі не може вплинути на ціну продукту, який вона реалізує. Вдале розташування, яскрава упаковка, результативна рекламна кампанія дають фірмі певні переваги перед іншими, що зумовлює можливість реалізувати свою продукцію дещо дорожче. Але ця можливість обмежена тим, що на ринку монополістичної конкуренції існує багато близьких товарів-субститутів, а тому покупець має змогу придбати товар у іншого продавця, якщо його ціна виявиться привабливішою.

4. Легкий вступ у галузь. Оскільки на ринку досить велика кількість конкуруючих фірм, то створити якість бар’єри для вступу у галузь нових виробників практично не можливо. Разом з тим, існує певне виключення з цього загального правила. Скажімо, кількість місць, найзручніших для встановлення кіосків, обмежена, а тому для додаткових конкурентів з’являються бар’єри. Це особливо важливо для розуміння моделі поведінки фірми на ринку з монополістичною конкуренцією у довготерміновому періоді.

Ринок монополістичної конкуренції займає деяке проміжне місце між монопольним ринком та ринком чистої конкуренції. Тому і механізм визначення ціни та обсягів виробництва при монополістичній конкуренції є переплетінням розглянутих у двох попередніх темах моделей.

9.2 Визначення ціни та обсягів виробництва при монополістичній конкуренції

Припустимо, що якась фірма, зорієнтована на монополістичну конкуренцію, виробляє та постачає на ринок певний вид продукції, що відрізняється від інших товарів цієї групи. Який вигляд буде мати крива попиту (крива продаж) на цей товар?

З одного боку, можна з впевненістю сказати, що якщо крива попиту і буде абсолютно еластична, то тільки у певних межах, оскільки доля фірми не така вже й мала, щоб збільшення нею обсягів продаж взагалі не впливало на ціни. Найчастіше ж вона має похилий характер, тому що: а) фірма в умовах монополістичної конкуренції має меншу кількість конкурентів, ніж на конкурентному ринку; б) продукти цих конкурентів є близькими, але не ідеальними замінниками.

З іншого ж боку, крива попиту матиме більшу еластичність, ніж на монопольному ринку. Тут є можливість за рахунок позитивної диференціації продукту добиватися ефекту заміщення, коли попит з інших товарів цієї групи переключається на товар даної фірми.

В узагальненому вигляді можна сказати, що еластичність кривої попиту буде залежати від числа конкурентів, з яким зіштовхується фірма, та ступеню диференціації продукту в галузі. Чим чисельніша група конкурентів та слабша диференціація продукту, тим більш еластичною буде крива попиту для кожного з них. У цьому випадку монополістична конкуренція буде наближатися до досконалої. Якщо кількість конкурентів буде обмежена, а глибина диференціації продукту значна, крива попиту матиме менш еластичний вигляд, що наближатиме положення фірми на монопольному ринку до чистої монополії.

З урахуванням вступних зауважень розглянемо тепер механізм вибору обсягів виробництва та ціни у короткотерміновому та довготерміновому періодах.

Оскільки крива попиту, що характеризує можливі співвідношення “ціна-продукт”, для ринку монополістичної конкуренції матиме спадаючий характер (хоча і при незначному куті нахилу), то подібно до монопольного ринку крива граничного доходу буде завжди знаходитися нижче неї. Застосовуючи загальне правило, можна сказати, що фірма на ринку монополістичної конкуренції у короткотерміновому періоді буде максимізувати свої прибутки або мінімізувати збитки, виробляючи такий обсяг продукції, що відповідає координатам точки перетину кривих граничних витрат та граничного доходу.

Рис. 9.1. Максимізація прибутку фірми на ринку монополістичної конкуренції

Оскільки фірма виробляє продукт, який не має абсолютного замінника, то зменшення його пропозиції на ринку призведе до деякого підвищення цін. За рахунок цього у короткотерміновому періоді фірма на монополістичному ринку може отримувати економічний прибуток, розмір якого відповідає площі заштрихованої фігури на рис. 9.1.

