2.3. Роль юридичної науки, університетів у формуванні романо-германського типу правової системи

Як уже відзначалося, основними осередками культури, які сприймали та розвивали нові ідеї періоду Відродження (зокрема, ідею повернення до права як соціального регулятора), були університети. В них не викладали "практичне право"; університетський професор навчав методу, за допомогою якого можна було б створювати справедливі за змістом норми, які відповідали б моральним засадам і суспільному світогляду.

Право розглядалось в університетах як модель соціальної організації, вивчалось у поєднанні з філософією, теологією. Університетська наука визначала для суддів, як потрібно вирішувати справи, керуючись принципом справедливості. Право, як і мораль, визнавалось необхідним – тим, що потрібно робити, а не сутнім – тобто тим, що практично відбувається, дійсним, наявним.

Університети не могли викладати місцеве право під загрозою залишитися школами місцевого процесуального права, без авторитету, наукового росту тощо. Вони повинні були викладати дещо нове, тому було відроджено дослідження римського права. Крім цього, на думку університетських викладачів, місцеве право не виражало справедливості (тому університети не вважали його правом).

Професори, провідні викладачі університетів давали систематичний виклад діючого права, розкривали зміст понять, тобто створювали доктрину (від латинського – вчення) – сукупність систематизованих поглядів, понять, концепцій щодо праворозуміння.

Право стає більш систематизованим, заснованим на розумінні і призначеним для загального застосування.

Повага до римського права переходить у прагнення встановити та викласти принципи права, які є виразом усіх національних засад. Правова норма завдяки правовій доктрині дістає більш широкий, узагальнюючий зміст. Вона стала розглядатися на континенті не лише як засіб для вирішення в суді вузької групи справ, але й як загальне правило поведінки.

Завдання юриста полягає в тому, щоб знаходити в цілому ряді казусів загальні норми, а тоді – й принципи, звільнивши вирішення питання від випадковостей, тобто дати практикам загальне керівництво щодо вирішення конкретних справ.

Доктрина сприяла розвитку застосування права, яке опиралось на теоретичні розробки вчених-юристів, і водночас впливала на формування правової ідеології суспільства.

У пізніші часи в університетах почалось викладання національного права (шведського – з 1620р. французького – з 1679р. німецького – з 1707р. і т.д.).

2.4. Основні риси романо-германського типу правової системи

Найбільш цінним методологічним підходом до класифікації сучасних правових систем світу можна вважати використання типологізації.

Як відомо, тип правової системи визначається через сукупність основних, суттєвих юридичних ознак. У РГ типі правових систем до них належать:

• наявність нормативно-правового акта як основного джерела права;

• ієрархічність нормативно-правових актів, яка визначається юридичною силою;

• наявність закону з найвищою юридичною силою – конституції;

• кодифікованість значної частини нормативно-правових актів;

• наявність спеціалізованих органів конституційного правосуддя;

• поділ системи права на публічне і приватне право, також галузевий поділ;

• подібність правових принципів і понять;

• наявність правової доктрини як генетичного джерела принципів права континентального типу;

• наявність чіткої та ефективної юридичної техніки;

Необхідно також відзначити, що сучасне континентальне право має універсальний характер, який проявляється через такі ознаки:

• високий рівень нормативності (нормативної впорядкованості, стійкості);

• структурованість джерел права;

• наявність усталених державно-правових демократичних принципів, зокрема, таких, як визнання та втілення в життя доктрини правової держави, закріплення в національному законодавстві принципу розподілу державної влади;

• забезпечення конституційного правосуддя;

• забезпечення функціонування місцевого самоврядування;

• гарантування принципу політичного багатоманіття.