14.2. Роль та значення окремих країн і регіонів у світовій економіці. Формування центрів світової економіки.

Чотири світових центра капіталізму: США, ФРН, Японія, Китай демонструють успішний приклад економічного поступу та зростання у повоєнний період та по теперішній час.

Так, Японія стає економічним лідером Південно-Східної Азії. В Японії сформувались фінансово-промислові групи «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», основними рисами яких були: існування чіткого поділу праці всередині кожної групи; фінансування та інвестування підприємств власним банком групи; реалізація (збут) продукції підприємств на власні торговельні компанії групи. Японія добре відома в усьому світі як країна з розвиненою економікою та ефективним державним управлінням.

У США до початку 1990-х років здійснювався перехід до консервативної моделі економічного зростання, яка доповнила неокейнсіанську концепцію розвитку. Ідеологічним підґрунтям практичних перетворень адміністрації Б. Клінтона були теоретико-методологічні засади неоконсервативного напряму економічної теорії. У США було створено інституціональне середовище, до основних характеристик якого слід віднести: свободу підприємництва, повагу громадян до закону, мобільність населення з метою більш раціонального розміщення ресурсів та інше. Це сприяло НТР та економічному зростанню.

На межі ХХ-ХХІ ст. ФРН є третьою індустріальною державою світу, за обсягом промислового виробництва, поступаючись лише США і Японії. У 1996 році ВВП становив 3,1 трлн. марок (2,35 трлн. доларів), а на душу населення припадало 28738 доларів. Частка обробної промисловості в структурі валового національного продукту (ВНП) ФРН в 1995 році становила 34,5%, а її питома вага в загальній структурі зайнятості в економіці ­- 37%. Однак деіндустріалізація протікала тут не так швидко, як в інших країнах ЄС [10].

В економіці Китаю в кінці ХХ – на початку ХХІ сторіччя були проведені реформи, які мали назву «чотири модернізації» сільського господарства, промисловості, науки й сфери національної оборони.

Китайське керівництво дотримується вкрай прагматичного підходу. Воно заохочує ринкові відносини там, де це можливо, і зберігає державний контроль там, де вважає це необхідним. Політична стабільність, здатність створити сприятливі умови для підприємництва в комбінації з дешевою робочою силою залучають у Китай іноземний капітал. Дуже вдалим виявилося створення вільних економічних зон у приморських провінціях Китаю, де іноземці на пільгових умовах відкривають нові виробництва з використанням китайської сировини, матеріалів і робочої сили.

У той же час важка промисловість залишається державною. Китайському керівництву вдається сполучати реформи зі швидкими темпами зростання економіки. Добитися такої комбінації завжди важко, тому що в період реформ «переналагодження» економічних механізмів звичайно веде до збоїв у роботі підприємств.

Зняття обмежень на індивідуальну трудову діяльність на початку 80-х рр. дозволило в дуже короткий термін пожвавити торгівлю, сільське господарство й дрібне виробництво.

В 1993 р. за обсягом ВВП КНР упевнено посіла 7 місце у світі після США, Японії, ФРН Франції, Італії та Британії, але за паритетом купівельної спроможності товарів та послуг Китай є другою економічною державою після США (4,8 трлн. дол. на 1999 р.) [8].

Додаткова інформація Винятково важливими для сучасного Китаю стали повернення колишньої британської колонії Гонконг 1 липня 1997 р. та португальської Аоминь 20 грудня 1999 р., на базі яких за принципом "одна держава - дві системи" були створені спеціальні адміністративні райони [10].

До 90-х років ХХ ст. світову економіку формували три укрупнені компоненти. Перший складався з країн із розвинутою ринковою економікою, другий формували країни, що розвиваються, третій – соціалістичні країни. У 90-х роках XX ст. відбуваються кардинальні зміни у структурі світової економіки.