Однак фірма не застрахована від збитків. Умовою отримання економічного прибутку є такий характер попиту на продукт фірми, при якому крива попиту перетинає криву середніх витрат. Якщо ж вона розташована нижче кривої середніх витрат, але перетинає криву середніх змінних витрат, фірма буде вирішувати завдання мінімізації збитків (рис.9.2).

Рис. 9.2 Мінімізація збитків фірми на ринку монополістичної конкуренції

Якщо крива попиту пройде нижче кривої середніх змінних витрат, фірма змушена буде приймати рішення про припинення виробництва, оскільки при будь-якому його обсязі збитки будуть перевищувати постійні витрати.

Таким чином, у короткотерміновому періоді фірма в умовах монополістичної конкуренції може отримувати економічний прибуток, терпіти збитки чи вирішувати проблему закриття. Що ж відбуватиметься у довготерміновому періоді?

Однозначно відповісти на це запитання неможливо. Ми можемо говорити лише про загальну тенденцію. Нею можна вважати устремління до отримання фірмою нормального прибутку, беззбитковості, тобто встановлення ціни на рівні середніх витрат.

Економічний прибуток, що його отримує типова фірма в умовах монополістичної конкуренції, приваблює вступити у галузь нові фірми. Збільшується кількість конкурентів та зростає число продуктів, що здатні досить ефективно замінити продукт типової фірми. Це призводить до того, що крива попиту стає більш еластичною, наближаючи умови монополістичної конкуренції до умов конкурентного ринку. Віддаль між кривими попиту та середніх витрат зменшується, ліквідуючи економічний прибуток.

Навпаки, якщо типова фірма терпить збитки, спостерігається відтік із галузі виробників кількість конкурентів зменшується, диференціація товарів поглиблюється, крива попиту стає крутішою (менш еластичною). Як результат, вона може перетнути криву середніх витрат, ліквідувавши таким чином збитки фірми.

Рівновага встановиться тоді, коли криві попиту та середніх витрат будуть мати лише одну спільну точку – точку дотику, тобто коли ціна встановиться на рівні середніх витрат для певного обсягу виробництва, а фірма не буде отримувати економічного прибутку та не нестиме збитки (рис.9.3):

Рис. 9.3. Рівновага фірми у довготерміновому періоді

Разом з тим, необхідно усвідомлювати, що для ринку монополістичної конкуренції встановлення ціни на рівні середніх витрат є лише тенденцією. Існують фактори, що ускладнюють прогнозування результатів монополістичної конкуренції у довготерміновому періоді. До них можна віднести такі обставини:

1. Існують певні бар’єри для вступу у галузь при монополістичній конкуренції. Так для проведення комерційних та комісійних операцій на фондовому ринку України необхідно отримати дозвіл від Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ліцензію). Ця процедура займає немало часу і не дешево обходиться для фірми. Тому якщо якийсь торговець цінними паперами зумів надати своїм послугам властивості, що приваблюють клієнтів, він досить довго може бути захищеним від появи нових конкурентів та отримувати економічний прибуток.

2. Диференціація продукту чи послуги може грунтуватися на таких обставинах, які важно, а може навіть неможливо відтворити конкурентам. Скажімо, рекламній фірмі вдалося залучити до співпраці талановитого художника, що позитивно позначилося на її продукції та дозволило виділити свій товар серед продуктів аналогічних фірм. Поглиблення диференціації продукту, яке відбулося у цьому випадку, не зможе бути ліквідовано за рахунок нових конкурентів, а тому фірма буде отримувати економічний прибуток на протязі довготривалого періоду.

Подібних прикладів можна навести чимало, що дає підстави оцінювати досягнення рівності ціни середнім витратам на ринку монополістичної конкуренції лише як досить ймовірний результат у довготривалому періоді.

9.3 Монополістична конкуренція та ефективність

При аналізі конкурентного ринку нами було з’ясовано, що найвища ефективність використання ресурсів та виробнича ефективність забезпечуються тоді тоді, коли рівновага виробника досягається при рівності ціни, граничних витрат та мінімальних середніх витрат:

Р = МС = АТС min. (9.2)

Інакше кажучи, ефективність гарантує споживачам отримання найбільшого обсягу продукції за найнижчими цінами, що взагалі можливі при існуючій технології та витратах виробництва. Спробуємо за цим критерієм оцінити ефективність монополістичної конкуренції.

Як видно з аналізу, проведеного при викладенні попереднього питання теми, при монополістичній конкуренції рівновага виробника ніколи не може бути досягнута при рівності ціни граничним витратам. Адже рівновага наступає у точці перетину кривої граничних витрат з кривою граничного доходу, тобто коли МС =MR. Оскільки ж ціна завжди більша за граничний дохід, то і в точці рівноваги вона буде більшою за граничні витрати. Для рівноваги фірми в умовах монополістичної конкуренції справедлива така нерівність:

Р > MC. (9.3)

Це означає, що елемент монополізму, який властивий монополістичній конкуренції, завжди викликає деяке недовикористання ресурсів для виробництва товарів. Якщо ціни на якийсь товар перевищують граничні витрати на його отримання, то це свідчить, що суспільство оцінює додаткові одиниці цього товару вище, ніж альтернативні товари, які можна було б виробити за тих же витрат. Тому можна вважати, що монополістична конкуренція не забезпечує оптимального розподілу та використання ресурсів. Навпаки, спостереження дають масу прикладів недовикористання виробничих потужностей фірмами, орієнтованими на монополістичну конкуренцію. Скажімо, багато хто з пересічних громадян дивується, коли неподалік від однієї бензоколонки відкривається нова, хоча і перша не перевантажена клієнтами. Якраз перевищення ціни над граничними витратами дозволяє обом виробникам отримувати економічний прибуток за умови недовантаження потужностей.

Монополістична конкуренція не здатна забезпечити найвищу виробничу ефективність, тобто рівність цін мінімальним середнім витратам. Адже перетин кривих граничних та середніх витрат приходиться на точку мінімуму останніх. Для досягнення максимальної виробничої ефективності необхідно щоб через цю саму точку одночасно пройшли криві попиту та граничного доходу. Оскільки вони не співпадають, то досягнення найвищої ефективності для монополістичної конкуренції принципово неможливе. Навпаки, як у короткотерміновому так і довготерміновому періодах ціна вища мінімальних середніх витрат:

Р > ATC min. (9.4)

Тому споживачі завжди змушені платити на ринку монополістичної конкуренції ціну за одиницю продукції більшу, ніж це могло б бути на конкурентному ринку.

Таким чином, недовантажені потужності підприємств та завищені ціни – ось плата суспільства за монополістичну конкуренцію. Однак навіть це досить критичне зауваження не дає достатньо підстав для однозначно негативної оцінки монополістичної конкуренції. Справа в тім, що орієнтація на монополістичну конкуренцію постійно націлює фірму на пошук варіантів виділення свого продукту серед аналогічних товарів галузі, найповніше враховуючи при цьому різноманітність потреб споживачів. Тому аналіз ринку монополістичної конкуренції буде не повним без розгляду нецінової конкуренції, яка спонукає фірму до пошуку нових варіантів задоволення потреб споживачів.

9.4 Нецінова конкуренція

До цього часу ми дотримувалися припущення, що фірма поставляє на ринок певний продукт, нічого у ньому не змінюючи. Однак насправді, отримавши економічний прибуток, фірма не чекає, поки конкуренти зроблять аналогічний товар та ліквідують його надприбуток. З метою збільшення попиту на свій продукт фірма постійно шукає шляхи його удосконалення. Це підштовхує її до нецінової конкуренції. Слід зауважити, що якраз нецінова конкуренція виступає найбільш розповсюдженою форм для моделі ринку, що аналізується.

В узагальненому вигляді методи нецінової конкуренції можна поділити на дві групи: а) пов’язані з удосконаленням продукту; б) орієнтовані на рекламно-пропогандистську діяльність.

Удосконалення продукту може здійснюватися без докорінної зміни його споживацьких якостей. Це стосується упаковки товару, його дизайну, способів продажу тощо. Однак в довготерміновому періоді фірми орієнтуються на розробку нових моделей товарів, які втілювали б у собі нові досягнення науки та техніки. Тому на відміну від чистої монополії монополістична конкуренція створює безпосередню зацікавленість фірм у реалізації наукових та технічних новинок. Багато з фірм планують моральне старіння продукції, навіть провокують його для створення більш сприятливих умов по впровадженню нових товарів.

Досягнення тимчасових переваг над конкурентами можливе не тільки на базі реальних відмінностей свого товару, а і за рахунок активної рекламної діяльності. Мета реклами – збільшення долі на ринку та посилення лояльності споживачів до товару фірми. Стосовно графічного зображення положення фірми на ринку, успіх реклами буде означати переміщення кривої попиту вправо та зменшення її еластичності.

На рис.9.4 запропоновано загальну схему рекламного процесу. Він включає розробку рекламного повідомлення, вибір засобу інформації, через який рекламне повідомлення буде послане потенційним покупцям, власне рекламування та оцінку ефективності рекламної діяльності.

Фірми досить багато уваги приділяють розробці рекламного повідомлення. Вдала провідна ідея реклами, форма подання матеріалу, його обсяг – все це визначає кінцеву результативність усього рекламного процесу.

Вибір засобу інформації для посилання рекламного повідомлення залежить від його змісту, потенційних споживачів, типу реклами (інформаційна, переконуюча чи нагадуюча) тощо.

Вибір часу та місця власне рекламування повинен враховувати кілька обставин. По-перше, кожен потенційний споживач, стомлений від скрізь оточуючої його реклами, намагається захиститися від неї умовно кажучи “інформаційним щитом”. І тільки та реклама може розраховувати на успіх, яка зможе пробити цей щит: чи то незвичайною формою, чи змістом, чи місцем подачі.

Рекламне повідомлення

Засіб інформації

Інфор-

мацій-

ний

щит

Потенційний покупець

Шуми

Зворотний зв’язок

Рис. 9.4. Загальна схема рекламного процесу

Рекламна інформація ніколи не існує самостійно. Споживача завжди оточує ціле інформаційне поле. Інформація, яка йде паралельно з рекламною, у схемі названа шумами. Ці шуми можуть бути на стільки сильними, що будуть повністю глушити рекламну інформацію. Досить привабливим часом для телевізійної реклами є показ футбольних матчів. Однак якщо футболісти однієї з команд провели вдалу атаку та забили гол, то можна з упевненістю сказати, що рекламне повідомлення, яке подасть у ефір режисер, залишиться ніким непоміченим.

У економічній науці роль реклами розцінюється суперечливо. Існують досить вагомі аргументи на користь реклами. Серед них особливо слід виділити такі:

1. Реклама надає інформацію, яка допомагає споживачам зробити розумний вибір. Адже однією з найважливіших передумов обгрунтованого вибору завжди вважалась повнота інформації.

2. Кошти за розміщення реклами – це чи не найголовніше джерело доходів засобів масової інформації. Ні телебачення, ні радіо, ні газети не могли б існувати, якби не надавали оплачуваних рекламних послуг. Цей зовнішній ефект для глядачів та читачів з суспільної точки зору виправдовує певні незручності, пов’язані з перенасиченістю рекламою засобів масової інформації.

3. Реклама стимулює удосконалення продукту рекламодавцем. Рекламна кампанія буде приречена на провал, якщо продукт не буде мати хоча б частини тих властивостей, про які іде мова у рекламному повідомленні.

4. Реклама стимулює високий рівень споживацьких витрат, що створює позитивні передумови для економічного росту, збільшення зайнятості та в кінцевому рахунку підвищення загального добробуту нації. Відомий вислів проголошує: “Якщо реклама ефективно виконує свою роботу, то багато хто з людей зберігає свою”.

Разом з тим, доцільно прислухатися і до аргументів, які висловлюються проти реклами:

1. Головна мета реклами – переконувати, а не інформувати. Згадайте хоча б зміст основних рекламних повідомлень, які ви щодня бачите по телебаченню. Більшість з них побудована на протиставленні товару фірми з іншим товаром та має за мету переконати, що придбати товар фірми – це єдине вірне рішення.

2. Витрати на рекламу є відносно непродуктивними, вони нічого або майже нічого не додають до процвітання суспільства. Хоча сама рекламна діяльність і створює додаткові робочі місця (рекламні агентства, засоби інформації тощо), однак при альтернативному використанні рекламних коштів вони могли б принести більший суспільний ефект.

3. Реклама часом викликає негативні зовнішні ефекти, такі як збільшення споживання тютюнових виробів, алкоголю тощо.

4. Ефективність реклами низько, оскільки більша її частина має тенденцію до самонейтралізації. Скажімо, активна рекламна кампанія зубних паст “Sanino” та “Colgate” призводить до того, що споживач не знає, який вибір йому зробити, а тому керується іншими критеріями при визначенні покупки.

Спробуйте знайти додаткові аргументи на користь реклами та проти неї і обговоріть їх з своїми друзями.

Таким чином, фірма, яка намагається максимізувати прибуток в умовах монополістичної конкуренції, досягає цього за рахунок маневрування співвідношенням “ціна-продукт”, удосконаленням самого продукту та проведенням рекламно-пропогандистської кампанії.

Розділ VI. Ринки факторів виробництва

Тема 9. Утворення похідного попиту на ресурси

1. Теорія граничної продуктивності та попит на ресурси

Розглянутий вище ринок товарів та послуг має домінуюче значення в ринковій економіці, оскільки саме вони прямо задовольняють потреби домогосподарств. Кожна фірма купує ресурси для того, щоб виробляти з них блага, і реалізуючи їх на ринку, отримувати прибуток. Ресурси – це все те, при допомозі чого виробляються товари та послуги.

Легко помітити, що якщо попит на товари та послуги зростає, зростає і ринкова ціна на них (при інших рівних умовах). Тоді фірма буде купувати все більшу кількість ресурсів для їх виготовлення і попит на ресурси теж зросте. І навпаки, якщо попит на товари та послуги падає, то падає і попит на ресурси, необхідні для їх виробництва. Таким чином, попит на ресурси є похідним (залежним) від попиту на товари та послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів. Окрім цієї особливості попит на ресурси (фактори виробництва) має ще такі:

• попит на ресурси створюють тільки підприємці, тобто та частина суспільства, яка здатна організувати процес виробництва; він зводиться до попиту на працю, капітал та землю;

• на один і той же ресурс пред’являють попит фірми із різних сфер виробництва і тому ринковий попит на ресурс ширше галузевого;

• попит на фактори виробництва – взаємозалежний процес. Для виробництва кінцевого товару потрібні усі фактори в певному співвідношенні, тому зміни в попиті на один з них змінять попит на інші;

• попит на ресурси залежить від структури ринку ресурсів (досконала конкуренція, монополія).

Перед кожною фірмою виникає проблема: скільки ресурсів треба купити для їх ефективного використання у виробництві певного обсягу продукції? Для відповіді на це питання використаємо принципи маржинального (граничного) аналізу і підрахуємо вигоди та витрати при використанні ресурсів.

Граничний фізичний продукт (МР) – це додатковий продукт, який приносить фірмі кожна додаткова одиниця ресурсу. Згідно з законом спадної граничної продуктивності ресурсу, починаючи з певної одиниці ресурсу його граничний фізичний продукт буде зменшуватись. Знаючи величину граничного продукту (МР) і ціну товару чи послуги (Р), можна порахувати доход від граничного продукту ресурсу або граничний продукт в грошовому вираженні.

Граничного продукт в грошовому вираженні (MRP) – це виражений у грошах додатковий доход, який приносить продаж кожної додаткової одиниці продукту, яка виробляється за допомогою додаткової одиниці ресурсу.

Він розраховується за формулою:

,

де MR – граничний доход від продажу товару, що виробляється за допомогою ресурсу L. На досконалому ринку товарів MR = P;

МР_L – граничний фізичний продукт від використання додаткової одиниці ресурсу L.

Підприємець займається бізнесом з метою отримання високого прибутку, тому купуючи ресурси він співставляє доход від граничного продукту ресурса (MRP) з граничними витратами на ресурс (MRC). Для ринку праці граничними витратами на ресурс виступає заробітна плата, як додаткові витрати підприємця при придбанні кожної додаткової одиниці ресурсу:

.

Правило використання ресурсів виголошує: щоб максимізувати прибуток, фірма купує нові ресурси до тих пір, поки граничний доход від ресурсу (MRP) не зрівняється з граничними витратами на нього (MRС):

MRP = MRС

Крива попиту на ресурс базується на основі правила використання ресурсів.

На ринку досконалої конкуренції ціна ресурсу (P_R) дорівнює граничним витратам на нього (MRС):

MRС = P_R

Правило використання ресурсів набуває вигляд: MRС = P_R = MRP. Тому підприємець буде співставляти між собою додаткові вигоди від використання ресурсу (MRP) і додаткові витрати на нього (MRС = P_R). Якщо ціна ресурсу (P_R) зростає, то і додаткові витрати на нього зростають; в результаті підприємець зменшує обсяг попиту на ресурс. І навпаки, якщо ціна ресурсу (P_R) зменшуються, додаткові витрати на ресурс (MRС) зменшуються, і обсяг попиту на ресурс зростає ( рис.9.1).

Р ис. 9.1 – Крива попиту на ресурс на ринку досконалої конкуренції

Таким чином на ринку досконалої конкуренції:

1. Обсяг попиту на ресурс знаходиться в протилежній залежності від ціни ресурсу.

2. Крива попиту на ресурс (D_R) співпадає зі спадною частиною кривої граничного доходу від ресурсу (MRP):

D_R = MRP

В умовах недосконалої конкуренції фірма має можливість впливати на рівень ринкових цін і обсяг виробництва.

2. Фактори, які впливають на зміни в попиті на ресурс

Крива попиту на ресурс (див. Рис. 9.2) може змінювати своє положення в результаті дії факторів, які впливають на попит на ресурси. Розглянемо їх.

1. Зміни в попиті на продукт. Оскільки попит на ресурси є похідним від попиту на товари та послуги, то за інших рівних умов, зростання попиту на продукт приводить до зростання попиту на ресурси, і навпаки.

2. Зміни в продуктивності ресурсів. За інших рівних умов зростання продуктивності ресурсів веде до збільшення попиту на них. В результаті крива попиту на ресурси зміщується вправо і вгору (від Д₀ до Д₁).

3. Зміни в цінах на взаємозамінювані або взаємодоповнюючі ресурси.

Р ис. 9.2 – Зміщення кривої попиту на ресурс на ринку

досконалої конкуренції

Взаємозамінювані ресурси. У процесі виробництва деякі ресурси можуть замінювати одне одного. Так, трудові ресурси можна замінити капітальними ресурсами. Тоді збільшення цін на ресурс праці приведе до зменшення попиту на нього і, відповідно, збільшення попиту на капітальні ресурси. Зменшення ж цін на трудові ресурси приведе до зменшення попиту на капітальні ресурси. Таким чином, діє ефект заміщення більш дорожчого ресурсу більш дешевим.

Але в протилежному напрямі до ефекту заміщення діє ефект обсягу продукції, який полягає в тому, що зменшення цін на капітальні ресурси (машини, обладнання) приведе до розширення виробництва і зменшення витрат виробництва. В процесі зменшення витрат виробництва зростуть його обсяги, а це приведе і до збільшення попиту на трудові ресурси. Таким чином, ефект обсягу продукції полягає в тому, що при зменшенні цін на капітальні ресурси, попит на трудові ресурси може зрости, тобто в даному випадку ефект заміщення витісняється ефектом обсягу продукції. Ці дві тенденції діють у протилежному напрямі, і попит на ресурси залежить від того, який з ефектів сильніший за інший.

Взаємодоповнюючі ресурси. Ресурси можуть розглядатись як взаємодоповнюючі у тому випадку, коли збільшення кількості одного ресурсу у виробництві приводить до збільшення використання у виробничому процесі й іншого ресурсу. Наприклад, якщо, згідно з технологією, якась машина може управлятися лише одним робітником, то збільшення у виробництві кількості таких машин приведе до збільшення попиту на робітників, здатних управляти такими машинами. В свою чергу, збільшення попиту на машини пов’язане зі зменшенням цін на них. Таким чином, зміни в ціні одного з взаємодоповнюючих ресурсів приведуть до обернено пропорційних змін в попиті на інший ресурс.

3. Оптимальне співвідношення ресурсів. Правила максимізації прибутку та мінімізації витрат

До цього часу ми аналізували зміни в попиті на один ресурс виходячи з того, що інші ресурси залишаються незмінними. Але в довгостроковому періоді фірма змінює кількість усіх ресурсів, і всі вони виступають як змінні.

Звідси виникають дві проблеми:

1. Яким повинно бути співвідношення ресурсів, щоб витрати виробництва були мінімальними?

2. Яке співвідношення ресурсів може принести фірмі максимальний прибуток?

Правило найменших витрат (мінімізації витрат). Ми вже з’ясували, що процес виробництва потребує певного співвідношення різних ресурсів між собою. Задача економіста полягає в тому, щоб знайти таке оптимальне співвідношення ресурсів, при якому витрати виробництва на одиницю продукції були б мінімальними.

Щоб відповісти на це запитання, розглянемо таблицю 9.1.

Таблиця 9.1.

Дані таблиці свідчать про те, що для виготовлення заданого об’єму продукції (Q) можна брати в певному співвідношенні ресурс праці та ресурс капіталу (варіанти А, В, С, D).

Якщо ціна одиниці ресурсу праці (P_L) – 2 грн., а ціна одиниці ресурсу капіталу (P_К) – 3 грн., то найменші витрати на цей обсяг виробництва ми маємо при варіанті D (4L : 1К), коли вони складають лише 11 грн. Якщо ціни на ресурси будуть змінюватися, скажімо, P_L = 2 грн., а P_К = 1 грн., то зміни в ціні капітального ресурсу приведуть і до зміни в співвідношенні ресурсів: тепер це буде варіант В (2L : 3К). Саме при ньому загальні витрати складають лише 7 грн. Перенесемо дані таблиці на графік ( рис.9.3.).

Рис. 9.3 – Крива рівноваги продукту (ізокванта)

Отримана крива QQ відбиває різні сполучення затрат праці та капіталу, які забезпечують однаковий випуск продукції. Цю криву можна назвати “кривою байдужості виробництва” за аналогією до кривої байдужості споживача.

Якщо відомі ціни на ресурси, то можна вивести умови оптимального сполучення різних ресурсів (факторів виробництва) між собою. Для цього треба співставити граничний продукт від кожного з ресурсів з ціною одиниці ресурсу.

Правило мінімізації витрат при використанні ресурсів виходить з того, що фізичний обсяг граничного продукту будь-якого ресурсу на грошову одиницю витрат на нього повинні бути рівними для усіх факторів виробництва:

Ця умова зберігає значення для будь-якої кількості факторів виробництва.

Правило максимізації прибутку. Щоб максимізувати прибуток, недостатньо лише мінімізувати витрати виробництва. Існує багато різних рівнів обсягів виробництва, при яких фірма мінімізує свої витрати. Та є один-єдиний обсяг виробництва, при якому фірма має мінімальні витрати та максимальний прибуток.

Згадаємо, що доход від граничного продукту дорівнює обсягу граничного продукту помноженому на ціну товару (граничний доход):

MRP = MP ·P

Граничні витрати на ресурс (MRС) дорівнюють ціні ресурсу:

MRС_L = P_L , MRC_К = P_К

Тепер можна використати правило максимізації прибутку відносно використання ресурсів. Фірма максимізує прибуток при такому співвідношенні праці і капіталу, коли:

MRP_L = P_L, або Доход від граничного = Ціні одиниці

продукту праці праці ;

MRP_К = P_К, або Доход від граничного = Ціні одиниці

продукту капіталу капіталу .

Інакше правило максимізації прибутку при використанні n-кількості ресурсів можна записати так:

Зверніть увагу на те, що недостатньо, щоб MRP ресурсів були пропорційні їх цінам, вони повинні бути зрівнятися з їх цінами, тоді їх співвідношення буде дорівнювати одиниці.

Список літератури

1. Гронтковська Г.Е., Косік А.Ф. Мікроекономіка. Практикум. – К.: ЦУЛ, 2004 . – 403 с.

2. Горошко М.Ф., Кулішов В.В. Мікроекономіка: Тести. Ситуації. Задачі / Навчальний посібник. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 368 с.

3. Долан Э., Линдсей Д. Рынок: микроэкономическая модель: Пер. с англ.- С-Пб, 1992. – 496 с.

4. Косік А.Ф., Гронтковська Г.Е. Мікроекономіка. Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2004. – 416 с.

5. Макконнелл К., Брю С. Мікроекономіка: Пер. з англ.- Львів: Просвіта, 1999.- 650 с.

6. Макконнелл К., Брю С. Экономикс: Принципы, проблемы и политика: Пер. с англ.: В 2 Т. – М.: Республика, 1992.- Т.2.- 400 с.

7. Менкью Н. Г. Принципы экономикс. – СПб: Питер Ком, 1999. – 784 с.

8. Микро-, макроэкономика. Практикум. – СПб, 1992. – 510 с.

9. Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник для студентів екон. спец. закл. освіти: М 59 У 2 ч. / С. Будаговська , О. Кілієвич, І. Луніна та ін..; За заг. ред. С. Будаговської. - К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 517 с.

10. Наливайко А.П., Євдокимова Н.М., Задорожна Н.В. Мікроекономіка: Навч.- метод. посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 1999.- 208 с.

11. Піндайк Р., Рубінфельд Д. Мікроекономіка: Пер. з англ. – К.: Основи, 1996. – 646 с.

12. Семюелсон П.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка: Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. – 676 с.

13. Тарануха Ю.В., Земляков Д.Н. Микроэкономика: Учебник / Под общей ред. д.э.н., проф. А.В. Сидоровича; МГУ им. М.В. Ломоносова. – М.: Издательство «Дело и сервис», 2002. – 304 с.

14. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика: Пер. с англ. – М.: Дело ЛТД, 1993. – 864 с.

15. Ястремський О.І., Гриценко О.Г. Основи мікроекономіки: Підручник. – К.: Товариство “Знання”, 1998. – 714 с.

Допоміжна література:

1. Введение в рыночною экономику: Учеб. пособие / А.Я. Лившиц и др. – М.: Высш. школа, 1994. – 447с.

2. Вэриан Х.Р. Микроэкономика. Промежуточный уровень. Современный подход / пер. с англ. – М.: ЮНИТИ, 1997. –767 с.

3. Гальперин В.М., Игнатьев С.М., Моргунов В.М. Микроэкономика. В 2-х Т. – СПб, 1994.

4. Гребенников П.И., Леусский А.И., Тарасевич Л.С. Микроэкономика. – СПб, 1996. – 352 с.

5. Максимова В.Ф. Микроэкономика. Учебник. М., 1996. – 328 с.

6. Райхлин Э. Микроэкономическая теория рынков вводимых ресурсов. – М., 1996. – 176 с.

7. Слухай С.В. Довідник базових термінів та понять з мікроекономіки. – К.: Лібра, 1998. – 256 с.

8. Франк Р.Х. Микроэкономика и поведение. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 696 с.